Позивач звернулась до суду з позовом про визнання недійсним кредитного договору. Особа покликалась на те, що перед укладенням кредитного договору банк не повідомив позичальника про ризик девальвації гривні та її вплив на суму абсолютного здорожчання кредиту, тим самим ввів її в оману щодо обставин, які мають істотне значення.
Оскільки вона не може прямо вплинути на існування валютних ризиків, то ця умова є прикладом агресивної підприємницької практики та нечесної підприємницької діяльності.
Суди першої та апеляційної інстанцій не знайшли підстав для задоволення позову, оскільки сторонами досягнуто згоду щодо усіх істотних умов, визначено предмет та ціну, строк дії договору, а укладені договори не суперечать нормам Цивільного кодексу України (ЦК) та Закону України «Про захист прав споживачів».
Позивач оскаржила рішення судів в касаційному порядку та зазначала, що суди не надали оцінки відсутності в оспорюваному кредитному договорі такої істотної умови як «інфляційне застереження».
Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, а рішення судів залишив без змін.
Касаційний цивільний суд зазначив, що тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі — вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов’язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.
ВС зауважив, що стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
ВС дійшов висновку, що, встановивши факти, які повністю спростовують твердження позивача про ненадання їй банком повної інформації щодо умов кредитування і тим самим — введення її, як споживача, в оману щодо істотних умов кредитного договору, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання кредитного договору недійсним, та відмову в задоволенні позову (постанова від 14.03.2019 у справі №755/3903/17).
Далее
Селищна рада звернулася до суду з позовом до податкової інспекції про визнання протиправним та скасування рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску.
Позивач покликався на те, що оскаржуване рішення про застосування штрафних санкцій є протиправним, оскільки єдиний внесок Радою сплачувався своєчасно та у повному обсязі; помилкове ж його перерахування на неналежний рахунок було виявлене позивачем самостійно та усунуто у найкоротший строк, а відтак застосування до нього штрафу та пені було безпідставним.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд погодився з доводами позивача про те, що помилкова сплата єдиного внеску на неправильний рахунок не створює передумов для застосування до нього штрафних санкцій, проте дійшов висновку про законність прийнятого відповідачем рішення оскільки під час перерахування коштів вже на правильний рахунок, Рада невірно зазначила призначення платежу — «Єдиний соціальний внесок нарахований на з/п за березень 2016 року», а не за червень 2015 року, тобто як поточний платіж.
Апеляційний суд позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції зазначив, що внесок Радою був сплачений своєчасно та у повному обсязі, проте на помилковий рахунок, тому не може вважатись неналежним виконанням обов’язку з його сплати; разом з тим ані порядку, ані можливості перенесення позивачем коштів податку або обов’язкового платежу з одного рахунку призначення на інший не передбачено чинним законодавством, тому єдиним шляхом виправлення допущеної помилки для позивача було повернення таких коштів та повторна їх сплата за належними платіжними реквізитами.
Верховний Суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, а касаційну скаргу державної податкової інспекції залишив без задоволення.
Суд касаційної інстанції зазначив, що допущена помилка не свідчить про несплату необхідної суми єдиного внеску у визначений законодавством строк та не спричинила настання жодних негативних наслідків або збитків для відповідного бюджету та держави в цілому, оскільки страхові кошти в подальшому у будь-якому разі підлягали перерахуванню на єдиний казначейський рахунок. До того ж, згодом така помилка була виявлена платником, який вжив відповідні заходи щодо спрямування коштів за належністю.
Тому Верховний Суд дійшов висновку, що здійснення помилки під час перерахування платником суми грошового зобов’язання з єдиного внеску у встановлений строк, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова, а тому не може слугувати підставою для притягнення платника до відповідальності за несплату або несвоєчасну сплату єдиного внеску.
Далее
Большая Палата Верховного Суда при рассмотрении дела № 462/2646/17 пришла к выводу, что спор об отмене государственной регистрации юридического лица — ОСМД должен решаться по правилам ХПК независимо от субъектного состава, по местонахождению юридического лица.
Разъяснено, что спорные правоотношения возникли между жительницей дома, который вошел в созданное и зарегистрированное ОСМД «На Війтівській», имеющей право участвовать в его деятельности, и фактическими участниками ОСМД и государственным регистратором относительно государственной регистрации объединения. При таких обстоятельствах этот спор касается не столько правомерности действий субъекта властных полномочий относительно государственной регистрации ОСМД, сколько частного интереса, а именно права жительницы как совладелицы имущества многоквартирного дома, нарушенного, по ее мнению госрегистратором.
