Вироком районного суду особу засуджено за ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України (КК) до одного року позбавлення волі; за ч. 2 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК до двох років позбавлення волі.
Також особу визнано невинуватим у пред’явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст.186 КК та виправдано за недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Відповідно до обставин кримінального провадження особа шляхом ривку відкрито заволодів золотим ланцюжком вартістю 18 000 гривень. Згодом особа повторно, відкрито шляхом ривку заволодів майном потерпілих на загальну суму 26500 грн.
Органом досудового розслідування особа обвинувачувався також у тому, що повторно відкрито, шляхом ривку намагався заволодіти майном іншої особи на загальну суму 7000 гривень, проте злочин до кінця не довів з причин, які не залежали від його волі. Так, порівнявшись з жінкою, засуджений намагався зірвати золотий ланцюжок, але з першої спроби йому не вдалося зірвати ланцюжок з шиї потерпілої, а від повторної спроби він відмовився та відразу почав тікати.
Апеляційний суд вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та в частині виправдання скасував та призначив покарання за ч. 1 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк один рік; за ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки; за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки та на підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим за сукупністю злочинів визначив покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років з відбуванням покарання у кримінально-виконавчій установі закритого типу.
Засуджений просив суд касаційної інстанції, зокрема, за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК — виправдати за недоведеністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Захисник вказував на те, що вина особи не доведена, оскільки в останній момент він відмовився від доведення злочину до кінця, не маючи намір повторювати спроби чи докладати більше зусиль.
Касаційний кримінальний суд не знайшов підстав для задоволення касаційних скарг.
ВС зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості особи у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення та правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК.
Особа виконав всі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не закінчив з причин, які не залежали від його волі (не зміг зірвати ланцюжок); а спосіб вчинення цього злочину є аналогічним, як і в інших епізодах відкритого викрадення ним чужого майна.
Касаційний кримінальний суд роз’яснив, що відповідно ж до ч. 2 ст. 17 КК особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Якщо ж перша спроба вчинення злочину виявилась невдалою і особа відмовляється від повторення злочину, то така відмова від повторення злочинного посягання не виключає кримінальної відповідальності за вже вчинений під час першої спроби замах на злочин (постанова від 07.05.2019 у справі № 489/4885/16-к).
Далее
Верховний Суд України своїм рішенням від 17 квітня 2019 року підтвердив, що вакцинація є обов’язковою, а невакцинованим дітям не можна відвідувати дитячі садочки. Про це нагадує Міністерство охорони здоров’я України.
«У постанові Верховного суду зазначається, що держава має забезпечити дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на дошкільну освіту та інтересами інших дітей. Коли індивідуальний інтерес протиставляється загальному інтересу суспільства, загальне благо на безпеку та охорону здоров’я має перевагу.
Батьки можуть обирати форму навчання дитини, але держава встановлює певні правила реалізації такого права, щоби враховувались не лише права дитини на дошкільну освіту, а й забезпечувалась безпека та здоров’я всіх дітей», – йдеться у повідомленні.
У МОЗ зазначили, що це рішення – остаточне у справі, яка розглядається в судах різних інстанцій ще з 2016 року, та не підлягає оскарженню. Тоді до суду звернулася матір, чию невакциновану дитину відмовилися приймати до садочку. Жінка вбачала в цьому порушення права свого сина на освіту, а робити щеплення відмовилася «через недовіру до вакцин». І хоча спочатку Славутський міський районний суд Хмельницької області задовольнив її позов, садочок оскаржив це рішення.
«Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який зокрема забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій. МОЗ України сподівається, що суди по всій Україні враховуватимуть це рішення у своїй практиці», – додали у Міністерстві.
