Воспользоваться репликой — право, а не обязанность участника судебных дебатов. Отказ от реплики не является нарушением права на защиту и не приводит к отмене судебных решений. После окончания выступлений председательствующий судья объявляет судебные дебаты завершенными и предоставляет последнее слово обвиняемому. Само право на последнее слово является важной процессуальной гарантией реализации обвиняемым своего права на защиту.
Соответствующий вывод содержит постановление КУС ВС № 545/321/17от 14 марта 2019 года.
Коллегия судей Кассационного уголовного суда в составе Верховного Суда рассмотрела кассационную жалобу осужденного на приговор местного и определение апелляционного судов. Согласно приговору, оставленному судом апелляционной инстанции без изменений, лицо было осуждено по ч. 3 ст. 286 Уголовного кодекса (нарушение правил безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта лицами, управляющим транспортными средствами).
В кассационной жалобе осужденный просил судебные решения относительно него отменить в связи с существенным нарушением требований уголовного процессуального закона и назначить новое рассмотрение в суде первой инстанции. В частности, осужденный указал, что ему не предоставили возможность воспользоваться правом на реплику, не разъяснили права на защиту и не вручили памятку о правах и обязанностях.
КУС ВС оставил без изменений приговор местного суда, а определение суда апелляционной инстанции изменил, засчитав лицу в срок наказания срок предварительного заключения за соответствующий период из расчета один день предварительного заключения за два дня лишения свободы, учитывая следующее.
Судебные дебаты в уголовном процессе — это самостоятельная часть судебного процесса, суть которой заключается в провозглашении сторонами речей, в которых они делятся своими выводами по результатам судебного следствия, давая юридическую оценку полученным результатам, формулируют и обосновывают свои требования и предложения перед судом и свои отрицания против доводов, выводов, требований и предложений других сторон.
Согласно предписаниям ч. 7 ст. 364 УПК по завершении речей участники судебных дебатов имеют право обменяться репликами. Реплика — это короткое выступление участника судебных дебатов, возражающего другой стороне относительно вопросов, которые та изложила в своей речи или в реплике. Ни прокурор, ни защитник, ни иные лица, имеющие право выступать в судебных дебатах, не должны рассчитывать на реплику как на возможность дополнить основное выступление. Неосвещение какого-либо вопроса в основной речи с расчетом на реплику является неправильным, потому что реплики может и не быть.
Воспользоваться репликой — право, а не обязанность участника судебных дебатов. Отказ от реплики не означает, что отказавшийся согласен с выступлениями других участников процесса. После окончания выступлений председательствующий судья объявляет судебные дебаты завершенными и предоставляет последнее слово обвиняемому. Именно право на последнее слово является важной процессуальной гарантией реализации обвиняемым своего права на защиту.
Из материалов уголовного производства и протокола судебного заседания ясно, что после окончания судебных дебатов участники судебного процесса отказались от реплики, после чего обвиняемый выступил с последним словом. Также суд выяснял у обвиняемого, понятны ли ему его права, любых ходатайств, в частности и относительно привлечения к участию по делу защитника, он не заявил.
Так, в постановлении коллегии КУС ВС, нет никаких оснований утверждать, что в судебном заседании было нарушено право на защиту. Существенных нарушений норм права, которые могли бы быть безусловными основаниями для отмены или изменения обжалованных судебных решений, при рассмотрении дела в суде кассационной инстанции установлено не было.
Далее
Вступила в силу Инструкция о зачислении в выслугу лет для назначения пенсии на льготных условиях периодов военной службы военным, служба которых связана с систематическими прыжками с парашютом. Инструкция утверждена приказом Минобороны от 10 июня № 307.
Один месяц засчитывается за полтора на службе в воздушнодесантных, аэромобильных, высокомобильных десантных войсках, десантно-штурмовых войсках, соединениях (военных частях) специального назначения, разведывательных центрах, военных частях спецопераций, морской пехоты, военной службы правопорядка, в разведывательных десантных подразделениях, а также на должностях, где выполнение обязанностей связано с систематическим выполнением прыжков с парашютом.
