Фабула судового акту: Статтею 202 Сімейного кодексу України на повнолітніх дітей покладено обов’язок утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Проте, нормами частин 1, 2 статті 203 вказаного Кодексу визначено, що дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків. Дочка, син звільняються судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько не сплачували аліменти на утримання дитини, що призвело до виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, і така заборгованість є непогашеною на момент прийняття судом рішення про визначення розміру аліментів на батьків.
У даній справі особа ,яка є інвалідом І групи звернулась до суду із позовом про стягнення зі своєї повнолітньої доньки аліментів на своє утримання.
Вказані вимоги аргументовано тим, що він є непрацездатною особою внаслідок інвалідності, потребує сторонньої допомоги у виконанні життєво важливих соціальних функцій. Єдиним доходом є пенсія для осіб із інвалідністю, інших джерел доходу немає. Пенсія не забезпечує йому необхідного мінімуму проживання, сума, яка залишається після оплати комунальних послуг та придбання ліків є меншою ніж мінімальний прожитковий мінімум і її ледь вистачає на харчування. Із близьких родичів є лише мати, яка є пенсіонером, не працює та не має можливості допомагати йому матеріально. Дочка в добровільному порядку матеріально йому не допомагає та не піклується про нього.
Водночас донька позивача звернулась до суду із зустрічним позовом про звільнення від обов’язку утримання непрацездатного батька аргументуючи його тим, що останній ухилявся від виконання своїх батьківських обов’язків, щодо її належного виховання та утримання до її повноліття. Коштів на її утримання в добровільному порядку не надавав, має заборгованість з аліментів на її утримання та не надав їй дозволу на виїзд за кордон на спортивні змагання, чим позбавив її фізичного та спортивного розвитку.
Рішенням суду першої інстанції у первісному позові відмовлено та задоволено зустрічний позов. Обґрунтовуючи своє рішення місцевий суд вказав на те, що позивачем не надано доказів про стан здоров’я позивача та щомісячний розмір понесених ним витрат на лікування, а також про те, що позивач має скрутне матеріальне становище. Отже факт потреби матеріальної допомоги позивачем не доведено, що виключає можливість застосування частини першої статті 202 СК України та обов’язок відповідача утримувати свого непрацездатного батька. При задоволенні зустрічного позову суд зробив висновок, що позивач за первинним позовом ухилявся від виконання своїх батьківських обов’язків щодо належного виховання та утримання своєї доньки в період до її повноліття, що є підставою для відмови в позові про стягнення з доньки аліментів на користь батька.
З таким рішенням погодився і апеляційний суд.
На вказані рішення позивачем було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що його колишня дружина добровільно відмовилась від будь-якої допомоги на утримання дитини. Лише наприкінці 2005 року вона звернулась в суд з позовом про стягнення аліментів на утримання дитини. Він неодноразово намагався відвідати дитину за останнім місцем проживання в м. Дніпропетровську, однак за даною адресою донька не проживала. Колишня дружина чинила йому перешкоди у виконанні своїх батьківських обов’язків.
В свою чергу Касаційний цивільний суд частково задовольнив вказану скаргу – погодився із залишенням без задоволення і залишив без задоволення зустрічний позов.
Таке рішення КЦС обґрунтував тим, що відповідно до частини першої статті 204 СК України дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків.
Тлумачення статті 204 СК України (свідчить, що вона може застосовуватися, якщо встановлено у сукупності такі обставини: (а) непрацездатність матері, батька; (б) потребу матері, батька в матеріальній допомозі; (в) ухилення матері, батька від виконання батьківських обов’язків. Тобто, звільнення від обов’язку утримувати матір, батька може мати місце лише у випадку, якщо такий обов’язок у дочки, сина виник.
Проте встановивши, що позивач не довів факту потреби матеріальної допомоги, не врахували, що у його доньки не виник обов’язок утримувати позивача і зробили передчасний висновок про задоволення зустрічного позову.
