Законодавець вирішив уточнити правила гри на кредитному ринку: 4 лютого ц. р. набрав чинності закон про солідарну відповідальність боржників та поручителів. Він застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію і продовжують існувати після введення його в дію, крім ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», котра застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону.
Відтепер Законом встановлюється, що ліквідація солідарного боржника-юридичної особи, смерть солідарного боржника-фізичної особи не припиняють обов’язку решти солідарних боржників перед кредитором та не змінюють його обсяги та умови виконання.
Особи, які за одним чи кількома договорами поруки поручилися перед кредитором за виконання боржником одного й того самого зобов’язання, є солідарними боржниками і відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
Припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації боржника-юридичної особи, яка виступає боржником у такому зобов’язанні, не припиняє права застави (іпотеки) на майно, передане в заставу боржником та/або майновим поручителем такого боржника, якщо заставодержатель до ліквідації боржника-юридичної особи реалізував своє право щодо звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) шляхом подання позову або пред’явлення вимоги.
Ліквідація боржника-юридичної особи не припиняє поруку, якщо до дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про припинення боржника-юридичної особи кредитор звернувся до суду з позовом до поручителя у зв’язку з порушенням таким боржником зобов’язання.
Законом встановлюються також строки дії поруки:
Фабула судового акта: Орган ДФС тричі подавав апеляційну скаргу в період з 26.12.2017 по 17.04.2018 рр., і КАС/ВС вважає в діях податкового органу вбачається сумлінне добросовісне ставлення до наявних у нього прав і обов’язків, встановлених законом або судом та вчинено усі можливі та залежні від нього дії для вчасного подання апеляційної скарги.
Зазначене дає підстави вважати, що втретє апеляційна скарга подана відповідачем у максимально короткий строк з моменту повернення попередньо поданої апеляційної скарги з незалежних від його волі причин та є свідченням того, що відповідач намагався вчинити усі залежні від нього процесуальні дії у розумний строк для реалізації свого права на апеляційне оскарження.
Проте, ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2018 року апеляційну скаргу поданою втретє залишено без руху у зв’язку із визнанням неповажними причин пропуску строку на апеляційне оскарження, викладених у клопотанні про поновлення такого строку та запропоновано відповідачу протягом десяти днів з моменту отримання копії ухвали надати заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, в якій вказати інші поважні підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.
У встановлений судом строк відповідачем було подано клопотання про поновлення пропущеного строку, у якому були наведені аналогічні обставини, якими було обґрунтовано попереднє клопотання про поновлення процесуального строку.
Отже, у випадку пропуску строку на апеляційне оскарження підставами для прийняття апеляційної скарги є лише наявність поважних причин (підтверджених належними доказами), тобто обставин, які є об’єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов’язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій.
Дотримання строків оскарження судового рішення є однією із гарантій додержання у суспільних відносинах принципу правової визначеності, як складової принципу верховенства права. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними та після завершення таких строків, якщо ніхто не звернувся із скаргою до суду вищої інстанції, відносини стають стабільними.
Фабула судового акту:
1. Заступник прокурора Полтавської області О.Савенко , 17липня 2018 року надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову у справі №529/1160/17 апеляційного суду Полтавської області від 21 травня 2018 року, яка розглядалася в порядку спрощеного провадження , просить суд касаційної інстанції поновити пропущений строк на касаційне оскарження, з поважної причини (пізнє отримання тексту повного судового рішення),оскаржувальну постанову апеляційного суду скасувати, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення та неправильність застосування норм матеріального права судом апеляційної інстанції.
Забуваючи, про те, що Судові рішення у малозначних справах не підлягають оскарженню в касаційному порядку, якщо сума спору НЕ перевищує 100 прожиткових мін. для працездатних осіб в момент подання скарги ВС відмовляє у відкритті касаційного провадження (ВС/ВЦС від 14 березня 2018р. у справі № 127/22669/17), та замовчуючи той факт, що прокуратура полтавської області та заступник прокурора Полтавської області не був стороною по справі і не представляв інтереси Держгеокадастру ні в першій ні в апеляційній інстанції і повний текст постанови апеляційного суду не міг направлятися до нього, або до обласної прокуратури офіційно, в порядку судочинства, а тому не може бути неотримання, або пізнє отримання повного тексту постанови прокуратурою області, поважною причиною пропущення строку касаційного оскарження саме заступником прокурора полтавської області, який звертається до касаційного суду з проханням поновити строк.
