За останній тиждень Європейським судом з прав людини прийнято низку цікавих, у правовому сенсі, рішень.
Одна зі справ стосується правового положення, яке виникло у зв’язку з існуванням «Придністровської Молдавської Республіки» — справа «IOVCEV AND OTHERS v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA AND RUSSIA». У цій справі констатовано, зокрема, порушення Російською Федерацією права на освіту, яке не так часто встановлюється в рішеннях ЄСПЛ.
Заявниками, за згаданих обставин були, як самі школярі, так і їх батьки, а також вчителі шкіл, розташованих на території т.зв. ПМР. У своїх скаргах до ЄСПЛ восьмеро заявників (п’ятеро школярів та троє їх батьків) скаржились на заходи, які були до них застосовані через прийняте ними рішення про продовження навчання румунською та молдавською мовами. Окрім іншого, десять заявників (працівники шкіл) скаржились на переслідування у зв’язку із їхнім вибором використовувати румунську та молдавську мови, і на те, що їх право на культурну самовизначеність було порушено.
У школах, які розташовувались на території, контрольованій т.зв. ПМР використовувалась латинська абетка і відповідні навчальні програми, затверджені Міністерством освіти Молдови. При цьому, статтею 12 Конституції самопроголошеної «Придністровської Молдавської Республіки» було передбачено, що офіційними мовами самопроголошеної «Придністровської Молдавської Республіки» є молдовська, російська та українська. За статтею 6 Закону «Про мови» ПМР встановлено, що молдовська мова має бути прописана кирилицею, а використання латинської абетки може бути визнано правопорушенням, що також було однією з підстав переслідування заявників представниками ПМР.
Відтак, за результатами розгляду справи констатовано порушення сукупності прав, гарантованих Конвенцією, саме Російської Федерацією, а не Молдовою.
У справі «AKIF HASANOV v. AZERBAIJAN» встановлено також доволі непоширене порушення ст. 34 Конвенції (право на подачу індивідуальної заяви до Суду). Згідно обставин цієї справи заявником та його адвокатом здійснювався збір матеріалів для подання заяви до ЄСПЛ з підстав порушення державою положень Конвенції при притягненні заявника до адміністративної відповідальності. Так, адвокат заявника А. був затриманий за підозрою в ухиленні від сплати податків, незаконному підприємництві та зловживанні владним становищем. Під час обшуку адвокатського офісу органами влади були вилучені документи та матеріали, включно з матеріалами справ відносно заяв, поданих до ЄСПЛ, які належали А. як представнику скаржників в ЄСПЛ. Саме у цьому й полягало порушення державою права на подачу індивідуальної заяви до Суду.
Справи «MARTINOVIĆ v. SERBIA», «RODIĆ AND SVIRČEV v. SERBIA», «OKILJ AND OTHERS v. SERBIA» свідчать про те, що на теренах Ради Європи у антирейтингу держав, які допускають порушення розумних строків розгляду судових справ, в України є солідний конкурент. Цивільна справа заявника (MARTINOVIĆ) розглядалась судами Сербії 10 років 2 місяці і 2 дні, заявника (RODIĆ) – 8 років, 9 місяців, 2 дні, заявника (SVIRČEV) – 10 років 1 місяць 21 день; шести заявників у справі OKILJ AND OTHERS – від 7 до майже 12 років.
Справа «ANDERSENA v. LATVIA» із категорії справ щодо застосування, у цьому випадку Латвією, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей – конвенції, яка застосовується у тому разі, коли один із батьків виїжджає із дитиною на постійне проживання в іншу державу, без згоди іншого з батьків. Ця конвенція регламентує спрощений порядок повернення дитини, яка в таких випадках визнається викраденою. Саме рішення про повернення дитини відповідно до вимог Конвенції було прийнято судами Латвії, однак вони ж визнані ЄСПЛ такими, що порушують вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод. У цій справі ЄСПЛ визнав порушення, власне, процедурного аспекту розгляду справи, оскільки при її розгляді не було забезпечено принцип змагальності, однак у контексті самої суті питання про повернення дитини до Норвегії, ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність порушення. Це рішення є досить ґрунтовним для розуміння правових позицій ЄСПЛ щодо застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За змістом частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Згідно з пунктом 1.1 Глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого
2012 року № 296/5 (далі — Порядок вчинення нотаріальних дій), для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість, або на правочинах, що передбачають звернення стягнення на майно на підставі виконавчих написів.
За змістом пункту 1.2 Глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 3.1 Глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року.
Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня
1999 року № 1172 (далі — Перелік).
Пунктом 1 Переліку передбачено, що для одержання виконавчого напису нотаріуса за нотаріально посвідченими договорами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно (крім випадку, передбаченого пунктом 1-1 цього Переліку) подаються: оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.
У пункті 1.1 Переліку зазначено, що для одержання виконавчого напису за іпотечними договорами, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов`язанням до закінчення строку виконання основного зобов`язання подаються: оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов`язання; засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв`язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання; довідка фінансової установи про ненадходження платежу.
