Юридическая Компания

Новости судебной практики

ВС розяснив як зняти арешт із майна, що накладений у виконавчому провадженні

Опубликовано 1 Фев 2022 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

ВС розяснив як зняти арешт із майна, що накладений у виконавчому провадженні
Позивач отримав свідоцтво про право на спадщину на квартиру, а під час звернення до нотаріуса для оформлення договору купівлі-продажу цієї квартири дізнався, що на неї накладено арешт у межах виконавчого провадження, в якому він є боржником.
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову про скасування арешту на нерухоме майно позивача, оскільки він обрав неналежний спосіб судового захисту.
Суд указав, що вимоги позивача обґрунтовано тим, що накладення арешту на майно порушує право власника, захист якого передбачений ст. 391 ЦК України. Проте між сторонами немає спору про право власності (користування) на майно, на яке накладено арешт, і таке право позивача ніким не оспорюється, тому заява про зняття арешту має розглядатися в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні судові рішення та закрив провадження у справі, зробивши такі правові висновки.
У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється в позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Спори про право цивільне, пов’язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до ст. 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».
Суди не врахували того, що позивач як особа, яка є боржником у виконавчому провадженні, не може пред’являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший порядок судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України.
Верховний Суд зауважив, що боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред’являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України. Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він мав закрити провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Постанова Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 577/4541/20 (провадження № 61-8240св21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/102747991.

 

Далее

ВС вказав, хто є належним відповідачем у справі про визнання довіреності недійсною

Опубликовано 26 Янв 2022 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

ВС вказав, хто є належним відповідачем у справі про визнання довіреності недійсною

Позивач зазначав, що приватний нотаріус посвідчив довіреність, за якою померла особа уповноважила відповідача представляти її інтереси, а саме подарити особі належні їй нежитлові приміщення. Висновком науково-дослідного інституту судових експертиз встановлено, що підпис від імені особи у довіреності виконано не нею.

Суд першої інстанції позов задовольнив, оскільки непідписання стороною правочину, який вчиняється у письмовій формі, свідчить про відсутність волевиявлення на вчинення цього правочину та є підставою для визнання його недійсним згідно з частиною третьою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України.

Апеляційну скаргу подала особа, якій подарували нежитлові приміщення.

Суд апеляційної інстанції скасував судове рішення та у позові відмовив.

Апеляційний суд дійшов висновку, що право власності на нежитлові приміщення належить апелянту. Заявляючи позовні вимоги лише до повіреного, позивачем не прийнято до уваги, що чинність оспорюваної довіреності впливає на майнові права апелянта, який не був залучений до розгляду справи як відповідач.

Апеляційний суд зазначив, що пред`явлення позову до неналежного відповідача (або непред`явлення позову до належного відповідача (співвідповідача)) не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. Водночас указане може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог по суті заявлених вимог.

Суд касаційної інстанції не погодився з висновком апеляційного суду, скасував його постанову та справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції зазначив, що за позовом особи, яка видала довіреність, про визнання недійсною цієї довіреності, належним відповідачем є повірений (особа, якій видано довіреність), а рішенням суду, яким визнано недійсною довіреність не вирішувалось питання про права та обов`язки апелянта, у зв`язку з чим апеляційне провадження за його апеляційною скаргою необхідно було закрити на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (постанова від 12.01.2022 у справі № 201/2760/20).

Джерело: https://ukrainepravo.com

Далее

З кого стягнути борг по розписці, якщо позичальник помер: судова практика

Опубликовано 24 Янв 2022 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

З кого стягнути борг по розписці, якщо позичальник помер: судова практика

Суд стягнув з правонаступника відповідача заборгованість за договором позики.

Позичальник зобов’язаний повернути позику позикодавцеві у строк та в порядку, що встановлені договором (згідно зі ст. 1049 Цивільного Кодексу України). Якщо позичальник помер, то спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (згідно з ч.1 ст. 1282 ЦК України). Якщо не встановлено осіб, які прийняли спадщину після смерті, то залучають до участі у справі в якості правонаступника — орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини ( ст. 1277 ЦК України).

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення боргу, вказавши, що позичив останньому грошові кошти у сумі 11 000 грн, що підтверджується розпискою, але зобов’язання виконано частково і неповернута сума коштів складає 8500,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що наданий позивачем оригінал розписки відповідача не є доказом укладання договору позики між сторонами, оскільки не підтверджує факт отримання відповідачем грошових коштів.
Проте, колегія суддів апеляційного суду не погодилась з таким висновком, зауваживши, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Херсонський апеляційний суд звернув увагу, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. При цьому, при дослідженні боргових розписок чи договорів позики необхідним є виявлення справжньої правової природи укладеного договору, а також суд має надати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів — робити відповідні правові висновки.

