Особа звернулася до суду з вимогами про визнання договору купівлі-продажу недійсним, зобов`язання повернути незаконно отриманий у власність транспортний засіб, скасування державної реєстрації, зобов`язання видати нове свідоцтво про право власності на транспортний засіб.
Позивач зазначала, що у лютому 2016 року у зв`язку з виїздом за межі України, з метою належного зберігання та догляду за своїм автомобілем вона надала нотаріально посвідчену довіреність на право керування транспортним засобом та вчинення відносно нього всіх незаборонених законом правочинів.
Після повернення позивач дізналася, що представник переоформив право власності на автомобіль на себе, шляхом вчинення спочатку передоручення прав щодо розпорядження транспортним засобом іншій особі , який, діючи від її імені, але без її відома, на підставі довіреності, продав належний їй автомобіль за 5 000 грн особі, якій вона надала довіреність.
Позивач покликалась на те, що дії відповідачів прямо заборонені статтею 238 Цивільного кодексу України, крім того, відповідачі вчинили правочин у результаті зловмисної домовленості однієї сторони з другою стороною (стаття 232 ЦК України), що є підставою для визнання його недійсним.
Відповідачі вважали, що під час вчинення правочину, вони діяли відповідно до чинного законодавства та в межах повноважень, зазначених у довіреності.
Представник територіального сервісного центру МВС зазначив, що оскільки представник під час оформлення передоручення передав свої повноваження представника іншій особі, то міг виступати стороною за договором купівлі-продажу транспортного засобу на законних підставах.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив із того, що особа, діючи від імені позивача за довіреністю в порядку передоручення, мав право на укладання будь-яких правочинів щодо розпорядження автомобілем за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд, що відповідає закону та охоплюється обсягом повноважень, зазначених у довіреності. А позивач має право вимоги до відповідачів про отримання грошової суми, яка обумовлена договором купівлі-продажу.
Апеляційний суд не погодився з таким вирішенням спору, позов задовольнив частково, визнав недійсним договір купівлі-продажу автомобіля та зобов`язав передати позивачу автомобіль.
Апеляційний суд дійшов висновку, що представник, діючи на підставі довіреності, вчинив правочин від імені особи, яку він представляв, у своїх інтересах, та внаслідок вчинення цього правочину він набув право власності на автомобіль, належний позивачу.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду не знайшов підстав для скасування рішення апеляційного суду.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що матеріали справи не містять доказів, що представник повідомив позивача про факт вчинення передоручення щодо повноважень за довіреністю.
Відповідно до пояснень особи, на яку було оформлено передоручення, особа (представник), з яким він перебуває в дружніх та родинних стосунках, запропонував йому видати довіреність з тією метою, що на підставі неї він здійснить продаж спірного автомобіля саме йому, при цьому представник особисто визначив вартість автомобіля в 5 000 грн, які йому не передавав.
ВС нагадав, що частиною третьою статті 238 ЦК України передбачено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Згідно з частинами першою та другою статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.
Далее
Министерство образования и науки предлагает для общественного обсуждения проект приказа «Об утверждении Порядка проведения мониторинга качества образования».
Ожидается, что документ будет способствовать обеспечению качества проведения мониторинговых исследований, расширению круга субъектов мониторинговой деятельности, разграничению полномочий между органами власти, государственными учреждениями, представителями общественности в сфере координации его осуществления.
В проекте определяются виды, формы и методы проведения мониторинговых исследований, а также особенности процедуры подготовки и проведения мониторинга качества образования.
Мониторинг будут проводить для выявления и отслеживания тенденций в развитии качества образования в стране, на отдельных территориях, в заведениях образования или других субъектах образовательной деятельности.
Объектами мониторинга могут быть обезличенная информация об участниках образовательного процесса; процессы, которые происходят в системе образования, характеристики ее состояния; образовательные и управленческие процессы в заведениях образования; внутренняя система обеспечения качества образования в заведениях образования (на локальном уровне); результаты обучения получателей образования; состояние учебно-методического, материально-технического, нормативно-правового, информационного, кадрового обеспечения образовательной деятельности и т. п.
Определили, что мониторинг может быть внутренним и внешним. Внутренний мониторинг проводится на локальном уровне. Внешниймониторинг проводится на локальном, региональном, общегосударственном или международном уровне.
Внутренний мониторинг проводится в заведении образования.
Внешний мониторинг может проводиться:
в заведении образования, получатели которого являются непосредственными участниками исследования;
в заведении образования, которое определено опорным для проведения мониторинга;
в учреждении или организации, на базе которых предусмотрено проведение мониторинга.
Внешний мониторинг, участниками которого являются лица в возрасте до 14 лет, будут проводить в заведении образования (другом субъекте образовательной деятельности), где они получают образование.
