Юридическая Компания

Новости судебной практики

Визначення місця проживання дитини, судова практика ВС

Опубликовано 17 мая 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Визначення місця проживання дитини, судова практика ВС

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 17 жовтня 2018 року по справі № 402/428/16-ц про визначення місця проживання малолітньої дитини розяснила, які норми права слід застосовувати у даних правовідношеннях. (https://reyestr.court.gov.ua/Review/)

У період із 2007 року до березня 2016 року дитина за спільною згодою батьків проживала з матір’ю ОСОБА_4 Із березня 2016 року дитина почала проживати з батьком, оскільки мати залишила постійне місце проживання у м. Благовіщенському та виїхала на місце постійного проживання до м. Херсона. Спір щодо місця проживання малолітньої дитини виник у сторін у травні 2016 року, після того, як ОСОБА_4 виявила бажання забрати дитину на постійне місце проживання до м. Херсона. Добровільної спільної згоди щодо визначення місця проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері сторони не досягли. Із заявою про визначення місця проживання малолітньої дитини до органу опіки та піклування сторони не зверталися.

21 липня 2016 року розпорядженням першого заступника голови Благовіщенської районної державної адміністрації від 21 липня 2016 року № 174-р вирішено питання про право участі ОСОБА_4 у вихованні малолітнього сина та спілкуванні з ним, який, як установлено, проживає з батьком ОСОБА_3 на АДРЕСА_1.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд керувався тим, що і позивач, і відповідачка мають позитивні характеристики.

Позивач працює на постійній основі в Приватному підприємстві «Агро форт» виконавчим директором, має постійний заробіток.

Починаючи з народження дитини до теперішнього часу батько бере участь у вихованні дитини, що підтвердила ОСОБА_4

Згідно з довідкою відділу державної виконавчої служби Ульяновського територіального управління юстиції від 18 травня 2016 року № 211/02/1 відсутня заборгованість з виплати аліментів.

На підтвердження позовних вимог позивач надав суду акти обстеження житлово-побутових умов від 27 квітня та 20 вересня 2016 року.

Відповідно до сертифіката про проходження профілактичного наркологічного огляду від 22 вересня 2016 року серії 1ОААЕ № 112155 та висновку про стан здоров’я від 04 травня 2016 року ОСОБА_3 визнаний здоровим.

Відповідачка працює в Херсонській обласній клінічній лікарні на посаді фельдшера-лаборанта лабораторного відділення з 01 червня 2016 року.

Доказів про житлово-побутові умови ОСОБА_4 суду не надано.

Відповідно до сертифікату про проходження профілактичного наркологічного огляду від 23 травня 2016 року серії 2РРР № 808380 та довідок про стан здоров’я від 27 травня 2016 року ОСОБА_4 визнана здоровою.

На підставі зібраних у справі доказів суд вважав установленим, що ОСОБА_4, виїхавши на постійне місце проживання до м. Херсона, створила іншу сім’ю, перебуває у фактичних шлюбних відносинах з іншим чоловіком, з яким у малолітнього ОСОБА_6 склалися напружені відносини, про що заявив сам малолітній у своїй розповіді та підтвердила свідок ОСОБА_8 Крім цього, на час виїзду до м. Херсона ОСОБА_4 залишила свого малолітнього сина бабі ОСОБА_8, яка проживає в іншій місцевості, та яка передала малолітнього ОСОБА_6 його батькові ОСОБА_3 і повернулася по нього лише в травні 2016 року.

Висновком органу опіки та піклування від 08 грудня 2016 року визнано за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_6 з його батьком ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з абзацом другим принципу 7 Декларації прав дитини найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить перш за все на батьках.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

Визначаючи місце проживання дитини з батьком, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, надав належну оцінку наявним у справі доказам, на підставі яких достатньо повно установив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Зокрема, зібрані докази свідчать про те, що позивач постійно піклується про дитину, бере участь у духовному та фізичному розвиткові; за межами шкільного навчання дитина відвідує додаткові заняття з іноземної мови, гуртки, є членом клубу дитячого боулінгу (м. Умань); батько вчить з дитиною уроки; на час розгляду справи дитина надає більшої прихильності батькові; у позивача наявне упоряджене жиле приміщення, створено умови належного виховання та розвитку дитини. За бажанням малолітнього ОСОБА_6 батько не заперечує щодо спілкування з матір’ю та бабами.

Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що суди надали належну оцінку зібраним у справі доказам, достатньо повно встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) перевірив наведені в апеляційній скарзі доводи та навів висновки на їх спростування, внаслідок чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статті 315 цього Кодексу.

Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Стосовно постанов Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, від висновків яких щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C.G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07; пункт 170 рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).

Як неодноразово зазначав ЄСПЛ, формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення від 11 листопада 1996 рокуу справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11).

Принцип правової визначеності, на думку ЄСПЛ, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені проти Румунії», заява № 76943/11). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «С. В. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба у з’ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (пункт 65 рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11; пункт 93 рішення від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії», заява № 42750/09).

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що, незважаючи на принцип 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір’ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення надає перевагу частині першій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року та керується цією нормою, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 найкраще забезпечить інтереси дитини.

Натомість у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, у якій також розглядалося питання визначення місця проживання малолітньої дитини, зазначено, що у принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю.

Подібні висновки про обов’язковість судів брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини про те, що малолітня дитина не повинна бути розлучена зі своєю матір’ю, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, містяться й у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17.

Таким чином, у зазначених постановах Верховний Суд України зробив висновок про те, що до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, суди повинні обов’язково застосовувати норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір’ю, крім випадків, коли є виняткові обставини.

У статтях 8, 9 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

У статті 10 ЦПК України визначений виключний перелік законодавчих актів, відповідно до яких суд повинен розглядати справи.

Згідно із частинами першою — п’ятою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Крім того, суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Також суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV«Про міжнародні договори України» (далі — Закон № 1906-IV) міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

У пунктах «а», «b» частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року визначено, що для цілей цієї Конвенції «договір» означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; «;ратифікація», «;прийняття», «затвердження» і «приєднання» означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов’язковість для неї договору.

Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв’язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов’язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України.

Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою.

Таким чином, Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п’ятою статті 157 цього Кодексу.

За частинами першою, другою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір’ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.

У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, як правильно вважала колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме її норми зобов’язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу — матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.

Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.

Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв’язки із сім’єю, крім випадків, коли доведено, що сім’я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).

У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов’язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини.

Підсумовуючи, слід зазначити, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов’язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У зв’язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов’язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір’ю. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суди при вирішенні цього спору врахували указані завдання цивільного судочинства з огляду на установлені обставини справи та зміст оскаржуваних судових рішень.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на вказане, оскаржувані судові рішення у цій справі необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу — без задоволення.

Далее

Моральна шкода у сімейних відносинах, що враховується для визначення розміру аліментів: КЦС ВС

Опубликовано 12 мая 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Моральна шкода у сімейних відносинах, що враховується для визначення розміру аліментів: КЦС ВС
Місцевий суд частково задовольнив позов батька про стягнення аліментів на утримання дитини з інвалідністю та відшкодування моральної шкоди до матері, яка залишила дитину в пологовому будинку – розрахував розмір аліментів у період роботи відповідачки в розмірі 50 % прожиткового мінімуму, а з моменту народження в неї дочки від іншого шлюбу – 30 %; відмовив у вимозі про відшкодування моральної шкоди, оскільки спірні правовідносини регулюються нормами СК України, які в цьому випадку не допускають стягнення моральної шкоди.
Апеляційний суд скасував рішення суду та частково задовольнив позов, стягнув із матері на користь батька аліменти в розмірі 5 тис. грн щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму, із 12 травня 2010 року і до досягнення дитиною повноліття, стягнув моральну шкоду в розмірі 50 тис. грн.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду змінив мотивувальну та резолютивну частину постанови апеляційного суду з огляду на таке.
Аналіз ст. 8 СК України та ч. 1 ст. 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України можуть субсидіарно застосовуватися для регулювання сімейних відносин.
Компенсація моральної шкоди має відбуватися в будь-якому випадку її спричинення – право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Обмеження права учасників сімейних відносин на відшкодування моральної шкоди лише випадками, передбаченими п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, істотно звужує їхнє право на захист.
Усвідомлення факту, що рідна мати залишила сина та відмовилась від нього, завдає йому душевних страждань, які ще більш загострюються на фоні наявних у дитини захворювань.
Колегія суддів вважає, що в цій частині факт завдання моральної шкоди дитині доведено, що правильно врахував апеляційний суд. Проте з урахуванням вимог розумності й справедливості Верховний Суд зменшив розмір моральної шкоди.
Щодо вимог про стягнення аліментів, то Верховний Суд зазначив, зокрема, таке.
У цій справі судовий процес тривав із травня 2010 року, тобто майже 10 років, первісно звертаючись до суду, позивач просив визначити розмір аліментів у сумі 2 тис. грн щомісячно до повноліття дитини.
У червні 2010 року районний суд залишив позов батька без розгляду, однак до березня 2017 року, тобто протягом майже 7 років, позивач не цікавився розглядом справи.
У квітні 2017 року він подав апеляційну скаргу на відповідну ухвалу, й апеляційний суд її скасував.
Вказані обставини мають істотне значення для справи.
Позивач неодноразово збільшував розмір вимог про стягнення аліментів, у касаційному порядку визначений апеляційним судом розмір аліментів не оскаржує.
Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати.
Апеляційний суд при визначенні розміру доходу відповідачки врахував кошти, отримані нею від продажу квартири. Водночас, згідно з висновком, викладеним у постанові Об’єднаної палати КЦС ВС від 25 січня 2021 року у справі № 758/10761/13-ц, виручення боржником грошових коштів від продажу нерухомого майна, в обмін на передачу покупцю права власності на зазначене нерухоме майно, не має наслідком отримання доходу платником аліментів.
Натомість апеляційний суд правильно врахував стан здоров’я та матеріальне становище дитини, загальне матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів іншої дитини, нерухомого майна та грошових коштів.
Верховний Суд постановив стягнути з матері аліменти на утримання малолітнього сина: за період із 12 травня 2010 року до 2 квітня 2017 року в розмірі 2 тис. грн. щомісячно, із 3 квітня 2017 року до досягнення дитиною повноліття – в розмірі 5 тис. грн щомісячно, а також стягнути з неї 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, завданої дитині.
Постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 2-3897/10 (провадження № 61-6791св20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/96498387.
Далее

