Очільник Львівської юстиції Микола Станіщук пояснив, як стягнути аліменти з батька-іноземця.
Відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України передбачений обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття (18 років), а в випадках подальшого навчання – до досягнення 23-річного віку. Обов’язок утримувати дитину закріплений за обома батьками, як матір’ю дитини, так і її батьком.
Відповідно до ч. 3 ст. 181 СК України сума коштів на утримання дитини встановлюється за домовленістю між матір’ю та батьком дитини, або присуджується за рішенням суду у частці від доходу батька у твердій грошовій сумі.
Для того щоб визначити розмір аліментів і стягнути аліменти в примусовому порядку з громадянина іноземної держави, необхідно подати позовну заяву про стягнення аліментів на неповнолітню дитину або в український суд за місцем реєстрації батька-позивача, або в суд тієї держави, громадянином або підданим якого є батько-відповідач.
Перший варіант – позов про стягнення аліментів до українського суду.
До українського суду необхідно подати позовну заяву про стягнення аліментів, надавши суду копію свідоцтва про народження дитини, свідоцтво про шлюб (або розірвання шлюбу) паспорт, та довідку, яка підтверджуватиме дохід батька та сплатити судовий збір. Якщо на руках немає довідки про доходи особи, то є різні варіанти її отримання. Однак можна поставити і попередню суму доходу, надавши суду дані про професію, посаду, яку займає відповідач, і приблизну заробітну плату, яку в країні платять на аналогічній посаді.
Також потрібно зауважити, що в нашій країні дуже складно довести дохід батька, з якого стягуються аліменти, навіть якщо очевидно, що він далеко не бідний. Суд винесе рішення щодо стягнення аліментів тільки з офіційних доходів, тобто офіційної заробітної плати. На відміну від наших вітчизняних тат і мам, які дозволяють собі приховувати доходи, громадяни іноземних держав дозволити собі цього не можуть, тому стягнення аліментів з іноземців найчастіше хоч і триває довше за часом, зате приносить найкращий фінансовий результат. Хоча і не завжди це може бути так.
Потрібно зауважити, що для можливості виконання рішення суду про стягнення аліментів краще вимоги в позовній заяві ставити про стягнення аліментів в твердій грошовій формі.
Після набрання законної сили рішення суду, вам необхідно подати його на визнання та виконання до територіального управління юстиції в області за місцем реєстрації позивача. Для виконання рішення необхідно подати:
заяву (звернення) про визнання та виконання рішення суду України про стягнення аліментів на території іншої країни (заява (звернення) складається в довільній формі);
клопотання про визнання та виконання рішення про стягнення аліментів на підставі Конвенції про стягнення аліментів за кордоном.
Клопотання складається за встановленою формою відповідно до Інструкції про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном. У клопотанні потрібно вказати:
— повне ім’я відповідача (боржника), дата народження, громадянство, його адреса, рід занять і місце роботи (якщо вони відомі) і по можливості фото боржника;
— відомості про фінансовий та сімейний стан боржника, його майно (якщо такі є);
будь-яку іншу інформацію, яка може сприяти встановленню місцезнаходження боржника.
До клопотання необхідно додати:
копію судового рішення;
довідку про те, що рішення вступило в законну силу (видає суд, який прийняв рішення);
довідку про часткове виконання або невиконання рішення на території України (видає орган виконавчої служби);
довідку про те, що боржник був повідомлений належним чином про місце і час проведення судового засідання, якщо боржник не брав участь в судовому засіданні (видає суд, що розглядав спір);
при необхідності і можливості копія протоколу судового засідання, під час якого справа була розглянута по суті;
фото стягувача;
переклад клопотання та документів, які до нього додаються, на ту мову країни, на території якої воно має бути виконано.
Представник територіального управління юстиції пересилає документи до відповідного органу договірної країни для його виконання.
Вироком районного суду особу було засуджено за ст. 366-1 Кримінального кодексу України до покарання у виді штрафу в розмірі трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме на суму 51 000 грн., з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності, пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, на строк 2 роки.
Відповідно до вироку суду інспектор Управління патрульної поліції при звільненні зі служби, достовірно знаючи про обов`язковість подання шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, за період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями, усупереч вимогам ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» умисно не подав зазначеної декларації.
