Верховний Суд у Постанові колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 04 квітня 2024 року у справі № 450/3185/22 (провадження № 51-4838км23) https://reyestr.court.gov.ua/Review/118258915 зробив правовий висновок: у випадку економічної необґрунтованості ремонту транспортного засобу він вважається фізично знищеним, а відшкодування завданої позивачу шкоди має відбуватися в порядку, визначеному у ст. 30 Закону № 1961-IV, згідно якого позивач має передати залишки транспортного засобу відповідачу як особі, яка відповідає
за завдану шкоду, чим набути право отримати від останнього відшкодування шкоди в розмірі, що відповідає вартості транспортного засобу додорожньо-транспортної пригоди.
Представник страхової компанії вказує, що під час стягнення майнової шкоди суд неправильно визначив реальний розмір її страхового відшкодування з огляду на фізичне знищення транспортного засобу. Посилається на те, що в цьому випадку підлягала відшкодуванню не повна вартість знищеного транспортного засобу, а лише різниця між його вартістю до та після ДТП . У справах за позовами про відшкодування шкоди суд, постановляючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватися за призначенням, але має певну цінність, одночасно повинен обговорити питання про передачу цього майна після
відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.
У випадку економічної необґрунтованості ремонту транспортного засобу він вважається фізично знищеним, а відшкодування завданої позивачу шкоди має відбуватися в порядку, визначеному у ст. 30 Закону № 1961-IV, за яким позивач має передати залишки транспортного засобу відповідачу як особі, яка відповідає за завдану шкоду, чим набути право отримати від останнього відшкодування шкоди в розмірі, що відповідає вартості транспортного засобу до ДТП.
Отже, рішення місцевого суду про стягнення на користь потерпілої повної вартості транспортного засобу до моменту ДТП з одночасним залишенням у її власності залишків цього транспортного засобу не забезпечить виконання приписів ст. 30 Закону № 1961-IV.
Постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 04 липня 2024 року у справі
№ 519/1079/21 (провадження № 51-7055км23) https://reyestr.court.gov.ua/Review/120247452
Джерело: Верховний Суд https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KKS_civ_pozov.pdf
Далее
Право на пільги ветеранам військової служби та деяким іншим особам щодо оплати житлово-комунальних послуг підлягає захисту й відновленню на підставі принципу пріоритетності спеціальних норм над загальними та законів над підзаконними актами – КАС ВС як суд першої інстанції у зразковій справі
Реалізація права на пільги ветеранам військової служби та деяким іншим особам щодо оплати житлово-комунальних послуг підлягає здійсненню на підставі спеціального Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», який має пріоритет над Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2015 року № 389 «Про затвердження Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім’ї», якими запроваджено додаткову умову надання таких пільг.
Такий висновок зробив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у зразковій справі, задовольняючи позов ветерана органів внутрішніх справ до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання протиправною відмови в поновленні виплати пенсійним органом соціальних пільг у грошовій формі на оплату житлово-комунальних послуг з 1 травня 2025 року на підставі Закону України від 19 листопада 2024 року № 4059-IX «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2024 року № 1553 «Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 4 червня 2015 р. № 389».
Суд констатував, що пільги у грошовій формі ветеранам військової служби та деяким іншим особам на оплату житлово-комунальних послуг встановлені п. 6 ч. 1 ст. 6 спеціального Закону України від 24 березня 1998 року № 203/98-ВР «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист». Водночас ухвалення Закону № 4059-IX та постанови Кабінету Міністрів України № 1553 в частині запровадження додаткових умов надання таких пільг, зокрема залежності їх отримання від рівня доходу сім’ї, створило правову колізію між нормативно-правовими актами.
Колегія суддів урахувала юридичну позицію Конституційного Суду України про те, що предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, а тому цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов’язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України. Тобто Закон № 4059-IX як бюджетний закон не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
При конкуренції норм однакової юридичної сили необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону № 203/98-ВР, а положення Закону № 4059-IX вважати загальними нормами (lex generalis).
Джерело: https://supreme.court.gov.ua
Далее
За вчинення правопорушення у вигляді фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору фізичні особи – підприємці, які є платниками єдиного податку першої – третьої груп, несуть відповідальність у вигляді попередження (абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України). Водночас для фізичних осіб – підприємців, які перебувають на загальній системі оподаткування, за вчинення такого правопорушення законом передбачена санкція у вигляді штрафу.
На це вказав Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 240/7766/23.
ФОП звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправною та скасувати постанову управління Держпраці про накладення штрафу за порушення нею вимог законодавства про працю (фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).
Вказаний факт був установлений ДПС під час проведення фактичної перевірки господарської діяльності позивачки, про що був складений акт та надісланий управлінню Держпраці.
Суди попередніх інстанцій визнали оскаржений адміністративний акт протиправним, посилаючись на абзац 2 частини 2 статті 265 Кодексу законів про працю України, який передбачає, що за вчинення такого правопорушення ФОП, які є платниками єдиного податку першої – третьої груп, несуть відповідальність у вигляді попередження, а не штрафу.