Тож у цій справі суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджено факт виникнення між сторонами договірних відносин, які за своїм характером мають ознаки договору позики. Водночас, доказів сплати вказаної суми боргу матеріали справи не містили.
У зв’язку зі смертю відповідача, в ході розгляду справи Херсонським апеляційним судом в якості правонаступника відповідача було залучено до участі у справі орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Тому, оскаржуване судове рішення апеляційним судом скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено, стягнуто з правонаступника відповідача заборгованість за договором позики в сумі 8500,00 грн, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину після смерті відповідача.

Судові рішення у вказаній справі можна переглянути в Єдиному державному реєстрі судових рішень за №658/4201/19.

Джерело: https://ukrainepravo.com

Далее

Недійсність шлюбу: ВС

Опубликовано 13 Янв 2022 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Недійсність шлюбу: ВС
Позивач просив суд визнати недійсним шлюб батька, який помер, оскільки, відповідно до висновку комплексної судово-психіатричної експертизи, на час його укладення батько страждав на хронічний психічний розлад, не усвідомлював сповна значення своїх дій і не міг керувати ними.

Про це повідомляє пресслужба ВС.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з тих підстав, що: експертизою не зроблено висновку про абсолютну неспроможність батька позивача усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, як це передбачено ст. 225 ЦК України; висновок підготовлено в рамках кримінального провадження, а дозволу слідчого на розголошення відомостей досудового розслідування до матеріалів справи не долучено; суд відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача про застосування позовної давності тому, що відмовлено в задоволенні позову по суті.

Апеляційний суд залишив рішення без змін, вказавши, що висновок експертизи міг бути підставою для визнання шлюбу недійсним, однак є недопустимим доказом, оскільки в матеріалах справи немає дозволу слідчого на розголошення відомостей досудового розслідування.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні судові рішення як передчасні та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.

У СК України закріплено три види недійсності шлюбу, який: а) є недійсним у силу вказівки закону (ст. 39); б) визнається недійсним за рішенням суду (ст. 40); в) може бути визнаний недійсним за рішенням суду (ст. 41).

Добровільність шлюбу є однією з основних засад сучасного сімейного права (ст. 24 СК України). Тому порушення умов щодо добровільності шлюбу є підставою для визнання його недійсним. Згода особи не вважається вільною, зокрема, якщо в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, у результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними.

Шлюб визнається судом недійсним, якщо особа саме в момент реєстрації шлюбу страждала на психічний розлад, тобто коли її хворобливий психічний стан не є хронічним. Якщо ж особа була визнана недієздатною у зв’язку з тим, що внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 39 ЦК України), шлюб із такою особою є недійсним у силу прямої вказівки закону (ч. 3 ст. 39 СК України).

У ч. 3 ст. 40 СК України передбачена можливість конвалідації шлюбу: коли відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю, шлюб не може бути визнаний недійсним.

Статтею 42 СК України визначено, хто може зверзвернутися з позовом про визнання шлюбу недійсним, тому вона стосується лише двох видів недійсного шлюбу, передбачених статтями 40 і 41 СК України. Шлюб, який є недійсним (ст. 39 СК України), не потребує звернення до суду, оскільки його недійсність визначається законом.

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають, зокрема, інші особи, права яких порушені у зв’язку з реєстрацією цього шлюбу. Тобто в разі пред’явлення позову особою, яка вважає, що були порушені її права, слід установити, у чому полягає таке порушення.

До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується.

Для використання як доказу висновку експертизи, підготовленого й отриманого позивачем у рамках кримінального провадження, окремого дозволу слідчого не потрібно, він стосується предмета доказування у цій справі.

Крім того, суди не врахували, що шлюб не є правочином і до нього не застосовуються відповідні конструкції ЦК України.

Постанова Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 761/16077/19 (провадження № 61-17134св20) за посиланням.

Далее

Як ділиться майно ФОП під час розлучення: ВС

Опубликовано 12 Янв 2022 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Як ділиться майно ФОП під час розлучення: ВС

Майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу. Проте за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

До такого висновку дійшов Верховний Суд у справі №279/6459/14-ц від 19-го лютого 2020 року.

«Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна», — йдеться у матеріалах справи.

До суду першої інстанції жінка звернулася з позовом до чоловіка, у якому просила визнати спільним сумісне майно.

В обґрунтування своїх вимог зазначила, що з квітня 2005 вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірваний у листопаді 2014 року. Під час перебування у шлюбі сторонами було набуто рухоме майно, згоди щодо поділу якого ними досягнуто не було, а тому позивач просила задовольнити заявлені нею позовні вимоги.

Судом першої інстанції було визнано право власності дружини на частину автівки. Це рішення було вмотивоване тим, що за час перебування у шлюбі сторони за спільні кошти придбали авто.

Апеляційну скаргу дружини суд задовольнив повністю. Рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову жінки про поділ торговельного контейнера скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення. Було визнано спільним сумісне майно подружжя та поділено торговельні металеві контейнери.

У касаційній скарзі чоловік просив скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.  

