Державна фіскальна служба Україна як роз’яснила, як повернути помилково сплачені суми єдиного соціального внеску.
«Через зміну рахунків зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування до ДФС надходять звернення від платників щодо можливості повернення коштів, які були помилково сплачені на старі рахунки», – йдеться у повідомленні.
Повернення помилково сплачених коштів здійснюється відповідно до Порядку зарахування у рахунок майбутніх платежів єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування або повернення надміру та/або помилково сплачених коштів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 16.01.2016 № 6. Кошти повертаються у порядку календарної черговості та на підставі заяви платника про таке повернення.
У випадку надмірної сплати сум єдиного внеску на рахунок 3719 органом доходів і зборів здійснюється зарахування цих коштів у рахунок майбутніх платежів за тим самим рахунком, відповідно до встановленого розміру єдиного внеску та у порядку календарної черговості виникнення зобов’язань платника з цього платежу.
Повернення коштів здійснюється у випадках:
1) надмірної або помилкової сплати сум єдиного внеску та/або застосованих фінансових санкцій на відповідний рахунок 3719;
2) помилкової сплати сум єдиного внеску та/або застосованих фінансових санкцій на невідповідний рахунок 3719;
3) помилкової сплати сум єдиного внеску та/або застосованих фінансових санкцій на рахунок з обліку доходів бюджету;
4) помилкової сплати податкових зобов’язань з податків, зборів, штрафних (фінансових) санкцій та пені, передбачених Податковим кодексом України, на рахунок 3719.
Повернення коштів здійснюється на підставі заяви платника про таке повернення коштів.
У випадках, передбачених підпунктами 1, 2 та 4 пункту 5 цього Порядку, заява подається до органу доходів і зборів, на рахунок якого сплачено кошти, за формою, визначеною у додатку 1 до цього Порядку.
У випадку, передбаченому підпунктом 3 пункту 5 цього Порядку, заява подається до органу доходів і зборів за місцем обліку помилково сплачених коштів у довільній формі із зазначенням суми та напрямку повернення.
Повернення помилково сплачених сум у випадках, передбачених підпунктами 3 та 4 цього Порядку, здійснюється з урахуванням положень статті 43 Податкового кодексу України та пункту 12 статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування».
Верховна Рада прийняла за основу проект Закону № 8321-д «Про фахову передвищу освіту».
Проектом Закону пропонується визначити порядок, умови, форми та особливості здобуття фахової передвищої освіти та врегулювати суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначити компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері фахової передвищої освіти.
Проектом пропонується встановити основні правові, організаційні, фінансові засади функціонування системи фахової передвищої освіти, створити умови для поєднання освіти з виробництвом з метою підготовки конкурентоспроможних фахівців для забезпечення потреб суспільства, ринку праці та держави.
В законопроекті сформовані основні вимоги до організації ефективного та результативного освітнього процесу, особливості забезпечення доступу до якісної фахової передвищої освіти, окреслені права та обов’язки учасників освітнього процесу тощо.
Далее
Сьогодні Окружний адміністративний суд міста Києва завершив розгляд справи за позовом до Кабінету Міністрів України щодо перерахунку пенсій колишнім працівникам органів внутрішніх справ. Про це повідомила прес-служба суду.
Суд визнав протиправним та нечинним пункт 3 Постанови КМУ від 21 лютого 2018 року №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям».
Сьогодні в судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частину рішення у справі.
Нагадаємо, у грудні 2018 року Окружний адміністративний суд міста Києва визнав нечинними обмеження у перерахунку пенсій військовим, а 5 березня 2019 рішення у справі набрало законної сили.
Далее
Суди розглядали справу за позовом органу опіки та піклування районної державної адміністрації про позбавлення особи батьківських прав, у зв’язку з тим, що вона не виконує батьківських обов’язків щодо своїх малолітніх дітей, яких виховує сама, оскільки батько дітей записаний відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Позивач покликався на те, що сім’я відповідача знаходиться у важких матеріально-побутових умовах, після проведення відповідної роботи відповідач не реагує і продовжує ухилятися від виконання своїх батьківських обов’язків.
