РОБОТОДАВЕЦЬ ЗА ЗАКОНОМ НЕ НАДІЛЯЄТЬСЯ ПРАВОМ ЩОДО ВИСУНЕННЯ БУДЬ-ЯКИХ ВИМОГ ДО ПРАЦІВНИКА ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ ЙОГО ЗА ВЛАСНИМ БАЖАННЯМ

До суду звернулась особа з позовом про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позивач зазначав, що він звернувся до Підприємства із заявою про звільнення з роботи за власним бажанням, яка в той самий день була погоджена тимчасово виконуючим обов’язки директора. Позивач з наступного дня припинив виконувати свої трудові обов’язки, а підприємство — виплачувати йому заробітну плату, однак не провело з ним розрахунку при звільнені та відмовилося видати трудову книжку, посилаючись на наявність у нього заборгованості. Більше ніж через рік його було звільнено з роботи на підставі частини першої статті 38 КЗпП з посиланням на вказану заяву та видано трудову книжку.

Відповідач зазначав, що позивача не було звільнено з роботи, оскільки він мав заборгованість перед Підприємством, як матеріально відповідальна особа був ознайомлений з наказом про створення комісії для прийому-передачі матеріальних цінностей на складі, однак цей наказ не виконав, ввірені йому матеріальні цінності не передав, на роботі не з’являвся, чим унеможливив його звільнення на підставі поданої заяви.

Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позовних вимог відмовили. Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з відсутності правових підстав вважати припиненими трудові відносини сторін за статтею 38 КЗпП України в день подання заяви, оскільки між сторонами не було досягнуто згоди щодо звільнення позивача саме в цей день.

У касаційній скарзі позивач звернув увагу суду на те, що трудові відносини між ним та відповідачем фактично припинилися у день подання ним заяви. В день видання наказу (більше, ніж через рік з дати подання заяви про звільнення) він не міг бути звільнений з роботи за власним бажанням, оскільки не звертався до відповідача в цей день із такою заявою. Висновок суду першої інстанції про самостійне припинення ним виконання трудових обов’язків є необґрунтованим, а підприємство не заявляло до нього будь-яких претензій з приводу відсутності на роботі та не звільнило його за прогул. 

ВС не погодився з висновками судів попередніх інстанцій та зазначив, що за змістом статті 38 КЗпП України праву працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондує безумовний обов’язок роботодавця звільнити його з роботи з наведеної підстави в установлені законом строки.

Сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини. Якщо підприємство домовилося з працівником про звільнення «не за угодою сторін», а «за власним бажанням», то датою такого звільнення може бути будь-який день, зокрема день написання заяви про звільнення.

ВС звернув увагу, що в заяві позивача про звільнення з роботи за власним бажанням з 23 червня 2014 року міститься резолюція т.в.о. директора підприємства: «В наказ. 23 червня 2014 року», а також у цей день було видано наказ про передачу обов’язків. Тому сторонни домовилися про звільнення позивача з дня написання ним заяви без прив’язки до двотижневого строку.

Суд касаційної інстанції зауважив, що власник або уповноважений ним орган за законом не наділяється правом щодо висунення будь-яких вимог до працівника при звільненні його за власним бажанням. Неподання обхідних листків, незавершення дорученої роботи, інші обставини не звільняють власника або уповноважений ним орган від обов’язку припинити трудовий договір і провести з працівником повний розрахунок та видати йому оформлену трудову книжку.

Якщо працівник має заборгованість перед підприємством, то до нього можуть бути застосовані пункти 2 або 5 частини першої статті 134 КЗпП України, які передбачають матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної підприємству. Тому роботодавець має право (за потреби) звернутися до суду з позовом про стягнення з працівника завданої шкоди у порядку цивільного судочинства.

ВС дійшов висновку, що всупереч вищенаведеним вимогам трудового законодавства відповідач не виконав свій обов’язок щодо своєчасного розірвання трудового договору з позивачем, а суди дійшли необґрунтованого висновку щодо безпідставності позову в частині позовних вимог про зміну дати звільнення з роботи (постанова від 10.10.2018 у справі № 359/2642/16-ц).