Годовые нормы прыжков с парашютом
до 1 января 2008 года :
для генералов, адмиралов — 2 прыжка;
для полковников, капитанов 1 ранга — 3 прыжка;
для подполковников, майоров, капитанов 2 ранга, капитанов 3 ранга — 4 прыжка;
для лиц младшего офицерского состава — 5 прыжков;
для прапорщиков, мичманов, лиц сержантского, старшинского и рядового состава сверхсрочной службы и военной службы по контракту — 6 прыжков;
для военнослужащих срочной службы — 7 прыжков.
с 1 января 2008 года до 1 января 2019 года
для мужчин возрастом:
до 30 лет — 5 прыжков;
от 30 до 40 лет — 4 прыжка;
от 40 до 45 лет — 3 прыжка;
45 лет и больше — 2 прыжка;
для женщин возрастом:
до 25 лет — 5 прыжков;
от 25 до 35 лет — 4 прыжка;
от 35 до 40 лет — 3 прыжка;
40 лет и больше — 2 прыжка;
с 1 января 2019 года :
для военнослужащих возрастом:
до 30 лет — 5 прыжков;
от 30 до 40 лет — 4 прыжка;
от 40 до 45 лет — 3 прыжка;
45 лет и больше — 2 прыжка.
ДалееПозивач просив суд встановити факт спільного проживання однією сім`єю зі спадкодавцем з 02 квітня 2009 року по день її смерті та визнати за ним у порядку спадкування за законом право власності на квартиру після смерті особи.
Позивач зазначав, що він переїхав зі своїми речами проживати до померлої і з цього часу надавав їй матеріальну і фізичну допомогу, фактично вони почали проживати однією сім`єю. У них був загальний бюджет, вони вели спільне господарство, він оплачував всі комунальні послуги, забезпечував її продуктами, ліками, оскільки вона була людиною похилого віку, інвалідом І групи та потребувала сторонньої допомоги. За час спільного проживання з особою ними придбані холодильник та пральна машина, близьких родичів у неї не було та її поховання він здійснив за кошти, які були зібрані разом з нею за час спільного проживання.
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено. Суд встановив факт спільного проживання однією сім`єю осіб та визнав за позивачем у порядку спадкування за законом після смерті особи право власності на квартиру.
Апеляційний суд скасував рішення в частині визнання за позивачем у порядку спадкування за законом права власності на квартиру та в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
Апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про визнання за особою у порядку спадкування за законом права власності на спірну квартиру є передчасним, оскільки позивач не позбавлений права звернутися до нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину за четвертою чергою спадкоємців за законом.
Касаційний цивільний суд визнав висновки судів попередніх інстанцій обґрунтованими.
У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
ВС зазначив, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.
Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.
ВС відхилив доводи касаційної скарги про те, що спадкодавець та позивач ніколи не були зареєстровані за однією адресою, оскільки такі обставини не можуть бути підставою для підтвердження або спростування факту спільного проживання, тому що норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини не вимагають наявності такого факту.
Суд вказав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці (постанова від 12.08.2019 у справі № 521/16365/15).
Далее
14 августа 2019 года Правительство приняло изменения в постановление № 553 относительно организационных мероприятий, связанных с обеспечением представительства Украины во время рассмотрения дел в Европейском суде по правам человека и постановления № 784 относительно мероприятий относительно реализации Закона «О исполнении решений и применении практики Европейского суда по правам человека».
Соответствующее постановление № 709 вступает в силу со дня опубликования.
Так, вносятся изменения в порядок обеспечения представительства Украины во время рассмотрения дел в ЕСПЧ.