У зв’язку з цим орган опіки та піклування просив позбавити відповідача батьківських прав щодо 5 неповнолітніх дітей та передати їх органу опіки та піклування для подальшого їх влаштування.
Суди першої та апеляційної інстанцій вирішили відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки відсутні беззаперечні докази свідомого ухилення відповідача від виховання своїх дітей.
Орган опіки та піклування оскаржив рішення судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку. Скаржник зазначав про те, що старші діти у розмові з представниками служби у справах дітей висловлювали небажання проживати з матір’ю, а суди не заслухали їх думки. Крім того, позивач наголошував на тому, що матір’ю не створено належних та достатніх умов для виховання та розвитку дітей, яка отримує фінансову допомогу та має таку можливість; діти з низьким рівнем розумового та фізичного розвитку, брудні, профілактичні медогляди не проходять; двоє відраховані зі школи за систематичні невідвідування закладу; відповідач неодноразово притягувалася до адміністративної відповідальності, у сім’ї характеризується з негативної сторони, не виконує обов’язки щодо виховання дітей, які жебракують, вчиняють крадіжки та ведуть вуличний спосіб життя.
Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду, а справу передав на новий апеляційний розгляд.
Верховний Суд виходив з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками.
Суд касаційної інстанції звернув увагу, що відповідно до частин першої та другої статті 171 Сімейного кодексу України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
ВС зазначив, що з досягненням віку 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу — матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
Урегулировано порядок купли-продажи электрической энергии из восстанавливаемых источников по тарифу, направленному на поощрение производителей.
Порядок покупки электрической энергии по «зеленому» тарифу определен постановлением Национальной комиссии, осуществляющей государственное регулирование в сферах энергетики и коммунальных услуг от 26 апреля 2019 года № 641.
Положения нормативного акта распространяются на:
— производителей электрической энергии по «зеленому» тарифу;
— кандидатов в такие производители;
— гарантированного покупателя;
— поставщиков электроэнергии, выполняющих функцию поставщика универсальных услуг оператора системы передачи.
Указано, что купля-продажа электроэнергии по «зеленому» тарифу осуществляется между кандидатом в производители и гарантированным покупателем по типовому договору (форма которого утверждена этим же постановлением НКРЭКП).
Для осуществления правовой сделки кандидат должен предоставить такие документы:
— заверенную копию устава;
— заверенные документы, подтверждающие полномочия руководителя на заключение такого договора;
— образец подписи руководителя или уполномоченного на подписание документов лица.
В случае предоставления кандидатом неполного комплекта документов или предоставления недостоверной информации в документах, его заявление не рассматривается, о чем ему сообщается в течение 3 дней.
Также постановлением утверждено методику формирования сметы гарантированного покупателя. Сама смета должна иметь такую структуру:
— доходы, включая составляющую стоимости услуги по обеспечению увеличения части производства электроэнергии из альтернативных источников на покрытие сметных расходов;
— расходы, включающие:
1) расходы на оплату труда и обязательных платежей — расходы на оплату труда персонала гарантированного покупателя, численности персонала, отчислений в государственные целевые фонды;
2) амортизацию в виде средств, предназначенных для возобновления стоимости изнашиваемых основных ресурсов с учетом норм Налогового кодекса;
3) другие хозяйственные расходы — расходы, состоящие из суммы производственно-хозяйственных расходов, расходов, связанных с лицензированной деятельностью по осуществлению функций гарантированного покупателя, включая расходы на:
— оплату услуг уполномоченных банков;
— оплату взносов на регулирование;
Далее
Коллегия судей первой судебной палаты Кассационного уголовного суда в составе Верховного Суда пришла к выводу, что понятие «применение меры пресечения» охватывает не только сам выбор меры пресечения, но и случаи ее изменения.
В постановлении от 28 марта 2019 года по делу № 286/1695/18 указано, что суд апелляционной инстанции, отказав в открытии производства на определение об изменении меры пресечения, существенно нарушил требования уголовного процессуального закона, что привело к ограничению доступа к правосудию в связи с нарушением права лица на обжалование судебного решения.