Апеляційний суд вирок місцевого суду скасував, а кримінальне провадження щодо особи закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Прокурор, оскаржуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, зазначав, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що особа не мав умислу на неподання декларації не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а особа був належним чином повідомлений про обов`язок подання такої декларації, про що в матеріалах провадження є його відповідні розписки, проте умисно не подав її.
Касаційний кримінальний суд погодився з висновками апеляційного суду.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до обвинувального акта особа обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК, тобто в умисному неподанні суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції».
З об`єктивної сторони кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-1 КК, може виявлятися у формі умисного неподання суб`єктом декларування декларації.
З суб`єктивної сторони зазначене правопорушення характеризується лише прямим умислом, тобто особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).
Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та в передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.
ВС вказав, що для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 366-1 КК має бути встановлено і доведено, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, знала про обов`язок подати декларацію, передбачену ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», про строк її подання, проте усвідомлено з будь-яких мотивів вирішила не подавати декларацію і умисно не подала її.
Далее
Управління Пенсійного фонду України звернулось до суду з позовом про стягнення надміру виплаченої пенсії.
Позивач покликався на те, що відповідач перебуває на обліку та отримує пенсію за віком як матір інваліда з дитинства відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Відповідач звернулась до управління з трудовою книжкою для перерахунку пенсії за стаж роботи. У трудовій книжці було зазначено, що відповідач працює на державній службі. З 01 квітня 2015 року відповідно до Закону України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» та Закону України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» призначені пенсії з 01 квітня до 31 грудня 2015 року та з 01 січня до 31 грудня 2016 року особам, які працюють на посадах та на умовах, передбачених, у тому числі Законом України «Про державну службу», не виплачуються. Таким чином, особа не мала права на отримання пенсії у період законодавчого обмеження та не повідомила позивача про обставину, що спричиняє припинення її виплати (робота на державній службі).
Суди встановили, що відповідно до копії трудової книжки, особа з 2006 року безперервно працює на державній службі. У 2010, 2012, 2014 роках особа зверталася до відповідача із заявами про перерахунок пенсії, додаючи до заяви копію трудової книжки, в якій є запис про перебування на державній службі.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позову. Суди виходили з того, що відповідачем доведено, що інформація про місце роботи нею не приховувалась, вона не вчиняла жодних дій, які б могли бути кваліфіковані як недобросовісність під час отримання пенсійних виплат, що виключає застосування частини першої статті 50 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у зв`язку з чим позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.
З таким вирішенням спору погодився і Верховний Суд.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з пунктом першим частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Суд зауважив, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати.
Далее
Касаційний адміністративний суд розглядав касаційну скаргу Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції на ухвалу апеляційного суду, якою було відмовлено у відкритті апеляційного у зв`язку з пропуском строку апеляційного оскарження понад рік.
В касаційній скарзі відповідач зазначав, що порушення строків на апеляційне оскарження обумовлено несвоєчасним отриманням ним оскаржуваного рішення, а тому строк на апеляційне оскарження підлягає поновленню, оскільки пропущений з поважних та незалежних на те причин.
Касаційний адміністративний суд у задоволенні касаційної скарги Управління ДАБІ відмовив та зазначив, що виходячи зі змісту норми абз. 3 частини четвертої статті 189 КАС України (в редакції до 15.12.2017), суд апеляційної інстанції зобов`язаний відмовити у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга суб`єкта владних повноважень подана після спливу річного строку на апеляційне оскарження незалежно від поважності причин пропуску цього строку. Тобто, встановлений річний строк є присічним, таким, що не може бути поновлений.
Крім того, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи, зокрема, зобов`язані діяти в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно.
Також суд касаційної інстанції звернув увагу, що статтею 44 КАС України (в редакції, чинній з 15.12.2017), яка кореспондується з положеннями частини 2 статті 49 КАС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено обов`язок осіб, які беруть участь у справі (учасників справи), добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, зокрема, щодо дотримання процесуальних строків.
Таким чином, особа, яка має намір подати апеляційну скаргу, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії для виконання процесуального обов`язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми і змісту такої скарги, в тому числі процесуальних строків подачі апеляційної скарги. Сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Далее
Паспорт гражданина Украины — документ, подтверждающий личность и гражданство Украины его владельца. Выдается каждому гражданину Украины центральным органом исполнительной власти, реализующим государственную политику в сфере гражданства. Паспорт действителен для заключения гражданско-правовых соглашений, осуществления банковских операций, оформления поручений другим лицам для представительства перед третьим лицом только на территории Украины, если иное не предусмотрено международными договорами Украины.
