У Постанові Верховного Суду від 16 вересня 2026 року у справі № 373/1381/25; провадження № 61-1706 св 26 зроблено правовий висновок щодо строків звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати: «Визнання неконституційним тримісячного строку звернення до суду за стягненням заробітної плати, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, не скасовує спеціального строку у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні, встановленого частиною другою цієї статті. Початок перебігу такого строку пов’язаний з отриманням працівником письмового повідомлення про нараховані та виплачені йому суми. Тому відмова в позові через пропуск строку потребує встановлення факту й дати отримання цього повідомлення та врахування правил ЦК України щодо перебігу позовної давності під час воєнного стану, які діяли у відповідний період.».
Правове обґрунтування:
Частина перша статті 47 КЗпП України передбачає, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, були внесені зміни у частини першу та другу статті 233 КЗпП України.
Зокрема частини перша та друга були викладені у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, — у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Попередня редакція цих статей була наступною: «Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».
Рішенням від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 Конституційний Суд України визнав частини першу статті 233 КЗпП України у зміненій редакції такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. У цій частині частина перша статті 233 КЗпП України є неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 КЗпП України, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року (згідно із частиною першою статті 234 КЗпП України).
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 КЗпП України, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України).
Глава XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX була доповнена пунктом 2, який передбачає, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у актуальній редакції далі — Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану).
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (у актуальній редакції далі — ЦК України) його положення застосовуються, у тому числі до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 ЦК України).
Водночас пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції від 19 липня 2022 року (Закон України від 15 березня 2022 року № 2120?IX) передбачав, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені, зокрема статтею 258 ЦК України, продовжуються на строк його дії.
Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» пункт 19 ЦК України викладений у новій редакції: «у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану».
Зазначений пункт 19 ЦК України виключений Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-ІХ «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 04 вересня 2025 року.
На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України (частина друга статті 1 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану).
Критерії оцінки подібності правовідносин для застосування правових висновків Верховного Суду у контексті статей 263 та 389 ЦПК України, визначені, наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (зокрема, пункти 24, 25, 27, 32).
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, п.п. 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, п. 2)).
Окремо у контексті частини другої статті 410 та частини другої статті 412 ЦПК України Верховний Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що ЄСПЛ у своєму рішенні від 23 серпня 2016 рокуу справі «Дж. К. та інші проти Швеції» (J.K. and Others v. Sweden, заява № 59166/12, п. 53)не робив зазначений апеляційним судом правовий висновок, а цитував відповідне положення Примітки щодо обов`язків та стандартів доказування у справах про надання статусу біженця, підготовленої у 1998 році Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, у світлі якого вирішував відповідну справу. Схожий висновок міститься у п. 37 рішення ЄСПЛ від 11 лютого 2003 року у справі «О проти Норвегії» (O v. Norway, заява № 29327/95), але він стосується оцінки національним судом доказів (обставин) у світлі дотримання вимог Конвенції, а не стандартів оцінки доказів ЄСПЛ. Водночас ЄСПЛ послуговується у своїй практиці власним принципом доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt») (дивитись, наприклад, рішення від 18 липня 2015 року у справі «Фанзієва проти Росії» (Fanziyeva v. Russia, заява № 41675/08, п. 49)). Однак ЄСПЛ пояснював у своїх рішеннях, що він запровадив стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»), який не є аналогію цьому стандарту у національних системах права, виключно для власної оцінки дотримання державами-учасниками Конвенції своїх зобов`язань за нею, а не для вирішення питань кримінальної чи цивільної відповідальності (дивитись, наприклад, рішення від 16 вересня 2014 року у справі «Хасан проти Сполученого Королівства» (Hassan v. The United Kingdom, заявка № 29750/09, п. 48)).
Що ж до застосування «балансу вірогідностей» («balance of probabilities»), то у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (пункт 81) зроблений правовий висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Тобто в українській правовій системі також існує власний стандарт доказування з урахуванням «балансу вірогідностей», що не вимагає запозичень з практики ЄСПЛ у цьому випадку.