При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису — це нотаріальна дія, яка полягає у посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань застосування права. Мета вчинення виконавчого напису — надати стягувачу можливість в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником.
Відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Також на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем повинна бути безспірною. З дня виникнення права вимоги має пройти строк, який є меншим за три роки.
У свою чергу, боржник може в судовому порядку оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.
Суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі, установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто: чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі; чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису; чи не минуло три роки з дня виникнення права вимоги.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові
від 11 березня 2015 року (справа № 6-141цс14).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що на момент звернення
ПАТ «КБ «Надра» до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого нотаріуса Солом`янським районним судом м. Києва розглядалась справа № 760/3250/14-ц за позовом ПАТ КБ «Надра» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 липня 2008 року. Отже, на час вчинення виконавчого напису існував спір, який розглядався у судовому порядку, щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, що спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника.
Крім того, рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2012 року у справі № 2-3179/11 стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь
ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 10 липня
2008 року, яка станом на 26 березня 2010 року складала
1 635 683,72 грн, у тому числі заборгованість за кредитом —
166 548,84 доларів США, заборгованість за процентами — 25 557,14 доларів США, отже з дня виникнення вимоги банку до ОСОБА_1 минуло більше трьох років, оскільки виконавчий напис вчинено нотаріусом 19 жовтня
2014 року.
При вчиненні виконавчого напису нотаріусом залишено поза увагою, що у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення кредитних коштів на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінюється строк основного зобов`язання, а після закінчення строку кредитування право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд (врахувавши висновки і мотиви, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року), правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, обґрунтовано виходив із того, що на момент вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки заборгованість позичальника перед банком не була безспірною, у зв`язку із чим суд задовольнив позов ОСОБА_1 та визнав виконавчий напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
Далее
Закон набуває чинності 1 січня 2021 року.
Зокрема, Кабінету міністрів України до 1 січня 2021-го доручено привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим законом.
Так, відповідно до тексту пояснювальної записки, закон має на меті внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» з метою врегулювання питань подання єдиної звітності з єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування і податку на доходи фізичних осіб.
До того ж, закон сприятиме спрощенню умов для ведення бізнесу, спрощенню адміністрування податку з доходів фізичних осіб та єдиного соціального внеску, зменшенню кількості та обсягу податкової звітності.
Больше дней отпуска, забастовки, легализация фрилансеров, отмена гарантий для беременных и упрощенная процедура увольнения сотрудников — это лишь малая часть нововведений, которые готовит украинцам власть в новом Трудовом кодексе. В провластной партии заявляют, что этот документ будет слишком либеральным для работодателей, — пишет ubr.ua.
Одной из немногих хороших новостей, которую готовит украинцам, работающим по найму, новый Трудовой кодекс, — это увеличенное количество дней минимального отпуска. Как рассказала председатель комитета Верховной Рады по вопросам социальной политики Галина Третьякова, конвенция Международной охраны труда (МОТ) требует, чтобы минимальный отпуск был 28 дней (сейчас — 24).
«Но, в соответствии с этой же конвенцией, во многих странах Европы в состав этих 28 дней входят пять-семь sick days («больных» дней), когда человек может позвонить и сказать, что он не выходит на работу по причине болезни, выгорания, стресса и прочего. Мы сейчас ведем дискуссию о том, чтобы и у нас в составе 28 дней отпуска было семь-десять sick days», — добавила Третьякова.
Если же человек превысит этот срок, то решать вопрос будут непосредственно работодатель и наемный сотрудник.
«Мы пытаемся максимально убрать роль государства там, где оно может влиять на отношения работодателя и работника, в том числе коррупционным путем», — сказала Третьякова.
По ее словам, много коррупционных рисков содержат в себе и больничные листы, которые покупают, дабы объяснить свое отсутствие.
Кроме того, как рассказала руководитель Экспертно-аналитического центра кадрового портала HeadHunter Юлия Дрожжина, сейчас ведется дискуссия об увеличении обеда до четырех часов для отдельных профессий.
«Но это не значит, что работать можно будет меньше. Это значит — 8-часовой рабочий день + 4 часа. Такая себе сиеста по-украински», — отметила Дрожжина.
Кроме того, в новом Кодексе обещают установить размер «нормальной» материальной компенсации в случае увольнения сотрудника, а также нормы по массовому увольнению и дальнейшему трудоустройству сотрудников на дополнительные рабочие места. Каких-то конкретных цифр законодатели пока не называют.
При этом, как рассказал эксперт РПР группы «Налоговая реформа» Илья Несходовский, обсуждается вариант, предусматривающий, что работодатель при увольнении должен будет выплатить своему бывшему сотруднику несколько зарплат наперед.
«В случае если работодатель принимает решение об увольнении работника, он должен выплатить зарплату за два месяца вперед. Что позволит человеку получить компенсацию и страховку, чтобы за два месяца найти новую работу. Это то, что сейчас обсуждается», — сказал Несходовский.