С 1994 года граждане Украины получали паспорта в виде книжечки, согласно правительственного постановления от 4 июня 1994 года № 353 «Об утверждении образца бланка паспорта гражданина Украины».
С 1 января 2016 года в соответствии с постановлением Кабинета Министров Украины от 25 марта 2015 года № 302 гражданам Украины начали выдавать паспорта с бесконтактным электронным носителем и паспорта гражданина Украины, которые не содержит бесконтактного электронного носителя в виде ID-карт.
Законодательство Украины не определяет конечной даты действия паспортов гражданина Украины образца 1994 года. В настоящее время законодательством предусмотрено обмен паспорта гражданина Украины образца 1994 года на ID-карту по желанию владельца.
Также ID-карта выдается во всех случаях, когда необходима замена паспорта образца 1994 года (потеря, кража, порча, изменение фамилии или других данных владельца документа).
При достижении 25-ти и 45-ти лет предусмотрена альтернатива по желанию собственника паспорта, возможно, вклеить новую фотографию в паспорт старого образца либо получить новый паспорт в виде ID-карты. Однако, если не вклеить фотографию в течении месяца, то обмена старого образца паспорта на новый не избежать.
Как всем известно существует категория граждан, которые по религиозным убеждениям не желают получать ID-карты, но им отказывают в выдаче паспорта в виде бумажной книги.
В сегодняшней статье юристы «Юридической компании-Легал» расскажут Вам о законности таких отказов.
Согласно действующего законодательства возможность отказа от оформления паспорта гражданина Украины в форме карты и оформления взамен паспорта гражданина Украины в форме книжечки не предусмотрена. Так, согласно Закона Украины «О Едином государственном демографическом реестре и документах, подтверждающих гражданство Украины, удостоверяющих личность или ее специальный статус» паспорт гражданина Украины оформляется в форме карточки.
В тоже время согласно ст. 32 Конституции Украины не допускается сбор, хранение, использование и распространение конфиденциальной информации о лице без его согласия, кроме случаев, определенных законом, и только в интересах национальной безопасности, экономического благосостояния и прав человека.
Также согласно образцам, установленным Кабинетом Министров Украины, гражданство Украины могут подтверждать оба вида паспорта — как книжного типа, так и карточного. И бланки образца старых паспортов на сегодняшний день не является отмененным правительством.
Стоит обратить внимание, что рекомендации Европейского Союза, о введении биометрических документов, прежде всего, касались паспорта гражданина Украины для выезда за границу.
Позже Законом Украины о демографическом реестре включили в эту систему не только паспорт гражданина Украины для выезда за границу, но и паспорт гражданина Украины. Кстати в своей первоначальной редакции Закон Украины о демографическом реестре, предусматривал возможность получать внутренний паспорт в форме книжечки, позднее такая возможность была отменена, но она осталась в других нормативных документах.
Согласно Закону Украины «О Едином государственном демографическом реестре и документах, подтверждающих гражданство Украины, удостоверяющих личность или ее специальный статус» Документы в зависимости от содержания и объема информации, которая вносится в них, изготавливаются в форме книжечки или карточки, кроме свидетельства на возвращение в Украину, что производится в форме буклета.
Далее
Позивач зазначала, що здала несправний телевізор в ремонтну майстерню. Сплачена нею вартість діагностики склала 200 грн., орієнтовна вартість ремонту телевізору становила 450 грн. На підтвердження прийому виробу виконавець видав квитанцію та зобов`язався виконати зобов`язання з ремонту телевізора. Згодом позивач отримала листа, в якому її повідомили, що телевізор був виданий невідомій особі без пред`явлення квитанції.
Позивач просила позов задовольнити, стягнути з відповідача на її користь збитки у розмірі 10 тис. грн, завдані внаслідок втрати телевізора, а також моральну шкоду у розмірі 20 тис. грн.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнули з ФОП на користь позивача в рахунок відшкодування заподіяної матеріальної шкоди 8 999, 90 грн та 2 тис. грн. моральної шкоди.
