Юридическая Компания
ЛегаЛ

ВС вказав, що необхідно встановити для притягнення особи до кримінальної відповідальності за умисне неподання декларації

Опубликовано 30 Сен 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Вироком районного суду особу було засуджено за ст. 366-1 Кримінального кодексу України до покарання у виді штрафу в розмірі трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме на суму 51 000 грн., з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності, пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, на строк 2 роки.

Відповідно до вироку суду інспектор Управління патрульної поліції при звільненні зі служби, достовірно знаючи про обов`язковість подання шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, за період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями, усупереч вимогам ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» умисно не подав зазначеної декларації.

Апеляційний суд вирок місцевого суду скасував, а кримінальне провадження щодо особи закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.

Прокурор, оскаржуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, зазначав, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що особа не мав умислу на неподання декларації не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а особа був належним чином повідомлений про обов`язок подання такої декларації, про що в матеріалах провадження є його відповідні розписки, проте умисно не подав її.

Касаційний кримінальний суд погодився з висновками апеляційного суду.

Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до обвинувального акта особа обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК, тобто в умисному неподанні суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції».

З об`єктивної сторони кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-1 КК, може виявлятися у формі умисного неподання суб`єктом декларування декларації.

З суб`єктивної сторони зазначене правопорушення характеризується лише прямим умислом, тобто особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та в передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.

ВС вказав, що для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 366-1 КК має бути встановлено і доведено, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, знала про обов`язок подати декларацію, передбачену ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», про строк її подання, проте усвідомлено з будь-яких мотивів вирішила не подавати декларацію і умисно не подала її.


Суд звернув увагу на те, що статтею 49 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено, що державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи публічного права зобов`язані перевіряти факт подання суб`єктами декларування, які в них працюють (працювали або входять чи входили до складу утвореної в органі конкурсної комісії, до складу Громадської ради доброчесності, відповідних громадських рад, рад громадського контролю, утворених при державних органах), відповідно до цього Закону декларацій та повідомляти НАЗК про випадки неподання чи несвоєчасного подання таких декларацій у визначеному ним порядку. НАЗК перевіряє факт подання відповідно до цього Закону декларацій особами, зазначеними у п. 5 ч. 1 ст. 3 цього Закону.

Якщо за результатами контролю встановлено, що суб`єкт декларування не подав декларацію, НАЗК письмово повідомляє такого суб`єкта про факт неподання декларації, і суб`єкт декларування повинен протягом десяти днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію в порядку, визначеному ч. 1 ст. 45 України «Про запобігання корупції».

ВС зазначив, що стороною обвинувачення не надано достовірних і переконливих доказів того, що особа знав про обов`язок подати декларацію, передбачену ч.2 ст.45 Закону «Про запобігання корупції» саме в день звільнення, або перед звільненням чи в день звільнення був повідомлений державним органом, в якому він працював, про необхідність подання декларації при звільненні, або отримував повідомлення НАЗК про факт неподання декларації.

Особа у судовому засіданні суду першої інстанції заперечував умисел на вчинення кримінального правопорушення, стверджував, що під час несення служби йому повідомляли і, відповідно, він знав про необхідність подання щорічної декларації. Зазначені вимоги закону він виконав, розмістивши на сайті НАЗК електронну декларацію. Проте йому не роз`яснювали положень ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» і рішень НАЗК щодо обов`язку та строку подання декларації при звільненні, а тому він її не подавав, тим більше не міг її подати 6 березня 2017 року, оскільки повний розрахунок отримав лише 30 березня 2017 року. У подальшому, 23 червня 2017 року, він подав декларацію у зв`язку з припиненням діяльності (після повідомлення про підозру).

Свідок, яка здійснювала ознайомлення особового складу підрозділу поліції з порядком подання декларацій, пояснила, що сама не знає, коли має бути подана декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, за період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями.

Тому ВС погодився з позицією апеляційного суду, що інкриміноване обвинувачення та обставини, викладені в обвинувальному акті, базуються лише на припущеннях, а встановлені в ході апеляційного розгляду обставини є підставою для розумного сумніву в доведеності вини обвинуваченого, оскільки надані докази не підтверджують наявності умислу обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому злочину, що свідчить про відсутність у діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК (постанова від 10.09.2019 у справі № 200/18903/17).