Касаційний адміністративний суд у складі ВС скасував рішення судів та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.
КАС ВС визнав висновки судів попередніх інстанцій такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на помилковому застосуванні норм абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України, які передбачають санкцію у вигляді попередження за вчинені у спірних відносинах порушення законодавства про працю лише для фізичних осіб – підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої – третьої груп, тоді як за змістом наявних у справі матеріалів позивачка до таких суб’єктів не належить, вона перебуває на загальній системі оподаткування і не є платником єдиного податку будь-якої з його груп.
Джерело: https://pravo.ua
Далее
Якщо недієздатна особа не здатна за станом психічного здоров’я надати усвідомлену письмову згоду на поміщення її до психіатричного закладу, таке поміщення є примусовим і, відповідно, потребує рішення суду.
В іншому разі її примусова госпіталізація до психіатричного закладу, яка не є добровільною, є обмеженням права такої особи на свободу та особисту недоторканність, закріпленого у ст. 29 Конституції України.
Такий висновок зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 липня 2024 року у справі № 758/4817/23 про визнання примусової госпіталізації незаконною, повідомила пресслужба ВС.
Особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги добровільно — на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою (ч. 1 ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
У судовому рішенні про визнання сина позивача недієздатним установлено в нього одночасну наявність двох критеріїв для визнання його недієздатним: не усвідомлює значення своїх дій та не керує своїми діями.
Будь-яких медичних даних про те, що на день госпіталізації до психіатричного закладу стан психічного здоров’я пацієнта покращився до такого ступеня, що він міг надати усвідомлену згоду на добровільну госпіталізацію до психіатричного закладу, матеріали справи не містять. Зазначене виключає добровільність процедури поміщення сина позивача до закладу з надання психіатричної допомоги.
Системний аналіз відповідного законодавства, рішень Конституційного Суду України від 2 червня 2016 року у справі № 1-1/2016, від 20 грудня 2018 року у справі № 1-170/2018, а також релевантної практики Європейського суду з прав людини дає підстави вважати, що в разі, якщо недієздатна особа не здатна за станом психічного здоров’я надати усвідомлену письмову згоду на поміщення її до психіатричного закладу, таке поміщення є примусовим і потребує відповідного рішення суду.
За результатами розгляду справи колегія суддів КЦС ВС дійшла висновку, що в цьому випадку мало місце порушення ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (позбавлення свободи).
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
Досягнення дитиною повноліття під час розгляду судом справи про позбавлення батьківських прав не може бути самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Незважаючи на досягнення дитиною повноліття, суд має встановити обґрунтованість чи необґрунтованість передбачених ст. 164 СК України підстав позову про позбавлення відповідача батьківських прав та ухвалити відповідне судове рішення.
Такого висновку, забезпечуючи єдність судової практики, дійшла Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, повідомляє пресслужба ВС.
За обставинами справи, мати звернулася до суду з позовом про позбавлення батьківських прав колишнього чоловіка. Позов обґрунтований тим, що батько від виховання неповнолітнього сина самоусунувся, станом його здоров’я не цікавиться, з дитиною не спілкується, аліменти з часу їх стягнення не сплачує. Служба у справах дітей та сім’ї надала до суду висновок про доцільність позбавлення батьківських прав відповідача стосовно дитини.
На час ухвалення судового рішення дитина досягла повноліття.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав батька, оскільки таке можливе лише щодо дитини, яка не досягла 18 років, а на момент завершення розгляду справи син позивачки та відповідача вже був повнолітнім. Водночас місцевий суд зазначив, що якби рішення ухвалювалося до повноліття дитини, то були б усі передбачені законом підстави для позбавлення відповідача батьківських прав.
ОП КЦС ВС скасувала ухвалені судові рішення, передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.
Верховний Суд зауважив, що факт досягнення дитиною повноліття під час розгляду спору та ухвалення відповідного судового рішення не може впливати на правовий результат вирішення справи судом, оскільки суд має оцінювати в сукупності факти виконання / невиконання батьками своїх обов’язків щодо дитини за період до її повноліття, які й стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
Положення СК України та інших законодавчих актів не містять заборони позбавлення батьківських прав стосовно сина / дочки після досягнення ними повноліття.
При досягненні повноліття особа втрачає правовий статус дитини в розумінні закону, проте сімейні відносини між батьком / матір’ю та сином / дочкою після досягнення дитиною повноліття не припиняються, між ними зберігається правовий зв’язок як батьків і дитини. Це, відповідно, означає й існування між ними взаємних особистих немайнових та майнових прав і обов’язків, які є чинними впродовж усього життя, а окремі з них – навіть після смерті одного з них.
Тож навіть після досягнення дитиною повноліття батьки, які не позбавлені батьківських прав стосовно такої дитини, зберігають певні права та обов’язки стосовно неї, які ґрунтуються на факті їх кровного споріднення. Із повноліттям дитини виникають права батьків на утримання і піклування з боку повнолітніх сина / дочки та відповідні кореспондуючі їм обов’язки. Батьки, не позбавлені батьківських прав, є спадкоємцями своєї дитини за законом.