2. При розгляді справи в першій, та другій інстанції Заступник керівника Миргородської місцевої прокуратури, який представляв інтереси Держгеокадастру, мав змогу заперечити проти розгляду справи у спрощеному провадженні з будь якої причини зазначеної в ст. 389 ЦПК і вимагати розглядати її за загальними правилами судочинства, але будь яких клопотань, чи заперечень з цього приводу від Миргородської прокуратури до судів першої та апеляційної інстанції не надходило.
3. Якщо справи про звільнення звільненої земельної ділянки та відшкодування недоведеної шкоди на думку заступника обласної прокуратури який не приймав участі ні в одному з судових засідань, до розгляду в апеляційній інстанції не мають ні якого суспільного інтересу, а після розгляду в апеляційній інстанції мають значний суспільний інтерес в умовах сьогодення, то всі без винятків, повинні розглядатися за загальними правилами судочинства, або цей факт значного суспільного інтересу повинен бути доведений в конкретній справі, конкретними доказами перед судом першої інстанції.
ЕСПЛ: Поновлення судом строку оскарження без обґрунтованої підстави є протиправним, порушує принцип правової визначеності та право на справедливий суд (ЕСПЛ, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод)
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України».
Зі змісту пункту 52 рішення випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.
За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53 рішення).
Минюст и ГСА определили порядок информационного взаимодействия между Государственным реестром вещных прав на недвижимое имущество, Единым государственным реестром юридических лиц, физических лиц — предпринимателей и общественных формирований и Единым государственным реестром судебных решений.
Соответствующий приказ от 29 января 2019 года № 270/5/94 было зарегистрировано в Минюсте.
Определенно, что информационное взаимодействие будет осуществляться безоплатно с помощью прикладных программных интерфейсов и автоматизированным способом с применением средств технической и криптографической защиты информации с соблюдением требований Закона «О защите информации в информационно-телекоммуникационных системах».
Такое взаимодействие и функционирование прикладных программных интерфейсов обеспечат государственное предприятие, входящее в сферу управления Минюста и определенное техническим администратором Государственных реестров, и ГП «Информационные судебные системы» (ГП «ИСС»), входящее в сферу управления ГСА.
Тип и структуру электронных данных, которые будут передаваться и приниматься, процедуры взаимодействия информационных систем и изменения к ним, критерии отбора данных, форму журналов учета запросов и ответов и другие необходимые для взаимодействия реквизиты определят технический администратор Государственных реестров и ГП «ИСС» совместными решениями, оформленными отдельными протоколами.
ГП «ИСС» будет обеспечивать передачу в Государственные реестры всех электронных экземпляров судебных решений, вступивших в законную силу и отвечающих критериям, определенным в отдельных протоколах, вместе со сведениями, которые в соответствии с ч. 1 ст. 7 Закона «О доступе к судебным решениям» не подлежат разглашению в текстах судебных решений.
Сведениями, не подлежащими разглашению в текстах судебных решений, согласно Закону являются:
— место жительства или нахождения физлиц с указанием адреса, номера телефонов или других средств связи, адреса электронной почты, регистрационные номера учетной карточки налогоплательщика, реквизиты документов, удостоверяют личность, уникальные номера записи в Едином государственном демографическом реестре;
— регистрационные номера транспортных средств;
— номера банковских счетов и платежных карт;
— информация, для обеспечения защиты которой рассмотрение дела или совершение отдельных процессуальных действий происходили в закрытом судебном заседании;
— другие сведения, позволяющие идентифицировать физическое лицо.
Для защиты персональных данных физического лица, которые передаются и принимаются в порядке информационного взаимодействия, будут приниматься организационно-технические меры по защите конфиденциальной информации.
ДалееЕсли обязательства подлежат исполнению в разных валютах, то такие требования не являются однородными, и, как следствие, зачет встречных требований невозможен. На это указала Большая Палата Верховного Суда (ВС) в постановлении от 30 октября 2018 года по делу №914/3217/16.
Для возможности проведения зачета встречных требований необходимо, чтобы такие требования были встречными (кредитор по одному обязательству является должником по другому, а должник по первому обязательству выступает кредитором по второму); однородными (засчитываться могут требования о передаче вещей одного рода); срок исполнения таких требований наступил, определен моментом предъявления требования или не установлен. Правило об однородности требований распространяется на их правовую природу, но не касается основания возникновения таких требований. Допускается зачет однородных требований, возникающих из разных оснований (разных договоров).
