4 червня 2019 року Конституційний Суд України визнав такими неконституційними положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788–ХІІ зі змінами. Про це інформує відділ комунікацій Конституційного Суду України та правового моніторингу.
Зміни внесено законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213–VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911–VIII.
Конституційний Суд України зазначає, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об’єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов’язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.
У Рішенні зазначається, що Законом № 911 встановлено як додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників льотного та льотно-випробного складу, та 55 років для працівників освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення, а також артистів театрально-концертних й інших видовищних закладів, підприємств і колективів.
Відповідно до статті 51 Закону № 1788 пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Тобто у зазначеній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров’я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже, до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров’я і безпеки оточуючих.
«З наведеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов’язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років», – йдеться у повідомленні.
Конституційний Суд України виходить з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Крім того, на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом № 213 до оспорюваних положень Закону № 1788 щодо підвищення на п’ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п’ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону № 1788.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Далее
Позивач звернувся з позовом до управління державного архітектурно-будівельного контролю та просив суд скасувати постанову, якою його визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 8 статті 96 Кодексу України про адміністративне правопорушення.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Управління державного архітектурно-будівельного контролю звернулось до апеляційного адміністративного суду з касаційною скаргою, але з пропуском строку на апеляційне оскарження.
Суд апеляційної інстанції спочатку залишив апеляційну скаргу без руху, а згодом і відмовив у задоволенні заяви відповідача про поновлення строку на апеляційне оскарження та відмовив у відкритті апеляційного провадження.
Управління ДАБК звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій зазначало, що і судом першої інстанції не дотримано порядок та строки розгляду справи, справу фактично розглянуто за правилами загального провадження через 8 місяців після відкриття провадження у справі. А тому, на думку Управління ДАБК, доводи суду апеляційної інстанції з приводу того, що Управління повинно було подати апеляційну скаргу у десятиденний строк, незважаючи на відхилення судом першої інстанції від встановленого порядку та процесуальних строків розгляду даної категорії справ, є помилковими.
Касаційний адміністративний суд не визнав доводи відповідача такими, що свідчать про порушення апеляційним судом норм процесуального права та касаційну скаргу залишив без задоволення.
Верховний Суд зауважив, що оскільки статтею 286 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) передбачено спеціальний, усічений строк апеляційного оскарження, який становить 10 днів (а не 30 днів, як передбачено частиною 1 статті 295 КАС України), а тому строк, протягом якого особа, відповідно до частини 2 статті 295 КАС України, вправі вимагати поновлення строку апеляційного оскарження у зв’язку з несвоєчасним отриманням рішення суду, також не повинен перевищувати 10 днів.
Таку правову позицію щодо застосування норм процесуального права Верховний Суд уже висловлював у постанові від 27.02.2019р. у справі №500/6596/17.
Оскільки апеляційну скаргу відповідачем подано після спливу 10-тиденного строку з часу отримання копії оскаржуваного рішення та інших поважних причин пропуску строку апеляційного оскарження не наведено, ВС визнав обґрунтованою відмову апеляційного суду у відкритті апеляційного провадження (постанова від 17.04.2019 у справі № 522/17819/17).
Далее
Верховный Суд в составе Кассационного хозяйственного суда при рассмотрении дела № 905/691/18 пришел к заключению, что требование ООО о признании недействительным собственного решения является ненадлежащим способом защиты.
Постановление по делу было принято 22 мая, ознакомиться с ним можно в системе анализа судебных решений Verdictum.
В соответствии с обстоятельствами дела, ООО в лице исполняющего обязанности руководителя-распорядителя имущества должника арбитражного управляющего обратилось в хозяйственный суд с иском к ООО и ООО-1 о признании незаконным и отмене решения общего собрания участников ООО.
Закрывая производство по делу на основании п. 1 ч. 1 ст. 231 ХПК, низшие суды сослались на процессуальное совпадение истца и ответчика в одном и том же лице.
Верховный Суд поддержал позиции судов предыдущих инстанций и пришел к следующим выводам.