Верховний Суд погоджується з тим, що питання застосування судами частини першої статті 233 КЗпП України після 11 грудня 2025 року має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та впливає на можливість захисту працівниками їх права на оплату праці, гарантоване статтею 43 Конституції України.
Отже фактично у контексті касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 січня 2026 року у цій справі перед Верховним Судом ставиться питання про те, у який спосіб застосовується стаття 233 КЗпП України під час вирішення трудових спорів щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, які виникли до рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.
Конституційний Суд України вже висловлював свій правовий висновок у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 з приводу того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2 пункту 2 мотивувальної частини).
До того ж у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України навіть зазначав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (пункт 2.1 мотивувальної частини).
У рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 Конституційний Суд України надав пояснення, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).
Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію, а обов`язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8) (згідно із абзацом третім пункту 4 рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15?рп/2000).
Верховний Суд звертає увагу, що Конституційний Суд України відповідно до повноважень, передбачених Конституцією України та Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» визнає неконституційність правових норм як таку, а не «за умови» наявності конкретних правовідносин чи обставин, оскільки протилежне вступило б у протиріччя з приписами статті 24 Конституції України щодо рівності конституційних прав і свобод громадян, їх рівності перед законом.
У своїй постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункти 32-33) Верховний Суд зазначав, що у разі невідповідності приписів закону нормам Конституції України, суд при виборі норм права, які застосовуються до спірних відносин при вирішенні спору, має застосувати принцип верховенства права. Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції України у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково. Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції України, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними. Отже, якщо рішенням Конституційного Суду України визнано якусь правову норму неконституційною, то до моменту такого визнання неконституційності правової норми застосовуються процесуальні положення, які вимагають від суду застосування норм Конституції України як норм прямої дії для захисту принципу верховенства права, а до правовідносин, які виникли після відповідного рішення Конституційного Суду України, застосовуються положення Конституції України з урахуванням відповідного офіційного тлумачення Конституційного Суду України щодо неконституційності тієї чи іншої правової норми.
Також Верховний Суд у тій самій постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункт 35) уточнював, що судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 та від 19 лютого 2025 року у справі № 339/530/23, від 01 травня 2026 року у справі № 420/16340/25.
Зокрема, у постанові від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 Верховний Суд додатково уточнив, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно?правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом. Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду України.
Для цивільної юрисдикції зазначене випливає, окрім Конституції України, із частин першої та другої статті 2 та частини шостої статті 10 ЦПК України.
Тому апеляційний суд, дійшовши висновку, що на момент розгляду судом першої інстанції справи та на момент виникнення відповідних правовідносин у цій справі, рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не набуло чинності, а тому не має застосовуватись у цій справі, помилково не звернув увагу на те, що воно набуло чинності на момент апеляційного перегляду ним оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, та обов`язок, який на нього покладають частини перша та друга статті 2, частина шоста статті 10 та частина четверта статті 367 ЦПК України. Отже, не звернув увагу на необхідність оцінити неконституційність самої відповідної норми права з точки зору забезпечення верховенства права.
До прикладу частина третя статті 400 ЦПК України не обмежує касаційний суд у можливості врахувати правові висновки, які сформовані після виникнення спірних правовідносин, подання касаційної скарги у певній справі.
Верховний Суд нагадує, що принцип правової визначеності є складовою більш універсального принципу верховенства права та має завданням забезпечення реалізації останнього — не є «річчю у собі». Тому суд, приймаючи будь-яке судове рішення, завжди має завданням оцінку співвідношення цих принципів у порядку їх ієрархії та значення, оскільки реалізація принципу правової визначеності, яка не відповідає завданню реалізації принципу верховенства права, втрачає свій правовий сенс.
Однак, крім зазначеного, Верховний Суд звертає увагу також на наступні аспекти апеляційного перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції у цій справі.