Фабула судового акту: Позивач оскаржила наказ про її звільнення з посади завідувача відділення Медичного центру на підставі Закону України «Про запобігання корупції» у зв’язку з наявністю конфлікту інтересів, спричиненого роботою близької особи у її прямому підпорядкуванні – у відділенні денного перебування хворих на посаді лікаря-терапевта працювала її рідна сестра. З метою врегулювання конфлікту інтересів та на підставі ч. 4 ст. 28 Закону «Про запобігання корупції» позивач була звільнена з посади завідувача відділення Медичного центру за п. 9 ст. 36 Кодексу законів про працю України, п. 6 ч. 1 ст. 29 Закону «Про запобігання корупції». Позивач просила суд поновити її на даній посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу
Позивач вважала, що у неї був відсутній конфлікт інтересів, оскільки Законом України «Про запобігання корупції» не заборонене пряме підпорядкування близьких осіб юридичної особи публічного права. Також у порушення вимог цього Закону роботодавець не вжив всіх передбачених законом заходів для врегулювання конфлікту інтересів, а тому звільнення здійснене незаконно.
Так, на час звільнення позивача з посади у Медичному центрі були наявні вакантні посади, зокрема, фахівця підрозділу керівництва, лікаря-офтальмолога підрозділу поліклінічного відділення, сестри медичної фізіотерапевтичного кабінету підрозділу стоматологічного відділення; лікаря-лаборанта підрозділу клініко-діагностична лабораторія.
Відповідач проти позову заперечував, оскільки на момент звільнення позивача з посади можливість запропонувати їй іншу вакантну посаду була відсутня, оскільки рівнозначних вакансій не було. Також у Медичному центрі працюють інші близькі особи, тому застосування інших заходів врегулювання конфлікту інтересів було неможливим.
Відповідно до п. 1.2 Посадової інструкції лікаря-терапевта відділення денного перебування хворих Медичного центру лікар-терапевт безпосередньо підпорядковується завідувачу відділенням денного перебування хворих.
Судові рішення у справі:
Суд першої інстанції позов задовільнив, мотивуючи рішення тим, що роботодавець не вжив передбачених Законом України «Про запобігання корупції» заходів з метою врегулювання конфлікту інтересів, не запропонував особі наявні вакантні посади та звільнив її з займаної посади за відсутності відповідних підстав. Це рішення було залишено без змін судом апеляційної інстанції.
КЦС ВС визнав рішення судів попередніх інстанцій законними та обґрунтованими.
КЦС ВС зазначив, що завідувач відділенням медичної установи державного підприємства відповідно до підп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» є посадовою особою юридичної особи публічного права. Обмеження щодо прямого підпорядкування близьких осіб не поширюються на посадових осіб юридичних осіб публічного права, а тому сам факт наявності між такими посадовими особами родинних стосунків та факт їх роботи в одній установі в умовах прямого підпорядкування не є порушенням вимог антикорупційного законодавства.
Згідно з ч. 4 ст. 28 Законом України «Про запобігання корупції» безпосередній керівник або керівник органу, до повноважень якого належить звільнення/ініціювання звільнення з посади, якому стало відомо про конфлікт інтересів підлеглої йому особи, зобов’язаний вжити передбачені цим Законом України «Про запобігання корупції» заходи для запобігання та врегулювання конфлікту інтересів такої особи.
КЦС ВС визнав правильним висновок судів, що керівник не вжив передбачених Законом заходів з метою врегулювання конфлікту інтересів, зокрема, не запропонував позивачу інші вакантні посади.
КЦС ВС щодо доводів представника відповідача про те, що на момент звільнення позивача рівнозначні вакантні посади були відсутні, а тому застосування такого заходу врегулювання конфлікту інтересів як переведення на іншу посаду не було можливим, зауважив, що Законом не передбачений обов’язок роботодавця пропонувати саме рівнозначну посаду.