Незабезпечення дистанційної роботи є підставою для розірвання трудового договору у визначений працівником строк: КЦС ВС

Опубликовано 12 мая 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Незабезпечення дистанційної роботи є підставою для розірвання трудового договору у визначений працівником строк: КЦС ВС
Працівник подав заяву про звільнення за власним бажанням з 5 травня 2020 року у зв’язку зі станом здоров’я на підставі ч. 1 ст. 38 КзпП України. Роботодавець указав на необхідність відпрацювати два тижні, оскільки працівник не надав доказів, що підтверджують поважність причин для його звільнення з визначеної ним дати. 31 липня 2020 року працівника звільнили за прогули за п. 4 ст. 40 КзпП України.
Районний суд задовольнив позов працівника про визнання трудових відносин припиненими з 5 травня 2020 року на підставі ч. 1 ст. 38 КзпП України з огляду на те, що заява про звільнення зумовлена неможливістю продовжувати роботу через оголошення карантину та запроваджені у зв’язку з цим обмежувальні заходи.
Апеляційний суд скасував рішення суду та відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач не надав документів, які б підтверджували неможливість виконувати трудові обов’язки.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення місцевого суду, навівши таке правове обґрунтування.
Стаття 38 КЗпП України зобов’язує роботодавця звільнити працівника в строки, про які він просить, у тому числі за наявності інших поважних причин, ніж зазначені у ч. 1 цієї статті. Тобто перелік таких причин не є вичерпним. Поважність причин має вирішуватися в кожному конкретному випадку.
Листки непрацездатності свідчать, що позивач неодноразово хворів перед зверненням із заявою про звільнення. У службовій записці він звертав увагу керівництва на відсутність опалення в кабінеті, постійну низьку температуру, що негативно впливає на стан його здоров’я, просив забезпечити обігрів робочого місця.
Крім того, позивач пояснював свою відсутність на роботі припиненням транспортного сполучення Рівне – Здолбунів через запровадження карантину. Одночасно він просив забезпечити довезення його до місця роботи та розвезення додому, однак це прохання не було задоволено.
Апеляційний суд урахував службову записку, відповідно до якої позивачеві запропонували працювати дистанційно, але він відмовився. Водночас Верховний Суд указав, що поза увагою суду залишилася відсутність наказу власника про переведення позивача на дистанційну роботу та видачу у зв’язку з цим йому матеріально-технічних цінностей.
Суд першої інстанції проаналізував надані позивачем докази, зокрема: листки непрацездатності, службову записку позивача, врахував наявність транспортних обмежень на період карантину, відсутність реального забезпечення дистанційною (надомною) роботою та дійшов правильного висновку, що поважність причин звільнення за власним бажанням позивача підтверджена.
Тобто сукупність наведених позивачем конкретних обставин на обґрунтування заяви про звільнення свідчить про поважність причин звільнення за ч. 1 ст. 38 КзпП України в строк, про який просив працівник, а саме з 5 травня 2020 року.
Постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 569/9738/20 (провадження № 61-914св21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/96501499.
Далее

