17 травня 2019 року набув чинності наказ Міністерства охорони здоров’я України № 667, яким затверджено Положення про функціональну підсистему медичного захисту населення.
Документ визначає основи створення, склад, завдання, рівні, механізм діяльності функціональної підсистеми медичного захисту населення та поширюється на підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління МОЗ.
Метою створення функціональної підсистеми є:
захист населення і територій від надзвичайних ситуацій у мирний час та в особливий період, зменшення матеріальних втрат у разі їх виникнення в закладах охорони здоров’я незалежно від форм власності;
організація та здійснення заходів цивільного захисту, пов’язаних із медичним захистом населення;
захист персоналу суб’єктів господарювання у сфері охорони здоров’я у разі виникнення надзвичайних ситуацій.
Також документ містить ключові завдання та функції підсистеми.
Безпосереднє керівництво функціональною підсистемою здійснює Міністр охорони здоров’я України.
До складу функціональної підсистеми входять МОЗ, суб’єкти господарювання у сфері охорони здоров’я та сили цивільного захисту.
Для забезпечення оповіщення, управління, координації дій органів управління, суб’єктів господарювання у сфері охорони здоров’я та сил цивільного захисту функціональної підсистеми, здійснення цілодобового чергування і забезпечення збору, оброблення, узагальнення та аналізу інформації про обстановку функціонують:
на державному рівні – (оперативно-чергова, диспетчерська) Державний заклад «Українська станція виїзної екстреної консультативної медичної допомоги МОЗ України», оперативно-диспетчерський відділ Державного закладу «Український науково-практичний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф МОЗ України», Державна установа «Центр громадського здоров’я МОЗ України»;
на регіональному рівні – оперативно-диспетчерські служби центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф структурних підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, територіальні заклади громадського здоров’я;
на об’єктовому рівні – чергові (диспетчерські) служби суб’єктів господарювання у сфері охорони здоров’я (у разі їх утворення).
Під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій управління силами цивільного захисту здійснюється з пунктів управління в пунктах постійної дислокації.
Для забезпечення сталого управління у сфері охорони здоров’я та реалізації функцій, передбачених на особливий період, МОЗ використовує державну систему пунктів управління.
У період дії надзвичайного стану (в разі його введення) функціональна підсистема функціонує відповідно до вимог Кодексу цивільного захисту України та з урахуванням особливостей, що визначаються згідно із Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» та іншими нормативно-правовими актами.
В особливий період функціональна підсистема функціонує відповідно до вимог Кодексу цивільного захисту України та з урахуванням особливостей, що визначаються згідно із Законами України «Про правовий режим воєнного стану», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також іншими нормативно-правовими актами.
Вироком районного суду особу засуджено за ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України (КК) до одного року позбавлення волі; за ч. 2 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК до двох років позбавлення волі.
Також особу визнано невинуватим у пред’явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст.186 КК та виправдано за недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Відповідно до обставин кримінального провадження особа шляхом ривку відкрито заволодів золотим ланцюжком вартістю 18 000 гривень. Згодом особа повторно, відкрито шляхом ривку заволодів майном потерпілих на загальну суму 26500 грн.
Органом досудового розслідування особа обвинувачувався також у тому, що повторно відкрито, шляхом ривку намагався заволодіти майном іншої особи на загальну суму 7000 гривень, проте злочин до кінця не довів з причин, які не залежали від його волі. Так, порівнявшись з жінкою, засуджений намагався зірвати золотий ланцюжок, але з першої спроби йому не вдалося зірвати ланцюжок з шиї потерпілої, а від повторної спроби він відмовився та відразу почав тікати.
Апеляційний суд вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та в частині виправдання скасував та призначив покарання за ч. 1 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк один рік; за ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки; за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки та на підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим за сукупністю злочинів визначив покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років з відбуванням покарання у кримінально-виконавчій установі закритого типу.
Засуджений просив суд касаційної інстанції, зокрема, за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК — виправдати за недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Захисник вказував на те, що вина особи не доведена, оскільки в останній момент він відмовився від доведення злочину до кінця, не маючи намір повторювати спроби чи докладати більше зусиль.
Касаційний кримінальний суд не знайшов підстав для задоволення касаційних скарг.
ВС зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості особи у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення та правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК.
Особа виконав всі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не закінчив з причин, які не залежали від його волі (не зміг зірвати ланцюжок); а спосіб вчинення цього злочину є аналогічним, як і в інших епізодах відкритого викрадення ним чужого майна.
Касаційний кримінальний суд роз’яснив, що відповідно ж до ч. 2 ст. 17 КК особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Якщо ж перша спроба вчинення злочину виявилась невдалою і особа відмовляється від повторення злочину, то така відмова від повторення злочинного посягання не виключає кримінальної відповідальності за вже вчинений під час першої спроби замах на злочин (постанова від 07.05.2019 у справі № 489/4885/16-к).
Далее
Кабмин актуализировал Порядок регистрации паспортных документов иностранцев и лиц без гражданства в пунктах пропуска через государственную границу.
Соответствующее постановление № 444 было принято на правительственном заседании 8 мая. Оно вступило в силу 30 мая.