«Поскольку обязательства сторон по договорам кредитной линии и договора депозита подлежат исполнению в разных валютах, а именно — в евро и долларах США, такие требования нельзя считать однородными ввиду того, что евро и доллар США (хоть и являются денежными средствами) представляют собой разные валюты, которые, согласно условиям данных договоров, не являются равнозначными», — отмечает ВС.
Далее
Якщо у 2018 році фізична особа отримала у спадщину від батька чи від бабусі нерухоме майно, то дохід у вигляді вартості цього майна не оподатковується. Про це нагадує Державна фіскальна служба України.
Тобто об’єкти спадщини, що успадковується членами сім’ї спадкодавця першого та другого ступенів споріднення оподатковується за нульовою ставкою податку на доходи фізичних осіб. При цьому членами сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення вважаються її батьки, чоловік або дружина, діти, у тому числі усиновлені. А членами сім’ї фізичної особи другого ступеня споріднення вважаються її рідні брати та сестри, її баба та дід з боку матері і з боку батька, онуки.
Аналогічний порядок оподаткування при отриманні майна у дарунок від членів сім’ї дарувальника першого та другого ступенів споріднення. Разом з тим, слід зазначити, що для застосування зазначеного порядку оподаткування між обдарованим та дарувальником повинен бути укладений договір відповідно до норм Цивільного кодексу України.
У такому випадку подавати річну податкову декларацію про майновий стан і доходи (далі – річна податкова декларація) не потрібно, але за відсутності інших підстав, коли подання декларації є обов’язковим. Наприклад, платник податку отримав доходи від продажу корпоративних прав підприємства та отримав у спадщину нерухоме майно, то в такому випадку річну податкову декларацію необхідно подати.
Оподаткування доходу, отриманого платником податку в результаті прийняття ним у спадщину чи дарунок коштів, майна, майнових чи немайнових прав здійснюється у порядку, встановленому ст. 174 р. IV Податкового кодексу України.
Далее
Фабула судового акту: 07.06.2018 року Харківський окружний адміністративний суд у справі № 820/3159/18 прийняв рішення за позовом юридичної особи до Головного управління Держпраці у Харківській області, яким визнав протиправною та скасував постанову про накладення штрафу у розмірі 37 230,00 грн
Так, постановою Головного управління Держпраці у Харківській області від 04.04.2018 року №1 накладений штраф з посиланнями на ст. ст. 94, абз. 4 ч.2 ст. 265 КЗпП України та на акт документальної виїзної перевірки ДФС у Харківській області.
Постанова вмотивована тим, що директор-засновник (власник) підприємства з 2007 року поклав на себе виконував функцію директора без укладання трудового договору та не виплачував собі заробітну плату.
Юрособа звернулась с позовом до суду про скасування постанови Держпраці, посилаючись, що що відносини, які виникають при виконанні засновником функцій директора є цивільно — правовими та не потребують оформлення шляхом укладання трудового договору.
Суд встановив, що відносини, які виникають при виконанні засновником функцій директора підприємства без укладання трудового договору є корпоративними, а отже відсутній обов’язок укладати трудовий договір, нараховувати та сплачувати заробітну плату.
Відповідно до ч.1-3 ст. 65 Господарського кодексу України, управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.
Згідно ч.1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до ст. 94 КЗпП України, заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
У пункті 2 рішення Конституційного суду України від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) зазначено, що згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» №95 ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові необхідно розуміти усі виплати на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
У рішенні Конституційного суду України від 12.01.2010 року № 1-рп/2010 (справа № 1-2/2010) зазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об’єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.
Таким чином, відносини, які виникають при виконанні засновником функцій директора-засновника підприємства без укладання трудового договору є корпоративними, а отже відсутній обов’язок укладати трудовий договір, нараховувати та сплачувати заробітну плату.
Далее
Фабула судового акту: Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
За приписами ст. 26 Закону України № 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Отже, ордер, виданий відповідно до Закону № 5076-VI, є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Надання договору про правову допомогу, його копії або витягу разом із ордером згідно з чинною редакцією КАС України не вимагається.