Также будет определена «честная» компенсация работникам при причинении вреда жизни и здоровью.
«Мы убеждены, что она должна включать лечение в частных клиниках, протезирование, переоборудование жилья в случае потери функциональности, а также компенсацию недополученной прибыли и морального вреда», — говорит Галина Третьякова.
Законодатели, по примеру ЕС, планируют разработать специальную классификацию для людей с инвалидностью, чтобы им не могли неправомерно отказывать в приеме не работу.
«Возможно, в течение двух месяцев будут внесены изменения в восьмиуровневую сетку работоспособности. Не нужно считать людей с инвалидностью нетрудоспособными. Можно высчитать, насколько человек работоспособен, нужно ли ему дополнительно оборудовать рабочее место, улучшается ли его состояние и т. д.», — отметила Третьякова.
Также парламентарии рассматривают возможность освобождения работодателей от уплаты ЕСВ в случае предоставления сотрудникам дополнительных благ.
«В Европе это называется employee benefit, когда работодатель вместе с заработной платой может предложить пакет дополнительных благ работнику: компенсация проезда или переезда, компенсации на оплату учебы, пенсионного обеспечения, медицинская страховка, парковочное место… При соблюдении этих соцстандартов работодатель может быть освобожден от уплаты ЕСВ, а у работника эти суммы не должны включаться в налог на доходы физлиц», — отметила Третьякова.
Отдельным разделом хотят утвердить процедуру проведения забастовок.
«Она вроде бы и так выписана, но, как отмечают представители МОТ, к ней есть много претензий. Работники по факту часто лишены такой возможности, а поэтому лишены самого весомого инструмента влияния. При этом забастовки должны быть направлены на работодателя, а не на Кабмин и ВР. А государство должно иметь инструмент для примирения сторон», — сказала Третьякова.
Но, есть одно «но». В случае забастовок предприниматели получат право не платить зарплату или уволить буйных сотрудников.
«Для предпринимателя должна быть прописана возможность Lock-out — временная остановка работы или существенное сокращение объемов с прекращением выплаты зарплаты. Также это может предполагать массовое увольнение работников или закрытие предприятий. Это то, что давно должно быть», — добавила Галина Третьякова.
Кроме того, в комитете изучают возможность создания органов по прототипу мировых судов, где работают на выборных должностях и решают очень ограниченное количество вопросов: трудовое право, здравоохранение и пенсионное обеспечение. «Но это уже будет частью судебной реформы», — уточнила Третьякова.
А вот льгот и гарантий для работников в новом Кодексе явно станет меньше. Будут ли они упразднены полностью или останутся частично, пока не разглашается.
«Отдельный блок будет посвящен различным льготам, которые касаются женщин, людей с инвалидностью, воинов АТО. Нужно пересмотреть кучу вещей, которые кажутся льготными, но на самом деле создают дискриминационные условия — я имею в виду, в первую очередь, женский труд, который очень часто организован так, что брать на работу женщину получается дороже, чем мужчину. А при наличии такой льготы работодатель не хочет принимать на работу женщину детородного возраста, потому что она может уйти в декретный отпуск», — говорит Галина Третьякова.
По ее словам, пересмотру должны подлежать такие льготные категории, как воины АТО, которым работодатель должен сохранять заработную плату, а также люди с инвалидностью.
«С одной стороны, кажется, что мы им делаем лучше этими льготами, но на самом деле получается наоборот. Ведь их не хотят брать на работу. Мы должны это изменить», — сказала Третьякова.
При этом новый Кодекс отменит законодательную льготу о невозможности увольнения беременных. Теперь увольнять или не увольнять беременных будет решать работодатель.
«Мы бы хотели, чтобы трудовые отношения перешли в бипартийную плоскость. То есть будет или нет защита на конкретном предприятии, должно декларироваться коллективным или трудовым соглашением», — говорит Третьякова.
Увеличится и количество причин, в связи с которыми сотрудник может быть уволен. Например, предлагается ввести аттестацию на соответствие сотрудника занимаемой должности.
«Если сотрудник такую аттестацию не проходит, он может быть уволен в связи с несоответствием. Сейчас это сделать очень сложно. А потому работодатели не всегда оформляют сотрудников, чтоб не нести лишнюю ответственность», — говорит Юлия Дрожжина.
Сейчас же, по ее словам, если новый документ не будет регламентировать количество таких проверок, то неугодный сотрудник может отправляться на аттестацию хоть каждую неделю, а вопросы могут быть такими, что на них невозможно будет ответить.
«Это, по большому счету, даст возможность уволить любого неугодного сотрудника», — сказала «Вестям» Дрожжина.
При этом хотят увеличивать сроки, за которые работодатель должен предупредить сотрудника об увольнении — с одного месяца до трех.
Среди других новинок — узаконенное право работников трудиться удаленно (сейчас — на усмотрение работодателя) и легализация работы фрилансеров, которые ныне часто оказываются вне правового поля. Теперь они смогут работать по трудовым договорам и получать статус официально трудоустроенных.
