Велика Палата Верховного Суду по справі № 9901/804/18 зазначила, що Президент України може прийняти рішення про помилування лише щодо тих клопотань, стосовно яких є пропозиція Комісії при Президентові України у питаннях помилування про застосування помилування.
Прийняття такого рішення належить до виключних повноважень Президента України, визначених Конституцією України, та здійснюється у порядку, визначеному Положенням про порядок здійснення помилування.
Крім того, законодавчо не закріплений обов’язок Президента письмово чи в іншій формі повідомляти заявника про відхилення його клопотання.
Позивач звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до Президента України, Адміністрації Президента України, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що Президентом України протиправно, всупереч статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не прийнято рішення про його помилування.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду роз`єднав позовні вимоги та відмовив у задоволенні позову до Президента України про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дії.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідачем не допущено протиправну бездіяльність при розгляді клопотання позивача про помилування, оскільки учасниками справи не надано та судом не здобуто доказів того, що Президентом України відмовлено у розгляді клопотання позивача про помилування. З огляду на недоведеність бездіяльності Президента України щодо нерозгляду клопотання про помилування немає й підстав для зобов`язання відповідача до вчинення певних дій та стягнення з нього коштів на відшкодування шкоди.
Далее
Касаційний цивільний суд у справі № 676/1314/19 підтвердив можливість стягнення на майно боржника, яке не зареєстровано у встановленому законом порядку.
В Постанові від 10 лютого 2020 року КЦС зазначив, що у разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано у встановленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.
Відповідно до частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано у встановленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.
Посилання боржника на те, що звернення стягнення на об’єкти нерухомого майна здійснюються у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна, є безпідставними, оскільки державний виконавець в ході проведення виконавчих дій має звернути стягнення на усе майно, що зазначене у виконавчому документі, і порядок звернення стягнення у даному випадку значення немає.
За обставинам справи у лютому 2019 року старший державний виконавець звернулася до суду з поданням про звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.
Згідно з інформацією, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, син боржника набув право власності на вказане домоволодіння на підставі договору дарування, проте цей договір рішенням суду визнано недійсним. Реєстрація права власності боржника на спірне домоволодіння не відновлена в установленому законом порядку, а боржник не виконує судове рішення добровільно.
Ухвалою суду подання старшого державного виконавця задоволено.
Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу боржника залишено без задоволення, ухвалу суду без змін.
Таке рішення ухвалив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду за результатами розгляду касаційної скарги позивачки, доводи якої зводились до наступного.
01 липня 2011 року позивачка за договором купівлі-продажу придбала квартиру. На момент придбання зазначеної квартири вона перебувала у шлюбі з відповідачем, тому квартира є їх спільною сумісною власністю. 16 жовтня 2012 року шлюб було розірвано. У липні 2013 року їй стало відомо, що у зазначену квартиру вселилася та проживає дочка відповідача, (в цій справі – також відповідач) і відбувається це на підставі договору відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладеного між відповідачами. Оскільки згоду на вселення та проживання дочки колишнього чоловіка у квартирі вона не давала, то позивачка просила визнати договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року недійсним, усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачки з квартири без надання іншого житла.
Рішенням районного суду позовна заява була задоволена частково, — визнано недійсним договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладений між відповідачами, але у задоволенні інших позовних вимог щодо усунення перешкод у користуванні майном відмовлено за недоведеністю. Рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову обґрунтовувалось тим, що спірний договір укладений без згоди другого з подружжя, що суперечить вимогам чинного законодавства. Відмовляючи у позові в частині усунення перешкод шляхом виселення, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено в судовому засіданні та не надано доказів того, що відповідачка чинить їй будь-які перешкоди у користуванні та розпорядженні житлом.
Заслуговує на увагу викладена в постанові Верховного Суду мотивація рішення, яким були захищені права та законні інтереси позивачки, а саме.
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що спірний договір щодо квартири, яка є спільною власністю подружжя, укладений за відсутності письмової згоди другого з подружжя, дійшли правильного висновку про визнання його недійсним. Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Отже, враховуючи, що єдиною правовою підставою користування відповідачки спірною квартирою був визнаний недійсним договір, законні й обґрунтовані підстави для продовження користування нею у відповідача відсутні.
Згідно зі ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України). Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За змістом ст. 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
З урахуванням наведеного, враховуючи, що спірна квартира належала позивачці на праві спільної сумісної власності, на вселення іншої повнолітньої особи необхідна була її згода, однак судами не встановлено, що така згода була надана, не містять відповідних доказів і матеріали справи.
Але ж згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
ВКЦС також звернув увагу на те, що спірний договір відповідального зберігання був фактично укладений між сторонами з метою уникнення необхідності застосувати положення статті 156 ЖК Української РСР, а саме отримання згоди іншого співвласника на вселення у квартиру відповідача, що доводить недобросовісну поведінку іншого співвласника та реалізацію його прав на шкоду іншим особам.
Обгрунтовуючи виселення відповідачки, ВС/КЦС послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010цс16, в якому зазначено, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. У частині третій статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
До Державного сервісу перевірки квитанцій check.gov.ua підключено всі основні органи, що надає змогу українцям сплачувати державні послуги через Інтернет та не приносити квитанції. Про це повідомив міністр Кабміну Дмитро Дубілет у Фейсбуці.