З зазначеним рішенням можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/80112063
Далее
Фабула судового акту: Предметом розгляду цією судової справи є позов про стягнення заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги поданий виконавцем цих послуг. На підставі особистого рахунку споживача виконавцем житлово-комунальних послуг був виставлений рахунок, а після відмови споживача його оплатити, сума боргу була стягнута через суд. Споживач наполягав на тому, що виконавець фактично не надав заявлений у рахунку об’єм житлово-комунальних послуг, проте суд не прийняв це до уваги і задовільнив позов виконавця. Суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили рішення суду першої інстанції без змін.
Так, ВС прийшов до наступного висновку. Хоча відповідно до ст. 19 ЗУ «Про житлово- комунальні послуги» такі послуги надаються виключно на договірних засадах, стаття 20 цього ж закону передбачає що споживач зобов’язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг , підготовлений виконавцем на основі типового договору. Тому у випадку фактичного користування житлово-комунальними послугами відсутність укладеного договору не звільняє споживача від обов’язку оплачувати такі послуги за тарифами для населення встановленими виконавчим комітетом органу місцевого самоврядування.
Водночас споживач для звільнення від оплати за житлово-комунальні послуги повинен не лише не мати відповідного договору та фактично ними не користуватися, а відмовитися в установленому порядку від їх отримання. У матеріалах справи відмова споживача відсутня.
Якщо споживач не відмовляється від оплати послуг, а оспорює об’єм наданих житлово-комунальних послуг виконавцем або їх якість у справі повинні бути певні акти – претензії, як докази спростування заявленої суми стягнення. Звісно таких документів споживачем у справу надано не було.
Власне в проблематичності складення актів — претензій і подальших розрахунків суми ненаданих послуг для зменшення виставленого рахунку виконавцем і полягає вся безправність споживача у сфері надання житлово-комунальних послуг. Навіть якщо такі акти і будуть складені виконавець звісно їх проігнорує і продовжить виставляти рахунки за власною математикою додаючи до боргу суми пені та штрафних санкцій. Саме неможливість споживача вплинути на систему виставлення рахунків виконавцем житлово-комунальних послуг та врахування у цих рахунках актів-претензій унеможливлює подальших захист його прав, в тому числі і в суді.
У серпні 2012 року депутати Шумської міської ради Тернопільської області звернулися до Шумського районного суду Тернопільської області з позовом, у якому просили скасувати декілька рішень Шумської міськради щодо укладення договору оренди на земельну ділянку з товариством з обмеженою відповідальністю «Шумськ-Інвест».
Велика Палата розглянула справу №1917/1188/2012 (№ 826/1291/17) та дійшла наступного висновку.
Правовий статус депутата місцевої ради як представника інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого органу та рівноправного члена місцевої ради, а також гарантії депутатської діяльності визначені та встановлені Конституцією України, законами України №280/97-ВР від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» та №93-IV від 11 липня 2002 року «Про статус депутатів місцевих рад», відповідно до положень яких депутат місцевої ради має право реалізувати свої права щодо внесення пропозицій для розгляду їх радою та її органами, пропозицій і зауважень до порядку денного засідань ради та її органів, порядку розгляду обговорюваних питань та їх суті, на розгляд ради та її органів пропозицій з питань, пов’язаних з його депутатською діяльністю. Саме у такий спосіб депутат місцевої ради реалізує своє право на участь у діяльності ради та у прийнятті радою відповідних рішень.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що депутат ради законодавчо не наділений правом здійснювати представництво інтересів територіальної громади в судах. Нормами чинного законодавства для депутата встановлений особливий спосіб впливу як на прийняття рішень органом місцевого самоврядування, так і на життя мешканців відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб’єктами та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні не адміністративним, а цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб’єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді.
Раніше Верховний Суд відхилив апеляційну скаргу у справі, у якій предметом позову є бездіяльність Верховної Ради у вирішенні однієї з ключових українських правових проблем.
Учасник ТОВ звернувся з позовом в інтересах ТОВ про скасування рішення про державну реєстрацію права власності; витребування з чужого незаконного володіння на користь ТОВ майна. Також подано заяву про забезпечення позову та заяву про забезпечення доказів.