Суди виходи з того, що позовні вимоги в частині відшкодування майнової шкоди підлягають частковому задоволенню шляхом стягнення із відповідача на користь позивача 8 999, 90 грн, що відповідає вартості телевізора. Окрім того, позивачу було заподіяно моральну шкоду, яка виразилась в негативних емоціях та стресі, який вона пережила, а тому виходячи з принципу розумності та справедливості, із відповідача на користь позивача слід стягнути 2 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Відповідач у касаційній скарзі зазначав про те, що при укладенні договору підряду сторони досягли згоди, що телевізор, який позивач здавала у ремонт, був оцінений у 50 грн. Тому при вирішенні цього спору судам необхідно було виходити із умов укладеного договору побутового підряду. Районним судом неправильно оцінено вартість телевізора виходячи із фіскального чеку. Також відповідач вважав, що позивач не довела завдання їй моральної шкоди, розмір відшкодування якої суд визначив у розмірі 2 тис. грн.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу ФОП без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій — без змін.
Касаційний цивільний суд зазначив, що відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених законом.
У пунктах 1, 5 частини першої статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на захист своїх прав державою, відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (товарах, роботах, послугах).
При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди (частина друга статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Відповідно до частини дев`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» виконавець зобов`язаний протягом місяця відшкодувати збитки, що виникли у зв`язку з втратою речі, прийнятої ним від споживача для виконання робіт.
Далее
Юристи Юридичної компанії-Лєгал підготували для вас інформаційну статтю, в яких випадках державний реєстратор може відмовити у вчиненні реєстраційних дій на реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та чи можете Ви оскаржити його дії.
Реєстрація прав власності на нерухоме майно проводиться державним реєстратором або нотаріусом, який діє як державний реєстратор. При чому важливо відмітити, що державний реєстратор може проводити державну реєстрацію виключно в межах свого територіального округу (наприклад, реєстратор в м. Одеса має право проводити державну реєстрацію щодо нерухомості, яка знаходиться виключно в м. Одеса або Одеській області)
Найчастіше приводом для відмови служить невідповідність поданих документів існуючим вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон).
Повний перелік, передбачених законом причин відмови, міститься в статті 24 Закону. Позитивним є те, що перелік є вичерпним, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 24 Закону відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з інших підстав заборонена.
Таким чином, встановивши виключний перелік для відмови в державній реєстрації законодавець обмежив можливі майбутні зловживання з боку уповноважених осіб.
Отже, у державній реєстрації речових прав та їх обтяжень може бути відмовлено у таких випадках:
Метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація витрачених коштів стороні, на користь якої прийняте рішення, але і в певному сенсі спонукання суб’єкта владних повноважень утримуватися від подання безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Такий правовий висновок міститься в постанові, яку ухвалив Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду в результаті розгляду заяви адвоката, поданої в інтересах позивача про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат в адміністративній справі.
Спір за позовом до Київської міської ради про визнання протиправним і скасування рішення цієї Ради про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, стягнення витрат на правничу допомогу був розглянутий трьома судовими інстанціями та вирішений на користь позивача.
Представник позивача — адвокат звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат, оскільки він підготував відзив на касаційну скаргу відповідача. Позивач поніс додаткові судові витрати за надання йому фахової правничої допомоги адвокатом. Відповідач заперечував проти задоволення зазначеної заяви представника позивача, а також звернув увагу суду на неспівмірність заявленої суми.
Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення цієї заяви з огляду на таке. Відповідно до ст. 134 КАС України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Верховний Суд вказав, що до правової (правничої) допомоги належать надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру тощо.
Розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (ст. 30 Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Суд звернув увагу на наявний у матеріалах справи відзив на касаційну скаргу, який свідчить про проведену адвокатом роботу, крім того, зазначив, що доводи цього відзиву були оцінені та враховані при постановленні судового рішення за результатами касаційного перегляду справи.
Зазначені положення кореспондуються з європейськими стандартами, зокрема п. 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя №R (81) 7, в якому передбачено, що, за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла, відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв’язку з розглядом.
Із додатковою постановою Верховного Суду від 5 вересня 2019 року у справі №826/841/17 (адміністративне провадження №К/9901/5157/19) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
17 сентября Большая Палата Верховного Суда рассмотрит исключительную правовую проблему, выходящую за пределы категории споров о взыскании задолженности по кредиту и заключается в неедином подходе судов разных юрисдикций к определению объема прав и обязанностей истца, как правопреемника банковского учреждения в кредитно-банковских, гражданских, депозитных, трудовых, корпоративных и других правоотношениях.