Кроме того, власти хотят ввести электронную трудовую книгу и прописать отдельные нормы против травли на работе. Такое явление называется моббинг.
«Будет ли это раздел в Кодексе или отдельный закон — пока сказать не могу. Также было предложение о внесении в Административный кодекс ответственности за сексизм. Но это тоже вопрос пока дискуссионный», — резюмировала Третьякова.
Как отметил Илья Несходовский, действующий Трудовой кодекс писался еще при Советском Союзе, когда не было частной собственности.
«Как результат — прописанные там нормы таковы, что уволить человека фактически невозможно. Мы знаем примеры, когда сотрудники, злоупотребляя отдельными нормами, судятся по несколько раз с работодателями, чтобы выбить компенсации. Знаем примеры, когда провинившихся чиновников невозможно уволить и пр. И одной из причин того, что людей не оформляют официально и выплачивают зарплату в конвертах, является перезагруженность работодателей требованиями и штрафами. Поэтому в части упрощения увольнения трудовое законодательство однозначно требует изменений. В этом нет никакого наезда на права работников», — сказал «Вестям» Несходовский.
Но отдельного внимания, по его словам, заслуживает деятельность профсоюзов. «Вы когда-то слышали, чтобы профсоюзы защищали в судах интересы сотрудников? Нет. Такого не было. И в этом большая проблема. На сегодня эти организации только собирают с зарплат сотрудников по 1%, а потом тратят эти деньги непонятно куда», — считает Несходовский.
Далее
З урахуванням викладеного, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь майнову шкоду в розмірі 1 190 640,00 грн, моральну шкоду — 100 000,00 грн, завдану у зв’язку із неналежним виконанням умов договору на користування індивідуальним сейфом.
Рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду відмовлено у задоволенні позову з огляду на відсутність належних та допустимих доказів зберігання позивачем в індивідуальному сейфі грошових коштів у зазначеному позивачем розмірі.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду з висновками попередніх судових інстанцій погодився, зазначивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що в орендованому позивачем індивідуальному сейфі знаходились грошові кошти у розмірі 1 190 640 грн, а подані позивачем докази на підтвердження факту завдання йому збитків та їх розміру не є належними доказами у розумінні статей 57, 58, 59 ЦПК України 2004 року.
В постанові ВС/КЦС відсутній аналіз доказів, наданих позивачем, але вони досить ретельно були досліджені судами першої та апеляційної інстанцій. Серед них, зокрема, є показання ряду свідків, що підтвердили наявність у позивача коштів, джерела їх погодження, і його намір зберігати їх у банківському сейфі. Допитаний у справі начальник відділення банка підтвердив, що особисто запропонував позивачу послугу банку у вигляді надання в оренду банківського сейфу, про що із позивачем був укладений відповідний договір. Він бачив, що позивач перевіряв та перераховував певну суму грошей в касі банку, після чого свідок провів його до депозитарію банку, де і залишив останнього на певний час. Одразу ж після виявлення відсутності в сейфі грошей, позивач звернувся із відповідною заявою до районного управління ГУ МВС України, який розпочав кримінальне провадження, що було внесене до ЄРДР. Станом на день розгляду позову досудове розслідування тривало. Згідно висновку експерта за наслідками проведення трасологічної експертизи у вказаному кримінальному провадженні накладний замок надано на дослідження у справному стані. На наданому замку є сліди дії сторонніх предметів. Але встановити факт відмикання ними замка як кінцевий результат не виявилось можливим, оскільки вони могли утворитися як у положенні «замкнено», так і у положенні «відімкнено».
Втім, наведені докази не вплинули на негативні для позивача висновки судів, а саме. З аналізу положень укладеного між позивачем та відповідачем договору вбачається, що цей договір відноситься до договору про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком (ст. 971 ЦК України).
Згідно ст. 971 ЦК України до договору про надання особі банківського сейфа без відповідальності банку за вміст сейфа застосовуються положення цього Кодексу про майновий найм (оренду).
Протягом строку користування сейфом з травня 2015 року Позивач не вказував на наявні в нього претензії щодо недоліків отриманого в користування індивідуального сейфу. У зв’язку з чим, відповідач свої зобов’язання щодо передачі позивачеві в користування індивідуального сейфу належної якості повністю виконав. Тобто, за укладеним договором позивач не є поклажодавцем, а відповідач не приймав від позивача документи та цінності на зберігання за описом, а тільки надав позивачу в тимчасове платне користування (оренду) конкретно визначений сейф в приміщенні сховища банка.
За матеріалами Протокол.
?Постанова КАС ВС від 06.09.2019 № п/811/13/17 (К/9901/19801/19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/84076775
⚡Ключові тези:
✔️Згідно з інформацією, зазначеною у повідомленні про вручення поштового відправлення зі штриховим ідентифікаторам № 4900069286696, копію ухвали скаржнику не вручено, а поштове відправлення повернуто до суду з відміткою — повернуто «за закінченням встановленого терміну зберігання».
✔️Водночас, положеннями статті 251 КАС України повернення рекомендованих листів з відміткою «за закінченням встановленого терміну зберігання» не прирівнюється до вручення судового рішення.