Ухвалою господарського суду у справі № 904/4669/18, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, повернуто позовну заяву, заяву про забезпечення позову та заяву про забезпечення доказів на підставі п. 4 ч. 5 ст. 174 ГПК України.
КГС ВС постановою рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін з огляду на таке. Право на звернення до господарського суду в інтересах юридичної особи надано ст. 54 ГПК України власнику (учаснику, акціонеру), якому належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства (крім привілейованих акцій), або частка у власності юридичної особи якого становить 10 і більше відсотків, в разі подання ним позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою.
С ВС звернула увагу на те, що правове регулювання ст. 54 ГПК України поширюється саме на випадки подання позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою. Тобто на підставі наведеної процесуальної норми власник (учасник, акціонер) може звернутися до суду в інтересах юридичної особи саме із зазначеним позовом. З іншими позовами в інтересах юридичної особи власник (учасник, акціонер) може звернутися лише в разі наявності підстав, прямо передбачених відповідними законодавчими нормами.
Оскільки положеннями чинного законодавства не передбачено звернення учасника (засновника, акціонера, члена) юридичної особи до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів цієї особи поза відносинами представництва, окрім позовів про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, Суд вважає обґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанції.
З текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/80181036.
?Ухвала КГС ВС від 27.02.2019 № 911/2129/17:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80579918
⚡Ключові висновки КГС :
✔️Відповідно до ч. 1 ст. 232 ЦК правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
✔️У справі, яка розглядається, задовольняючи позовні вимоги ТОВ про визнання договорів недійсними, суди виходили із того, що укладення оспорюваних правочинів відбулося внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, що відповідно до положень статті 232 ЦК є підставою для визнання їх недійсними. При цьому, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, ці договори укладено позивачем в особі директора та в.о., які діяли на підставі, відповідно, статуту та наказу.
✔️Наразі існує два правових підходи щодо застосування ч. 1 ст. 232 ЦК:
➡️1. Вчинення правочинів юридичною особою через свої органи з огляду на приписи статті 237 ЦК утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.
➡️2. Дія статті 232 ЦК поширюється тільки на договірне представництво, оскільки представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи.
✔️Наведені обставини свідчать про наявність правової проблеми та неоднакове застосування судами норм статей 92, 232 ЦК і глави 17 ЦК, що зумовлює необхідність передачі справи № 911/2129/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
?«У липні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (далі – ТОВ «ТЛК «Арктика») звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нагваль-Фіш» (далі – ТОВ «Нагваль-Фіш») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Крупенія» (далі – ТОВ «Крупенія») про визнання недійсними договору купівлі-продажу від 23.05.2016 № 23/05-КП1 і договору від 01.06.2016 № 1/06-1КП-ОБ, за яким відчужене майно позивача, та витребування майна у власність позивача.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорювані правочини вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, що відповідно до положень статей 215, 232 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) є підставою для визнання цих договорів недійсними.
22.08.2017 ТОВ «ТЛК «Арктика» подало до суду заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої змінило предмет позову в частині позовних вимог щодо витребування майна та просило витребувати від ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика»:
– майно, що забезпечує функціонування (постачання електроенергії) комплексу «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», а саме: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 №05014948); кабельну лінію від комірки № 1 — Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 — Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об’єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце – Крюківщина – Боярка, км 4+430 (ліворуч), що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н., с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46 а;
– холодильне обладнання на базі компресорних станцій, розміщене в рибному ярмарку та комплексі по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», який складається з: адміністративного корпусу «А» площею 1 237,2 кв. м; рибного ярмарку «Б» площею 2 983,0 кв. м; комплексу по зберіганню продуктів харчування «В» площею 16 522,2 кв. м; насосної підстанції «Г» площею 37,5 кв. м та механічної майстерні «Д» площею 128,7 кв. м, та внутрішньо майданчикову мережу 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор, що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н., с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46 а.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 07.09.2017 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» залучено Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Державний ощадний банк України»).