Зокрема, відтепер українці зможуть оплачувати он-лайн наступні послуги:
«Це означає, що українцям більше не потрібно буде гаяти час на те, щоб принести в ці органи банківські квитанції про сплату. Можна просто сплачувати послуги через Інтернет-банк або мобільний банківський додаток (можна прямо на місці) та дати номер квитанції працівнику державної установи.
Окрім часу, для українців це буде заощадження і грошей. Бо часто саме через вимогу паперових квитанцій люди вимушені сплачувати послуги через «місцеві» банки з гігантськими комісіями», — написав Дубілет.
За його словами, працівники цих державних установ отримали службові інструкції. А, якщо хтось із них все ж буде вимагати квитанцію у паперовій формі, то необхідно повідомити про це за телефоном гарячої лінії 1545.
Також, до сервісу Check приєднано три банки, в стадії підключення — ще 10 установ.
.JPG)
Сьогодні 13 лютого 2020 року набрав чинності закон України №440-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв’язку з проведенням адміністративної реформи», яким, зокрема, змінюється порядок збору й обліку Єдиного соціального внеску.
Серед законодавчих актів, до яких цим законом вносяться зміни, є й закон України №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», передає .
Як зазначає прес-служба Державної податкової служби, головними новаціями є те, що тепер не підлягають оскарженню зобов’язання зі сплати ЄСВ, самостійно визначені платником.
Якщо платник ЄСВ протягом десяти календарних днів з дня отримання вимоги не сплатив зазначені у вимозі суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею, не узгодив вимогу з податковим органом шляхом оскарження в адміністративному або в судовому порядку або не сплатив узгоджену суму недоїмки протягом десяти календарних днів з дня отримання узгодженої вимоги, податковий орган надсилає в порядку, встановленому законом, до підрозділу державної виконавчої служби узгоджену вимогу про сплату недоїмки в електронній формі (до початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів).
Законопроект внесений Кабінетом Міністрів України та буде опрацьовуватися Комітетом Верховної Ради з питань правової політики.
До чинного Закону «Про третейські суди» Уряд пропонує внести зміни, завдяки яким хочуть відновити довіру до третейських судів та третейського розгляду, а також значно розвантажити судову систему.
Перше, що планують зробити – це внести зміни до положень Закону «Про третейські суди» та Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань», якими передбачити:
Всі існуючі постійно діючи третейські суди зобов’яжуть перереєструватися.
Діяльність постійно діючих третейських судів, які не звернуться до органу державної реєстрації у встановлений строк, буде припинена у судовому порядку.
Постійно діючий третейський суд повинен буде мати свою назву, яка складається з найменування «третейський суд» із зазначенням повного чи скороченого найменування його засновника.
Третейські суди дозволять мати Торгово-промисловим палатам (хоч кожна при кожній ТПП вони і так функціонують).
Третейськими суддями не зможуть бути судді місцевих судів, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів, Верховного Суду або Конституційного Суду України.
Змінами до Закону України «Про третейські суди» змінять підвідомчість справ, які ті зможуть розглядати:
Сьогодні підвідомчість справ третейським судам значно обмежена підвідомчість у зв’язку з випадками шахрайства щодо нерухомості.
Недійсними будуть вважатися третейська угода або третейське застереження, які обмежують право споживача на звернення до суду та/або встановлюють виключний розгляд справи за позовом споживача третейським судом.
(Для чого потрібна ця норма незрозуміло, адже вище вже говорилося, що справи за позовами споживачів третейським судам розглядати все одно не дозволять).
Склад витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом.
Склад витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом, буде істотно змінений.
З них будуть виключені :
— витрати, пов’язані з організаційним забезпеченням третейського розгляду;
— витрати на листування третейського суду;
— витрати на телефонний, телеграфний, телексний, факсимільний, електронний та інший зв’язок;
— гонорар та інші витрати, визначені регламентом третейського суду або контрактом з третейським суддею.
До складу витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом, будуть віднесені:
1) третейський збір, що включає гонорари третейських суддів, строки та порядок сплати якого сторонами визначаються регламентом третейського суду; 2) витрати, понесені третейськими суддями у зв’язку з участю в третейському розгляді, в тому числі витрати, понесені третейськими суддями на оплату проїзду до місця вирішення спору; 3) витрати, пов’язані з оплатою послуг експертів, перекладачів, якщо такі були запрошені чи призначені для участі в третейському розгляді; 4) витрати, пов’язані з оглядом і дослідженням речових та письмових доказів у їх місцезнаходженні; 5) витрати, пов’язані з оплатою стороною, на користь якої було прийнято рішення третейського суду, послуг представника, пов’язаних із наданням правової допомоги. Третейський суд не буде мати права починати розгляд третейської справи без повної або часткової сплати сторонами третейського збору. Повне звільнення від сплати третейського збору не допускається.
Позовну заяву в третейський суд дозволять подавати в електронній формі. Порядок оформлення рішення постійно діючого третейського суду буде оформлюватися відповідно до вимог регламенту третейського суду.
Оскаржити таке рішення можна буде виключно до апеляційного суду.
Якщо третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі або осіб, які не є сторонами третейської угоди (третейського застереження), то це стане підставою для скасування такого рішення.
Строк оскарження ухвали апеляційного суду про відмову у видачі виконавчого документа збільшується з 15 до 20 днів.
Рішення третейського суду для вирішення конкретного спору (ad hoc) підлягатиме лише добровільному виконанню сторонами.