Установлено, что в случае когда уполномоченные органы (подразделения) иностранного государства выдают паспортные документы с нарушением принципов и норм международного права и/или с целью причинения вреда государственному суверенитету, независимости, территориальной целостности Украины, ее национальным интересам, Кабинет Министров может принять решение о непризнании Украиной паспортных документов, выданных такими органами (подразделениями).
Непризнанные паспортные документы для регистрации не принимаются.
Далее
Комитет по вопросам социальной политики, занятости и пенсионного обеспечения рекомендовал Парламенту принять за основу законопроекты № 7120 и № 7121, которые позволяют пересматривать размер прожиточного минимума из-за роста потребительских цен и тарифов.
Соответствующие изменения предлагается внести в Закон «О прожиточном минимуме».
Если в течение 3 месяцев подряд фактический размер прожиточного минимума на одно лицо (в том числе относительно основных социальных и демографических групп) превышает больше чем на 5 % его официально утвержденный размер на соответствующий период, Кабинет Министров безотлагательно должен внести в ВР проект о внесении изменений в Госбюджет в части повышения прожиточного минимума.
Предложения относительно изменений прожиточного минимума с учетом фактического роста потребительских цен и тарифов путем внесения изменений в Закон «О Государственном бюджете Украины» на текущий год должны быть внесены не позднее 20 дней с даты последнего обнародования роста цен.
Прожиточный минимум на одно лицо или отдельно для тех, кто относится к основным социальным и демографическим группам населения, по предоставлению Кабинета Министров ежегодно утверждается Верховной Радой отдельным законом не позже 1 апреля года, который предшествует плановому и периодически пересматривается вместе с уточнением показателей Государственного бюджета.
Далее
Верховний Суд України своїм рішенням від 17 квітня 2019 року підтвердив, що вакцинація є обов’язковою, а невакцинованим дітям не можна відвідувати дитячі садочки. Про це нагадує Міністерство охорони здоров’я України.
«У постанові Верховного суду зазначається, що держава має забезпечити дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на дошкільну освіту та інтересами інших дітей. Коли індивідуальний інтерес протиставляється загальному інтересу суспільства, загальне благо на безпеку та охорону здоров’я має перевагу.
Батьки можуть обирати форму навчання дитини, але держава встановлює певні правила реалізації такого права, щоби враховувались не лише права дитини на дошкільну освіту, а й забезпечувалась безпека та здоров’я всіх дітей», – йдеться у повідомленні.
У МОЗ зазначили, що це рішення – остаточне у справі, яка розглядається в судах різних інстанцій ще з 2016 року, та не підлягає оскарженню. Тоді до суду звернулася матір, чию невакциновану дитину відмовилися приймати до садочку. Жінка вбачала в цьому порушення права свого сина на освіту, а робити щеплення відмовилася «через недовіру до вакцин». І хоча спочатку Славутський міський районний суд Хмельницької області задовольнив її позов, садочок оскаржив це рішення.
«Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який зокрема забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій. МОЗ України сподівається, що суди по всій Україні враховуватимуть це рішення у своїй практиці», – додали у Міністерстві.
Нагадаємо, згідно з діючими нормами закону відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення за Календарем профілактичних щеплень, або у дитини є медичні протипоказання до вакцинації (ст. 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Далее
Працівник оскаржив до суду своє звільнення за прогул. Позивач зазначав, що працював у товаристві на посаді менеджера зі збуту у м. Миколаєві. Наказом товариства його було звільнено з посади на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП) за прогул без поважних причин. Позивач покликався на незаконність звільнення, оскільки в той час, коли були складені акти про нез`явлення на робочому місці без поважних причин, він перебував на лікарняних та знаходився у відпустці, тому таке звільнення проведено з порушенням вимог, передбачених КЗпП.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність звільнення позивача та поновили його на роботі.
Суди виходили з того, що з урахуванням постійного проживання особи у м. Миколаєві та відсутності належних та допустимих доказів оформлення відрядження працівника з іншого міста до м. Миколаєва, позивачем було доведено виконання роботи саме у м. Миколаєві.
Суди звернули увагу на те, що відповідачем не визначено відповідно до статті 29 КЗпП України робоче місце позивача, тому сам факт порушення трудової дисципліни відсутній, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено. З часу працевлаштування позивач виконував роботу у м. Миколаєві, а місцезнаходження підприємства визначено у м. Києві.
Суди зазначили, що повідомлення роботодавцем у листі від 09 лютого про те, що робоче місце позивача знаходиться у с. Петрівське Бориспільського району Київської області і подальше звільнення за прогул 21 лютого свідчить про недотримання відповідачем, визначеного частиною третьою статті 32 КЗпП України, двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, а саме зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце, оскільки за змістом частини першої статті 32 КЗпП України переведення в іншу місцевість допускається тільки за згодою працівника.
Оскільки переведення позивача як з м. Миколаєва, так і з м. Києва до с. Петрівське Бориспільського району Київської області, яке є іншим населеним пунктом, за відсутності згоди останнього є незаконним, судді дійшли висновку, що невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.
Верховний Суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій.
Суд вказав на те, що визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.
За змістом пункту 3 статті 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.
ВС визнав обґрунтованим висновок судів, що невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин та таке звільнення є незаконним (постанова від 08.05.2019 у справі № 489/1609/17).
Далее
