КГС ВС висловився щодо умов визнання права власності на підставі статті 392 ЦК

Товариство просило господарський суд визнати право власності на нежиле приміщення з посиланням на втрату правовстановлюючих документів на об`єкт нерухомого майна внаслідок дій та бездіяльності представників відповідача (Банку) та неможливістю у зв`язку із цим підтвердити право власності позивача на нерухоме майно у будь-який інший спосіб, аніж за відповідним рішенням суду про визнання права власності.

Так, на виконання умов договору іпотеки, позивач передав відповідачу відповідно по акту приймання-передачі оригінали документів (зокрема, договір купівлі-продажу об`єкту нерухомого майна). 

Згодом позивач звернувся до відповідача із вимогами щодо повернення оригіналів документів, але відповідач повідомив, що у зв`язку з проведенням антитерористичної операції на території місцезнаходження Регіональної філії Банку, останній припинив свою діяльність у м. Донецьк та не мав можливості для вивезення документів на підконтрольну українській владі територію, з огляду на що, повернення витребуваних документів не вбачається можливим.

На запит позивача щодо отримання документів, що підтверджують право власності на об`єкти нерухомості Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області повідомило, що приватна нотаріальна діяльність приватного нотаріуса була припинена; архів нотаріальних документів вказаного приватного нотаріуса залишився у приміщенні Донецького обласного державного нотаріального архіву у м. Донецьку, доступ до якого на теперішній час відсутній, у зв`язку із захопленням представниками незаконних озброєних формувань, з огляду на що, отримання дублікатів договорів купівлі-продажу не представляється можливим

Суд першої інстанції позов задовольнив та визнав за позивачем право власності на спірне нерухоме майно, оскільки позивачем доведено існування передумов та підстав для застосування ст. 392 Цивільного кодексу України (визнання права власності у судовому порядку), зокрема, відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення його порушеного права, оскільки оригінали правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно є такими, що були втрачені відповідачем.

Апеляційний суд рішення місцевого господарського суду скасував, а у позові відмовив. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не довів існування підстав та обставин, необхідних для задоволення позову про визнання права власності, оскільки відповідач не ставить під сумнів наявність права власності позивача на спірне нерухоме майно, а сам позов не містить жодної вимоги саме до відповідача. А також позивач не доводить неможливість реалізації ним своїх прав, зокрема, наявності будь-яких перешкод та/або обмежень, оскільки відомості про об`єкт спірного нерухомого майна позивача внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що може бути підставою для проведення реєстрації правочинів щодо такого майна.

Суд касаційної інстанції погодився з постановою апеляційного господарського суду.

Касаційний господарський суд вказав, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову — факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Суд визначив, що предметом позову у даній справі є вимога позивача до відповідача про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна з підстав втрати останнім правовстановлюючих документів на такий об`єкт.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

КГС роз’яснив, що відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

А у разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв`язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб`єктивне право власності іншими особами не порушується, однак, відповідачами в таких справах є особи, які не визнають належності на праві власності майна позивачу у зв`язку з відсутністю у нього відповідного документа.

Верховний Суд погодився із висновком апеляційного господарського суду щодо відсутності підстав для задоволення позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України, оскільки позивачем не доведено порушення, невизнання та/або оспорення його прав власника спірного нерухомого майна відповідачем, як і не доведено того, що відсутність правовстановлюючих документів перешкоджає у реалізації останнім права на володіння, користування та/або розпорядження спірним об`єктом нерухомого майна (постанова від 13.05.2019 у справі № 905/494/18).