Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, він не може його задавнити

Позивач просила суд визнати за нею право власності на квартиру за набувальною давністю. Особа зазначала, що відповідачі перед виїздом за кордон у 1995 році попросили її приглянути за належною їм квартирою, залишивши їй ключі та правовстановлюючі документи. З часу виїзду за кордон відповідачі не поверталися до квартири та втратили до неї інтерес. Починаючи з 2002 року вона стала в ній проживати, утримувати у належному стані та несла витрати за житлово-комунальні послуги.

Позивач вказувала, що вона добросовісно, відкрито та безперервно володіє квартирою протягом тривалого часу, а тому є підстави для визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, оскільки позивач не довела факту добросовісності та безперервності володіння спірним майном.

Позивач подала касаційну скаргу, в якій покликалась на те, що відповідачі понад 22 роки не цікавилися своїм майном, не сплачували плату за його утримання та комунальні послуги, що є втратою інтересу до свого майна і як наслідок відмови від нього.

Касаційний цивільний суд не знайшов підстав для скасування судових рішень.

Суд касаційної інстанції нагадав, що відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю.

Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності — добросовісність заволодіння майном.

Касаційний цивільний суд зазначив, що позивач, достовірно знаючи, що відповідачі є співвласниками квартири, проживала в ній за згодою останніх. При цьому розуміла, що вона володіє чужою річчю та у неї немає правових підстав для набуття права власності на квартиру. За таких обставин ознака добросовісності володіння позивачем спірною квартирою відсутня (постанова від 07.11.2019 у справі № 683/1795/17).