Рішенням Господарського суду Київської області від 21.09.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2018, позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним укладений 23.05.2016 між ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Нагваль-Фіш» договір купівлі-продажу № 23/05-КП1; визнано недійсним укладений 01.06.2016 між ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Крупенія» договір № 1/06-1КП-ОБ, за якими відчужене майно позивача; витребувано від ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» наведене вище майно. Стягнуто з ТОВ «Нагваль-Фіш» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 600,00 грн; стягнуто з ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» витрати зі сплати судового збору в розмірі 5 400,00 грн.
Суди дійшли висновку про те, що оспорювані договори укладено з порушенням приписів статей 13, 92, 203, 237, 238 ЦК і статей 6, 44 Господарського кодексу України (далі – ГК), що свідчить про наявність правових підстав для визнання їх недійсними відповідно до статей 215, 232 ЦК. Крім того, суди дійшли висновку щодо доведеності решти позовних вимог.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у лютому 2018 року ПАТ «Державний ощадний банк України» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» обґрунтувало, зокрема, тим, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення статті 232 ЦК, оскільки органи юридичної особи – загальні збори та виконавчий орган (стаття 97 ЦК) не підпадають під визначення представника в контексті статті 232 ЦК, з огляду на що ця норма не може застосовуватися у випадку , коли правочин вчиняється органом юридичної особи навіть всупереч інтересам юридичної особи; судами не встановлено самого факту зловмисної домовленості представників сторін, а також те, чи дійсно укладення оспорюваних договорів суперечило волі позивача, та чи було вчинено позивачем дії щодо повернення отриманого за цими договорами або навпаки вчинено дії, що свідчать про схвалення таких правочинів; крім того, на думку скаржника, при розгляді справи було допущено порушення норм процесуального права, а саме статей 21, 61 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК; у редакції, чинній на час подання позову).
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.05.2018 відкрито касаційне провадження у справі № 911/2129/17 за касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» на рішення Господарського суду Київської області від 21.09.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2018 та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.07.2018.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.07.2018 розгляд касаційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» відкладено на 22.08.2018.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.08.2018 зупинено провадження у справі № 911/2129/17 до закінчення перегляду у касаційному порядку об’єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судового рішення у подібних правовідносинах у справі № 910/7547/17.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.01.2019 поновлено провадження у справі № 911/2129/17 та призначено касаційну скаргу до розгляду.
18.07.2018 ПАТ «Державний ощадний банк України» подало клопотання про передачу справи № 911/2129/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, на думку скаржника, справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування статті 232 ЦК у випадках, коли правочин вчиняється органом управління юридичної особи. Зокрема, скаржником зауважено, що поширення судової практики стосовно визнання того, що представником юридичної особи можуть бути його органи управління, та визнання судами правочинів недійсними із цих підстав спричинить нестабільність цивільного обороту і сприятиме розповсюдженню випадків визнання майже кожного правочину, вчиненого директором (керівником) юридичної особи, недійсним відповідно до статті 232 ЦК.
21.08.2018 ПАТ «Державний ощадний банк України» надало суду на підтвердження своєї правової позиції науковий висновок Київського регіонального центру Національної академії правових наук України від 21.08.2018 щодо застосування статей 92, 232 ЦК при вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, недійсним.
25.02.2019 на адресу суду від ТОВ «ТЛК «Арктика» надійшло заперечення на клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке мотивовано тим, що зазначене клопотання не містить належних обґрунтувань наявності правових підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому ТОВ «ТЛК «Арктика» послалося на поданий ним до суду науковий висновок доктора юридичних наук, професора, завідувача відділу правового забезпечення ринкової економіки НДІ приватного права і підприємництва імені акад. Ф.Г. Бурчака Національної академії правових наук України Беляневич О.А. щодо застосування частини 1 статті 232 ЦК при вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, недійсним.