В соответствии с делом, определением следственного судьи Овруцкого районного суда Житомирской области от 14 июня 2018 года, подозреваемому мера пресечения в виде личного обязательства изменена на домашний арест.
При этом, частично удовлетворив ходатайство следователя, суд первой инстанции пришел к заключению об отсутствии правовых оснований для избрания меры пресечения в виде содержания под стражей. Однако, принимая во внимание невыполнение подозреваемым возложенной на него обязанности, суд изменил меру пресечения в виде личного обязательства на домашний арест.
Апелляционный суд отказал в открытии производства по жалобе лица на упомянутое определение следственного судьи на основании того, что такая жалоба подана на судебное решение, не подлежащее обжалованию в апелляционном порядке с учетом положений ст. 309 Уголовного процессуального кодекса Украины, поскольку подозреваемому была изменена, а не применена мера пресечения.
КУС ВС не согласился с позицией апелляционного суда и удовлетворил кассационную жалобу лица с учетом следующего.
Согласно УПК, во время досудебного расследования определение следственного судьи о применении меры пресечения в виде домашнего ареста или отказе в его применении может быть обжаловано в апелляционном порядке, если такое решение принято без соблюдения принципов законности, обоснованности и мотивированности.
Обжалование определений следственного судьи осуществляется в апелляционном порядке.
В рассматриваемом уголовном производстве следственный судья частично удовлетворил ходатайство следователя и в соответствии с положениями ст. 181 УПК Украины изменил подозреваемому меру пресечения, применив к нему вместо личного обязательства пресечение в виде домашнего ареста. При этом в резолютивной части судебного решения правильно разъяснен порядок и сроки обжалования.
Совет адвокатов Украины утвердил в новой редакции Положение об ордере на предоставление юридической (правовой) помощи, которым предусмотрено внедрение процедуры электронного генерирования ордеров на предоставление юридической (правовой) помощи адвокатом через личный кабинет адвоката на официальном веб-сайте НААУ.
Соответствующее решение № 41 Совет адвокатов принял 12 апреля 2019 года. Положение вступило в силу в тот же день.
Совет адвокатов Украины разрешил адвокатам в срок до 1 января 2022 года использовать Типовую форму ордера, изготовленную печатным способом на заказ совета адвокатов региона. Установлено, что типовая форма ордера, изготовленная печатным способом на заказ совета адвокатов региона в соответствии с Положением об ордере на предоставление правовой помощи и порядке ведения реестра ордеров, действует после 1 января 2022 года до окончания полномочий адвоката по конкретному делу (производству).
Утвержденное Положение об ордере на предоставление юридической (правовой) помощи устанавливает единые для всех адвокатов Украины, адвокатских объединений / адвокатских бюро правила изготовления, оформления, хранения, учета ордеров.
Напомним, ордер на предоставление правовой помощи — письменный документ, удостоверяющий полномочия адвоката на предоставление правовой помощи в случаях и порядке, установленных Законом № 5076-VI «Об адвокатуре и адвокатской деятельности» и другими законами Украины.
— серия, порядковый номер ордера;Ордер выдается адвокатом, адвокатским бюро, адвокатским объединением и должен содержать обязательные реквизиты. Такими реквизитами являются:
— ФИО или наименование лица, которому предоставляется правовая помощь;
— ссылку на договор о предоставлении правовой помощи / поручение органу (учреждения), уполномоченных законом на предоставление безоплатной правовой помощи, номер (в случае наличия) и дату этого документа;
— название органа, в котором предоставляется правовая помощь адвокатом, с указанием, при необходимости, вида адвокатской деятельности в соответствии со статьей 19 Закона «Об адвокатуре и адвокатской деятельности»;
— ФИО адвоката, оказывающего юридическую (правовую) помощь на основании ордера, номер и дату его свидетельства о праве на занятие адвокатской деятельностью, наименование органа, который его выдал (КДКА соответствующего региона, с 01.01.2013 советом адвокатов соответствующего региона); номер удостоверения адвоката Украины, кем и когда оно выдано;
— кем ордер выдан (название организационной формы): адвокатом, осуществляющим адвокатскую деятельность индивидуально (с указанием адреса рабочего места); адвокатским бюро, адвокатским объединением (полное наименование адвокатского бюро / адвокатского объединения и его местонахождения);
— адрес рабочего места адвоката, если оно отличается от адреса местонахождения адвокатского бюро / адвокатского объединения, которое выдает ордер;
— ограничение полномочий, если такие предусмотрены договором о предоставлении юридической (правовой) помощи, и дату выдачи ордера;
— подпись адвоката, который выдал ордер, в случае осуществления им индивидуальной деятельности (в графе «Адвокат»);
— подпись адвоката, оказывающего правовую помощь, если ордер выдан адвокатским бюро, адвокатским объединениям (в графе «Адвокат»);
— подпись руководителя адвокатского бюро / адвокатского объединения, оттиск печати адвокатского бюро / адвокатского объединения (при наличии) в случае, если ордер выдается адвокатским бюро / адвокатским объединением;
— двумерный штрих-код (QR-код) с ссылкой на профайл адвоката в ЕРАУ.
