Щодо строків звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати: висновок Верховного Суду

У Постанові Верховного Суду від 16 вересня 2026 року у справі № 373/1381/25; провадження № 61-1706 св 26 зроблено правовий висновок щодо строків звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати: «Визнання неконституційним тримісячного строку звернення до суду за стягненням заробітної плати, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, не скасовує спеціального строку у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні, встановленого частиною другою цієї статті. Початок перебігу такого строку пов’язаний з отриманням працівником письмового повідомлення про нараховані та виплачені йому суми. Тому відмова в позові через пропуск строку потребує встановлення факту й дати отримання цього повідомлення та врахування правил ЦК України щодо перебігу позовної давності під час воєнного стану, які діяли у відповідний період.».

Правове обґрунтування:

Частина перша статті 47 КЗпП України передбачає, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, були внесені зміни у частини першу та другу статті 233 КЗпП України.

Зокрема частини перша та друга були викладені у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, — у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Попередня редакція цих статей була наступною: «Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».

Рішенням від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 Конституційний Суд України визнав частини першу статті 233 КЗпП України у зміненій редакції такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. У цій частині частина перша статті 233 КЗпП України є неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

 У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 КЗпП України, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року (згідно із частиною першою статті 234 КЗпП України).

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 КЗпП України, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України).

Глава XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX була доповнена пунктом 2, який передбачає, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у актуальній редакції далі — Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану).

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (у актуальній редакції далі — ЦК України) його положення застосовуються, у тому числі до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 ЦК України).

Водночас пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції від 19 липня 2022 року (Закон України від 15 березня 2022 року № 2120?IX) передбачав, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені, зокрема статтею 258 ЦК України, продовжуються на строк його дії.

Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» пункт 19 ЦК України викладений у новій редакції: «у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану».

Зазначений пункт 19 ЦК України виключений Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-ІХ «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 04 вересня 2025 року.

На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України (частина друга статті 1 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану).

Критерії оцінки подібності правовідносин для застосування правових висновків Верховного Суду у контексті статей 263 та 389 ЦПК України, визначені, наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (зокрема, пункти 24, 25, 27, 32).

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, п.п. 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, п. 2)).

Окремо у контексті частини другої статті 410 та частини другої статті 412 ЦПК України Верховний Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що ЄСПЛ у своєму рішенні від 23 серпня 2016 рокуу справі «Дж. К. та інші проти Швеції» (J.K. and Others v. Sweden, заява № 59166/12, п. 53)не робив зазначений апеляційним судом правовий висновок, а цитував відповідне положення Примітки щодо обов`язків та стандартів доказування у справах про надання статусу біженця, підготовленої у 1998 році Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, у світлі якого вирішував відповідну справу. Схожий висновок міститься у п. 37 рішення ЄСПЛ від 11 лютого 2003 року у справі «О проти Норвегії» (O v. Norway, заява № 29327/95), але він стосується оцінки національним судом доказів (обставин) у світлі дотримання вимог Конвенції, а не стандартів оцінки доказів ЄСПЛ. Водночас ЄСПЛ послуговується у своїй практиці власним принципом доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt») (дивитись, наприклад, рішення від 18 липня 2015 року у справі «Фанзієва проти Росії» (Fanziyeva v. Russia, заява № 41675/08, п. 49)). Однак ЄСПЛ пояснював у своїх рішеннях, що він запровадив стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»), який не є аналогію цьому стандарту у національних системах права, виключно для власної оцінки дотримання державами-учасниками Конвенції своїх зобов`язань за нею, а не для вирішення питань кримінальної чи цивільної відповідальності (дивитись, наприклад, рішення від 16 вересня 2014 року у справі «Хасан проти Сполученого Королівства» (Hassan v. The United Kingdom, заявка № 29750/09, п. 48)).

Що ж до застосування «балансу вірогідностей» («balance of probabilities»), то у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (пункт 81) зроблений правовий висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Тобто в українській правовій системі також існує власний стандарт доказування з урахуванням «балансу вірогідностей», що не вимагає запозичень з практики ЄСПЛ у цьому випадку.