У яких випадках висновок про неможливість розшуку майна боржника є обґрунтованим, – позиція ВС

Опубликовано 12 мая 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

У яких випадках висновок про неможливість розшуку майна боржника є обґрунтованим, – позиція ВС

Сам факт здійснення окремих дій щодо виявлення майна та коштів боржника, без встановлення та дослідження обставин, що державним виконавцем проводилась перевірка майнового стану боржника з відповідною періодичністю, не свідчить про належне виконання державним виконавцем своїх обов’язків щодо розшуку майна боржника та здійснення заходів, необхідних для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 905/2488/15.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що ПАТ «А» звернувся до Господарського суду Донецької області зі скаргою на бездіяльність державного виконавця, в якій просив:

  • визнати протиправною бездіяльність державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у виконавчому провадженні;
  • зобов’язати державного виконавця вжити у виконавчому провадженні усіх передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів щодо примусового виконання наказу Господарського суду Донецької області, а саме, але не виключно: здійснити запити щодо виявлення належного боржнику рухомого та нерухомого майна; здійснити перевірку не рідше ніж один раз на два тижні – щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці – щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових вправ, отримання інформації про доходи боржника;
  • звернутися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника боржника – юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням; звернутися до територіального органу поліції з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 382 Кримінального кодексу України.

В обґрунтування скарги позивач зазначав, що на виконанні у відділі примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, який є правонаступником Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, перебуває виконавче провадження про стягнення з відповідача коштів у загальній сумі 154 642,66 грн. У 2016-2017 роках державним виконавцем було вчинено низку виконавчих дій щодо виявлення майна боржника, однак протягом 2018-2020 років виконавцем не було вчинено жодних виконавчих дій для виявлення та розшуку майна відповідача, про що свідчить Інформація про виконавче провадження, дата отримання 27.01.2020.

Ухвалою господарського суду Донецької області скаргу ПАТ «А» задоволено частково. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Висновок Верховного Суду

ВС підкреслив, що частиною 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних.

Також ВС зазначив, що згідно з частиною 4 статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець має право вчиняти виконавчі дії щодо звернення стягнення на доходи боржника, виявлення та звернення стягнення на кошти, що перебувають на рахунках боржника у банках чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах на території, на яку поширюється юрисдикція України.

При цьому ВС наголосив, що сам факт здійснення окремих дій щодо виявлення майна та коштів боржника, без встановлення та дослідження обставин, що державним виконавцем проводилась перевірка майнового стану боржника з відповідною періодичністю, встановленою частиною 8 статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», не свідчить про належне виконання державним виконавцем своїх обов’язків щодо розшуку майна боржника та здійснення заходів, необхідних для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення.

Висновок щодо безрезультатності або неможливості розшуку боржника, майна боржника може бути обґрунтованим лише тоді, коли державний виконавець повністю реалізував надані йому права, застосував усі можливі (передбачені законом) заходи для досягнення необхідного позитивного результату.

ВС зазначив, суд апеляційної інстанції встановив, що державний виконавець порушувала строки проведення перевірки майнового стану боржника, встановлені частиною 8 статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», а також з 2018 по 2020 роки не було вчинено жодних активних та ефективних виконавчих дій, спрямованих на реальне виконання боржником рішення суду у цій справі, у зв’язку з чим суд першої інстанції на законних підставах задовольнив скаргу стягувача у згаданій частині.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залиши касаційну скаргу без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 12.02.2021 та ухвалу Господарського суду Донецької області від 19.02.2020 без змін.

