Суд першої інстанції задовольнив позовну вимогу про розірвання шлюбу і відмовив у задоволенні вимог про стягнення з відповідача на користь позивачки компенсації в розмірі 225 тис. доларів США, передбаченої умовами шлюбного договору, та про визначення місця проживання дитини з матір’ю.
Відмова обґрунтована тим, що правовою підставою для стягнення зазначеної компенсації є судове рішення про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили, тож вимога про стягнення коштів є передчасною, а спору про місце проживання дитини між сторонами немає.
Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні вимоги про грошову компенсацію та задовольнив цю вимогу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін постанову апеляційного суду та виклав таку правову позицію.
Договір, укладений між сторонами спору до реєстрації шлюбу, відповідно до ст. 92 СК України є шлюбним договором і набув чинності на підставі ч. 1 ст. 95 СК України в день реєстрації шлюбу.
Відповідно до п. 17 цього договору в разі розірвання шлюбу, незалежно від того, з чиєї ініціативи його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині компенсацію в розмірі 225 тис. доларів США, якщо шлюб буде розірвано після спливу трьох і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі.
Принцип свободи договору згідно зі ст. 6, ч. 1 ст. 626, ст. 627 ЦК України є визначальним і полягає в наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати в договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Відповідно до ч. 3 ст. 99 СК України шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Саме на регулювання цих відносин і була спрямована дія п. 17 шлюбного договору.
У касаційній скарзі відповідач послався на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального і матеріального права, оскільки, на його думку, на момент пред’явлення позову права позивачки не були порушені.
Колегія суддів не погодилася з цим з огляду, зокрема, на таке.
Згідно зі ст. 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Захист сімейних прав не завжди пов’язаний з порушенням сімейних прав.
Відповідно до ч. 3 ст. 99 СК України шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Оскільки в п. 17 шлюбного договору визначено дії сторін у випадку розірвання шлюбу і припинення права на утримання, у зв’язку з чим чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію, то одночасне звернення позивача до суду з вимогою про розірвання шлюбу та вимогою про стягнення грошової компенсації відповідає договірному способу захисту сімейних прав, що сторони передбачили у шлюбному договорі, та ст. 18 СК України, яка передбачає загальні способи захисту сімейних прав. Крім того, за час розгляду справи в суді зазначену компенсацію відповідач добровільно на користь позивача не сплатив.
Отже, одночасне заявлення вимог про розірвання шлюбу і стягнення компенсації, передбаченої шлюбним договором, свідчить про наявність юридичного спору між сторонами.
Постанова Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 761/46925/18 (провадження № 61-5236св20) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/90111530.
Большая Палата Верховного Суда решила, что фермерское хозяйство автоматически становится арендатором земли, переданной физлицу для его создания, а поэтому дополнительные соглашения заключать не надо.
В постановлении от 30 июня 2020 года по делу № 927/79/19 решена исключительная правовая проблема:
Полный текст постановления пока не обнародован, выводы БП обнародовала пресс-служба.
Так, в ряде постановлений БП пришла к выводу, что после заключения гражданином договора аренды земельного участка для ведения фермерского хозяйства и создания такого хозяйства права и обязанности арендатора по договору переходят от гражданина к фермерскому хозяйству со дня государственной регистрации.
После регистрации фермерского хозяйства и перехода к нему прав и обязанностей арендатора земли госрегистратор регистрирует право аренды на основании договора, заключенного основателем этого фермерского хозяйства.
Госрегистратор не вправе требовать дополнительное соглашение с арендодателем к договору аренды земли о замене арендатора с гражданина на фермерское хозяйство.
В то же время Законом «О фермерском хозяйстве» введен механизм, по которому земельный участок сначала предоставляется в аренду гражданину, который может использовать его только путем создания фермерского хозяйства как формы осуществления своей предпринимательской деятельности. Такое фермерское хозяйство создается после получения земли в аренду. С момента создания фермерского хозяйства и его государственной регистрации к нему переходят права и обязанности арендатора земельного участка.
Таким образом, в этом случае не происходит отчуждения арендатором права на аренду земельного участка, а осуществляется переход прав и обязанностей арендатора земельного участка от гражданина к созданному им фермерскому хозяйству.
