Обобщение судебной практики о выдворении иностранцев с учетом практики Европейского суда по правам человека.

Решение о выдворении лица из страны должно выноситься с учетом практики Европейского суда по правам человека. В обобщении судебной практики по выдворению из Украины иностранцев и лиц без гражданства проанализировано, на какие именно обстоятельства следует обращать внимание.

Про неможливість виконання

Дослідження зроблено в Зарічному районному суді м.Суми щодо справ цієї категорії, які слухались у 2017 р. та з 1.01.2018 до 31.08.2018.

В одній з них ідеться про таке. У вересні 2017 р. управління Державної міграційної служби в Сумській області звернулося з позовом про видворення за межі території України громадянина Республіки Азербайджан у зв’язку з тим, що 27.08.2017 він прибув до нашої країни після видворення з неї 11.08.2017. Документи, які посвідчували б законність його перебування на території держави, відсутні.

Позов ДМС задоволено. Не погоджуючись із рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати вердикт через його невідповідності нормам матеріального та процесуального законодавства України й міжнародно-правовим актам та винести нову постанову, якою в задоволенні позовних

вимог відмовити.

Харківський апеляційний адміністративний суд постанову райсуду скасував та прийняв нову. У задоволенні вимог УДМС відмовлено.

При цьому апеляційна інстанція виходила з того, що рішення про примусове повернення особи до країни походження, яким його зобов’язано залишити територію України до 6.09.2017, винесено в другій половині дня 5.09.2017. Отже, строк для цього не є достатнім для самостійного виконання рішення.

З огляду на стислий строк, установлений для виконання постанови, позивач фактично позбавив відповідача можливості оскаржити її в судовому порядку, а також рішення, що передувало її ухваленню. Колегія суддів наголосила, що позивач, прийнявши рішення про примусове повернення громадянина Азербайджану до країни походження, не надав відповідачеві строку та можливості

добровільно залишити територію України, а тому твердження позивача про ухилення громадянина Азербайджану від виїзду після ухвалення рішення про повернення до країни походження від 5.09.2017, на час звернення до суду із цим позовом є передчасними.

Про пропущений строк

У березні 2018 р. обласне УДМС звернулося з позовом про видворення за межі території України громадянки Російської Федерації у зв’язку з тим, що в неї відсутні документи, які б посвідчували законність її перебування на території держави.

Позов задоволено. Не погоджуючись із вердиктом, відповідачка подала апеляційну скаргу, в якій послалася на пропуск позивачем строку звернення до суду, просила скасувати рішення та залишити позов без розгляду.

Апеляційна інстанція рішення райсуду

скасувала та залишила позов без розгляду.

Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, місцевий суд виходив з порушення відповідачкою законодавства України, яке визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Громадянка РФ не зверталася з клопотанням про подовження строку перебування, не виконала в добровільному порядку рішення уповноваженого органу про залишення території України в установлений термін.

На противагу цьому апеляційний суд зауважив, що чинне законодавство обмежує звернення до суду по захист прав, свобод та інтересів. Це насамперед зумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства. Такі строки мають сприяти досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах. Ці строки

обмежують час, протягом якого правовідносини можуть уважатися спірними.

Практика ЄСПЛ також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі й установленням строків на звернення до суду по захист порушених прав (рішення у справах «Стаббігс на інші проти Великої Британії», «Девеер проти Бельгії»).

Як свідчать матеріали справи, підставою для звернення УДСМ з позовом було невиконання відповідачкою в добровільному порядку рішення про залишення території України. Тримісячний строк для звернення до адміністративного суду суб’єкта владних повноважень обчислюється з дня виникнення підстав, що дають такому суб’єкту право на пред’явлення передбачених законом вимог.

Перебіг тримісячного строку для

звернення до суду розпочався 21.11.2017, після закінчення строку для виконання рішення УДМС про залишення території України. З адмінпозовом управління звернулося 14.03.2018, тобто з порушенням строку, установленого в ч.2 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства.

Матеріали справи свідчать, що із заявою про поновлення пропущеного строку на звернення до суду позивач не звертався. Указане питання перша інстанція на стадії відкриття провадження та в подальшому не вирішувала.