✔️Отже, подібна відмітка не давала суду обґрунтованих процесуальних підстав для підтвердження факту належного повідомлення сторони у судовій справі, зокрема не визначала чи адресат відмовився від отримання судового повідомлення, чи адресат відсутній, чи особу, якій адресовано судове рішення, не виявлено за місцем проживання.
✔️✔️На думку колегії суддів, за наведених обставин апеляційний суд дійшов помилкового висновку про неповажність причин пропуску строку апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції, пославшись на можливість ознайомлення скаржником з ухвалою цього суду від 21 січня 2019 року, зокрема за допомогою Єдиного державного реєстру судових рішень.
✔️✔️Відповідно до частини першої статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
✔️За правилами частин десятої, одинадцятої статті 251 КАС України судові рішення вручаються шляхом їх надсилання (видачі) відповідній особі.
✔️Окрім того, суд апеляційної інстанції помилково не врахував невеликий проміжок часу (з 24 квітня по 13 травня 2019 року, на який, зокрема припало багато святкових та вихідних днів — Великдень, День міжнародної солідарності трудящих та День Перемоги) із дня отримання позивачем копії ухвали про повернення апеляційної скарги до звернення зі скаргою вдруге.
25 вересня 2019 року набув чинності закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-IX, ухвалений парламентом 19 вересня 2019 року і І опублікований в «Голосі України» 24 вересня 2019 року.
Документ запроваджує першочергові заходи, передусім пов’язані з кадровим перезавантаженням органів прокуратури. Згідно з законом, це має відбутися шляхом атестації чинних прокурорів. Всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, надається можливість на конкурсних засадах обійняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури.
Після проведення атестації замість чинної структури органів прокуратури буде побудовано нову в такому вигляді: Офіс Генерального прокурора, обласні прокуратури, окружні прокуратури. Генеральному прокурору надається право ліквідовувати та реорганізовувати окружні та обласні прокуратури.
Також законом передбачена ліквідація військових прокуратур, але при цьому встановлюється право Генерального прокурора у разі потреби утворювати спеціалізовані прокуратури на правах структурного підрозділу Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур.
У документі також вказане зменшення максимальної кількості працівників органів прокуратури з 15 тис. осіб до 10 тис. осіб.
Водночас передбачається підвищення базового посадового окладу прокурора з 12 до 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб зі встановленням обмеження в розмірі 25% для максимального розміру премії прокурора за результатами календарного року.
Прокурори, які на день набрання чинності цим законом обіймають посади прокурорів у Генпрокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому прикінцевими та перехідними положеннями цього закону.
Атестація не поширюється на прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
Зазначену атестацію прокурорів проводять кадрові комісії, які оцінюють професійну компетентність прокурорів, їхню професійну етику та доброчесність. У разі неуспішного проходження атестації прокурора звільняють з посади.
Особи, які не займали посаду прокурора на момент набуття чинності цим законом, мають право за наявності вищої юридичної освіти та стажу роботи у сфері права взяти участь у відкритому конкурсі на вакантні посади прокурора.
Законом тимчасово, до 1 вересня 2021 року, зупиняються повноваження Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів і встановлюється, що Генеральний прокурор затверджує порядок проведення добору кадровими комісіями на зайняття вакантної посади прокурора; визначає порядок заміщення тимчасово вакантних посад прокурорів у органі прокуратури; призначає осіб на адміністративні посади в Офісі Генерального прокурора та на посаду керівника обласної прокуратури (за схваленням Комісії з добору керівного складу органів прокуратури). Також очільник Генпрокуратури визначає порядок розгляду дисциплінарних скарг кадровими комісіями про вчинення прокурором дисциплінарного проступку та здійснення дисциплінарного провадження; визначає порядок ухвалення рішення кадровими комісіями за результатами дисциплінарного провадження і за наявності підстав, передбачених Законом України «Про прокуратуру», про накладення на прокурора дисциплінарного стягнення або рішення про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора.
Зазначимо, цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім пунктів 2, 4 — 7, 9, 11 — 15, 17, 18, підпункту 1 пункту 19, пункту 20, пунктів 22 — 27 розділу І цього Закону, які набирають чинності з дня початку роботи відповідно Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур.
Далее
В Украине вступил в силу закон № 101-IX, который декриминализировал фиктивное предпринимательство. Вчера документ официально опубликовали в парламентском издании «Голос Украины».
Из Уголовного кодекса изъяли статью 205 “Фиктивное предпринимательство”, которая ранее предусматривала штрафы до 85 тыс. грн.
Повышен порог уклонения от уплаты налогов, после которого можно привлечь к ответственности согласно ст. 212 УКУ:
Отметим, н. м. — необлагаемый минимум доходов граждан, равный 50% прожиточного минимума для трудоспособного лица (в расчете на месяц), установленном законом на 1 января отчетного налогового года (в 2019 году — 960,5 грн).