За матеріалами: https://borgexpert.com

Далее

ЄСПЛ ВСТАНОВИВ ЧИ ПОРУШУЄ ПРАВА ЛЮДИНИ ОБОВ’ЯЗКОВА ВАКЦИНАЦІЯ

Опубликовано 6 мая 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

ЄСПЛ ВСТАНОВИВ ЧИ ПОРУШУЄ ПРАВА ЛЮДИНИ ОБОВ’ЯЗКОВА ВАКЦИНАЦІЯ
✍🏻ЄСПЛ ВСТАНОВИВ ЧИ ПОРУШУЄ ПРАВА ЛЮДИНИ ОБОВ’ЯЗКОВА ВАКЦИНАЦІЯ
🇪🇺Справа VAVŘIČKA та інші проти Чеської Республіки, заява №47621/13 https://cutt.ly/ebmnRRE
Закон Чеської Республіки передбачає обов’язкові планові щеплення.
Внаслідок неявки дітей для вакцинації на батьків було накладено штраф, скасувати який суди відмовились. Крім того, дітей не допустили до дитсадочку.
🔹ЄСПЛ зауважив, що обов’язкова вакцинація є втручанням у право на повагу до приватного життя (ст.8 Конвенції). Воно вважається «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо відповідає «нагальній соціальній потребі».
🔹Хоча чеська модель підтримує обов’язкову вакцинацію, це не є абсолютним обов’язком.
Від неї звільняються діти, які мають протипоказання. Ці діти опосередковано захищені від заразних хвороб, доки існує колективний імунітет.
Якщо політики добровільної вакцинації для цього недостатньо, влада може обґрунтовано запровадити її обов’язковість.
🔹Щодо ефективності щеплень Суд посилається на загальний консенсус про життєво важливе значення цього способу захисту від серйозних хвороб.
Що стосується безпеки, то зрідка вакцинація дійсно може бути шкідливою. Однак, наявність протипоказань завжди перевіряється. Підстави для сумніву в адекватності національної системи відсутні.
🔹ЄСПЛ визнає, що недопуск дітей у дитсадочок означав втрату можливості розвивати особистість. Але це було наслідком вибору їх батьками відмови виконувати законний обов’язок, метою якого є захист здоров’я.
Не можна розглядати як непропорційне втручання держави вимогу до тих, для кого вакцинація представляє віддалений ризик, прийняти цей захисний захід як юридичний обов’язок.
Влада не перевищила свободу розсуду, і оскаржувані заходи можна вважати «необхідними в демократичному суспільстві».
Порушення ст.8 Конвенції відсутні.

 

Далее

Обов’язкова частка на спадщину на прикладі однієї справи

Опубликовано 5 мая 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Обов’язкова частка на спадщину на прикладі однієї справи

Згідно ч. 1 ст. 1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

До суду надійшла апеляційна скарга Ц на рішення Іллічівського міськрайонного суду Одеської області від 11 червня 2018 року яким відмовлено у задоволенні позову П. до Ц. про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на спадкове майно

Як вбачається з матеріалів справи, 18.10.2015 року помер Ц. який за життя склав заповіт на ім’я М. що складається з житлового будинку з господарчими спорудами.

 Після відкриття спадщини позивачка подала заяву до приватного нотаріуса щодо видачі як спадкоємцю, свідоцтва про право на спадщину за законом, на 1/6 частину вищевказаного будинку з господарчими спорудами.

Аналогічне свідоцтво про право на спадщину за законом, видано, приватним нотаріусом на 1/6 частку вищевказаного майна з господарчими спорудами і відповідачу. Свідоцтво видане на підставі статті 1241 ЦК України (право на обов’язкову частку у спадщині).

Позивач вважає, що свідоцтво про право на спадщину за законом видано Ц. в порушення вимог діючого законодавства України та її прав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що, Вищезазначений житловий будинок з господарчими спорудами належав померлому на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом,

Відповідач Ц. є сином померлого спадкодавця Ц.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно роз’яснень Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30.05.2008 р. — Перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку, що визначений статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширеного тлумачення не потребує.

При визначенні розміру обов’язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом першої черги, увесь склад спадщини, зокрема, право на вклади в банку (фінансовій установі), щодо яких вкладником було зроблено розпорядження на випадок своєї смерті, вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу.

За згодою особи, яка має право на обов’язкову частку у спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу спадщини.

Той зі спадкоємців, який має право на обов’язкову частку у спадщині та проживав разом із спадкодавцем на день його смерті, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо у визначеному законом порядку не відмовився від неї.

Якщо той зі спадкоємців, хто має право на обов’язкову частку та не проживав зі спадкодавцем на день його смерті, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

У разі порушення права спадкоємців на обов’язкову частку у спадщині суд може вирішувати питання про недійсність свідоцтва про право на спадщину лише в тій частині, яка складає обов’язкову частку.

Суд може зменшити розмір обов’язкової частки у спадщині з урахуванням відносин між спадкоємцем та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення, зокрема майнового стану спадкоємця.

Позбавлення особи права на обов’язкову частку судом ЦК України не передбачає, хоча особа, яка має право на обов’язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК.

Пошук процесуальних рішень по даній справі можна здійснити в Єдиному державному реєстрі судових рішень за номером 501/2719/16-ц

Далее