Про проживання без документів

В іншій справі, рішення в якій оскаржувалося в апеляційному порядку, УДМС звернулося до райсуду з позовом, в якому просило видворити за межі України громадянина РФ, попередньо затримавши його. У задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із вердиктом, УДМС подало апеляційну скаргу, в якій просило

скасувати постанову та задовольнити позовні вимоги.

Установлено, що відповідач із 10.02.97 проживає на території України без документів, які давали б на це право. Має паспорт громадянина СРСР, в якому зазначено, що він є українцем. Зареєстрований на території Сумської області. Для оформлення документів на право проживання в Україні не звертався, у паспортних документах відсутні відомості про перетин державного кордону.

19.01.2018 відповідач у Генеральному консульстві РФ у Харкові отримав паспорт громадянина РФ терміном дії до 19.01.2023.

Відмовляючи в задоволенні позову, перша інстанція виходила з недоведеності позивачем факту допущення відповідачем порушення законодавства про правовий статус іноземців або того, що його дії суперечать інтересам забезпечення

національної безпеки України чи охорони Громадського порядку.

Колегія суддів уважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо наявності у відповідача документів, що підтверджують право проживання в України. Відмітки в паспорті СРСР 1974 р. про шлюб від 17.05.96 та реєстрацію місця проживання від 10.02.97, проставлені виконавчим комітетом Юнаківської сільської ради; наявність посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (3-ї категорії) та посвідки органу соціального захисту населення про призначення пенсії по інвалідності III групи, виданої 11.11.2000, не є документами, що підтверджують законність перебування відповідача на території України.

Згідно з пп.1 п.4 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого

постановою Кабінету Міністрів від 28.03.2012 №251, для оформлення особам, зазначеним в абзацах 2, 3 та 5 п.4 «Прикінцевих положень» закону «Про імміграцію», посвідки на постійне проживання особи, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим законом та мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання, подають оригінал і копію паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. з відміткою про прописку або посвідку на постійне проживання. Така посвідка видається за їхніми заявами або заявами їхніх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію.

Отриманий 19.01.2018 паспорт громадянина РФ для виїзду за кордон, який суд не взяв до уваги при винесенні рішення, додатково підтверджує належність відповідача до громадянства РФ, а відсутність штампів в’їзду/виїзду

лише підтверджує факт порушення міграційного законодавства.

Суд також не врахував, що під час перебування на території України до підрозділів ДМС у Сумській області з метою отриманням посвідки на постійне проживання або дозволу на імміграцію, продовження термінів чи з інших питань перебування на території України відповідач не звертався. Тому колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає частковому скасуванню в частині відмови в задоволенні позову щодо видворення за межі України громадянина РФ. Ухвалено постанови про задоволення позову.

Про родинні зв’язки

УДМС у Сумській області звернулося до суду з позовом, в якому просило видворити за межі території України особу без громадянства — резидента Латвійської Республіки. Також у позові йшлося про затримання цієї особи на 6

місяців з метою ідентифікації та видворення з поміщенням до Чернігівського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України.

Дослідивши наявне в матеріалах рішення УДМС про видворення з України резидента Латвійської Республіки, колегія суддів дійшла висновку, що воно не містить посилань на порядок та строки оскарження.

Відповідно до п.113 рішення ЄСПЛ у справі «Чахал проти Великої Британії», будь-яке позбавлення волі відповідно до §1 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод виправдане, тільки поки розглядається питання про висилання. Якщо ця процедура не здійснюється з належною ретельністю, затримання перестає бути допустимим.

Також, як установлено, відповідачка зареєстрована в Україні — у с.Люджа

Тростянецького району — з 14.09.94. За цей період у неї склалися сталі відносини з мешканцями вказаного населеного пункту, а зв’язок із країною її резидентства втрачений. Від органів, які реалізують державну політику у сфері міграції, відповідачка не переховувалася.

У конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного й сімейного життя. Згідно з §2 її ст.8 органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У контексті практики трасбурзького суду, за ст.8 конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до

сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної вище статті конвенції. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім’ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване — органами державної влади, фізичними чи юридичними особами.