В постановлении от 6 февраля (полный текст которого доступен в Verdictum) изложена следующая правовая позиция.
Спор об отмене государственной регистрации юридического лица является спором о наличии или отсутствии гражданской правоспособности и хозяйственной компетенции (возможности иметь хозяйственные права и обязанности). Этот спор не является спором в сфере публично-правовых отношений, даже если возник в связи с противоправным внесением в реестр субъектом властных полномочий записи о проведении государственной регистрации юридического лица; не является спором, который возникает из гражданских, земельных, трудовых, семейных, жилищных и других правоотношений; не является спором, который возникает в связи с осуществлением хозяйственной деятельности, а является спором об абстрактной возможности участвовать в конкретных правоотношениях.
При этом процессуальное законодательство не определяет юрисдикционную принадлежность такого спора.
Большая Палата Верховного Суда в постановлении от 20 сентября 2018 года по делу № 813/6286/15, заполняя этот пробел закона, указала, что подобные споры наиболее близки к спорам, связанным с деятельностью или прекращением деятельности юридического лица (пункт 3 части первой статьи 1 статьи 20 ХПК), а потому должны рассматриваться по правилам хозяйственного судопроизводства.
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності рекомендує Верховній Раді прийняти за основу проект Закону № 9137 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху зафіксовані в автоматичному режимі про порушення перевезень небезпечних вантажів, правил проїзду великогабаритних і великовагових транспортних засобів».
Законопроектом пропонується збільшити розмір діючих штрафів за порушення правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів і дорожнього перевезення небезпечних вантажів з 30-40 до 500-2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Проектом також пропонується запровадити адміністративну відповідальність за рух транспортних засобів, сільськогосподарської техніки та машин на гусеничному ходу проїзною частиною доріг з твердим покриттям та їх узбіччям у вигляді штрафу від 1000 до 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, запровадити відповідальність водіїв транспортних засобів, що здійснюють автоперевезення пасажирів та/або вантажів, за невиконання вимог уповноважених посадових осіб щодо зупинки та запровадити адміністративну відповідальність перевізників за порушення законодавства про автомобільні дороги тощо.
Відповідні зміни передбачається внести до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Законів України «Про дорожній рух», «Про автомобільні дороги», «Про автомобільний транспорт»
Члени Комітету під час розгляду та обговорення зазначили, що цей законопроект є актуальним, тому що спрямований на посилення відповідальності за порушення правил проїзду великогабаритних і великовагових транспортних засобів, що в свою чергу зменшить навантаження на автомобільні дороги та призведе до подовження термінів їх експлуатації, а зауваження до нього можуть бути враховані під час підготовки законопроекту до розгляду в другому читанні.
Особа звернулась до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України, в якому позивач просив визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України щодо непроведення перерахунку та індексації пенсії, зобов’язати відповідача провести перерахунок та індексацію пенсії.
Окружний адміністративний суд повернув позивачу позов за період із серпня 2009 року по серпень 2017 року у зв’язку із пропуском позивачем строку, встановленого статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), з чим погодився суд апеляційної інстанції.
Суди виходили з того, що позивачем не наведено будь-яких доводів щодо існування об’єктивно непереборних обставин, які не залежали від його волевиявлення, що унеможливило вчасно звернутись до суду з адміністративним позовом. Враховуючи, що спірні правовідносини виникли з приводу виплати пенсії, яка за своєю правовою природою не є одноразовою виплатою, а носить щомісячний та регулярний характер, суди дійшли висновку щодо пропуску шестимісячного строку звернення до суду.
Верховний Суд не погодився з такою позицією та зауважив, що право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов, не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Неможливість обмеження шестимісячним строком обов’язку України як держави забезпечити реалізацію громадянином України свого конституційного права на соціальний захист, підтверджується, також встановленим статтями 256 та 257 Цивільного кодексу України трирічним строком позовної давності, який означає строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. У протилежному випадку, обов’язок громадянина, зокрема, у формі майнового зобов’язання перед державою підлягав б судовому захисту протягом 3 років, а такий ж обов’язок держави перед громадянином — 6 місяцями.