За то же нарушение группой лиц или если в результате в бюджеты и госфонды не поступили крупные суммы денег, штрафы увеличили с 34-51 тыс. грн до 85-119 тыс. грн.
Далее
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2015 року Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення без надання іншого житла.
Позовна заява мотивована тим, що 01 січня 2007 року між позивачем та ОСОБА_2 (колишнім чоловіком відповідача) укладено договір строкового користування спірним жилим приміщенням НОМЕР_1 , згідно з умовами якого останньому надано жиле приміщення для проживання як військовослужбовцю військової частини А 0515 у складі сім`ї з трьох осіб. Договір автоматично пролонговано на один календарний рік, строк його дії закінчився 31 грудня 2008 року, проте займане приміщення після вказаної дати не було звільнене. На письмове попередження про звільнення займаного спірного приміщення відповідач не реагує. На час звернення до суду у спірній кімнаті ОСОБА_1 проживає одна.
Позивач вказував також, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2010 року шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, тому на підставі пункту 6.11 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року № 737 (далі — Інструкція № 737), відповідач підлягає виселенню. У спірному жилому приміщенні відповідач не зареєстрована, доказів, того, що вона працює у структурних управліннях Міністерства оборони України, не надано.
На підставі викладеного Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) просила виселити ОСОБА_1 із займаного нею приміщення — кімнати АДРЕСА_4 , без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст судових рішень
Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 25 травня 2015 року позов задоволено.
Виселено ОСОБА_1 із займаного нею приміщення у будівлі, а саме кімнати АДРЕСА_4 , без надання іншого житлового приміщення.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Квартирно-експлуатаційної частини (місто Київ) судовий збір у розмірі 243,60 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що строк дії договору від 01 січня 2007 року, укладеного між Квартирно-експлуатаційною частиною (місто Київ) та колишнім чоловіком ОСОБА_1 — військовослужбовцем ОСОБА_2 , закінчився 31 грудня 2008 року і не продовжувався, а відповідач є колишнім членом сім`ї військовослужбовця, спеціальний дозвіл на проживання у спеціально пристосованій казармі їй та її колишньому чоловіку не видавався, тому у відповідача відсутні правові підстави для подальшого проживання на спірній жилій площі.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що підлягають виселенню з казарми без надання іншого жилого приміщення особи, які самоправно зайняли жилу площу, і колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, а також особи, які підпадають під підстави, передбачені статтею 116 ЖК України.
Постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року ухвалу суду апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова касаційного суду мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки зазначеним доводам апеляційної скарги та не викладено мотиви на їх спростування, не викладено мотиви, чи взяв до уваги апеляційний суд надані відповідачем докази, чи відхилив, і з яких підстав, не з`ясовано, в якій кімнаті проживає відповідач та з ким, з якої кімнати її просить виселити позивач, чи припинив чинність договір строкового користування жилим приміщенням, статус приміщення, в якому проживає відповідач, чи підлягає вона виселенню без надання іншого жилого приміщення, не з`ясовано мету, яку переслідував позивач, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого жилого приміщення після її проживання у спірному жилому приміщенні протягом тривалого часу, тобто існування тривалих зв`язків із спірним місцем проживання, співрозмірність між виселенням відповідача та метою позивача, пропорційність балансу інтересів сторін.
Апеляційним судом не взято до уваги, що після розірвання шлюбу у 2010 році ОСОБА_1 постійно протягом тривалого часу проживає у спірному жилому приміщенні, оскільки іншого житла не має, питання про її виселення у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу позивачем не порушувалося.
Верховний Суд зауважив, що перевіряючи доводи апеляційної скарги з метою правильного та справедливого вирішення спору у цій справі, суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи виселення ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення відповідатиме статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), за встановлених судами таких обставин: проживання відповідача у спірному приміщенні протягом тривалого часу — з 2007 року, не порушення позивачем питання про виселення відповідача відповідно до встановленого Інструкцією № 737 порядку, вселення відповідача у гуртожиток як члена сім`ї військовослужбовця, що зазначено у спеціальному ордері, відсутність у відповідача іншого житла.
Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року (в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д., Кравець В. А.) заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що не мають правового значення і доводи апеляційної скарги, що у спірному жилому приміщенні відповідач проживає понад 15 років та вчасно несе витрати на утримання даного приміщення, оскільки вона вселена на підставі строкового договору найму, дія якого фактично припинена з 01 січня 2015 року, тому тривалість проживання не є безумовною підставою для залишення за відповідачемправа проживання та користування приміщенням.
Відповідач вселилася у спірне жиле приміщення на підставі строкового договору найму, на підставі якого проживала до кінця 2014 року. Разом з цим, у зв`язку з вимогою позивача про звільнення спірного жилого приміщення, на 2015 рік договір не пролонговано.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідач, у разі виселення зі спірного житлового приміщення, втратить належне їй впродовж 18 років право на житло і стане безпритульною, оскільки не має іншого житла, що суперечить Конституції України, законам України, світовим стандартам та міжнародним правовим актам.