При этом такой переход происходит в силу предписаний Закона «О фермерском хозяйстве» и не требует совершения сторонами арендных правоотношений каких-либо дополнительных действий, в том числе заключения дополнительных соглашений.
Далее
Комітет з питань фінансів, податкової та митної політики рекомендував Верховній раді ухвалити в першому читанні і в цілому законопроект № 3640 від 11.06.2020 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Голова Комітету повідомив про це в соцмережах.
Автором законопроекту є народний депутат від партії «Слуга народу» Олександр Дубінський.
Законопроектом пропонується внести зміни до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» в частині поширення неможливості позбавлення житла осіб, які хоч і не зареєстровані в іпотечному житлі, однак фактично в ньому проживають.
Чинність Закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» продовжується до прийняття окремого закону, який врегульовує не тільки питання реструктуризації заборгованості позичальників за валютними кредитами, а й порядок та особливості звернення стягнення на іпотечне майно.
Законопроектом пропонується внести зміни до Кодексу України з процедур банкрутства в частині вилучення норми щодо втрати чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з 21.10.2020.
Мораторій планують продовжити до 01.01.2022 року, хоча спочатку планували до набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей здійснення реструктуризації за кредитами в іноземній валюті, наданими кредитними установами – резидентами України фізичним особам, порядок погашення заборгованості позичальників за такими кредитами та особливості звернення стягнення на предмети забезпечення за такими кредитами, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок нарахування/списання пені та штрафів внаслідок прострочення виконання зобов’язань позичальників за такими кредитами.
Мета законопроекту стає зрозумілою з пояснювальної записки.
Внаслідок різких курсових коливань на валютному ринку України, знецінення національної валюти десятки тисяч людей не мають можливості обслуговувати кредитні зобов’язання за споживчими кредитами в іноземній валюті. Банки та інші фінансові установи, навіть за наявності мораторію, використовуючи «чорних реєстраторів» та «чорних нотаріусів» спромагаються звертати стягнення і примусово вилучати у таких боржників нерухоме майно. В тому числі, викидаючи людей із неповнолітніми дітьми з житла на вулицю і забираючи засоби до існування. Автори законопроекту побоюються, що з втратою чинності мораторію у жовтні 2020 року така ситуація стане неконтрольованою.
На думку ініціатора проекту закону «це невідворотно знову, як у 2013 та 2014 роках, викличне гостре незадоволення у людей і напруження у суспільстві, наслідки якого навіть важко уявити».
Національний Банк України майже миттєво образився на Дубінського за цей законопроект та заявив, що мріям про доступну іпотеку прийшов кінець.
НБУ поскаржився, що валютні позичальники за шість років з моменту введення мораторію на стягнення майна за валютними кредитами так і не почали ці кредити обслуговувати. Банки ж вимушені були формувати додаткові резерви та втратили бажання кредитувати купівлю житла.
Кодекс з процедур банкрутства хоч і передбачив реальний механізм реструктуризації боргу іпотечних позичальників, але механізм реструктуризації запрацює в повному обсязі лише, якщо буде скасований мораторій.
Тому НБУ виступає проти продовження мораторія до 2022 року, оскільки проблемні борги валютних позичальників так і не будуть врегульовані. Відповідно, банки не будуть зацікавлені видавати нові іпотечні кредити.
З цих підстав, НБУ закликав нардепів не ухвалювати цей законопроєкт.
Щоправда, така позиція Нацбанка викликала гнівну реакцію самих позичальників, які залишили під цим дописом більш ніж 600 коментарів, у яких висловили все, що думають з цього приводу.
Далее
Верховна Рада дозволила видавати виконавчий документ в електронній формі.
За відповідний законопроект №3707 «Про внесення змін до закону «Про виконавче провадження» щодо запровадження електронної форми виконавчого документу» в цілому на засіданні у середу проголосував 321 народний депутат.
Законопроект вносить зміни до ст.4 закону «Про виконавче провадження», яка доповнюється положенням, що «виконавчий документ може бути виданий у формі електронного документа відповідно до законів «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про електронні довірчі послуги».