Враховуючи зазначене, у конкретній категорії трудових спорів, які стосуються справ про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмеження строку звернення до суду у три місяці залишається дійсним, якщо звільненому працівнику роботодавець надав письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, і цей строк сплив до ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Частина друга статті 233 КЗпП України не розглядалась Конституційним Судом України у рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Водночас вона є спеціальною та уточнюючою до змісту частини першої статті 233 КЗпП України, оскільки містить спеціальне виключення до загального правила вирахування строків звернення до суду, передбачених частиною першою статті 233 КЗпП України, щодо конкретного виду трудового спору.
Апеляційний суд, дійшовши висновку, що рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не застосовується у цій справі застосував строк, передбачений визнаною неконституційною правовою нормою, але не врахував наявність частини другої статті 233 КЗпП України та строків, які закріплені у ній, у зв`язку з чим навіть не встановлював належним чином чи дійсно позивачка отримувала від відповідача під час звільнення чи після того письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, коли це відбулось, якщо отримувала. Водночас застосування частини другої статті 233 КЗпП України не залежить від рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.
Верховний Суд не бачить підстав для відступу від власного правового висновку наведеного вище щодо забезпечення рівності сторін спору, викладеного у постановах від 26 вересня 2023 року у справі № 910/10699/21 та від 27 жовтня 2019 року у справі № 910/7054/18. Апеляційний суд дійсно не надав у оскаржуваній постанові належної оцінки аргументу позивачки з приводу неотримання нею письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, не навів належних доводів чому не приймає до уваги цей аргумент або чому він не впливає на оскаржуване судове рішення, констатувавши лише строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України та відсутність звернення позивачки щодо його поновлення, хоча в її відзиві на апеляційну скаргу, відповідно до матеріалів справи, міститься відповідне клопотання на випадок, якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про пропуск цього строку.
У КЗпП України наявна правова норма, яка визначає продовження строків, передбачених статтею 233 КЗпП України, лише на час дії зазначеного карантину, яку апеляційний суд застосував.
Водночас Верховний Суд неодноразово підтримав правовий висновок Верховного Суду України з приводу того, що визначений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду з вимогою про вирішення трудового спору є нічим іншим як спеціальним строком позовної давності у розумінні ЦК України (дивитись, наприклад, постанови від 20 січня 2022 року у справі № 402/761/18, від 15 березня 2024 року у справі № 593/1168/21, від 08 квітня 2024 року у справі № 593/1177/21 від 24 квітня 2024 року у справі № 404/5412/17 тощо).
Ані КЗпП України, ані Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану не уточнюють питання зупинення чи переривання перебігу строків позовної давності, на відміну від ЦК України, під час дії воєнного стану.
У зв`язку з цим, відповідно до приписів частини першої статті 9 ЦК України, положення ЦК України з цього питання розповсюджуються й на строки позовної давності у трудових відносинах, якщо інше прямо не передбачено законодавством. На це апеляційний суд уваги не звернув, здійснюючи апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції у цій справі.
Водночас обмеження дії статті 43 Конституції України в умовах воєнного стану, передбачене Законом про трудові відносини в умовах воєнного стану, не означає скасування чи припинення дії цієї статті Конституції України як такої. Відповідні обмеження можливі лише у зв`язку з реалізацією конституційних правових норм, які регулюють особливості правовідносин в умовах воєнного стану, зокрема положень того ж Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану. Але у цій справі на момент касаційного перегляду оскаржуваної постанови апеляційного суду не встановлені та не доведені жодні обставини, які б вимагали обмеження захисту прав позивачки у контексті обмеженої дії статті 43 Конституції України.
Оскільки стаття 400 ЦПК України обмежує Верховний Суд у процесуальних повноваженнях, реалізація яких необхідна для повноцінного усунення зазначених вище недоліків оскаржуваної постанови апеляційного суду, які не дають підстав вважати її такою, що відповідає вимогам статті 263 (законність і обґрунтованість судового рішення) ЦПК України, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність скасувати цю постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд апеляційному суду.
