КЦС: Умовою для визнання правочину недійсним відповідно до статті 233 ЦК України є добровільність його вчинення

Позивач просив суд визнати недійсною довіреність, видану від її імені, визнати недійсним договір дарування житлового будинку та визнати за нею право власності на зазначений житловий будинок.

Особа покликалась на те, що на момент видання довіреності та укладення договору дарування вона знаходилася у депресивному стані у зв`язку зі смертю чоловіка та онуки, вживала ліки, які не давали можливості належно розуміти значення своїх дій, вона не пам`ятає коли і за яких обставин оформила у сільській ради спірну довіреність; вона продовжує проживає у житловому будинку понад 30 років. Також позивач мотивувала свої вимоги тим, що особа уклала договір дарування за довіреністю в своїх інтересах; довіреність, яка видавалася сільської радою знищена за закінченням строку зберігання.

Дійсність договору дарування оспорювалась з підстав, передбачених статтею 233 Цивільного кодексу України, як правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позовних вимог. Суди виходили з того, що спірна довіреність є недійсною. Крім того, з огляду на статті 37, 40 Закону України «Про нотаріат» орган місцевого самоврядування не мав повноважень посвідчувати довіреність щодо розпорядження нерухомим майном. Суд дійшов висновку, що договір дарування слід визнати недійсним з підстав, передбачених статтею 233 ЦК України, оскільки після укладення договору позивач позбавлена свого нерухомого майна, яке є її єдиним місцем проживання.

Касаційний цивільний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Суд касаційної інстанції спростував висновки судів щодо недійсності довіреності. Суд зазначив, що суди дійшли помилкового висновку про те, що на момент посвідчення спірної довіреності секретар сільської ради не мала повноважень посвідчувати довіреність особи щодо розпорядження нерухомим майном, оскільки до набрання чинності Законами України № 1054-VI та № 1055-VI заборони на посвідчення довіреностей посадовою особою органу місцевого самоврядування на право розпорядження нерухомим майном не існувало. Також ВС вказав, що оскільки за правовою природою довіреність є одностороннім правочином, явні описки у зазначені дати її посвідчення за умови додержання вимог, встановлених частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України, не можуть бути підставою для визнання спірної довіреності недійсною.

Не погодився КЦС й з висновками судів щодо наявності підстав для визнання договору дарування недійсним на підставі статті 233 ЦК України.

Так, у пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

КЦС зауважив, що визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності волевиявлення особи на вчинення правочину на тих умовах, на яких його було укладено.

Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій виходили з того, що особа довідалася про існування виданої 21 грудня 2004 року від її імені довіреності та укладення спірного договору дарування лише у 2016 році.

Тобто, суди встановили, що волевиявлення позивача в момент укладення правочину де-факто було відсутнє.

ВС дійшов висновку, що ураховуючи зазначені обставини, спірний договір дарування не може бути визнаний таким, який вчинено під впливом тяжкої обставин, оскільки підставою для визнання правочину недійсним відповідно до статті 233 ЦК України є добровільність його вчинення.

ВС роз’яснив, що лише за наявності волевиявлення на видання довіреності позивач  могла доводити у суді, що за відсутності тяжкої обставини вона не надавала б особі право в її інтересах укладати договір щодо розпорядження належним їй домоволодінням.

За таких обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не мали правових підстав для визнання недійсними довіреності та договору дарування (постанова від 16.10.2019 у справі № 185/7043/16-ц).