Этот Порядок определяет механизм обеспечения представительства Украины во время рассмотрения:
— дел в ЕСПЧ о нарушении ею Конвенции о защите прав человека и основных свобод;
— дел по заявлениям Украины относительно нарушения Конвенции иными Договорными Сторонами, а также как третьей стороны во время рассмотрения дел по заявлениям граждан Украины или юридических лиц — резидентов Украины против иных Договорных Сторон.
Указано, что ответственным за обеспечение представительства Украины в Суде есть Минюст в лице Уполномоченного по делам ЕСПЧ.
С целью решения вопроса о целесообразности привлечения юридических советников, специалистов, экспертов, в частности иностранных, для обеспечения представительства Украины в Суде или заключения соглашения о дружественном урегулирование спора, отправление односторонней декларации и тому подобное Уполномоченное лицо инициирует образование межведомственной рабочей группы, в состав которой включаются представители соответствующих государственных органов, органов местного самоуправления, предприятий, учреждений и организаций.
Минюст на основании решения межведомственной рабочей группы подписывает соглашение/декларацию, в случае, когда сумма по соглашению о дружественном урегулировании спора или односторонней декларации не превышает 5000 евро.
Если сумма возмещения по соглашению о дружественном урегулировании спора или односторонней декларации превышает 5000 евро, согласие на подписание соглашения/декларации на утвержденных межведомственной рабочей группой условиях предоставляет Кабмин путем издания соответствующего распоряжения.
Подписанное соглашение относительно дружественного урегулирования спора или односторонняя декларация посылаются в Суд.
В случае поступления уведомления из Суда о том, что им рассматривается заявление гражданина Украины или юридического лица — резидента Украины, поданная против другого государства — участницы Конвенции, Уполномоченное лицо оповещает об этой информации МИД.
Указано, что на Министерство юстиции возлагаются функции органа, ответственного за обеспечение представительства Украины в ЕСПЧ, координации выполнения его решений, а также информирование Комитета министров Совета Европы о ходе выполнения решений Европейского суда по правам человека.
Также постановлением изменен месяц, когда Министерство юстиции подает Кабмину отчет о результатах деятельности Уполномоченного по делам ЕСПЧ. Отчет будет подаваться ежегодно в марте (в соответствии с предыдущей редакцией в январе).
Кроме того, изменены соответствующие полномочия Минюста.
Далее
Суть права истца на обращение в суд не нивелируется возврат ему искового заявления с объединенными требованиями, для рассмотрения которых КАС ВС не является судом, определенным законом.
Соответствующий вывод содержит постановление БП № 9901/430/19 от 14 августа 2019 года.
Истцы обратились в КАС ВС с иском к Центральной избирательной комиссии с двумя требованиями:
— признать действия ЦИК при организации подготовки и проведения внеочередных выборов народных депутатов Украины 21 июля 2019 года не отвечающими принципу верховенства права, и не обеспечивающими гражданам, в том числе истцам, условий для свободного формирования своей воли и ее свободного выявления при осуществлении ими своих избирательных прав;
— признать не отвечающими требованиям Конституции и отменить протокол о результатах выборов нардепов в общегосударственном многомандатном избирательном округе.
Определением от 9 августа 2019 года КАС ВС вернул истцам указанное исковое заявление, указав что оно подано без учета правил объединения исковых требований, а основания для их разъединения на этапе решения вопроса об открытии производства по делу с учетом требований ч. 6 ст. 172 Кодекса административного судопроизводстваотсутствуют.
Соответствующее решение было обжаловано истцами в Большой Палате, пришедшей по результатам рассмотрения апелляционной жалобы к таким выводам.
Определение КАС в составе Верховного Суда от 9 августа 2019 года следует изменить в мотивировочной части, изложив ее в редакции постановления БП ВС от 14 августа 2019 года по делу № 9901/430/19 (производство № 11-815ав19), а в другой части — оставить без изменений.