Законопроект уточнює, що порядок пред’явлення до виконання виконавчих документів, виданих у формі електронного документа, визначає Міністерство юстиції України.
Далее
16 июля вступил в силу закон № 692-IX о государственной поддержке сферы культуры, креативных индустрий, туризма, малого и среднего бизнеса в связи с действием ограничительных мер, связанных с COVID-19.
Верховная Рада в очередной раз изменила пункт 14 Заключительных положений Гражданского кодекса, регулирующий освобождение от арендной платы на карантине. Напомним, этот пункт был введен одним из первых антикоронавирусных законов. Новые условия были введены законом № 553-IX, который вступил в силу 18 апреля.
Отметим, что Кабмин установил порядок освобождения от аренды в период карантина по старому закону.
В этот раз устанавливается, что с 12 марта и до отмены карантина (который пока продлен до 31 июля) плата за пользование недвижимым имуществом (его частью) подлежит уменьшению по требованию нанимателя, осуществляющего предпринимательскую деятельность с использованием этого имущества, на протяжении всего времени, когда имущество не могло использоваться в предпринимательской деятельности нанимателя в полном объеме из-за введенных Кабмином запретов.
В этом случае размер платы за пользование имуществом не может превышать совокупный (пропорционально арендуемой площади) объем расходов, который наймодатель понес или должен будет понести на карантине, уплатив налог за землю, на недвижимость и оплатив коммунальные услуги.
Указанные расходы возлагаются на нанимателя в качестве платы за пользование имуществом за соответствующий период пропорционально площади недвижимого имущества, которую он нанимает согласно договору, если эти расходы не возложены на него по договору.
Данная норма не распространяется на субъектов хозяйствования, которые на протяжении действия карантина фактически осуществляли деятельность с использованием этого имущества в полном объеме, а также на договоры найма имущества, принадлежащего территориальной общине.
Закон был принят 16 июня и содержит положения о поддержке киноиндустрии и книгоиздания, а также касается авторских прав.
Далее
На початку жовтня минулого року в автоматичному режимі було зафіксовано порушення у сфері безпеки дорожнього руху. Винуватець відмовився від одержання постанови про накладення адміністративного стягнення на місці. Тому отримав таку постанову через 10 днів шляхом поштового вручення.
Через 5 днів громадянин звернувся до суду з позовом про скасування постанови про накладення адмінстягнення, надіславши позовну заяву через поштове відділення.
Представники ж поліції наполягали на тому, що днем вручення позивачу постанови є день її винесення та відмови в її отриманні. Тобто, на думку поліціантів, при зверненні особа порушила 10-денний строк для оскарження. Суд першої інстанції, посилаючись на стст.286, 289 Кодексу про адміністративні правопорушення, зазначив, що початок
перебігу строку на оскарження постанови у справі про таке правопорушення пов’язаний з моментом її прийняття, а не отримання. Отже, строк на оскарження постанови спливає через 10 днів з дня її прийняття уповноваженим органом.
На думку суду, у такий спосіб законодавець чітко визначив, що для звернення до адмінсуду з позовом щодо оскарження постанови про притягнення до адміністративної відповідальності встановлено спеціальний 10-денний строк. І він обчислюється з дня винесення постанови.
Тому суд залишив позов без розгляду у зв’язку з пропуском строку для звернення.
Нюанси оскарження
Сьомий апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу про залишення адмінпозову без розгляду. Було зазначено,
що строк для оскарження постанови повинен обчислюватися з моменту вручення, або отримання поштового повідомлення про вручення, або про відмову в її отриманні, або повернення поштового відправлення з позначкою про вручення.
При цьому апеляційний суд не взяв до уваги доводів відповідача, що позивач був ознайомлений зі змістом оскаржуваної постанови в момент її винесення. Рішенням апеляційної інстанції ухвалу міськрайонного суду було скасовано. Справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Оскільки справа стосувалася залишення без розгляду позовної заяви, постанову Сьомого ААС було оскаржено до ВС. Касаційний адміністративний суд погодився з позицією апеляційної інстанції.
За матеріалами: ЗіБ