26.02.2019 ПАТ «Державний ощадний банк України» подало до суду висновок від 26.02.2019 контрольної наукової експертизи щодо перевірки наукових висновків стосовно застосування статті 232 ЦК при вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, недійсним, проведеної Національною академією правових наук України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги разом з матеріалами справи, дослідивши подане ПАТ «Державний ощадний банк України» клопотання, заслухавши думку представників ПАТ «Державний ощадний банк України» та ТОВ «ТЛК «Арктика», Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що клопотання ПАТ «Державний ощадний банк України» про передачу справи № 911/2129/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини 5 статті 302 ГПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини 5 статті 302 ГПК, суд у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також оцінює, чи містить справа виключну правову проблему і чи така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
При цьому правова проблема має бути наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які вже існують; відсутня стала судова практика у відповідних питаннях; поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; а вирішення цієї проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Відповідно, можна дійти висновку про виключність цієї правової проблеми.
Предметом позову у справі, яка розглядається, є, зокрема, вимога ТОВ «ТЛК «Арктика» про визнання недійсними договору від 23.05.2016 купівлі-продажу № 23/05-КП1 і договору від 01.06.2016 № 1/06-1КП-ОБ, за яким відчужене майно позивача, укладених ТОВ «ТЛК «Арктика» з ТОВ «Нагваль-Фіш» і ТОВ «Крупенія», з підстав, передбачених статтями 215, 232 ЦК.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорювані договори укладено за попередньою зловмисною домовленістю виконавчих органів сторін договорів та з порушенням вимог статті 92 ЦК, що відповідно до статей 215, 232 ЦК є підставою для визнання цих договорів недійсними.
У справі, яка розглядається, задовольняючи позовні вимоги ТОВ «ТЛК «Арктика» про визнання договорів недійсними, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що укладення оспорюваних правочинів відбулося внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, що відповідно до положень статті 232 ЦК є підставою для визнання їх недійсними. При цьому, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, ці договори укладено позивачем в особі директора Скорика В.М. та в.о. директора Грушка В.Ю., які діяли на підставі, відповідно, статуту та наказу. Тобто керівники ТОВ «ТЛК «Арктика» виступали від імені юридичної особи у відносинах з третіми особами і згідно з положеннями статті 237 ЦК здійснювали функції представництва на підставі акта органу юридичної особи.
Крім того, суди виходили із того, що фактичні обставини справи свідчать про відсутність підстав вважати дії зазначених осіб щодо відчуження використовуваних в господарській діяльності позивача основних фондів, вчиненими в інтересах ТОВ «ТЛК «Арктика», виходячи з обставин господарської діяльності товариства, що в свою чергу свідчить про порушення закріпленого у частині 3 статті 92 ЦК принципу дієздатності юридичної особи, оскільки орган управління ТОВ «ТЛК «Арктика», виступаючи від імені цієї юридичної особи, вчинив оспорювані правочини всупереч засадам представництва юридичної особи її органами управління (добросовісності, розумності, логічності, спрямованості на досягнення мети здійснення господарської діяльності).
Аналогічне за змістом обґрунтування щодо застосування статті 232 ЦК при вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, недійсним наведено у науковому висновку доктора юридичних наук, професора, завідувача відділу правового забезпечення ринкової економіки НДІ приватного права і підприємництва імені акад. Ф.Г. Бурчака Національної академії правових наук України Беляневич О.А., підготовленому за зверненням ТОВ «ТЛК «Арктика». Так, у цьому висновку викладено думку про те, що дія норми частини 1 статті 232 ЦК поширюється на всі види представництва, в тому числі на представництво юридичної особи її органом. У наведеному науковому висновку зазначено, що таку правову позицію підтримує, зокрема, професор Ромовська З.В.
Правову позицію стосовно того, що вчинення правочинів юридичною особою через свої органи з огляду на приписи статті 237 ЦК утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами, викладено у численних постановах як Верховного Суду України, так і у постановах Верховного Суду, зокрема у постановах Верховного Суду від 07.03.2018 у справі № 910/24073/16, від 22.08.2018 у справі № 920/1175/17, від 11.12.2018 у справі № 910/22627/17, від 23.01.2019 у справі № 924/273/18, у постановах Верховного Суду України від 21.09.2016 у справі № 902/841/15, від 12.07.2017 у справі № 910/31610/15, від 13.03.2017 у справі № 760/8121/16-ц.