Заступник керівника Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області через свого представника – адвоката звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про визнання протиправним та скасування рішення КДКП в частині накладення на нього дисциплінарного стягнення у виді звільнення з органів прокуратури.
КАС ВС повернув скаржнику позовну заяву, оскільки позов підписаний особою, яка не має права її підписувати.
З матеріалів справи вбачається, що позовна заява скаржника підписана його представником – адвокатом, що підтверджується доданим до матеріалів справи ордером на надання правової допомоги, виданим на підставі договору про надання правової допомоги.
Велика Палата ВС звертає увагу, що з огляду на зміст частин 1, 3 ст. 26 Закону № 5076-VI, ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням) лише на підставі вже укладеного договору.
Практика Європейського суду з прав людини говорить про те, що необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Велика Палата ВС вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви у зв’язку з тим, що до позову не додано документів, які б підтверджували волевиявлення позивача на надання повноважень адвокату, тобто завіреної копії або витягу із договору про надання правової допомоги.
Далее
Велика Палата ВС стала на захист конституційних прав громадян під час вирішення зразкової справи щодо соціального захисту, реалізовуючи положення ст. 46 Конституції України щодо недопущення обмеження конституційного права на достатній життєвий рівень громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави.
13 лютого 2019 року Велика Палата ВС розглянула матеріали апеляційної скарги на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 4 квітня 2018 року у зразковій справі № 822/524/18 (Пз/9901/23/18) за позовом особи до Кам’янець-Подільського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Хмельницької області про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити певні дії.
Позивачка вважала незаконною відмову їй у переведенні з пенсії по інвалідності, призначеної відповідно до Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», на пенсію державного службовця відповідно до вимог Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ «Про державну службу» у зв’язку з тим, що вона не досягла пенсійного віку, визначеного Законом № 1058-IV. Адже станом на 1 травня 2016 року її стаж державного службовця становив понад двадцять років, що відповідає умовам збереження права на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-ХІІ та передбаченим пунктами 10, 12 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу».
Касаційний адміністративний суд у складі ВС, розглянувши справу за цим позовом, як зразкову, відмовив у задоволенні позову, вказавши, що призначити та здійснити перерахування виплати позивачці пенсії державного службовця за пунктами 10, 12 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 889-VIII є можливим лише у разі наявності сукупності всіх вимог, що визначені ч. 1 ст. 37 Закону № 3723-ХІІ, а саме щодо віку, страхового стажу та стажу державної служби.
Велика Палата ВС задовольнила апеляційну скаргу у цій справі, рішення Касаційного адміністративного суду у складі ВС скасувала та постановила нове, яким позов задовольнила, погодившись, що позивачка зберегла право на її пенсійне забезпечення за умови наявності у неї відповідного стажу державної служби.
Таким чином, Велика Палата ВС визнала протиправною відмову Кам’янець-Подільського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Хмельницької області здійснити переведення позивачки з пенсії по інвалідності на пенсію державного службовця та зобов’язала Головне управління Пенсійного фонду України Хмельницької області призначити та здійснити нарахування виплати позивачці пенсії державного службовця відповідно до ст. 37 Закону № 3723-ХІІ у розмірі 60% від її заробітку.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду можна буде ознайомитися в ЄДРСР за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/.
Минрегион усилил ответственность экспертных организаций. Отныне за некачественную подготовку и предоставление экспертных отчетов они могут быть лишены своего статуса.
Соответствующие изменения утверждены приказом Минрегиона от 31 октября 2018 года № 288 «О внесении изменений в приказ Министерства регионального развития, строительства и жилищно-коммунального хозяйства Украины от 15 августа 2017 года № 204».
От качества экспертизы на стадии проектирования и строительства объектов зависит безопасность будущих зданий. Для повышения качества разработки проектной документации необходимо повышать профессионализм экспертов и их ответственность в предоставлении экспертных отчетов. Для этого Минрегион усовершенствовал критерии, которым должны отвечать экспертные организации.
Приказом установлено, что одним из главных критериев, которым должны отвечать экспертные организации, является соблюдение законодательства в сфере градостроительной деятельности, ДБН, стандартов и других нормативных актов при подготовке и предоставлении экспертных отчетов. В соответствии с этим критерием Госархстройнспекция будет осуществлять проверки экспертных организаций относительно соблюдения данных требований в предоставленных ими отчетах.
Приказ вступил в силу 21 декабря 2018 года.
Далее