Суд роз’яснив, що застосовуючи строки у зазначеній сфері, потрібно розрізняти право особи на соціальний захист та право особи на судовий захист. Право на соціальний захист особи реалізується відповідним суб`єктом владних повноважень, як правило, органом пенсійного фонду за зверненням такої особи з проханням надати певний статус та здійснити відповідні виплати. У випадку якщо особа вважає, що існує спір у публічно-правовій сфері стосовно реалізації її права на соціальний захист, зумовлений протиправними рішеннями, діями або бездіяльність суб`єкта владних повноважень, така особа може звернутися до адміністративного суду з позовом, що буде уже способом реалізації права на судовий захист. Згідно з Конституцією України право особи на соціальний захист гарантується, в першу чергу, статтею 46, а право на судовий захист, зокрема, — статтями 55 та 124.
Строки у сфері соціального захисту застосовує відповідний суб’єкт владних повноважень або суд, у випадку, визнання рішення, дії чи бездіяльності відповідного суб’єкта протиправними та задоволення позову особи. У свою чергу, строк на звернення до суду застосовується виключно судом, як правило, на етапі прийняття рішення про відкриття провадження в адміністративній справі. Строк звернення до суду стосується виключно питання прийняття до розгляду або відмови у розгляді позовних вимог по суті, але не застосовується для прийняття рішення про задоволення чи не задоволення таких вимог, а також періоду протягом якого такі вимоги підлягають задоволенню.
Далее
Позивач — пенсіонер МВС оскаржив до суду відмову медико-соціальної експертної комісії у визнанні того факту, що його інвалідність пов’язана із виконанням службових обов’язків, та наданні йому статусу інваліда війни, на підставі чого Пенсійний фонд мав би здійснити перерахунок пенсії.
Центральний районний суд Миколаєва відмовив у відкритті провадження, виходячи з того, що відповідач (МСЕК) перебуває у віданні Міністерства охорони здоров’я, а отже є державним органом, тому справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
В свою чергу Апеляційний суд Миколаївської області дійшов висновку, що діяльність МСЕК пов’язана з виконанням управлінських функцій і прийняттям рішень, які породжують певні юридичні наслідки, а тому залишив рішення суду першої інстанції без змін.
У касаційний скарзі позивач посилався на п.10 Постанови пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», відповідно до якого справи про оскарження рішень МСЕК мають розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки такі спори стосуються здоров’я фізичної особи, що є її особистим немайновим правом, захист якого здійснюється за нормами цивільного законодавства.
«У спірних правовідносинах відповідач, який перебуває у віданні МОЗ, наділений повноваженнями приймати рішення, що впливають на можливість реалізації позивачем його права на пенсійне забезпечення і мають обов’язковий характер для інших суб’єктів владних повноважень.
Тому доводи позивача у касаційній скарзі про необхідність розгляду справи за правилами цивільного судочинства з огляду на п. 10 Постанови пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ №3 від 1 березня 2013 року Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими.
З огляду на вказане, спір про оскарження рішень, дій чи бездіяльності, вчинених МСЕК, є публічно-правовим і має розглядатися за правилами адміністративного судочинства», — йдеться у постанові ВП ВС від 12 грудня 2018 року.
До того ж, це правило закріплене у п.9 ч.1 ст.19 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 15 грудня 2017 року.
1 квітня набули чинності Державні будівельні норми В.2.2-40:2018 «Будинки і споруди. Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення», яких повинні дотримуватися аптечні заклади. Це стосується створення умов для доступу осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення до приміщень.
В документі вказано, що за новими нормами всі будинки та споруди в Україні, а також необхідна інфраструктура повинні обов’язково проектуватися з елементами доступності для маломобільних груп населення. Серед іншого в нових ДБН наведено технічні характеристики:
Источник: «Судебно-юридическая газета»
Далее
Позивач звернулась до адміністративного суду із вимогою визнати протиправними та скасувати розпорядження районної державної адміністрації про позбавлення її батьківських прав та негайне відібрання малолітньої дитини.
Окружний адміністративний суд закрив провадження у цій справі та роз’яснив позивачу право на звернення до суду з відповідним позовом у порядку цивільного судочинства. Апеляційний адміністративний суд залишив це рішення без змін.
Погоджуючись із позицією судів попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що предметом розгляду у цій справі є правомірність розпоряджень райдержадміністрації, які стосуються відносин, що регулюються нормами сімейного права, та не є рішеннями суб’єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності.
У ч.1 ст.19 Цивільного процесуального кодексу зазначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
«Враховуючи суть спірних правовідносин та суб’єктний склад, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства», — констатувала ВП ВС у постанові від 13 березня 2019 року.