Согласно положениям ст. 53 Закона «О хозяйственных обществах»участник общества с ограниченной ответственностью имеет право продать или иным образом передать свою долю в уставном капитале одному или нескольким участникам этого общества.
В случае приобретения доли участника самим обществом с ограниченной ответственностью оно обязано реализовать ее другим участникам или третьим лицам в течение срока, не превышающего одного года, или уменьшить свой уставный капитал в соответствии со статьей 52 данного Закона.
В течение этого периода распределение прибыли, а также голосование и определение кворума в высшем органе проводятся без учета доли, приобретенной обществом.
Аналогичная норма содержится в ч. 4 ст. 147 Гражданского кодекса в редакции, действующей на момент возникновения правоотношений.
Судами установлено, что ООО после приобретения 99 % доли в уставном капитале не реализовало ее другим участникам или третьим лицам на протяжении года и не уменьшило уставный капитал общества в течение одного года.
ВС констатирует, что такие действия общества не изменяют правовой статус данной доли и не наделяют общество правом принимать участие в голосовании и в определении кворума на общем собрании.
Следовательно, ответчиком по делам о признании недействительным решения общего собрания является хозяйственное общество, а не его отдельные участники (акционеры), поскольку соответствующее решение является результатом волеизъявления не отдельного участника, а общего собрания участников как органа общества.
Законодательство не предусматривает защиты прав и законных интересов хозяйственного общества с помощью признания недействительным своего же решения.
Далее
Позивач просив суд визнати незаконним та скасувати наказ про своє звільнення. Особу було звільнено з займаної посади за пунктом 8 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Позивач покликалась на відсутність законного обґрунтування і доказів допущення з боку позивача одноразового грубого порушення законодавства чи обов’язків, передбачених контрактом, в результаті чого для підприємства настали значні негативні наслідки; а також вказувала, що при звільненні було порушено порядок накладення дисциплінарного стягнення, оскільки її не було належним чином ознайомлено з наказом про звільнення.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків про незаконність оскаржуваного наказу, оскільки відповідачем порушено вимоги трудового законодавства при звільненні позивача, спірний наказ не містив конкретного посилання, яке саме порушення стало підставою для звільнення і які значні наслідки настали в результаті цього для підприємства.
Верховний Суд не погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, судові рішення скасував, а у задоволенні позову відмовив.
Суд зазначив, що відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Згідно із пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України підставами для припинення трудового договору є підстави, передбачені контрактом.
Укладаючи контракт, позивач погодився з його умовами у тому числі з підвищеною відповідальністю за порушення його умов. Порушення хоча б одного з пунктів контракту є підставою для його дострокового розірвання.
Суд касаційної інстанції зазначив, що, з огляду на те, що позивач погодився з умовами контракту у тому числі і з підвищеною відповідальністю за порушення його умов, проте не забезпечив належне виконання покладених на нього обов’язків по управлінню підприємством, звільнення особи відбулося за наявності умов, визначених сторонами в контракті для його розірвання, проведене з дотриманням вимог чинного законодавства.
А судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано, що встановлені порушення директором умов контракту є самостійною підставою для його розірвання за відповідним підпунктом контракту.
ВС зауважив, що звільнення позивача відбулось на підставі пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, таке звільнення не носить характеру дисциплінарного стягнення, а є звільненням за невиконання умов трудового контракту, а тому відсутня необхідність встановлення обставин, які передбачені диспозицією статті 41 КЗпП України (постанова від 17.04.2019 у справі №235/774/18).
Далее
Особа звернулася до суду з вимогами про визнання договору купівлі-продажу недійсним, зобов`язання повернути незаконно отриманий у власність транспортний засіб, скасування державної реєстрації, зобов`язання видати нове свідоцтво про право власності на транспортний засіб.
Позивач зазначала, що у лютому 2016 року у зв`язку з виїздом за межі України, з метою належного зберігання та догляду за своїм автомобілем вона надала нотаріально посвідчену довіреність на право керування транспортним засобом та вчинення відносно нього всіх незаборонених законом правочинів.