Определение о рассмотрении кассационной жалобы по делу № 925/698/16 (о взыскании больше чем 39,5 млн грн) было вынесено 6 августа.
Предмет решения спора по данному делу — исследование правомерности взыскания в пользу ПАТ «Украинская инновационная компания», как правопреемника прав и обязанностей ПАТ «Укрінком», путем изменения наименования юридического лица с ПАТ «Украинский инновационный банк» на ПАТ «Укрінком», солидарно с ответчиков спорной суммы долга, возникшего в результате неподобающего выполнения должником условий кредитного договора об открытии кредитной линии, заключенного между ПАТ «Украинский инновационный банк» и ПАТ «Первомайский молочноконсервный комбинат», на выполнение которого заключен договор поруки.
Решая данный спор о взыскании долга по кредитному договору, суду необходимо установить объем прав и обязанностей истца по этому делу, в частности, как правопреемника банковского учреждения в кредитно-банковских, гражданских, депозитных и других правоотношениях, при этом, определить в данном случае произошла ли замена названия, КВЭД, сначала ПАТ «Украинский инновационный банк» переименован в ПАТ «Укрінком», а в дальнейшем ПАТ «Украинская инновационная компания», что свидетельствует о правопреемстве истца и наличии у последнего права требовать с ответчиков уплаты задолженности по кредиту в принудительном порядке, или исключение кредитным учреждением из своего названия слова «банк» и из перечня видов своей деятельности банковской деятельности, отвечает требованиям Закона «О банках и банковской деятельности» в результате чего истца можно считать правопреемником банка, а отсюда суд должен установить наличие или отсутствие у истца права заявлять исковые требования к должнику и поручителям относительно взыскания с них кредитного долга.
Таким образом, в данном случае, при рассмотрении дела имеется правовая проблема относительно применения или требований ст. 104 , Главы ГК относительно прекращения обязательств, или требований ст. ст. 2, 15, 17 Закона «О банках и банковской деятельности».
Далее
Большая Палата Верховного Суда разъяснила, что управление транспортным средством в состоянии алкогольного опьянения нарушает требования пп «а» п. 2.9 ПДД ,однако само по себе не может выступать в качестве прямой непосредственной причины наступления ДТП и его последствий в виде причинения потерпевшему телесных повреждений или смерти. Состояние опьянения не охватывается объективной стороной (не является квалифицирующим признаком) преступления, предусмотренного ст. 286 УК (нарушение правил безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта лицами, управляющими ТС) и при назначении наказания может учитываться как обстоятельство, отягощающее наказание согласно п. 13 ч. 2 ст. 67 УК.
Соответствующий вывод о применении норм права содержится в постановлении от 21 августа по делу № 682/956/17 .
Исключительная правовая проблема, которую должна біла решить Большая Палата, заключалась в отнесении совершения преступления в состоянии алкогольного опьянения к объективной стороне состава преступления, предусмотренного ч. 2 в. 286 Уголовного кодекса или к обстоятельству, отягощаещему наказание.
Вместе с тем, трое судей высказали особое мнение, в котором пытались разъяснить, может ли быть состояние опьянения составляющей такого конститутивного (обязательного) признака объективной стороны состава преступления, как общественно опасное деяние.
Их вывод о применении нормы права:
1) совершение преступления в состоянии алкогольного опьянения может быть или составляющей объективной стороны состава преступления, предусмотренного ч. 2 в. 286 УК, или обстоятельством, которое отягощает наказание, предусмотренным статьей 67 УК;
2) в случае учета как признака объективной стороны преступления против безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта такого обстоятельства, как совершение преступления в состоянии алкогольного опьянения и установления непосредственной причинной связи между этим нарушением ПДД и общественно опасными последствиями, такое обстоятельство не отягощает наказание по ст. 67 КУ;
3) если факт управления транспортным средством в состоянии алкогольного опьянения находился в причинной связи со смертью потерпевшего или причинением ему тяжкого телесного повреждения, учет упомянутого состояния как обстоятельства, отягощающего наказание, при назначении наказания за преступление, предусмотренное ч. 2 в. 286 УК, будет нарушением ч. 4 в. 67 УК.
Далее
