Компанія-резидент Республіки Кіпр звернулась до адміністративного суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними дій відповідача щодо складання та подачі до виконання платіжної вимоги про застосування спеціальної конфіскації шляхом примусового вилучення у власність держави Україна грошових коштів в сумі 1 207 280 000,00 грн з банківського рахунку Компанії.
Позивач зазначав, що примусове вилучення грошових коштів Компанії в сумі 1 207 280 000,00 грн без наявного виконавчого листа на стягнення коштів є порушенням способу виконання виконавчого листа, оскільки виконавчим документом передбачалось застосування спецконфіскації з примусовим вилученням у власність держави саме 1 207 280 облігацій внутрішньої державної позики України. Тому відповідач зобов`язаний був повернути виконавчий лист без виконання на підставі пункту 6 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі.
Також позивач вказував на те, що не є учасником виконавчого провадження та жодним чином не залучався до проведення виконавчих дій, що підтверджує сам відповідач, а тому відповідно до частини 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду застосовується шестимісячний строк.
Суд першої інстанції в задоволенні адміністративного позову відмовив в повному обсязі. Суд вважав, що в даному випадку відсутня необхідність надавати правову оцінку доводам позивача щодо протиправності, на його думку, оскаржуваних дій, оскільки право на таке оскарження мають виключно сторони та учасники виконавчого провадження, до яких позивач не належить. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивачем в рамках спірних правовідносин обрано невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки його порушене право виходить не з дій та/або рішень державного виконавця, а з рішення апеляційного суду.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення позову без розгляду. Суд зазначив, що позивач звернувся до суду з пропуском спеціального десятиденного строку, регламентованого частиною 2 статті 287 КАС України, за відсутності жодних поважних причин для його поновлення.
КАС ВС скасував судові рішення, а справу направив на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 757/61236/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 824/297/18-а вказувала на те, що спір з приводу оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого судом у кримінальній справі, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки КПК України не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб.
ВС погодився з тим, що Компанія не є ані стороною, ані учасником виконавчого провадження, а тому не є особою, яка входить у коло осіб, визначених у статті 287 КАС України, у зв`язку з чим не наділена процесуальним правом щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби в порядку статті 287 КАС України.
Позивач просила суд встановити факт її постійного проживання зі своїми батьками з 01 червня 2004 року до дня їх смерті, вказуючи на те, що вона тривалий час постійно проживала разом з батьками до їх смерті, доглядала їх та матеріально підтримувала, сплачувала кошти на утримання будинку, тому прийняла спадщину шляхом вступу в спадкові права та обов`язки. З 1998 року за адресою їх проживання зареєстрований, але не проживає відповідач. Оскільки право власності на будинок не було зареєстровано, то вона не подавала до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги та встановив факт постійного проживання особи разом зі своїми батьками. Суд виходив з того, що позивач належить до першої черги спадкоємців за законом після смерті батьків, проживала разом із спадкодавцями на час відкриття спадщини. Ці обставини підтверджено показаннями свідків та дослідженими судом письмовими доказами, тому права позивача на спадкове майно підлягають поновленню.
Апеляційний суд вирішив у задоволенні позову відмовити. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач разом із сім`єю, яка складається із семи дітей, постійно (понад 30 років) проживає і веде домашнє господарство за іншою адресою, тобто не проживала постійно разом із спадкодавцями на час відкриття спадщини. Характер відносин позивача зі своїми батьками зводився до періодичних відвідувань з метою їх догляду та матеріальної підтримки. Крім того, рішенням апеляційного суду в іншій справі було встановлено, що вона не проживала у спадковому будинку. Доводи позивача про те, що вона прийняла спадщину шляхом фактичного вступу у спадкові права та обов`язки, правового значення для суті спірних правовідносин не мають, оскільки предметом доказування є передбачений частиною третьою статті 1268 Цивільного кодексу України факт постійного проживання із спадкодавцями на час відкриття спадщини.
Касаційний цивільний суд погодився з висновком апеляційного суду.
ВС зазначив, що згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Відповідно до частин першої, шостої статті 29 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
ВС зауважив, що місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться. Для того, щоб спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, самого факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини недостатньо. Необхідно, щоб таке проживання було постійним (постанова від 23.12.2019 у справі № 303/1816/17).
Далее
Верховный Суд в составе коллегии судей Второй судебной палаты Кассационного гражданского суда разъяснил, что в делах в малозначительных спорах представителем может быть человек, достигший 18 лет.
Постановлением от 15 января 2020 года по делу № 761/35015/17 отменен отказ апелляции принять жалобу от представителя, который не является адвокатом.
КГС разъяснил, что в соответствии с частью первой статьи 47 UПК способностью лично осуществлять гражданские процессуальные права и исполнять свои обязанности в суде (гражданская процессуальная дееспособность) наделены физические лица, достигшие совершеннолетия, а также юридические лица.
Толкование части первой статьи 47 ГПК свидетельствует, что процессуальную дееспособность имеет, в частности, физическое лицо, которое достигло совершеннолетия.
Напоминаем, сейчас к малозначительным отнесены дела:
1) в которых цена иска не превышает 100 размеров прожиточного минимума для работоспособных лиц;
2) незначительной сложности, признанные судом малозначительными, кроме дел, подлежащих рассмотрению только по правилам общего искового производства, и дел, цена иска в которых превышает 500 размеров прожиточного минимума.
Вместе с тем, 15 января прият Закон, которым расширен перечень малозначительных дел.
Далее
К налогоплательщику не могут быть применены штрафные санкции за непредоставление документов, обязательность ведения которых не установлена действующим законодательством. Об этом заявил ВС/КАС, рассматривая дело о применении штрафных санкций в размере 510 грн за непредоставление первичных документов в нарушение ст. 44 НКУ.
Ответственность за необеспечение налогоплательщиком хранения первичных документов, учетных и других регистров, бухгалтерской и статистической отчетности, других документов по вопросам исчисления и уплаты налогов и сборов в течение установленных ст. 44 НКУ сроков их хранения и/или непредоставление налогоплательщиком контролирующим органам оригиналов документов (кроме документов, полученных из ЕРНН) или их копий при осуществлении налогового контроля в случаях, предусмотренных НКУ, установлена ст. 121 НКУ.
Источник: постановление ВС/КАС от 09.12.2019 г. по делу № 826/11830/18
Далее
Налоговики напомнили срок хранения у плательщика отчетности по ЕСВ, представленной в электронном виде.
Они сообщили, что срок хранения электронных документов на электронных носителях должен быть не меньше срока, установленного законодательством для соответствующих документов на бумаге (ст. 13 Закона № 851).
Также налоговики указали, что Перечень типовых документов, образующихся в процессе деятельности государственных органов и органов местного самоуправления, других предприятий, с указанием сроков хранения документов утвержден приказом Минюста от 12.04.2012 г. № 578/5.
Итак, согласно ст. 678 п. 7.1 гл. 7 разд. І Перечня № 578/5 срок хранения отчетности ЕСВ, представленной в электронном виде, составляет 75 лет.
Источник: ГУ ГНС в Днепропетровской области
Далее
