Опубликовано director 17 Фев 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Таке рішення ухвалив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду за результатами розгляду касаційної скарги позивачки, доводи якої зводились до наступного.
01 липня 2011 року позивачка за договором купівлі-продажу придбала квартиру. На момент придбання зазначеної квартири вона перебувала у шлюбі з відповідачем, тому квартира є їх спільною сумісною власністю. 16 жовтня 2012 року шлюб було розірвано. У липні 2013 року їй стало відомо, що у зазначену квартиру вселилася та проживає дочка відповідача, (в цій справі – також відповідач) і відбувається це на підставі договору відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладеного між відповідачами. Оскільки згоду на вселення та проживання дочки колишнього чоловіка у квартирі вона не давала, то позивачка просила визнати договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року недійсним, усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачки з квартири без надання іншого житла.
Рішенням районного суду позовна заява була задоволена частково, — визнано недійсним договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладений між відповідачами, але у задоволенні інших позовних вимог щодо усунення перешкод у користуванні майном відмовлено за недоведеністю. Рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову обґрунтовувалось тим, що спірний договір укладений без згоди другого з подружжя, що суперечить вимогам чинного законодавства. Відмовляючи у позові в частині усунення перешкод шляхом виселення, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено в судовому засіданні та не надано доказів того, що відповідачка чинить їй будь-які перешкоди у користуванні та розпорядженні житлом.
Заслуговує на увагу викладена в постанові Верховного Суду мотивація рішення, яким були захищені права та законні інтереси позивачки, а саме.
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що спірний договір щодо квартири, яка є спільною власністю подружжя, укладений за відсутності письмової згоди другого з подружжя, дійшли правильного висновку про визнання його недійсним. Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Отже, враховуючи, що єдиною правовою підставою користування відповідачки спірною квартирою був визнаний недійсним договір, законні й обґрунтовані підстави для продовження користування нею у відповідача відсутні.
Згідно зі ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України). Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За змістом ст. 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
З урахуванням наведеного, враховуючи, що спірна квартира належала позивачці на праві спільної сумісної власності, на вселення іншої повнолітньої особи необхідна була її згода, однак судами не встановлено, що така згода була надана, не містять відповідних доказів і матеріали справи.
Але ж згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
ВКЦС також звернув увагу на те, що спірний договір відповідального зберігання був фактично укладений між сторонами з метою уникнення необхідності застосувати положення статті 156 ЖК Української РСР, а саме отримання згоди іншого співвласника на вселення у квартиру відповідача, що доводить недобросовісну поведінку іншого співвласника та реалізацію його прав на шкоду іншим особам.
Обгрунтовуючи виселення відповідачки, ВС/КЦС послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010цс16, в якому зазначено, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. У частині третій статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