Определено, что бланки ордеров, согласно утвержденной типовой форме, генерируются в соответствующем разделе «Личного кабинета адвоката» на официальном веб-сайте Национальной ассоциации адвокатов Украины.
Товариство на підставі частин 6 та 11статті 33 Закону України «Про оренду землі» звернулося до господарського суду з позовом до міської ради про визнання договору оренди землі поновленим. Позивач покликався на безпідставність заперечень відповідача у поновленні договору оренди на новий строк.
Відповідно до обставин справи міська рада відмовила у поновленні договору оренди землі та підписанні додаткової угоди, оскільки її положення суперечать вимогам рішення міської ради в частині розміру орендної плати, а також умовам договору оренди землі в частині строку його дії. Крім того, для розгляду питання оформлення земельної ділянки необхідно привести цю земельну ділянку в належний стан, придатний для подальшого використання, та надати документи, які підтверджують право власності на майно, розташоване на земельній ділянці.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у позові у зв’язку з відсутністю підстав для поновлення договору оренди, з огляду на неналежне виконання позивачем зобов’язань за договором оренди, ненадання позивачем належних доказів звернення до відповідача у встановлені строки для поновлення договору оренди, а також неподання проекту додаткової угоди, зміст якої відповідав би положенням діючого законодавства.
Товариство звернулось з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій зазначало, що факт продовження позивачем користування земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і відсутність протягом місяця листа-повідомлення відповідача про заперечення у поновленні договору є підставою для задоволення позову. А суди безпідставно вдалися до оцінки умов проекту додаткової угоди про поновлення договору оренди, надісланого відповідачеві, оскільки предметом позову є визнання договору поновленим, а не затвердження додаткової угоди.
Верховний Суд не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги, проте вказав на неврахування судами попередніх інстанцій помилково обраного позивачем способу захисту порушеного права.
Суд касаційної інстанції зазначив, що стаття 33 Закону України «Про оренду землі» містить дві різні правові конструкції, а зміст права, підстави і обставини для захисту переважного права орендаря, яке виникає відповідно до частин 1- 5 зазначеної статті, не є тотожними змісту та підставам захисту його права, яке виникає згідно з частиною 6 цієї норми.
Так, частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» врегульовано пролонгацію договору на той самий строк і на тих самих умовах, що були передбачені договором, за наявності такого фактичного складу: користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку оренди і відсутність протягом одного місяця заперечення орендодавця проти такого користування (що можна кваліфікувати як «мовчазну згоду» орендодавця на пролонгацію договору).
Суд роз’яснив, що суть поновлення договору оренди за змістом частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» полягає у тому, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець не заперечує у поновленні договору, зокрема у зв’язку з належним виконанням договору оренди землі.
Правову позицію щодо розрізнення цих підстав викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності від 10.09.2018 у справі № 920/739/17.
Касаційний господарський суд зазначив, що з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. Щодо прав і обов’язків орендодавця слід акцентувати, що він має право заперечити стосовно поновлення згідно із цією частиною статті 33 зазначеного Закону, і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі, що безпосередньо випливає зі змісту частини 6 зазначеної статті.