К исключительной подсудности Верховного Суда как суда первой инстанции принадлежит исковое требование лишь в части, касающейся отмены протокола о результатах выборов нардепов в общегосударственном многомандатном избирательном округе. В то же время исковые требования относительно других действий ЦИК при организации подготовки и проведения внеочередных выборов подсудности Верховного Суда как суда первой инстанции не отнесены.
Суд вправе по собственной инициативе к началу рассмотрения дела по существу разъединить исковые требования, выделив одно или несколько объединенных требований в самостоятельное производство для обеспечения выполнения заданий административного судопроизводства. Однако такое разъединение может иметь место лишь в том случае, если каждое из выделенных требований может быть предметом рассмотрения в суде, разъединившем исковые требования.
Вместе с тем право истцов на доступ к суду для обжалования результатов выборов не является абсолютным и подлежит разрешенным законом ограничениям, в частности, относительно условий принятия искового заявления. Целью ограничения права истцов было обеспечение соблюдения ими требований процессуального закона относительно рассмотрения дела должным судом ради эффективного выполнения задания административного судопроизводства.
Истцы мотивировали свои требования необходимостью защиты не их прав или интересов, а общественного интереса относительно справедливых результатов выборов, тогда как заданием административного судопроизводства является эффективная защита прав, свобод и интересов конкретных лиц от нарушений со стороны субъектов властных полномочий, а не прав всего народа.
Следовательно право истцов на обращение в суд с заявленными требованиями не было поставлено под угрозу обжалованным постановлением КАС ВС. Учитывая предсказуемость для истцов последствий их ошибочных действий по объединению в одном исковом заявлении требований, для рассмотрения которых КАС ВС не судом, определенным законом, суть права истцов на обращение в суд не было нивелируемо возврат им искового заявления, а действия КАС ВС являются пропорциональными соответствующей цели и не являются своевольными.
Далее
Позивач оскаржив постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення за рух по крайній лівій смузі без наміру здійснення повороту чи розвороту ліворуч, в той час коли права смуга була вільна.
Позивач не погоджувався з постановою та зазначав, що він здійснив виїзд на крайню ліву смугу руху, здійснюючи об`їзд перешкоди — пошкодження дорожнього покриття на правій смузі руху та при завершенні вказаного маневру був зупинений інспектором патрульної поліції.
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про скасування оскарженої позивачем постанови.
Так, з відеозапису, дослідженого судами під час розгляду даної справи, було встановлено, що він фіксує момент проїзду автомобіля позивача перед інспектором патрульної поліції у крайній лівій смузі для руху, зупинку позивача, процедуру повідомлення інспектором позивачу суті вчиненого правопорушення, роз`яснення прав, перевірки документів і складання постанови про адміністративне правопорушення.
Суди зазначили, що відеозапис стану дороги, наданий відповідачем, не спростовує твердження позивача про те, що він об`їжджав перешкоду — пошкодження дорожнього покриття на правій смузі для руху, оскільки з відеозапису вбачається, що права смуга 236 км дороги має свіжі латки. Та згідно з зафіксованою датою, відеозапис стану дорожнього полотна здійснено 19.07.2016, що не виключає того, що у період з дати складання постанови — 20.06.2016 та до дати здійснення вказаного відеозапису відбувся ремонт зазначеної ділянки дороги. Докази стану дороги на момент вчинення правопорушення суду не було надано.
Верховний Суд залишив рішення судів попередніх інстанцій без змін.
ВС зазначив, що відповідно до вимог пункту 1.10 Правил дорожнього руху перешкода для руху — нерухомий об`єкт у межах смуги руху транспортного засобу або об`єкт, що рухається попутно в межах цієї смуги (за винятком транспортного засобу, що рухається назустріч загальному потоку транспортних засобів) і змушує водія маневрувати або зменшувати швидкість аж до зупинки транспортного засобу. А пунктом 11.5 ПДР передбачено те, що на дорогах, які мають дві і більше смуги для руху в одному напрямку, виїзд на крайню ліву смугу для руху в цьому ж напрямку дозволяється, якщо праві зайняті, а також для повороту ліворуч, розвороту або для зупинки чи стоянки на лівому боці дороги з одностороннім рухом у населених пунктах, коли це не суперечить правилам зупинки (стоянки).