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спірне майно було придбано ним за власні кошти. Крім того, майно фізичної особи-підприємця не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

Верховний Суд встановив, що майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

«Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя», — йдеться у матеріалах справи.

ВС зазначив, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували набуття спірного майна за рахунок коштів відповідача як підприємця, тобто за його особисті кошти, розмір цих коштів та джерело їх походження.

За таких обставин, доводи касаційної скарги чоловіка про те, що спірне майно, набуте за його особисті кошти, є необґрунтованими, оскільки останній презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно не спростував. Тож його касаційну скаргу ВС залишив без задоволення.

Джерело: https://sud.ua

Далее

Оплата товару через мережу інтернет за допомогою систем LiqPay та WayForPay, чи потрібен РРО

Опубликовано 4 Янв 2022 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Оплата товару через мережу інтернет за допомогою систем LiqPay та WayForPay, чи потрібен РРО

«При прийманні оплати за товар через мережу інтернет за допомогою систем LiqPay та WayForPay, чи зобов`язаний підприємець (продавець) використовувати реєстратор розрахункових операцій?»

Відповідь на актуальне питання сьогодення міститься у Постанові ВС у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2021 року, справа №520/7835/19, адміністративне провадження №К/9901/4294/20

Еквайринг — послуга технологічного, інформаційного обслуговування розрахунків за операціями, що здійснюються з використанням електронних платіжних засобів у платіжній системі; платіжна картка — електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Системи LiqPay і WayForPay є платіжними сервісами ПриватБанка і ТОВ ФК «ВЕЙ ФОР ПЕЙ» відповідно, призначені для спрощення проведення розрахунків між фізичними особами, юридичними особами та/або фізичними особами-підприємцями в мережі Інтернет за допомогою персональних комп`ютерів та/або інших мобільних пристроїв та з використанням банківських платіжних карток. За своїм змістом вони є системами для надання послуг з еквайрингу у дистанційному режимі.

Продаж товарів на умовах повної передоплати із застосуванням платіжних сервісів LiqPay і WayForPay відбувається у три етапи: 1) операція з приймання платіжним сервісом коштів від покупця, про що формується відповідне електронне повідомлення про приймання коштів; 2) операція безготівкового переказу платіжним сервісом коштів, прийнятих від покупця, на банківський рахунок продавця; 3) передача товару покупцю.

З технічної точки зору між фізичною особою-підприємцем і фінансовою установою, якій належить платіжний сервіс, відбувається операція з безготівкового переказу коштів, для проведення якої застосування РРО не є обов`язковим, разом з тим, суб`єктами (учасниками) безпосередньо операції купівлі-продажу товару є фізична особа-підприємець, яка здійснює продаж товарів, і отримувач такого товару (покупець), який здійснює грошовий розрахунок за цей товар у дистанційному режимі за допомогою платіжного сервісу.

При цьому, факт виконання договору купівлі-продажу товару обумовлений саме отриманням товару покупцем, а тому, продавець зобов`язаний забезпечити отримання покупцем розрахункового документа, який підтверджує факт оплати покупцем товару. Відповідно, така операція має ознаки розрахункової в розумінні Закону № 265/95-ВР, а застосування РРО при її проведенні є обов`язковим.

На правильність цього висновку вказує і юридична модель здійснення платежу за електронним договором з оплатою через використання електронних платіжних сервісів LiqPay і WayForPay, яка передбачає використання для розрахунку саме банківської платіжної картки в дистанційному режимі. Положення Закону № 265/95-ВР прямо визначають необхідність оформлення відповідного розрахункового документа у разі застосування банківської платіжної картки при здійсненні такої розрахункової операції, хоча її характер і є безготівковим.

Оскільки в розумінні Закону № 675 та статті 664 ЦК України момент виконання продавцем обов`язку передати покупцеві товар у разі укладання електронного договору із умовами доставки товару покупцеві через перевізника або організацію зв`язку співпадає з моментом здачі товару такому перевізникові чи організації зв`язку, а визначення місця проведення розрахунків в розумінні Закону № 265/95-ВР визначається і як місце, де безпосередньо здійснюється розрахунок, так і як місце отримання покупцем попередньо оплачених товарів із застосуванням платіжних карток, то у такому випадку місцем проведення розрахунків виступає або місце отримання продавцем коштів за товар, або місце передачі продавцем товару перевізникові чи організації зв`язку.

Тобто у разі доставки поштою або кур`єрською службою товару, придбаного на умовах передоплати із застосуванням платіжних сервісів LiqPay і WayForPay суб`єкт господарювання повинен вкласти у поштове відправлення раніше роздрукований з використанням РРО розрахунковий документ установленої законодавством форми і змісту на повну суму проведеної операції, що підтверджує факт купівлі-продажу товарів. Також, у передбачених законодавством випадках, продавець зобов`язаний вкласти у поштове відправлення гарантійний талон, технічний паспорт або інший документ, що його замінює, який має містити обов`язкові реквізити.

Далее