Коллектив Юридической компании-Легал с большим удовольствием поздравляет всю прекрасную половину человечества с праздником Весны!
Ярких красок, положительных эмоций, искренних чувств и улыбок, приятных слов, воодушевления, гармонии, любви и здоровья Вам, милые дамы!
Пусть праздник в Вашем сердце будет не только в этот день!
Украшайте собой этот мир!
Любите и будьте любимы!
С 8 марта, Милые Женщины!
Далее
В житті виникають ситуації, коли при звільненні працівника, роботодавець не виплачує грошові кошти, що підлягають виплаті у день звільнення. Як відстояти свої права та отримати кошти, що належать працівнику, а також як отримати компенсацію за недобросовісність роботодавця, далі.
Що передбачено законодавством.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти баланс між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Розрахунок розміру суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має розраховуватись відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться, виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
В житті трапляються ситуації, коли житлова нерухомість, будинок, знаходиться у власності кількох осіб, а саме в спільній частковій власності. Розпорядження часткою без згоди іншого співвласника є неможливим. Що в такому випадку робити?
Необхідно виділити частку в натурі. Як це зробити, розглянемо далі.
У відповідності до пунктів 54, 56 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 державна реєстрація права власності на нерухоме майно, утворене шляхом виділення окремого об`єкта нерухомого майна із складу нерухомого майна, що складається з двох або більше об`єктів, проводиться за умови наявності технічної можливості такого виділу та можливості використання майна як самостійного об`єкта цивільних правовідносин.
Для державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що створюється шляхом виділу в натурі частки майна, що перебуває у спільній власності, та має наслідком припинення права спільної власності для усіх або одного із співвласників, подаються, зокрема, договір про виділ у натурі частки із спільного майна або відповідне рішення суду.
З наведеного вбачається, що є добровільний порядок виділення частки та у разі відсутності згоди, за рішенням суду.
У разі досягнення згоди, відповідний договір про виділ у натурі частки із спільного майна посвідчується нотаріально, новому об’єкту присвоюється новий адресний номер, при проходженні встановленої процедури.
В даній статті розглянемо більш детально виділ частки за рішенням суду.
Так, відсутність конкретного розподілу часток житлового будинку позбавляє власників можливості реалізувати свої права як власника майна, зокрема передати майно у заставу, приватизувати земельну ділянку, тощо.
Укласти договір про виділ майна в натурі у нотаріуса неможливо, оскільки немає спільної згоди всіх співвласників вказаного будинку.
Що передбачено законодавством?
Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
В силу ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.
За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна — це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.
З положень ч.ч. 2 , 3 ст. 367 ЦК України вбачається, що у разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частин першої третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2020 року №1303 затверджено Порядок спрощеного оформлення посвідок на тимчасове проживання громадянам Республіки Білорусь, які є підприємцями, висококваліфікованими спеціалістами, зокрема фахівцями у сфері інформаційних технологій та інновацій, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України, та в установленому порядку звернулися до територіальних органів/підрозділів Державної міграційної служби із заявою про надання дозволу на імміграцію, та членам їх сімей (далі — Порядок).
Спрощене оформлення посвідок на тимчасове проживання здійснюється відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. №322 «Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання», з урахуванням особливостей, встановлених цим Порядком.
Відповідно до пункту 2 Порядку, посвідки на тимчасове проживання оформляються:
— громадянам Республіки Білорусь, які в установленому порядку звернулися до територіальних органів/підрозділів ДМС із заявою про надання дозволу на імміграцію відповідно до пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» як особи, які є висококваліфікованими спеціалістами і робітниками, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;
— батькам, чоловіку (дружині) та неповнолітнім дітям громадян Республіки Білорусь, зазначеним у попередньому абзаці.
Для оформлення посвідки на тимчасове проживання особи, зазначені в пункті 2 цього Порядку, подають до територіального органу/підрозділу ДМС:
— паспортний документ та переклад на українську мову сторінки паспортного документа з особистими даними, засвідчений в установленому законодавством порядку;
— дійсний поліс медичного страхування;
— документ, що підтверджує сплату адміністративного збору, або документ про звільнення від його сплати.
Особи, зазначені в абзаці третьому пункту 2 Порядку, додатково подають документ, що посвідчує їх родинні стосунки з особами, зазначеними в абзаці другому пункту 2 Порядку (документи, видані компетентними органами іноземних держав, повинні бути легалізованими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України).
Офіційне міжнародне визначення особи без громадянства: «особа, яка не вважається громадянином жодної держави в рамках її законодавства».