ВС вказав, що досліджені судом докази у їх сукупності свідчать про відсутність беззаперечних доказів вчинення позивачем правопорушення, і відповідно доказів того, що оскаржувана постанова відповідачем прийнята з урахуванням усіх істотних обставин, що мають значення для прийняття рішення (постанова від 31.07.2019 у справі № 213/1521/16-а(2-а/213/40/16)).
Далее
Позивач просила суд визнати недійсним пункт договору оренди, укладеного між сторонами, який передбачає право відповідача (орендодавця) припинити дію договору у разі вчинення орендарем істотного порушення умов договору.
Позивач покликалась на те, що спірний пункт договору не відповідає статтям 188, 291 Господарського кодексу України, оскільки ним передбачено дострокове розірвання договору на вимогу орендодавця за відсутності згоди орендаря в позасудовому порядку та встановлено дату коли договір вважатиметься розірваним за відсутності згоди сторін щодо його дострокового розірвання.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив з того, що взаємне волевиявлення двох сторін, закріплене у договорі, щодо встановлення певного порядку припинення їхніх правовідносин — розірвання договору на підставі повідомлення орендодавця, не суперечить вимогам діючого законодавства. А частиною 3 статті 291 ГК України передбачено можливість розірвання договору оренди у порядку встановленому статтею 188 ГК України, яка дає можливість сторонам розірвати договір в односторонньому порядку за умови якщо це передбачено договором.
Інших висновків дійшов апеляційний господарський суд, який визнав недійсним спірний пункт договору оренди.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що частиною 1 статті 291 ГК України прямо встановлено заборону на односторонню відмову від договору оренди, а тому зміст спірного пункту, яким передбачено право на односторонню відмову орендодавця від договору, суперечить наведеній імперативній нормі.
А застосування місцевим господарським судом до спірних правовідносин сторін положень частини 3 статті 291 ГК України, якою передбачено можливість розірвання договору оренди на вимогу однієї зі сторін у порядку встановленому статтею 188 ГК України апеляційний суд визнав безпідставним, оскільки спірний пункт договору передбачає право орендодавця на односторонню відмову від договору, яке є окремим способом розірвання договору й відрізняється від його розірвання на вимогу однієї зі сторін.
Крім того, суд апеляційної інстанції наголосив, що статтею 782 ЦК України, яка є спеціальною нормою, що регулює право наймодавця відмовитися від договору найму, єдиною підставою відмови від договору встановлено лише обставину невнесення наймачем плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд, в той час як всупереч цій нормі всі підпункти спірного пункту договору містять інші підстави такої відмови.
Касаційний господарський суд визнав вірним вирішення спору судом першої інстанції, а постанову апеляційного господарського суду скасував.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з частинами 1 і 3 статті 291 ГК України одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.
Далее
Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову у зв’язку з тим, що позивач пропустив строк позовної давності та не просив його поновити.
Позивач оскаржив рішення судів в касаційному порядку та зазначав, що суди не звернули уваги на наявність непереборної сили, а саме те, що відповідачка тривалий час перебувала за кордоном, виїхала до Південної Кореї, що відповідно до статті 263 Цивільного кодексу України є підставою для зупинення перебігу строку позовної давності.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду не визнав такі доводи обґрунтованими.
Суд зазначив, що заперечуючи проти заявлених позовних вимог, представник відповідача просив застосувати до спірних правовідносин, передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності, оскільки термін повернення коштів було відстрочено до 01 серпня 2011 року, а позивач з позовом звернувся у травні 2017 року.