 Верховний Суд погоджується з тим, що питання застосування судами частини першої статті 233 КЗпП України після 11 грудня 2025 року має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та впливає на можливість захисту працівниками їх права на оплату праці, гарантоване статтею 43 Конституції України.

Отже фактично у контексті касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 січня 2026 року у цій справі перед Верховним Судом ставиться питання про те, у який спосіб застосовується стаття 233 КЗпП України під час вирішення трудових спорів щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, які виникли до рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.

Конституційний Суд України вже висловлював свій правовий висновок у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 з приводу того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2 пункту 2 мотивувальної частини).

До того ж у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України навіть зазначав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (пункт 2.1 мотивувальної частини).

 У рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 Конституційний Суд України надав пояснення, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію, а обов`язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8) (згідно із абзацом третім пункту 4 рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15?рп/2000).

Верховний Суд звертає увагу, що Конституційний Суд України відповідно до повноважень, передбачених Конституцією України та Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» визнає неконституційність правових норм як таку, а не «за умови» наявності конкретних правовідносин чи обставин, оскільки протилежне вступило б у протиріччя з приписами статті 24 Конституції України щодо рівності конституційних прав і свобод громадян, їх рівності перед законом.

У своїй постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункти 32-33) Верховний Суд зазначав, що у разі невідповідності приписів закону нормам Конституції України, суд при виборі норм права, які застосовуються до спірних відносин при вирішенні спору, має застосувати принцип верховенства права. Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції України у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково. Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції України, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними. Отже, якщо рішенням Конституційного Суду України визнано якусь правову норму неконституційною, то до моменту такого визнання неконституційності правової норми застосовуються процесуальні положення, які вимагають від суду застосування норм Конституції України як норм прямої дії для захисту принципу верховенства права, а до правовідносин, які виникли після відповідного рішення Конституційного Суду України, застосовуються положення Конституції України з урахуванням відповідного офіційного тлумачення Конституційного Суду України щодо неконституційності тієї чи іншої правової норми.

Також Верховний Суд у тій самій постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункт 35) уточнював, що судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 та від 19 лютого 2025 року у справі № 339/530/23, від 01 травня 2026 року у справі № 420/16340/25.

Зокрема, у постанові від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 Верховний Суд додатково уточнив, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно?правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом. Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду України.

 Для цивільної юрисдикції зазначене випливає, окрім Конституції України, із частин першої та другої статті 2 та частини шостої статті 10 ЦПК України.

Тому апеляційний суд, дійшовши висновку, що на момент розгляду судом першої інстанції справи та на момент виникнення відповідних правовідносин у цій справі, рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не набуло чинності, а тому не має застосовуватись у цій справі, помилково не звернув увагу на те, що воно набуло чинності на момент апеляційного перегляду ним оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, та обов`язок, який на нього покладають частини перша та друга статті 2, частина шоста статті 10 та частина четверта статті 367 ЦПК України. Отже, не звернув увагу на необхідність оцінити неконституційність самої відповідної норми права з точки зору забезпечення верховенства права.

До прикладу частина третя статті 400 ЦПК України не обмежує касаційний суд у можливості врахувати правові висновки, які сформовані після виникнення спірних правовідносин, подання касаційної скарги у певній справі.

Верховний Суд нагадує, що принцип правової визначеності є складовою більш універсального принципу верховенства права та має завданням забезпечення реалізації останнього — не є «річчю у собі». Тому суд, приймаючи будь-яке судове рішення, завжди має завданням оцінку співвідношення цих принципів у порядку їх ієрархії та значення, оскільки реалізація принципу правової визначеності, яка не відповідає завданню реалізації принципу верховенства права, втрачає свій правовий сенс.

Однак, крім зазначеного, Верховний Суд звертає увагу також на наступні аспекти апеляційного перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції у цій справі.