У 2013 році Україна приєдналася до Конвенції ООН 1954 року про статус осіб без громадянства і до Конвенції ООН 1961 року про скорочення безгромадянства. 16 червня 2020 року Парламент України прийняв Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання особою без громадянства».
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Як визнати особу без громадянства.
Особа, яка не може отримати паспортний документ у зв’язку з тим, що вона не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону, має право звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), із заявою про визнання особою без громадянства, незважаючи на законність чи незаконність її перебування на території України.
Заява про визнання особою без громадянства подається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, повнолітньою дієздатною особою.
Разом із заявою подається документ, що посвідчує особу, або документ, що надає право на в’їзд або виїзд з держави, виданий іноземною державою (за наявності), документ, що засвідчує факт неперебування у громадянстві іншої держави (за наявності), або інший документ, що підтверджує інформацію, викладену в заяві. Також обов’язком такої особи є подання доказів для визнання її особою без громадянства.
У разі відсутності в особи, яка подає заяву про визнання особою без громадянства, вищезазначених документів за її письмовою згодою проводиться опитування родичів, сусідів або інших осіб (не менше трьох), які можуть підтвердити факти, викладені в заяві.
Особі, яка подає заяву про визнання особою без громадянства та не володіє українською мовою, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), безоплатно забезпечує перекладача з мови, якою володіє така особа, а також письмовий переклад її документів.
Особа під час подання заяви про визнання особою без громадянства надає свої біометричні дані для їх фіксації.
протягом шести місяців з дня подання заяви про визнання особою без громадянства на підставі всієї наявної інформації і документів приймає рішення про визнання особою без громадянства або про відмову у визнанні особою без громадянства. Строк розгляду такої заяви може бути подовжений уповноваженою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, до 12 місяців.
Під час розгляду заяви про визнання особою без громадянства центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), вживає необхідних заходів для збору інформації з місця народження такої особи, країн або місць її попереднього постійного та довгострокового проживання, а також з країни, громадянство якої мають члени її сім’ї.
Протягом строку розгляду заяви про визнання особою без громадянства особа вважається такою, яка тимчасово перебуває на території України на законних підставах. Для підтвердження цього особі видається довідка встановленого зразка про звернення за визнанням особою без громадянства.
Якщо під час процедури визнання особою без громадянства з’ясуються обставини, що можуть свідчити про наявність умов для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання особою без громадянства зупиняється до завершення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Залежно від результатів розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, розгляд заяви про визнання особою без громадянства поновлюється або припиняється.
Якщо під час процедури визнання особою без громадянства з’ясуються обставини, що можуть свідчити про належність особи до громадянства України відповідно до Закону України «Про громадянство України», розгляд заяви про визнання особою без громадянства зупиняється до завершення перевірки належності до громадянства України. Залежно від результатів такої перевірки розгляд заяви про визнання особою без громадянства поновлюється або припиняється.
Підстави для відмови:
Кодексом законів про працю України передбачено, що трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародними договорами України.
Законами України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про зайнятість населення» передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також іноземців та осіб без громадянства, яких визнано особами, що потребують додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист в Україні, осіб, яких визнано особами без громадянства, представники іноземного морського (річкового) флоту та авіакомпаній, які обслуговують такі компанії на території України, тощо, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.
Тобто, на іноземних громадян поширюються всі права і обов’язки передбачені законодавством про працю України, якщо міжнародними договорами не передбачено інше.
При цьому слід зазначити, що Законом України «Про зайнятість населення» визначені особливості прийому на роботу іноземців та осіб без громадянства.
Так, статтею 42 цього Закону передбачено, що роботодавці мають право на використання праці іноземців та осіб без громадянства на умовах трудового договору лише за наявності виданого роботодавцю державною службою зайнятості дозволу на використання праці іноземців та осіб без громадянства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Праця іноземних високооплачуваних професіоналів може застосовуватися без дозволу на посадах за сумісництвом, якщо строк дії трудового договору на посаді за сумісництвом не перевищує строк дії дозволу за основним місцем роботи.
Іноземний найманий працівник може суміщати роботу на посаді, визначену дозволом, з роботою на посаді тимчасово відсутнього працівника, за умови, що суміщення триває не більше 60 календарних днів протягом календарного року.
Постановою КМУ № 858 від 15 листопада 2017 р., із змінами від 11.11.2020, внесених Постановою № 1096, затверджено форми заяв для отримання роботодавцем дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, продовження строку дії дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, внесення змін до дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства
Слід зазначити, оформлення документів, необхідних для отримання дозволу на використання праці іноземців здійснює роботодавець, який запрошує на роботу іноземця.