Срок проведения внешнего мониторинга должен быть согласован с заведением образования и определен в графике его проведения.
Запланировано, что мониторинг проводится на государственном языке, кроме случаев, когда для достижения целей мониторинга целесообразно его проведение на английском языке, других официальных языках Европейского Союза, языке коренного народа или национального меньшинства Украины.
Кассационный гражданский суд Верховного Суда при рассмотрении дела № 644/3610/16-ц (производство № 61-12782св18) сделал вывод относительно обязанности родителей платить алименты на совершеннолетнего ребенка до достижения им 23 лет при условии, что тот учится заочно и в связи с этим требует материальной помощи.
Суды предыдущих инстанций определили, что совершеннолетний, учащийся заочно, не имеет права на алименты. Суд аргументировал это возможностью ребенка работать и зарабатывать себе на жизнь, что снимает с родителей обязанность по его содержанию.
ВС не согласился с таким решением судов первой и апелляционной инстанций.
Семейным кодексом предусмотрен принцип равенства прав и обязанностей родителей: участвовать в материальных расходах обязаны оба родителя, независимо от того, с кем из них проживает ребенок.
Если совершеннолетний ребенок продолжает учебу и в связи с этим требует материальной помощи, родители обязаны содержать его до достижения 23 лет при условии, что они могут оказывать материальную помощь.
Также в соответствии с пунктом 20 постановления Пленума ВСУ от 15 мая 2006 года № 3 обязанность родителей содержать совершеннолетних дочь, сына, продолжающих учиться (независимо от формы обучения), возникает при совокупности таких юридических фактов:
— достижение дочерью, сыном возраста, превышающего 18, но менее 23 лет;
— продолжение ими обучения;
— потребность в связи с этим в материальной помощи;
— наличие у родителей возможности оказывать такую помощь (родители сами должны быть работоспособными и иметь заработок, позволяющий им содержать себя и своего совершеннолетнего ребенка).
Следовательно, обязанность родителей содержать совершеннолетнего ребенка, продолжающего учиться после достижения совершеннолетия, не зависит от формы обучения.
Далее
Сегодня, 3 июня, вступило в силу постановление НБУ от 18 апреля 2019 № 62, которым внесены изменения в Инструкцию о ведении кассовых операций банками в Украине.
Изменения направлены на усиление контроля за наличными расчетами.
Отныне банк сначала изучает клиента путем анализа определенных критериев, а потом уже применяет соответствующие меры надзора.
В соответствии с новым пунктом 111-1, банк должен обеспечить получение от клиента подтверждающих документов, на основании которых осуществляются наличные расчеты. Такими документами могут быть:
— закупочный акт;
— закупочная ведомость;
— налоговый расчет сумм дохода, начисленного (оплаченного) в пользу физических лиц, и сумм удержанного с них налога;
— кредитный договор;
— договор поставки;
— договор транспортировки;
— договор хранения;
— другие отчетные документы.
Также НБУ унормировал применение электронной подписи и электронной печати в банковской системе Украины во время проведения кассовых операций в соответствии с Законом «Об электронных доверительных услугах».
Усиление надзора за осуществлением наличных расчетов и ведением банками кассовых операций связано с выявлением Национальным банком Украины по результатам надзора в сфере финансового мониторинга многочисленных фактов проведения финансовыми учреждениями рисковых операций с использованием наличных средств.
Кроме того, это отвечает требованиям законодательства Украины о предотвращении и противодействии легализации (отмыванию) доходов, полученных преступным путем, финансированию терроризма и финансированию распространения оружия массового уничтожения.
Далее
17 травня 2019 року набув чинності наказ Міністерства охорони здоров’я України № 667, яким затверджено Положення про функціональну підсистему медичного захисту населення.
Документ визначає основи створення, склад, завдання, рівні, механізм діяльності функціональної підсистеми медичного захисту населення та поширюється на підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління МОЗ.
Метою створення функціональної підсистеми є:
захист населення і територій від надзвичайних ситуацій у мирний час та в особливий період, зменшення матеріальних втрат у разі їх виникнення в закладах охорони здоров’я незалежно від форм власності;
організація та здійснення заходів цивільного захисту, пов’язаних із медичним захистом населення;
захист персоналу суб’єктів господарювання у сфері охорони здоров’я у разі виникнення надзвичайних ситуацій.
Також документ містить ключові завдання та функції підсистеми.
Безпосереднє керівництво функціональною підсистемою здійснює Міністр охорони здоров’я України.
До складу функціональної підсистеми входять МОЗ, суб’єкти господарювання у сфері охорони здоров’я та сили цивільного захисту.