Нагадаємо, згідно з діючими нормами закону відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення за Календарем профілактичних щеплень, або у дитини є медичні протипоказання до вакцинації (ст. 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Далее
Працівник оскаржив до суду своє звільнення за прогул. Позивач зазначав, що працював у товаристві на посаді менеджера зі збуту у м. Миколаєві. Наказом товариства його було звільнено з посади на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП) за прогул без поважних причин. Позивач покликався на незаконність звільнення, оскільки в той час, коли були складені акти про нез`явлення на робочому місці без поважних причин, він перебував на лікарняних та знаходився у відпустці, тому таке звільнення проведено з порушенням вимог, передбачених КЗпП.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність звільнення позивача та поновили його на роботі.
Суди виходили з того, що з урахуванням постійного проживання особи у м. Миколаєві та відсутності належних та допустимих доказів оформлення відрядження працівника з іншого міста до м. Миколаєва, позивачем було доведено виконання роботи саме у м. Миколаєві.
Суди звернули увагу на те, що відповідачем не визначено відповідно до статті 29 КЗпП України робоче місце позивача, тому сам факт порушення трудової дисципліни відсутній, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено. З часу працевлаштування позивач виконував роботу у м. Миколаєві, а місцезнаходження підприємства визначено у м. Києві.
Суди зазначили, що повідомлення роботодавцем у листі від 09 лютого про те, що робоче місце позивача знаходиться у с. Петрівське Бориспільського району Київської області і подальше звільнення за прогул 21 лютого свідчить про недотримання відповідачем, визначеного частиною третьою статті 32 КЗпП України, двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, а саме зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце, оскільки за змістом частини першої статті 32 КЗпП України переведення в іншу місцевість допускається тільки за згодою працівника.
Оскільки переведення позивача як з м. Миколаєва, так і з м. Києва до с. Петрівське Бориспільського району Київської області, яке є іншим населеним пунктом, за відсутності згоди останнього є незаконним, судді дійшли висновку, що невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.
Верховний Суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій.
Суд вказав на те, що визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.
За змістом пункту 3 статті 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.
ВС визнав обґрунтованим висновок судів, що невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин та таке звільнення є незаконним (постанова від 08.05.2019 у справі № 489/1609/17).
Далее
Суди розглядали позов особи про скасування постанови інспектора про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП). У постанові зазначалось, що позивач здійснив стоянку на тротуарі, де для руху пішоходів залишилось менше 2 метрів, чим створив суттєву перешкоду для руху пішоходів і порушив пункт 15.10 (в)Правил дорожнього руху України (ПДР).
Позивач же вважав, що в його діях не було складу адміністративного правопорушення, автомобіль припарковано у дозволеному місці і він не створював перешкод для руху іншого транспорту та пішоходів.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов, оскільки, на їх переконання, правил стоянки позивач не порушив, адже припаркований автомобіль не створював перешкод руху пішоходів, що є обов’язковою об’єктивною ознакою поставленого йому за провину правопорушення. А відповідач не надав доказів правомірності ухваленого рішення.
Касаційний адміністративний суд визнав такі висновки судів передчасними, скасував судові рішення та передав справу для нового розгляду до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції погодився з тим, що створення перешкоди дорожньому руху або загрозу безпеці руху є обов’язковою умовою для притягнення до відповідальності за порушення правил зупинки, стоянки (частина третя статті 122 КпАП).
Суд зазначив, що сам факт того, що автомобіль припарковано на тротуарі, а не на проїзній частині, не може свідчити про відсутність перешкод дорожньому руху. А пішохід теж є учасником дорожнього руху і наявність умов для його пересування є важливою умовою належної організації дорожнього руху.
Оскільки з судових рішень не вбачається дослідження судами відеозапису з нагрудної камери патрульного, ВС вказав, що суди попередніх інстанцій дійшли поспішного висновку про те, що автомобіль позивача не створював перешкод для руху пішоходів, як такого, що ґрунтується на поверховому з’ясуванні обставин справи.
Касаційний адміністративний суд зазначив, що відеозапис є одним із тих доказів, якому потрібно надати правову оцінку (окремо та у сукупності з іншими доказами), відтак пересвідчитися у правомірності чи неправомірності оскарженої постанови (постанова від 15.05.2019 у справі № 464/1703/17).