За матеріалами Верховного Суду
Далее
Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними (статті 180 — 181 Сімейного кодексу України (далі – Кодекс)).
Способи вирішення питання щодо утримання дитини
Батько та матір можуть врегулювати це питання шляхом усної домовленості чи відповідно до статті 189 Кодексу шляхом укладення нотаріально посвідченого договору про сплату аліментів на дитину, у якому визначать розмір та строки виплати. У разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Також один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які визначені у цій заяві (стаття 187 Кодексу).
Якщо домовитися не вдається і один із батьків ухиляється від сплати коштів на утримання дитини, матір чи батько, з ким проживає дитина, можуть звернутися до суду для стягнення аліментів.
За рішенням суду аліменти присуджуються:
— у частці від доходу матері, батька;
— у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина (стаття 181 Кодексу).
Відповідно до статті 191 Кодексу аліменти на дитину присуджуються:
— за рішенням суду від дня пред’явлення позову;
— в разі подання заяви про видачу судового наказу — із дня подання такої заяви.
Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.
Доказами вжиття заходів щодо одержання аліментів можуть бути, зокрема:
— листування з відповідачем, аудіо/відеозаписи, які підтверджують звернення позивача до відповідача з вимогою про сплату аліментів;
— докази спроб встановити місце проживання, місце роботи, справжній розмір заробітку відповідача;
— покази свідків, які підтвердять, що позивач звертався до відповідача стосовно вказаного питання.
Важливо розуміти різницю між стягненням аліментів на дитину за минулий час та стягненням заборгованості за аліментами.
Так, стягнення за минулий час має місце, коли аліменти ще ніколи офіційно не призначали, але один із батьків фактично не утримував дитину. Серед причин, чому особа, з якою проживає дитина, не подала на аліменти раніше, може бути правова необізнаність чи намагання домовитися в позасудовому порядку.
Стягнення заборгованості здійснюється, коли аліменти вже були призначені (рішенням суду, договором про сплату аліментів, заявою платника про відрахування коштів із заробітної плати тощо), але їх не сплачували або сплачували не в повному обсязі.
Стягнення аліментів на дитину за минулий час та заборгованості за аліментами
Згідно зі статтею 194 Кодексу аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за десять років, що передували пред’явленню виконавчого листа до виконання.
Якщо за виконавчим листом, пред’явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв’язку з розшуком платника аліментів або у зв’язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.
Заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до статті 187 цього Кодексу, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.
Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому статтею 199 цього Кодексу, – до досягнення нею двадцяти трьох років.
Відповідно до статті 199 Кодексу, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу)
Заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном.
Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою — підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для цієї місцевості.
У разі встановлення джерела і розміру заробітку (доходу) платника аліментів, який він одержав за кордоном, за заявою одержувача аліментів державний виконавець, приватний виконавець здійснює перерахунок заборгованості.
Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору — судом (стаття 195 Кодексу).
Відповідальність за прострочення сплати аліментів
У разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.
У разі застосування до особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім (стаття 196 Кодексу).
Встановлення строку сплати заборгованості. Звільнення від сплати заборгованості за аліментами
З урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами.
За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв’язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення (стаття 197 Кодексу).
За матеріалами: Міністерство юстиції України
Далее
Як поділити майно при розлученні, якщо воно територіально знаходиться як в Україні, так і за кордоном?
Розглянемо на прикладі Постанови Верховного Суду від 12 серпня 2026 року, в якій сформовано правовий висновок: «Спір про поділ нерухомого майна подружжя, що знаходиться за межами України, підлягає виключній підсудності суду держави його знаходження, тому український суд зобов’язаний закрити провадження у цій частині, а не відмовляти у позові по суті. Водночас неможливість поділу закордонної нерухомості не звільняє суд від обов’язку вирішити спір щодо майна, розташованого на території України. У такому разі суд не обмежений запропонованим сторонами варіантом розподілу і має самостійно визначити справедливий спосіб поділу українського майна, щоб остаточно вирішити конфлікт та уникнути штучного подвоєння судового процесу«.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
За вказаний період сторони придбали нерухомість як на території України, так і в Туреччині, усе набуте ними нерухоме майно заявлене в позові до поділу.