Заперечуючи проти застосування до спірних правовідносин позовної давності, позивач посилався на те, що пред`явленню позову відповідно до пункту першого частини першої статті 263 ЦК України перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила), що є підставою для зупинення перебігу позовної давності. Непереборною силою позивач вважав перебування відповідача за межами країни у Південній Кореї.
ВС нагадав, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п`ята стаття 267 ЦК України), проте позивач із заявою про поновлення строку позовної давності не звертався.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя, четверта статті 267 ЦК України).
Суд касаційної інстанції погодився із судами попередніх інстанцій, що перебування відповідача за межами країни не є непереборною силою у розумінні статті 263 ЦК України та не може бути підставою для зупинення позовної давності (постанова від 01.08.2019 у справі № 657/1079/17).
Далее
Особа звернувся до суду з позовом про відновлення прав споживача шляхом усунення недоліків товару або заміну неякісного товару на новий.
Позивач зазначав, що придбав мобільний телефон, який припинив працювати. Він звернувся до сервісного центру з вимогою про гарантійне обслуговування мобільного телефону, проте йому було відмовлено у проведенні гарантійного ремонту, а також проведенні експертизи продукції. Крім того, у примусовому порядку та без його згоди телефон було оформлено на оплатний ремонт, який був визначений у два дні, проте до теперішнього часу телефон йому не повернуто, чим порушенні його права як споживача послуг.
Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням суду першої інстанції було відмовлено у задоволенні позову. Суд виходив із безпідставності та недоведеності вимог позивача, оскільки ним не надано належних доказів на підтвердження того, що мобільний телефон має дефект саме виробничого характеру, а тому підстав для застосування статті 8 Закону України «Про захист прав споживачів» немає.
Суд апеляційної інстанції також дійшов висновку про відмову у позові, проте з інших підстав. Апеляційний суд зазначив, що районний суд не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не роз`яснив особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, зокрема щодо необхідності залучення до участі у справі в якості відповідача продавця, що унеможливлює правильне вирішення спору.
Верховний Суд скасував рішення суду апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційний цивільний суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не вирішив спір по суті, а самоусунувся від вирішення спору.
Так, суд касаційний суд нагадав, що у статті 8 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, які вимоги має право пред’явити споживач у разі придбання товару неналежної якості. А також те, що вимоги споживача пред`являються на його вибір продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.
Таке роз`яснення надав судам і Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 12 квітня 1996 року № 5 (зі змінами) «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», згідно з якими споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.
Позивач пред’явив вимоги до сервісного центру у зв’язку з неповерненням телефону та до товариства, яке є офіційним представником виробника на території України, у зв’язку з недоліками товару.
ВС зауважив, що враховуючи те, що споживач має право вибору, до кого пред’являти вимогу, висновок апеляційного суду про те, що позов пред’явлено до неналежного відповідача є неправильним (постанова від 24.07.2019 у справі № 199/6062/15-ц).
Далее
Головне територіальне управління юстиції у Львівській області повідомляє, що на виконанні у державного виконавця Бориславського міського відділу Державної виконавчої служби перебуває виконавче провадження про стягнення аліментів з боржника на користь одної дитини в розмірі 700 грн. щомісячно починаючи з 07.07.2014 і до досягнення ними повноліття.
Боржник не сплачував аліменти з часу їх присудження та станом на 01.07.2019 утворив заборгованість по аліментах на користь стягувача в сумі 27810 гривень.
Враховуючи те, що сукупний розмір заборгованості по сплаті боржником аліментів , перевищував суму відповідних платежів за шість місяців, державним виконавцем, згідно ст.71 Закону України « Про виконавче провадження» винесено постанови, а саме:
— про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України – до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі ;
— про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами- до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі;
— про встановлення тимчасового обмеження у праві користування вогнепальною, мисливською , пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії — до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі;
— про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання- до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
У липні місяці 2019 року боржником була сплачена на депозитний рахунок вся сума заборгованості , яка відповідно були перерахована стягувачу.
Далее