Далее
Господарські суди розглядали справу за позовом Товариства до Головного управління Держгеокадастру про визнання недійсним рішення, визнання укладеною додаткової угоди.
Позивач покликався на те, що має переважне право на поновлення дії договору, про що направив лист-повідомлення та додав до нього проект додаткової угоди. Але відповідач безпідставно і з порушенням строків відмовив йому в укладенні додаткової угоди. Оскільки у встановлені статтею 33 Закону України «Про оренду землі» строки відповідач не повідомив про відмову в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі, позивач вважав спірний договір поновленим, а запропоновані зміни в частині строку дії договору та відсотків орендної плати відповідають нормам законодавства України та є більш сприятливими для відповідача.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що сторони не досягли згоди щодо зміни істотних умов договору, запропонованих позивачем. А договір оренди землі є припиненим, про що встановлено рішенням господарського суду в іншій справі, тому переважне право позивача на укладення договору також є припиненим і оскаржуваним листом-повідомленням права позивача не порушені.
З таким рішенням погодився і апеляційний суд.
Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки та справу в цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що орендар земельної ділянки виконав свій обов`язок щодо повідомлення орендодавця у строк, передбачений умовами договору оренди, що також узгоджується з положеннями частини 2 статті 33 Закону України «Про оренду землі».
А законодавець у частині 5 статті 33 Закону України «Про оренду землі» визначив алгоритм дій, який зобов`язує орендодавця після отримання листа-повідомлення орендаря:
1) розглянути лист-повідомлення на відповідність вимогам закону;
2) узгодити з орендарем (за необхідності) істотні умови договору;
3) за відсутності заперечень прийняти рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності);
4) укласти з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі.
За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендареві направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.
Касаційний господарський суд роз’яснив, що зазначені положення слід розуміти таким чином:
а) орендодавець у разі невідповідності змісту листа-повідомлення та умов проекту додаткової угоди вимогам закону повинен протягом місяця із дати його отримання повідомити орендареві про такі невідповідності, що, у свою чергу, може бути підставою для заперечення у задоволенні заяви орендаря;
б) може запропонувати свою редакцію істотних умов договору оренди землі.
Суд зауважив, що у разі встановлення обставин дотримання орендарем процедури і строків звернення до орендодавця із повідомленням про намір поновити договір оренди землі та невиконання орендодавцем установленого частиною 5 статті 33 Закону України «Про оренду землі» обов`язку у місячний термін розглянути надісланий орендарем лист-повідомлення, поведінку орендодавця не можна визнати добросовісною.
Оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши факт недотримання відповідачем порядку розгляду надісланого позивачем листа-повідомлення не проаналізували поведінку відповідача на предмет її добросовісності, ВС визнав висновки судів про відмову в задоволенні позову в частині визнання укладеною між Позивачем та Відповідачем додаткової угоди про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки передчасними і зробленими без урахування вимог частини 5 статті 33 Закону України «Про оренду землі».
Суд звернув увагу, що закріплений у цивільному законодавстві принцип добросовісності не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Далее
Как сообщает пресс-служба Минрегиона, министерство обновляет государственные строительные нормы относительно проектирования судов. В частности, изучается возможность проектирования в данных учреждениях современных комнат для дачи анонимных показаний, обустроенных специальным оборудованием, экраном с сокрытием изображения и изменением голоса свидетелей, находящихся под защитой (тайных свидетелей).
Сейчас в действующих нормах есть требования к проектированию отдельной комнаты для свидетелей, которая должна быть оборудована телефонной и видеосвязью. Однако, по словам заместителя Министра регионального развития, строительства и жилищно-коммунального хозяйства Украины Льва Парцхаладзе, это совсем не те условия и оборудование, которым должны быть обеспечены современные суды. Поэтому в министерстве будут изучать иностранный опыт, брать его за основу, адаптировать к украинским реалиям и внедрять.
ДБН В.2.2-26:2010 «Дома и сооружения. Суды» устанавливают требования к проектированию новых и реконструкции существующих домов под суды, а также помещений судов, встроенных в дома иного назначения.
Далее