Вселення у спірне приміщення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є законним, оскільки відповідач набула законного права на житло на підставі спеціального ордера від 08 вересня 2000 року № 55, виданого військовою частиною А2659 Міністерства оборони України. Ордер було видано військовослужбовцю — ОСОБА_2 (колишньому чоловіку ОСОБА_1 ) на сім`ю з трьох осіб, зокрема на їхнього сина ОСОБА_3 , 2000 року народження.
Відповідач поставила перед судом обґрунтовану вимогу про визнання права проживання, оскільки будівля, в якій вона у теперішній час проживає, належить до житлового фонду, а право проживання виникло на законних підставах за наявності спеціального ордера.
Судами не дотримано вимог законодавства, неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, складено висновки, які не відповідають матеріалам справи, порушено норми матеріального та процесуального права.
Доводи інших учасників справи
У травні 2019 року Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) подала відзив на касаційну скаргу, зазначивши, що відповідач вселилася у спірне жиле приміщення на підставі строкового договору найму, як член сім`ї військовослужбовця на підставі чого і проживала до кінця 2014 року, то правовідносини, які виникли між сторонами, випливають із цивільно-правової угоди (договірні відносини). Разом з цим, у зв`язку з вимогою позивача про звільнення спірного жилого приміщення, на 2015 рік договір не пролонговано.
Постанова апеляційного суду ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, ураховуючи обставини справи та положення закону.
Після закінчення строку дії цивільно-правової угоди відповідач втратила право користування спірним приміщенням та проживання в ньому, отже вона підлягає виселенню.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
15 травня 2019 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2019 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 проживає у кімнаті АДРЕСА_4 .
Суди також встановили, що 08 вересня 2000 року військовою частиною А2659 ОСОБА_4 із сім`єю, що складає: дружина ОСОБА_1 , син ОСОБА_3 , було видано спеціальний ордер № 55 на право зайняття в гуртожитку кімнати АДРЕСА_4
Між Дніпровською квартирно-експлуатаційною частиною району (власник) в особі начальника Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини району (з одного боку) та військовослужбовцем військової частини А0515 ОСОБА_2 (з іншого боку) 01 січня 2007 року укладено договір НОМЕР_1 строкового користування житловим приміщенням.
Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що власник надає а користувач на визначений у пункті 5.1 цього договору строк, приймає у платне строкове користування жиле приміщення з характеристикою, викладеною у пункті 1.2 договору, з оплатою, визначеною у пункті 2.1.1 договору, для проживання військовослужбовця ОСОБА_2 зі складом сім`ї з трьох осіб.
Пунктом 1.2 договору встановлено, що надається жиле приміщення: кімната № 412 у будинку АДРЕСА_10 , жила площа 17,4 кв. м, загальна площа 24,36 кв. м.
Відповідно до пункту 5.1 договору цей договір діє з 01 січня 2007 року до 31 грудня 2007 року.
У разі відсутності письмової заяви однієї зі сторін про припинення договору за місяць до закінчення терміну його дії, договір вважається продовженим на той самий строк і на умовах, які передбачені у цьому договорі (пункт 5.2 договору).
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2010 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1
Листом тимчасово виконуючого обов`язки начальника 1 служби 5 департаменту військової частини А0515 підполковника Чергінця О. С. від 22 вересня 2014 року, адресованого директору 5 департаменту військової частини А0515, запропоновано начальнику Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини (району), яке перейменовано у Квартирно-експлуатаційну частину (місто Київ), встановленим порядком вжити заходів щодо виселення ОСОБА_1 з кімнати № 412 .
На підставі листа від 23 вересня 2014 року № 751 про проведення аналізу законності проживання осіб у будівлі спеціального призначення № 15 військового містечка № 40 на вул. Якіра , 13 / 38 у м. Києві , Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) встановила обставини про те, що у даному приміщенні проживає колишня дружина військовослужбовця ОСОБА_2 — ОСОБА_1
Листом від 08 жовтня 2014 року № 763 Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) повідомила ОСОБА_1 про звільнення займаного жилого приміщення — кімнати № 412 . Повідомлення отримано ОСОБА_1 15 жовтня 2014 року.
Апеляційний суд встановив, що будівля, у якій розташоване спірне жиле приміщення, є військовим майном та відноситься до казарменно-житлового фонду.
На підставі Директиви міністра оборони України від 05 листопада 1999 року № 115/1/0426 та акта приймання (передачі) будинків, споруд і території військового містечка від 10 червня 2000 року казарменно-житловий фонд: військове містечко № 40 (будівля № 15) на АДРЕСА_4 передана на баланс Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини (району).
Згідно з наказом начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України від 23 жовтня 2014 року № 123 ДСК «Про перейменування Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини (району)» зі змінами Дніпровську квартирно-експлуатаційну частину (район) перейменовано у Квартирно-експлуатаційну частину (місто Київ).
Відповідно до інвентарної картки обліку основних засобів у бюджетних установах будинок АДРЕСА_4 є гуртожитком.