Нагадаємо, Велика Палата також розглянула справу щодо усиновлення після винесення Європейським судом з прав людини у справі «Лазоріва проти України». Заявниця зверталася до ЄСПЛ із заявою про порушення ст.8 Конвенції, що полягало в неповазі до її сімейного життя внаслідок прийняття рішення про усиновлення та унеможливлення встановлення опіки на племінником, а також про порушення ст.6 Конвенції, оскільки вона була позбавлена доступу до провадження щодо усиновлення її племінника.
Зазначимо, що троє суддів ВП висловили окрему думку, в якій розтлумачили принцип «найкращих інтересів дитини».
Источник: «Судебно-юридическая газета»
Далее
Державне підприємство просило суд стягнути з Товариства завищену вартості робіт за договором підряду, яку було встановлено Міністерством інфраструктури України під час здійснення перевірки діяльності позивача.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив з того, що встановлена між позивачем та відповідачем ціна вартості виконаних робіт — є вільною ціною, що не відноситься до державних регульованих цін, у зв’язку з чим сторони, як суб’єкти господарювання, на діяльність яких не поширюється обов’язок встановлення державних регульованих цін на певні товари, самостійно за двосторонньою згодою у відповідності до статті 190 Господарського кодексу України встановили вільну ціну вартості надання послуг, які у даному правочину виступали як об’єкти цивільного права з вільною оборотоздатністю, що узгоджується і з приписами статей 177, 178, 190 Цивільного кодексу України.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено складу цивільного правопорушення для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків. Позивачем не доведено об’єктивну та суб’єктивну сторони спричинених відповідачем збитків, причинно-наслідковий зв’язок між діями та понесеними позивачем збитками, оскільки не доведено вини відповідача у їх понесенні позивачем, які і не доведено, що останнім вчинялись дії на їх уникнення.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, а позов задовольнив. Суд зазначив, що в акті приймання виконаних будівельних робіт наявне завищення вартості будівельних робіт, що було встановлено в результаті проведення судової експертизи та зазначено у висновку експерта, який судом першої інстанції помилково не взято до уваги.
Верховний Суд визнав вірним рішення суду першої інстанції, а постанову суду апеляційної інстанції скасував (постанова від 26.03.2019 у справі № 910/26948/15).
Суд касаційної інстанції вказав на те, що перевірка фактичного обсягу витрат робочого часу, які включені до акта, покладається на особу, що приймає роботи з боку замовника, під час підписання актів.
ВС зауважив, що з урахуванням договірного характеру правовідносин сторін, за наявності чинних умов договору щодо вартості робіт, висновки перевірки та судових експертиз не можуть змінювати умов договору, які відповідно до наведених вимог норм права є обов’язковими оскільки недійсними не визнавалися, а відповідно такі висновки перевірки та судових експертиз не можуть змінювати і правовідносин сторін щодо ціни договору, вони не можуть встановлювати інші, ніж, визначені умовами договору, умови зобов’язання порівняно із договірними, тому відсутні правові підстави вважати, що такий позов про стягнення розміру завищеної вартості робіт, підлягав задоволенню.
Далее
Большая Палата Верховного Суда при рассмотрении дела № 907/9/17 изложила правовое заключение относительно уплаты судебного сбора за подачу иска об обращении взыскания на имущество.
В постановлении от 26 февраля 2-019 года указано, что наличие стоимостного, денежного выражения материально-правового требования истца свидетельствует о его имущественном характере, который должен отображаться в цене заявленного иска.
Содержание заявленного требования об обращении взыскания на имущество основывается на наличии денежных требований истца к ответчику на основании отдельного договора, следствием удовлетворения таких требований и исполнения судебного решения является прекращение денежных требований истца. Следовательно, исковые требования об обращении взыскания на заставленное имущество имеют стоимостную оценку, носят имущественный характер и размер ставок судебного сбора за их подачу определяется по требованиям статьи 4 Закона Украины «О судебном сборе» исходя из размера денежных требований истца, на удовлетворение которых направлен иск.
Большая Палата отступила от заключений Кассационного гражданского суда в составе Верховного Суда, изложенных впостановлении от 23 января 2018 года по делу № 2-340/461/16-ц о том, что при подаче иск об обращении взыскания на предмет ипотеки судебный сбор должен платиться как за требование неимущественного характера.
Дело с поданной во второй раз кассационной жалобой на рассмотрение Большой Палаты передал Кассационный хозяйственный суд, который не согласился с этим выводом.
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