Для забезпечення оповіщення, управління, координації дій органів управління, суб’єктів господарювання у сфері охорони здоров’я та сил цивільного захисту функціональної підсистеми, здійснення цілодобового чергування і забезпечення збору, оброблення, узагальнення та аналізу інформації про обстановку функціонують:
на державному рівні – (оперативно-чергова, диспетчерська) Державний заклад «Українська станція виїзної екстреної консультативної медичної допомоги МОЗ України», оперативно-диспетчерський відділ Державного закладу «Український науково-практичний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф МОЗ України», Державна установа «Центр громадського здоров’я МОЗ України»;
на регіональному рівні – оперативно-диспетчерські служби центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф структурних підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, територіальні заклади громадського здоров’я;
на об’єктовому рівні – чергові (диспетчерські) служби суб’єктів господарювання у сфері охорони здоров’я (у разі їх утворення).
Під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій управління силами цивільного захисту здійснюється з пунктів управління в пунктах постійної дислокації.
Для забезпечення сталого управління у сфері охорони здоров’я та реалізації функцій, передбачених на особливий період, МОЗ використовує державну систему пунктів управління.
У період дії надзвичайного стану (в разі його введення) функціональна підсистема функціонує відповідно до вимог Кодексу цивільного захисту України та з урахуванням особливостей, що визначаються згідно із Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» та іншими нормативно-правовими актами.
В особливий період функціональна підсистема функціонує відповідно до вимог Кодексу цивільного захисту України та з урахуванням особливостей, що визначаються згідно із Законами України «Про правовий режим воєнного стану», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також іншими нормативно-правовими актами.
Вироком районного суду особу засуджено за ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України (КК) до одного року позбавлення волі; за ч. 2 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК до двох років позбавлення волі.
Також особу визнано невинуватим у пред’явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст.186 КК та виправдано за недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Відповідно до обставин кримінального провадження особа шляхом ривку відкрито заволодів золотим ланцюжком вартістю 18 000 гривень. Згодом особа повторно, відкрито шляхом ривку заволодів майном потерпілих на загальну суму 26500 грн.
Органом досудового розслідування особа обвинувачувався також у тому, що повторно відкрито, шляхом ривку намагався заволодіти майном іншої особи на загальну суму 7000 гривень, проте злочин до кінця не довів з причин, які не залежали від його волі. Так, порівнявшись з жінкою, засуджений намагався зірвати золотий ланцюжок, але з першої спроби йому не вдалося зірвати ланцюжок з шиї потерпілої, а від повторної спроби він відмовився та відразу почав тікати.
Апеляційний суд вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та в частині виправдання скасував та призначив покарання за ч. 1 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк один рік; за ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки; за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки та на підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим за сукупністю злочинів визначив покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років з відбуванням покарання у кримінально-виконавчій установі закритого типу.
Засуджений просив суд касаційної інстанції, зокрема, за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК — виправдати за недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Захисник вказував на те, що вина особи не доведена, оскільки в останній момент він відмовився від доведення злочину до кінця, не маючи намір повторювати спроби чи докладати більше зусиль.
Касаційний кримінальний суд не знайшов підстав для задоволення касаційних скарг.
ВС зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості особи у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення та правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК.
Особа виконав всі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не закінчив з причин, які не залежали від його волі (не зміг зірвати ланцюжок); а спосіб вчинення цього злочину є аналогічним, як і в інших епізодах відкритого викрадення ним чужого майна.
Касаційний кримінальний суд роз’яснив, що відповідно ж до ч. 2 ст. 17 КК особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Якщо ж перша спроба вчинення злочину виявилась невдалою і особа відмовляється від повторення злочину, то така відмова від повторення злочинного посягання не виключає кримінальної відповідальності за вже вчинений під час першої спроби замах на злочин (постанова від 07.05.2019 у справі № 489/4885/16-к).
Далее
Кабмин актуализировал Порядок регистрации паспортных документов иностранцев и лиц без гражданства в пунктах пропуска через государственную границу.
Соответствующее постановление № 444 было принято на правительственном заседании 8 мая. Оно вступило в силу 30 мая.
Установлено, что в случае когда уполномоченные органы (подразделения) иностранного государства выдают паспортные документы с нарушением принципов и норм международного права и/или с целью причинения вреда государственному суверенитету, независимости, территориальной целостности Украины, ее национальным интересам, Кабинет Министров может принять решение о непризнании Украиной паспортных документов, выданных такими органами (подразделениями).
Непризнанные паспортные документы для регистрации не принимаются.
Далее
Комитет по вопросам социальной политики, занятости и пенсионного обеспечения рекомендовал Парламенту принять за основу законопроекты № 7120 и № 7121, которые позволяют пересматривать размер прожиточного минимума из-за роста потребительских цен и тарифов.