Встановлено, що Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ є балансоутримувачем гуртожитку — будівлі АДРЕСА_4, в якій проживає відповідач.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 9 ЖК Української РСР громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Згідно зі статтею 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
У статті 114 ЖК Української РСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
Частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Як встановлено судами, ОСОБА_1 вселилася у кімнату АДРЕСА_4 на підставі строкового договору найму житлового приміщення, укладеного 01 січня 2007 року між Дніпровською квартирно-експлуатаційною частиною району (власник) в особі начальника Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини району та військовослужбовцем військової частини А0515 ОСОБА_2 (чоловіком відповідача).
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2010 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Встановлено, що ОСОБА_2 проживає окремо від ОСОБА_1 разом з сином, а відповідач весь час з 2007 року проживає у кімнаті АДРЕСА_4
Пояснення ОСОБА_1, що вона іншого місця проживання не має, матеріалами справи не спростовуються.
У договорі найму, на підставі якого відповідач проживає у спірному житлі передбачено, що у користування передано жиле приміщення для проживання військовослужбовця ОСОБА_2 зі складом сім`ї з трьох осіб.
Як встановлено вище, цей договір діє з 01 січня 2007 року до 31 грудня 2007 року. У разі відсутності письмової заяви однієї зі сторін про припинення договору за місяць до закінчення терміну його дії, договір вважається продовженим на той самий строк і на умовах, які передбачені у цьому договорі (пункти 5.1, 5.2 договору найму).
Отже, виконуючи вимоги пунктів 5.1, 5.2 договору найму та частини першої статті 821 ЦК України, сторони не заявляли про припинення договору до жовтня 2014 року.
Відповідач отримала попередження про виселення15 жовтня 2014 року.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання — пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа — добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Зі справи вбачається, що ОСОБА_1 набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї свого чоловіка.
Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, сам факт не проживання чоловіка відповідача у спірному приміщенні не є безумовною підставою для виселення членів його сім`ї, у тому числі і колишніх.
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Відповідач не є також особою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК Української РСР, для її виселення відсутні.
Оскільки, як встановили суди, ОСОБА_1 вселилися у кімнату в гуртожитку на підставі договору строкового користування житловим приміщенням, постійно проживає там з 2007 року, не має іншого житла на момент подання позову про виселення, то є підстави стверджувати, що вона має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є її «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.
Посилання позивача на те, що підлягають виселенню зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідача у формі такого втручання держави як виселення з кімнати у гуртожитку, де проживає ОСОБА_1
Зазначення в ордері про кімнату НОМЕР_2 не має правового значення в силу вимог Конвенції, зокрема статей 1, 8, які захищають право на житло, тому доводи позивача в цій частині не заслуговують на увагу.
Оскільки зміст і спрямованість діяльності держави визначають права та свободи людини і їх гарантії, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3 Конституції України), Верховний Суд погоджується з доводами відповідача і відхиляє решту аргументів позивача як явно необґрунтовані.
Позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення ЄСПЛ вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції.
Відтак, навіть якщо врахувати, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідач втратила право на користування службовим приміщенням у зв`язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім`ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідача, наявність в якої іншого житла суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані заперечення.
Враховуючи відсутність у ОСОБА_1 іншого житла, виселення її з кімнати гуртожитку, де вона проживає тривалий час, покладе на неї надмірний тягар.
Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково задовольнили позовні вимоги.
Встановлені судами обставини, а також наявні у матеріалах справи докази дають підстави для скасування судових рішень, з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Статтею 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права, це порушення призвело до ухвалення незаконних судових рішень, тому рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду необхідно скасувати, прийняти нову постанову про відмову в задоволенні вказаних вимог.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 травня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року скасувати та прийняти нову постанову.
У задоволенні позову Квартирно-експлуатаційної частини (місто Київ) до ОСОБА_1 про виселення без надання іншого житла відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Далее
Положеннями проекту закону визначаються особливості правового регулювання обігу земельних ділянок сільськогосподарського призначення на основі ринкових механізмів переходу прав на земельні ділянки:
Відсутність повноцінного обігу земель є причиною відсутності ринкового ціноутворення на землі сільськогосподарського призначення, що своєю чергою гальмує розвиток ринкових орендних відносин та відповідно орендної плати за користування земельними ділянками цієї категорії.
Запровадження обігу земель сільськогосподарського призначення дозволить створити умови для функціонування повноцінного ринку земель і розвитку ринкових орендних відносин та підняти в подальшому рівень земельних відносин до рівня розвинутих країнах.
Найбільш оптимальним способом розв’язання проблем, спричинених діючим мораторієм на купівлю-продаж сільськогосподарських земель, та досягнення мети законопроекту є запровадження гнучкого та ефективного державного регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення, із одночасною мінімізацією його потенційно негативних соціально-економічних наслідків.
Запровадження обігу земель створить відповідну цінову пропозицію на відповідні землі сільськогосподарського призначення, упередить знецінення земельних ділянок з одночасним впливом на формування ринкових цін на право емфітевзису і суперфіцію, а також позитивно вплине на формування ринкових орендних відносин.