Зокрема, позивачка посилалася на те, що в 2020 році було придбано два житлові будинки в м. Ізмірі (Турецька Республіка) та інші об`єкти нерухомості а саме: будинок на АДРЕСА_10 та будинок АДРЕСА_11 .
Суди виснували, що для визнання спільною сумісною власністю подружжя майна, яке знаходиться на території Турецької Республіки, та його поділу, позивачці слід звертатись до відповідного суду Туреччини.
Із наведеним висновком погоджується колегія суддів Верховного Суду (справа № 461/1743/23; провадження № 61-11875св25), з огляду на наступне:
У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі — Закон № 2709-IV) визначено, що іноземний елемент — ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема: — хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; — об`єкт правовідносин перебуває на території іноземної держави.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2709-IV цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, а саме: 1) визначення застосовуваного права; 2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
Право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України (стаття 4 Закону № 2709-IV).
Згідно із частинами першою, другою статті 38 Закону № 2709-IV право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.
Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться.
Право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано (частина перша статті 40 Закону № 2709-IV ).
У частині другій статті 42 Закону № 2709-IV визначено, що захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 77 Закону № 2709-IV підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом, зокрема, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об`єктом такого партнерства, зокрема об`єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об`єкт.
Аналогічні за змістом норми передбачені Угодою між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах, ратифікованою Законом України від 05 липня 2001 року № 2605-ІІІ. Згідно зі статтею 27 Угоди до нерухомості й права власності на неї застосовується законодавство договірної сторони, на території якої знаходиться майно.
Суди першої та апеляційної інстанцій під час вирішення справи по суті щодо нерухомого майна на території Турецької Республіки врахували наведені норми права, а також те, що спір у цій частині виник між громадянкою України та громадянином Туреччини щодо поділу спільного сумісного майна, яке знаходиться за межами України, у зв`язку з чим за законодавством України ця справа є справою з іноземним елементом, а компетентним судом щодо нерухомості за межами України є суд держави, на території якої знаходиться спірне нерухоме майно — Турецька Республіка.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12 квітня 2022 року в справі № 428/11139/17, від 15 грудня 2021 року в справі № 756/15452/17, від 09 березня 2026 року в справі № 761/17032/25, від 01 квітня 2026 року в справі № 676/2141/23.
Стосовно поділу нерухомого майна, розташованого в Україні, необхідно зазначити таке.
Суди відмовили в задоволенні позову, посилаючись на те, що за позицією позивачки такий поділ має відбуватися лише з урахуванням нерухомого майна, яке знаходиться на території Турецької Республіки, тому суд не поділив майно між сторонами: ні те, що знаходиться в Україні, ні те, що знаходиться в Туреччині.
Із такими висновками колегія суддів Верховного Суду погодитися не може.
Під час вирішення спору про поділ майна суд може не погодитися із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ в інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Обрання судом під час вирішення спору варіанта поділу майна подружжя за наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога — це поділ майна подружжя і вона є незмінною за будь-якого варіанта його поділу (постанова Верховного Суду від 14 лютого 2024 року в справі № 752/18272/18).
Суд має самостійно визначити справедливий спосіб поділу українського майна, щоб остаточно вирішити конфлікт та уникнути штучного подвоєння судового процесу.
Підготовлено адвокатом Єфімовою Л.Я. (097-754-79-48) за матеріалами Верховного Суду
Далее
За матеріалами справи, позивачка просила стягнути з колишнього чоловіка половину грошового забезпечення, яке йому донарахували за рішенням адміністративного суду за час проходження військової служби. Частина цих коштів була нарахована за період, коли сторони перебували у шлюбі.
Суд першої інстанції частково задовольнив позов та стягнув із чоловіка 58 270 грн, а також 13 640 грн витрат на правничу допомогу.