Враховуючи зазначене, у конкретній категорії трудових спорів, які стосуються справ про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмеження строку звернення до суду у три місяці залишається дійсним, якщо звільненому працівнику роботодавець надав письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, і цей строк сплив до ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Частина друга статті 233 КЗпП України не розглядалась Конституційним Судом України у рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Водночас вона є спеціальною та уточнюючою до змісту частини першої статті 233 КЗпП України, оскільки містить спеціальне виключення до загального правила вирахування строків звернення до суду, передбачених частиною першою статті 233 КЗпП України, щодо конкретного виду трудового спору.

Апеляційний суд, дійшовши висновку, що рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не застосовується у цій справі застосував строк, передбачений визнаною неконституційною правовою нормою, але не врахував наявність частини другої статті 233 КЗпП України та строків, які закріплені у ній, у зв`язку з чим навіть не встановлював належним чином чи дійсно позивачка отримувала від відповідача під час звільнення чи після того письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, коли це відбулось, якщо отримувала. Водночас застосування частини другої статті 233 КЗпП України не залежить від рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.

Верховний Суд не бачить підстав для відступу від власного правового висновку наведеного вище щодо забезпечення рівності сторін спору, викладеного у постановах від 26 вересня 2023 року у справі № 910/10699/21 та від 27 жовтня 2019 року у справі № 910/7054/18. Апеляційний суд дійсно не надав у оскаржуваній постанові належної оцінки аргументу позивачки з приводу неотримання нею письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, не навів належних доводів чому не приймає до уваги цей аргумент або чому він не впливає на оскаржуване судове рішення, констатувавши лише строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України та відсутність звернення позивачки щодо його поновлення, хоча в її відзиві на апеляційну скаргу, відповідно до матеріалів справи, міститься відповідне клопотання на випадок, якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про пропуск цього строку.

У КЗпП України наявна правова норма, яка визначає продовження строків, передбачених статтею 233 КЗпП України, лише на час дії зазначеного карантину, яку апеляційний суд застосував.

 Водночас Верховний Суд неодноразово підтримав правовий висновок Верховного Суду України з приводу того, що визначений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду з вимогою про вирішення трудового спору є нічим іншим як спеціальним строком позовної давності у розумінні ЦК України (дивитись, наприклад, постанови від 20 січня 2022 року у справі № 402/761/18, від 15 березня 2024 року у справі № 593/1168/21, від 08 квітня 2024 року у справі № 593/1177/21 від 24 квітня 2024 року у справі № 404/5412/17 тощо).

 Ані КЗпП України, ані Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану не уточнюють питання зупинення чи переривання перебігу строків позовної давності, на відміну від ЦК України, під час дії воєнного стану.

У зв`язку з цим, відповідно до приписів частини першої статті 9 ЦК України, положення ЦК України з цього питання розповсюджуються й на строки позовної давності у трудових відносинах, якщо інше прямо не передбачено законодавством. На це апеляційний суд уваги не звернув, здійснюючи апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції у цій справі.

 Водночас обмеження дії статті 43 Конституції України в умовах воєнного стану, передбачене Законом про трудові відносини в умовах воєнного стану, не означає скасування чи припинення дії цієї статті Конституції України як такої. Відповідні обмеження можливі лише у зв`язку з реалізацією конституційних правових норм, які регулюють особливості правовідносин в умовах воєнного стану, зокрема положень того ж Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану. Але у цій справі на момент касаційного перегляду оскаржуваної постанови апеляційного суду не встановлені та не доведені жодні обставини, які б вимагали обмеження захисту прав позивачки у контексті обмеженої дії статті 43 Конституції України.

Оскільки стаття 400 ЦПК України обмежує Верховний Суд у процесуальних повноваженнях, реалізація яких необхідна для повноцінного усунення зазначених вище недоліків оскаржуваної постанови апеляційного суду, які не дають підстав вважати її такою, що відповідає вимогам статті 263 (законність і обґрунтованість судового рішення) ЦПК України, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність скасувати цю постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд апеляційному суду.

За матеріалами Верховного Суду