Разом із тим у науковому висновку, який ПАТ «Державний ощадний банк України» долучив до клопотання про передачу справи № 911/2129/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, наведено думку членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді Кузнєцової Н.С., Дзери О.В., Коструби А.В. про те, що дія статті 232 ЦК поширюється тільки на договірне представництво, оскільки представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 ЦК. У цьому висновку зазначено, що аналогічну думку висловлюють також науковці Крат В.І. (нині суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду) і Фролов В.Д.
Зазначену позицію висловлено у постановах Вищого господарського суду України від 01.10.2015 у справі № 910/22565/13, від 19.07.2016 у справі № 904/327/16,від 15.11.2016 у справі № 910/905/16, від 28.02.2017 у справі № 910/11873/16, від 16.03.2017 у справі № 910/11874/16, від 03.10.2017 у справі № 914/3023/14 та постановах Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 910/19198/16, від 11.07.2018 у справі № 909/929/17, від 27.06.2018 у справі № 908/1967/17.
Крім того, згідно з висновком контрольної наукової експертизи щодо перевірки наукових висновків стосовно застосування статті 232 ЦК при вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, недійсним, який також надано ПАТ «Державний ощадний банк України», членами Науково-консультативної ради при Верховному Суді Кохановоською О.В. і Галянтич М.К. за результатами перевірки первинних висновків експертів, підтверджено висновки, зроблені членами Науково-консультативної ради при Верховному Суді Кузнєцовою Н.С., Дзерою О.В., Кострубою А.В. Водночас зауважено про помилковість висновку професора Беляневич О.А. щодо поширення дії частини 1 статті 232 ЦК на всі види представництва, в тому числі представництво юридичної особи її керівником.
Аналіз зазначеного вище вказує на те, що спірним є можливість застосування приписів статті 232 ЦК до правочину, який вчинено органом юридичної особи, та на наявність суперечностей щодо застосування положень статті 92 ЦК у контексті статей 237, 232 ЦК як у справі № 911/2129/17, яка розглядається, так і у судовій практиці загалом, а також у науковому тлумаченні цих норм, що, на думку колегії суддів, створює передумови для формування різних правових позицій судів усіх рівнів.
Водночас колегія суддів вважає за доцільне зауважити, що у постанові Верховного Суду у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17, до закінчення перегляду судових рішень у якій було зупинено провадження у справі № 911/2129/17, яка розглядається, висловлено правову позицію, що «у визнанні правочину недійсним з відповідної підстави (стаття 232 ЦК) доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання». Таким чином, висновки об’єднаної палати Касаційного господарського суду у наведеній справі, не усунули розбіжностей у застосуванні статті 232 ЦК до правовідносин, що виникають внаслідок здійснення керівником юридичної особи в межах наданих йому статутом повноважень функцій управління (у тому числі укладення правочинів) такою юридичною особою.
Визнання судом правочину недійсним можливо лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом, правова невизначеність у питаннях представництва органу юридичної особи, у тому числі її керівника, у контексті положень як статті 237 ЦК, так і змісту глави 17 ЦК загалом, а відтак і можливості застосування положень статті 232 ЦК до правочину, який вчинено органом юридичної особи, може вплинути на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики наведених норм права. Вирішення такої правової проблеми необхідне для дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі, а також для забезпечення задекларованого у частині 1 статті 2 ГПК завдання господарського судочинства щодо справедливого вирішення судом спору та гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права особи на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо її прав та обов’язків цивільного характеру.
З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що наведені обставини свідчать про наявність правової проблеми та неоднакове застосування судами норм статей 92, 232 ЦК і глави 17 ЦК, що зумовлює необхідність передачі справи № 911/2129/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
У цьому контексті формування Великою Палатою Верховного Суду єдиної правової позиції щодо застосування наведених норм права у зазначених правовідносинах запобігатиме можливим випадкам різного тлумачення відповідних норм законодавства.»