Відповідач оскаржив рішення, зазначивши, що отримав гроші вже після розірвання шлюбу, а самі виплати пов’язані з його військовою службою та вислугою років і тому є особистою власністю.
Апеляційний суд ці доводи відхилив. Суд зазначив, що відповідно до статей 60, 61 і 65 СК України та ст. 368 ЦК України майно і доходи, набуті під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя.
При цьому визначальним є період, за який нараховані кошти, а не дата їх фактичної виплати.
Суд встановив, що на період шлюбу припадало 116 540,01 грн грошового забезпечення. Половину цієї суми, а саме: 58 270 грн — стягнули на користь колишньої дружини.
Твердження чоловіка про те, що фактичні шлюбні відносини припинилися раніше офіційного розлучення, суд також відхилив через відсутність належних доказів.
Херсонський апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Цікаво, чи підтримає Верховний Суд таку позицію
Джерело: https://yur-gazeta.com
Далее
Добросовісність учасників цивільних правовідносин має враховуватися при оцінці правочинів, які можуть впливати на можливість виконання зобов’язань перед кредитором. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 636/5079/21 (постанова від 12 серпня 2026 року), у якій постало питання про правильну кваліфікацію договору дарування майна боржника, укладеного на стадії виконання судового рішення.
Проблема полягала, зокрема, у співвідношенні конструкцій фіктивного та фраудаторного правочинів. Попередній підхід допускав застосування до правочину, спрямованого на приховування майна від майбутнього стягнення, положень про фіктивність, однак Верховний Суд наголосив, що за фактичного виконання правочину така кваліфікація виключається. Натомість для фраудаторності визначальним є використання правочину на шкоду кредитору та унеможливлення звернення стягнення на майно боржника У постанові Суд конкретизував підхід до правової підстави оспорювання таких правочинів, урахувавши висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 4 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24. Йдеться про застосування загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом для кваліфікації правочину як фраудаторного.
джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Предметом конституційного контролю у цій справі є приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136‒IX зі змінами (далі — Закон). У Законі визначено, що:
Дослідивши питання, порушені в конституційному поданні, Суд наголосив, що на конституційному рівні закладено гуманістичну модель праці, фактично засновану на принципі балансу між працею і особистим життям (work-life balance), який є засадничою цінністю сучасного трудового права та фундаментом європейських міжнародних стандартів у сфері праці, зокрема й щодо права на відпочинок. Суд зауважив, що законодавець, унормовуючи умови здійснення конституційного права на відпочинок, має гарантувати мінімальну тривалість оплачуваної щорічної відпустки для всіх осіб, які працюють, і забезпечувати посилені мінімальні гарантії реалізації цього права, які охоплюють збільшену тривалість оплачуваного часу відпочинку для уразливих категорій осіб, зокрема дітей та осіб з інвалідністю, що сприяє забезпеченню принципів балансу між працею та відпочинком, рівності та недискримінації працівників, що набуває в умовах воєнного стану особливої ваги. Проаналізувавши приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону, Суд виснував, що ці приписи зберігають сутність права на відпочинок, що полягає в гарантуванні кожному працівникові оплачуваної щорічної основної відпустки, тривалість якої становить 24 календарних дні, а також встановлюють потрібні заходи, які раціонально пов’язані з досягненням легітимної мети цих приписів Закону. Суд також вказав, що приписи абзацу другого пункту 3 розділу «Прикінцеві положення» Закону не лише нівелюють вказані мінімальні гарантії права на відпочинок, оскільки пролонгують чинність приписів другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону до моменту, поки працівники фактично не використають днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану в Україні, а й порушують принцип юридичної визначеності та засадничу вимогу чіткості строків обмежень прав і свобод в умовах воєнного стану.
Ураховуючи зазначене, Суд визнав неконституційними приписи: Водночас Суд визнав такими, що відповідають Конституції України, приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону.
Рішення буде оприлюднено на офіційному вебсайті Суду 20 травняДалее