Соответствующие изменения предлагается внести в Закон «О прожиточном минимуме».
Если в течение 3 месяцев подряд фактический размер прожиточного минимума на одно лицо (в том числе относительно основных социальных и демографических групп) превышает больше чем на 5 % его официально утвержденный размер на соответствующий период, Кабинет Министров безотлагательно должен внести в ВР проект о внесении изменений в Госбюджет в части повышения прожиточного минимума.
Предложения относительно изменений прожиточного минимума с учетом фактического роста потребительских цен и тарифов путем внесения изменений в Закон «О Государственном бюджете Украины» на текущий год должны быть внесены не позднее 20 дней с даты последнего обнародования роста цен.
Прожиточный минимум на одно лицо или отдельно для тех, кто относится к основным социальным и демографическим группам населения, по предоставлению Кабинета Министров ежегодно утверждается Верховной Радой отдельным законом не позже 1 апреля года, который предшествует плановому и периодически пересматривается вместе с уточнением показателей Государственного бюджета.
Далее
Верховний Суд України своїм рішенням від 17 квітня 2019 року підтвердив, що вакцинація є обов’язковою, а невакцинованим дітям не можна відвідувати дитячі садочки. Про це нагадує Міністерство охорони здоров’я України.
«У постанові Верховного суду зазначається, що держава має забезпечити дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на дошкільну освіту та інтересами інших дітей. Коли індивідуальний інтерес протиставляється загальному інтересу суспільства, загальне благо на безпеку та охорону здоров’я має перевагу.
Батьки можуть обирати форму навчання дитини, але держава встановлює певні правила реалізації такого права, щоби враховувались не лише права дитини на дошкільну освіту, а й забезпечувалась безпека та здоров’я всіх дітей», – йдеться у повідомленні.
У МОЗ зазначили, що це рішення – остаточне у справі, яка розглядається в судах різних інстанцій ще з 2016 року, та не підлягає оскарженню. Тоді до суду звернулася матір, чию невакциновану дитину відмовилися приймати до садочку. Жінка вбачала в цьому порушення права свого сина на освіту, а робити щеплення відмовилася «через недовіру до вакцин». І хоча спочатку Славутський міський районний суд Хмельницької області задовольнив її позов, садочок оскаржив це рішення.
«Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який зокрема забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій. МОЗ України сподівається, що суди по всій Україні враховуватимуть це рішення у своїй практиці», – додали у Міністерстві.
Нагадаємо, згідно з діючими нормами закону відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення за Календарем профілактичних щеплень, або у дитини є медичні протипоказання до вакцинації (ст. 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Далее
Працівник оскаржив до суду своє звільнення за прогул. Позивач зазначав, що працював у товаристві на посаді менеджера зі збуту у м. Миколаєві. Наказом товариства його було звільнено з посади на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП) за прогул без поважних причин. Позивач покликався на незаконність звільнення, оскільки в той час, коли були складені акти про нез`явлення на робочому місці без поважних причин, він перебував на лікарняних та знаходився у відпустці, тому таке звільнення проведено з порушенням вимог, передбачених КЗпП.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність звільнення позивача та поновили його на роботі.
Суди виходили з того, що з урахуванням постійного проживання особи у м. Миколаєві та відсутності належних та допустимих доказів оформлення відрядження працівника з іншого міста до м. Миколаєва, позивачем було доведено виконання роботи саме у м. Миколаєві.
Суди звернули увагу на те, що відповідачем не визначено відповідно до статті 29 КЗпП України робоче місце позивача, тому сам факт порушення трудової дисципліни відсутній, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено. З часу працевлаштування позивач виконував роботу у м. Миколаєві, а місцезнаходження підприємства визначено у м. Києві.
Суди зазначили, що повідомлення роботодавцем у листі від 09 лютого про те, що робоче місце позивача знаходиться у с. Петрівське Бориспільського району Київської області і подальше звільнення за прогул 21 лютого свідчить про недотримання відповідачем, визначеного частиною третьою статті 32 КЗпП України, двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, а саме зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце, оскільки за змістом частини першої статті 32 КЗпП України переведення в іншу місцевість допускається тільки за згодою працівника.
Оскільки переведення позивача як з м. Миколаєва, так і з м. Києва до с. Петрівське Бориспільського району Київської області, яке є іншим населеним пунктом, за відсутності згоди останнього є незаконним, судді дійшли висновку, що невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.
Верховний Суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій.
Суд вказав на те, що визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.
За змістом пункту 3 статті 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.
ВС визнав обґрунтованим висновок судів, що невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин та таке звільнення є незаконним (постанова від 08.05.2019 у справі № 489/1609/17).
Далее