Після повернення позивач дізналася, що представник переоформив право власності на автомобіль на себе, шляхом вчинення спочатку передоручення прав щодо розпорядження транспортним засобом іншій особі , який, діючи від її імені, але без її відома, на підставі довіреності, продав належний їй автомобіль за 5 000 грн особі, якій вона надала довіреність.
Позивач покликалась на те, що дії відповідачів прямо заборонені статтею 238 Цивільного кодексу України, крім того, відповідачі вчинили правочин у результаті зловмисної домовленості однієї сторони з другою стороною (стаття 232 ЦК України), що є підставою для визнання його недійсним.
Відповідачі вважали, що під час вчинення правочину, вони діяли відповідно до чинного законодавства та в межах повноважень, зазначених у довіреності.
Представник територіального сервісного центру МВС зазначив, що оскільки представник під час оформлення передоручення передав свої повноваження представника іншій особі, то міг виступати стороною за договором купівлі-продажу транспортного засобу на законних підставах.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив із того, що особа, діючи від імені позивача за довіреністю в порядку передоручення, мав право на укладання будь-яких правочинів щодо розпорядження автомобілем за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд, що відповідає закону та охоплюється обсягом повноважень, зазначених у довіреності. А позивач має право вимоги до відповідачів про отримання грошової суми, яка обумовлена договором купівлі-продажу.
Апеляційний суд не погодився з таким вирішенням спору, позов задовольнив частково, визнав недійсним договір купівлі-продажу автомобіля та зобов`язав передати позивачу автомобіль.
Апеляційний суд дійшов висновку, що представник, діючи на підставі довіреності, вчинив правочин від імені особи, яку він представляв, у своїх інтересах, та внаслідок вчинення цього правочину він набув право власності на автомобіль, належний позивачу.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду не знайшов підстав для скасування рішення апеляційного суду.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що матеріали справи не містять доказів, що представник повідомив позивача про факт вчинення передоручення щодо повноважень за довіреністю.
Відповідно до пояснень особи, на яку було оформлено передоручення, особа (представник), з яким він перебуває в дружніх та родинних стосунках, запропонував йому видати довіреність з тією метою, що на підставі неї він здійснить продаж спірного автомобіля саме йому, при цьому представник особисто визначив вартість автомобіля в 5 000 грн, які йому не передавав.
ВС нагадав, що частиною третьою статті 238 ЦК України передбачено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Згідно з частинами першою та другою статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.
Далее
Кассационный гражданский суд Верховного Суда при рассмотрении дела № 644/3610/16-ц (производство № 61-12782св18) сделал вывод относительно обязанности родителей платить алименты на совершеннолетнего ребенка до достижения им 23 лет при условии, что тот учится заочно и в связи с этим требует материальной помощи.
Суды предыдущих инстанций определили, что совершеннолетний, учащийся заочно, не имеет права на алименты. Суд аргументировал это возможностью ребенка работать и зарабатывать себе на жизнь, что снимает с родителей обязанность по его содержанию.
ВС не согласился с таким решением судов первой и апелляционной инстанций.
Семейным кодексом предусмотрен принцип равенства прав и обязанностей родителей: участвовать в материальных расходах обязаны оба родителя, независимо от того, с кем из них проживает ребенок.
Если совершеннолетний ребенок продолжает учебу и в связи с этим требует материальной помощи, родители обязаны содержать его до достижения 23 лет при условии, что они могут оказывать материальную помощь.
Также в соответствии с пунктом 20 постановления Пленума ВСУ от 15 мая 2006 года № 3 обязанность родителей содержать совершеннолетних дочь, сына, продолжающих учиться (независимо от формы обучения), возникает при совокупности таких юридических фактов:
— достижение дочерью, сыном возраста, превышающего 18, но менее 23 лет;
— продолжение ими обучения;
— потребность в связи с этим в материальной помощи;
— наличие у родителей возможности оказывать такую помощь (родители сами должны быть работоспособными и иметь заработок, позволяющий им содержать себя и своего совершеннолетнего ребенка).
Следовательно, обязанность родителей содержать совершеннолетнего ребенка, продолжающего учиться после достижения совершеннолетия, не зависит от формы обучения.
Далее