Далее
Вироком суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу визнано винуватою у підробці офіційного документа, який посвідчується громадянином-підприємцем, і який надає права, з метою використання його підроблювачем, та використанні завідомо підробленого документу та засуджено за ч.1 ст. 358 КК та ч.4 ст. 358 КК.
Так, особа з метою отримання права на початок використання нежилого приміщення внесла завідомо неправдиві відомості до Декларації відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки та подала її на реєстрацію до управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій.
У касаційній скарзі захисник вказував на те, що Декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки не є офіційним документом, а тому не може бути предметом злочину, передбаченого ст. 358 КК України. А подання вищевказаної Декларації до управління Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій містить склад адміністративного правопорушення.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу, скасував судові рішення та кримінальне провадження за обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 358, ч. 4 ст. 358 КК України закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутністю в діянні складів кримінальних правопорушень.
Суд касаційної інстанції не погодився з доводами захисника щодо невизнання Декларації офіційним документом.
Касаційний кримінальний суд роз’яснив, що системний аналіз чинного законодавства свідчить про те, що під офіційним документом слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи — докази у правозастосовній діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян, юридичних осіб, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, яким законом надано право у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.
При встановленні ознак офіційного документа слід керуватися такими критеріями: документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер — підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та/або обов’язків.
У статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (в редакції Закону №5463-VI від 16.10.2012 року), міститься визначення терміну «Декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки», у якій зазначено, що декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки — це документ, яким суб’єкт господарювання повідомляє адміністратора або представника відповідного дозвільного органу про відповідність своєї матеріально-технічної бази вимогам законодавства. У такий спосіб суб’єкт господарювання набуває права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання документу дозвільного характеру.
Тому суд дійшов висновку, що декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки є офіційним документом.
Разом з тим, відповідно до ч 3 статті 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення надання суб’єктом господарювання дозвільному органу або державному адміністратору недостовірної інформації щодо відповідності матеріально-технічної бази вимогам законодавства — тягне за собою накладення штрафу від сорока до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Позивач оскаржив до суду звільнення за пунктом 3 статті 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП) через систематичне невиконання без поважних причин обов’язків покладених трудовим договором та правилами внутрішнього розпорядку.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд виходив з того, що звільненню передувало притягнення до дисциплінарної відповідальності та підтверджені обставини порушення позивачем посадової Інструкції фельдшера з медицини невідкладних станів виїзної бригади. При застосуванні дисциплінарного стягнення у вигляді догани та звільненні позивача, роботодавець дотримав вимог чинного законодавства, та при обранні виду стягнення врахував ступінь тяжкості вчинених проступків і заподіяну шкоду, обставини, за яких вчинено проступки, та звільнення здійснено з дотриманням вимог статті 149 КЗпП України.
Апеляційний суд вирішив позов задовольнити частково. Суд дійшов висновку, що при звільненні працівника за пунктом 3 статті 40 КЗпП України, роботодавець не навів конкретних фактів допущеного працівником невиконання обов’язків після застосування до нього дисциплінарного стягнення, тобто діяв з порушенням вимог чинного законодавства та звільнив працівника за відсутності правових підстав.
Так, після застосування стягнення за проступок, що мав місце 20 березня 2017 року, особа інших проступків не вчиняв, оскільки звільнення за пунктом 3 статті 40 КЗпП України стало заходом стягнення за проступки, що мали місце в період часу з листопада 2016 року по березень 2017 року, останній з яких вчинено 12 березня 2017 року, тобто до моменту притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
При цьому, звільнення особи відбулось саме за наслідками службової перевірки згідно акту від 11 квітня 2017 року та під час розгляду справи апеляційним судом представники відповідача не підтвердили наявності інших порушень з боку працівника, які мали б місце після накладення попереднього дисциплінарного стягнення та були підставою для звільнення.
З постановою апеляційного суду погодився і суд касаційної інстанції
Верховний Суд, який погодився із судом апеляційної інстанції, нагадав, що для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП України необхідна наявність сукупності таких умов:
— порушення має стосуватися лише тих обов’язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку;
— невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов’язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності;
— невиконання або неналежне виконання трудових обов’язків повинно бути систематичним;
— враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів;