При розв’язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію Суду, викладену в рішенні від 18.12.91 у справі «Moustaquim v Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання в права, захищені ст.8 конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні  цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.

Аналогічну позицію викладено в рішенні

від 21.07.98 у справі «Беррехаб проти Нідерландів». Страсбурзький суд, виходячи з конкретних обставин, уважав, що не було дотримано належного балансу між інтересами сторін, із цієї причини була відсутня пропорційність між заходами, вжитими владою, та цілями, яких прагнули досягти.

На підставі вищевикладеного колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Про забезпечення перекладача

В іншій адмінсправі встановлено, що у вересні 2017 р. заявник звернувся з позовом до начальника УДМС про скасування постанови у справі про адмінправопорушення у зв’язку з тим, що 27.08.2017 він прибув до України після видворення з неї 11.08.2017. 5.09.2017 стосовно нього винесено постанову про вчинення адмінправопорушення, відповідальність за яке передбачено в ч.1

ст.203 КпАП. Під час розгляду справи не були в повній мірі дотримані вимоги ст.268 цього кодексу та порушені законні права, оскільки він не володіє українською мовою, а йому не було забезпечено перекладача.

Постановою районного суду в задоволенні позову відмовлено, оскільки наведені доводи спростовані відповідачем. Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції з мотивів неврахування фактичних обставин справи.

Апеляційний суд постанову райсуду скасував і прийняв нову, якою позовні вимоги задоволено частково. При цьому друга судова ланка виходила з того, що матеріали справи свідчать про те, що в протоколі про адмінправопорушення, складеному в присутності позивача, зазначені його письмові пояснення, а також те, що він свою вину визнає та

перекладача не потребує.

Позивач є громадянином Азербайджану, рідною мовою визначає азербайджанську. Мова розгляду справи про адмінправопорушення — українська.

Колегія суддів вказала на те, що позивач був позбавлений можливості давати пояснення рідною мовою, оскільки не розумів мови розгляду справи про адмінправопорушення. Дані ним пояснення написані мовою, яка не є його рідною та не є мовою розгляду справи про адмінправопорушення.

Про європейську практику

ЄСПЛ наголошує, що відповідальність держави настає в разі, коли продемонстровані серйозні доводи на користь того, що та чи інша особа в разі депортації стикнеться з реальною загрозою зазнати нелюдського поводження всупереч ст.3 конвенції. У цій статті міститься вимога не здійснювати

депортації такої особи до відповідної країни (див. рішення у справах «T. and others v. Finland», «N. v. UK»)

У багатьох державах — учасницях конвенції законодавство дозволяє висилати іноземців, які скоїли злочини. Якщо екстрадиція може призвести до наслідків у країні, яка вимагає екстрадиції, які несумісні з гарантіями, закріпленими в ст.3 конвенції, то договірна сторона повинна утриматися (див. рішення у справах «Othman (Abu Qatada) v. the UK», «Trabelsi v. Belgium»).

Депортація особи до країни, де до неї може бути застосовано катування, де її чекає нелюдське поводження або покарання, є порушенням ст.3 конвенції (див. рішення у справах «Маматкулов і Абдурасулович проти Туреччини», «Шамаєв і 12 інших проти Грузії та Росії»).

Побоювання заявників щодо можливого поганого поводження в Казахстані

обґрунтовані, а видання їх цій країні становило порушення ст.3 конвенції (рішення у справі «Байсаков проти України»).

Страждання внаслідок захворювань природного походження, фізичних або психічних, можуть охоплюватися положеннями ст.3 конвенції у випадках, якщо такі недуги загострюються або існує ризик їх загострення внаслідок поводження, пов’язаного з умовами тримання під вартою, з видворенням або іншими заходами, за які органи влади можуть нести відповідальність (див. рішення у справах «N. v. UK», «Keenan v. UK», «Pretty v. UK», «Price v. UK», «Kudla v. Poland»).

Найбільш проблемним є доведення, що депортація «необхідна в демократичному суспільстві».

По материалам «ЗиБ»