Таке нормативне регулювання сімейних відносин між батьками та повнолітніми сином / дочкою є втіленням моральних засад суспільства, за яких батько та мати, які належно виконували свої обов’язки щодо власної дитини протягом тривалого часу (від народження і до досягнення дитиною повноліття, а в певних випадках –навіть після досягнення повноліття), мають право на утримання від повнолітніх сина / дочки, а також на спадкування за законом. Відповідно, позбавлення матері чи батька батьківських прав стосовно їхньої дитини, за умови доведеності факту невиконання ними своїх батьківських обов’язків, унеможливлює існування, зокрема, права на утримання та спадкування в майбутньому.
Отже, у разі подання позову про позбавлення батьківських прав щодо неповнолітньої дитини суд не може відмовити в такому позові з тієї підстави, що під час розгляду цивільної справи і вирішення спору по суті дитина досягла повноліття.
Тлумачення змісту п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України дає можливість зробити висновок, що ухилення від виконання обов’язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками.
Вирішуючи спір, суди не з’ясували, які докази свідчать про умисне ухилення відповідача від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини і, як наслідок, вказують на необхідність застосувати до відповідача крайній захід впливу у вигляді позбавлення батьківських прав. З’ясування цих обставин має істотне значення для правильного вирішення справи.
Постанова Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21 (провадження № 61-8918сво23) за посиланням.
Джерело: https://yur-gazeta.com
Далее
При вирішенні спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини суд, керуючись міжнародними нормами та принципом рівності прав і обов’язків батьків, з урахуванням обставин справи, має право розглянути питання щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим із батьків чи застосування спільної фізичної опіки з почерговим проживанням дитини в помешканні кожного з батьків за відповідним графіком.
На цьому неодноразово наголошував Верховний Суд у судових рішеннях, ухвалених протягом 2023 — 2024 років.
У Верховному Суді зазначили, що станом на середину лютого 2024 року немає судових рішень, що набрали законної сили, якими було б застосовано модель спільної фізичної опіки, хоча така модель тривалий час активно застосовується в країнах англо-американської правової системи та країнах Європи.
У справі, яка перебувала на розгляді Верховного Суду, батько і мати заявили зустрічні позовні вимоги про визначення місця проживання трьох неповнолітніх синів.
Суд першої інстанції визначив місце проживання старших синів із батьком, молодшого — з матір’ю.
Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції, визначив місце проживання молодшого сина також з батьком.
Верховний Суд ухвалив судове рішення, яким визначив місце проживання двох молодших малолітніх дітей (старшому вже виповнилося 15 років) почергово з кожним із батьків: два тижні з батьком, два тижні з матір’ю, акцентувавши на тому, що старший має право приєднуватися до братів. Після двох тижнів той із батьків, із ким проживали діти, зобов’язаний супроводити (привезти) їх до місця проживання другого з батьків та передати під фізичну опіку іншого з батьків.
Касаційний суд врахував, що сторони працюють в одному місті та проживають у передмісті Львова, позитивно характеризуються, висловлюють бажання однаковою мірою піклуватися про дітей.
Під час розгляду справи в суді касаційної інстанції було проведено три судових засідання за участю учасників справи та їх представників. Кожна зі сторін погоджувалася на встановлення почергової спільної опіки, подала проєкт мирової угоди, однак остаточної згоди щодо всіх умов сторони не дійшли.
Колегія суддів узяла до уваги пропозиції сторін, викладені в проєктах мирових угод, та погодилася з остаточним висновком органу у справах дітей щодо застосування в сімейній ситуації, з приводу якої існує спір, моделі спільної фізичної опіки батьків щодо дітей.
Оскільки діти тривалий час проживають із батьком, вони мають відповідні соціальні контакти за місцем проживання батька, виявляють більшу прихильність до нього. Однак вочевидь діти потребують і материнської турботи та любові, що має позитивно впливати на їхній розвиток. Діти, позбавлені любові, можуть перетворитися на дорослих, сповнених ненависті. Як зазначав професор Гарвардського університету, фахівець із чоловічої психології Віліам Поллак, за відсутності зв’язків із батьками (зокрема матір’ю) маленькі хлопчики, як правило, страждають мовчки, і замість сліз вони згодом можуть «заплакати кулями».
Використання спільної фізичної опіки у цій справі спрямоване на повернення матері в життя і виховання дітей, які потребують як материнського, так і батьківського виховання, що разом формують основу становлення дітей як повноцінних членів суспільства.
Суд також узяв до уваги необхідність забезпечення спільного проживання братів з огляду на їхній емоційний зв’язок, взаємопідтримку та бажання проживати разом, що відповідає принципу якнайкращого забезпечення інтересів дітей.
Постанова КЦС ВС від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19 (провадження № 61-16408св23)
За повідомленням Верховного Суду
Далее
