Фабула судового акту: У рішенні, яке пропонується до уваги читача Касаційний цивільний суд в черговий раз підтвердив позицію про те, що комісії за обслуговування кредиту та інші обов’язкові платежі, які не пов’язані із послугами з кредитування, яку було раніше висловлено у постанові Верховного суду України від 16.11.2016 № 6-1746цс16.
У даній справі позичальником під час судового розгляду спору про стягнення з нього боргу за кредитним договором на користь банку було подано зустрічний позов, який вмотивовано тим, що пунктом 7.1 спірного кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0, 20% від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору, якими покладено на позичальника обов’язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». Також боржник у своїй позовній заяві вказав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту.
Судом першої інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Натомість апеляційний суд погодився із доводами боржника та задовольнив його вимоги оскільки пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу.
Незгода з рішенням апеляційного суду стала підставою для звернення банку до Касаційного цивільного суду зі скаргою.
Оцінюючи доводи касаційної скарги на предмет їх відповідності нормам чинного законодавства КЦС вказав наступне.
За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Постанова КЦС ВС від 25.02.2019 № 199/2099/17 (61-35533св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/80235729
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
✔️Установивши, що спірний будинок був побудований під час шлюбу сторін, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, суд дійшов правильного висновку про те, що вказане майно підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
✔️Доводи про те, що будинок побудований за її особисті кошти, а не за спільні кошти подружжя, є безпідставними, оскільки відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно.
✔️Враховуючи те, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, є вірним висновок про визнання за позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.
?«Короткий зміст позовних вимог
У березні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що з 24 січня 2004 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі. 15 листопада 2001 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_5 придбала будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 який розташований на земельній ділянці площею 1 434 кв. м. Під час шлюбу сторони знесли будинок та побудували на земельній ділянці новий будинок, будівництво якого завершилося 08 вересня 2015 року, право власності на який зареєстровано за відповідачем. 07 серпня 2014 році відповідач приватизувала земельну ділянку, на якій розташовано спірний житловий будинок.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_4 просив визнати спірні будинок та земельну ділянку об’єктами спільної сумісної власності подружжя та провести поділ спільного сумісного майна подружжя, визнавши за кожним по 1/2 частини спірного майна.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.
Визнано будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя.
Поділено спільну сумісну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5, визнавши за ОСОБА_4 право власності по 1/2 частини будинку АДРЕСА_1, який в цілому складається із: житлового будинку літ. Д-1 загальною площею 111,7 кв. м, жилою площею 50,0 кв. м, сараю літ. Б, гаражу літ. Е, вбиральні літ. Ж, душу літ. И, № 1-7, І споруд, замощення.
Залишено у власності ОСОБА_5 1/2 частини вказаного будинку.
В іншій частині позову відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що спірний будинок був побудований сторонами під час шлюбу, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, а тому вказане майно підлягає поділу між колишнім подружжям у рівних частках. Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка є особистою приватною власністю відповідача, оскільки була набута нею внаслідок приватизації.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.
Позов ОСОБА_4 в оскаржуваній частині задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини земельної ділянки по АДРЕСА_1, залишивши у власності ОСОБА_5 іншу 1/2 частини зазначеної земельної ділянки.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання земельної ділянки об’єктом спільної сумісної власності подружжя відмовлено.
Визнаючи за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, яка необхідна для обслуговування будинку.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У справі, що переглядається, установлено, що з 24 січня 2004 року по 18 квітня 2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі.
15 листопада 2001 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_5 придбала будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 1 434 кв. м.
07 серпня 2014 році відповідач у порядку приватизації отримала свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_1.
Під час перебування в шлюбі сторони знесли будинок № 146 та побудували на вказаній земельній ділянці новий будинок, будівництво якого завершилося 08 вересня 2015 року. Вказаний будинок складається із: житлового будинку літ. Д-1 загальною площею 111,7 кв. м, жилою площею 50,0 кв. м, сараю літ. Б, гаражу літ. Е, вбиральні літ. Ж та душу літ. И.
01 лютого 2016 року за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на вказаний будинок.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України).
Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Установивши, що спірний будинок був побудований під час шлюбу сторін, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вказане майно підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
Доводи касаційної скарги про те, що будинок побудований за її особисті кошти, а не за спільні кошти подружжя, є безпідставними, оскільки відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про визнання на позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки, з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації.
Згідно з положеннями частини першою статті 81, частини третьої статті 116 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.
Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз’яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року № 6-814цс15.
Суд апеляційної інстанції, враховуючи те, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, дійшов правильного висновку про визнання за позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.
З огляду на це, безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про визнання за позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.
Також безпідставними є доводи ОСОБА_5 про порушено її права на участь у судовому засіданні, оскільки вона належним чином повідомлялась про розгляд справи, у судових засіданнях судів першої та апеляційної інстанцій був присутнім її представник ОСОБА_7
Доводи касаційної скарги про те, що вона не уповноважувала ОСОБА_7 представляти її інтереси, спростовуються матеріалами справи, а саме договорами про надання правової допомоги від 03 червня 2017 року, 05 жовтня 2017 року та від 10 листопада 2017 року, які були чинними на час ухвалення розгляду судами справи (а. с. 151 т. 1, а. с. 13, 48 т. 2, ). При цьому матеріали справи не містять доказів на підтвердження доводів ОСОБА_5 про те, що вона не підписувала вказані договори.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та постанову апеляційного суду — без змін.
Оскільки ухвалою суду касаційної інстанції від 03 вересня 2018 року зупинено дію оскаржуваних судових рішення до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про те, що підстави для їх скасування відсутні, тому дія рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2017 року в нескасованій частині та постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 березня 2018 року підлягає поновленню.»
КАС/ВС у постанові від 05.03.2019 р. у справі №814/2634/16, дійшов висновку, що посадові особи податкового органу вправі звернутися до суду з позовом про визнання установчих документів недійсними в разі виявлення ознак фіктивності суб’єкта господарювання (підприємництва).
Стаття 551 Господарського кодексу України містить ознаки (критерії), за якими юридична особа чи діяльність фізичної особи-підприємця можуть бути визнані фіктивними, тобто такими, в яких зовнішня організаційно-правова форма не відповідає її суті та меті створення. Ознаки фіктивності мають бути доведені належними, допустимими і достовірними доказами.
Підставою для звернення з позовом позивачем наведено інформацію, відповідно до якої посадовими особами Інспекції здійснено вихід за місцем реєстрації відповідача та встановлено відсутність підприємства за місцем знаходження, за результатами чого складено довідку від 11 листопада 2016 року № 8648/7/14-29-21-11, в якій вказано, що за адресою розташовані нежитлові об’єкти без жодних вивісок, а також встановити на території Миколаївської області будь-яких працівників Товариства та опитати їх із питань правомірності використання податкової адреси не є можливим.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25 липня 2016 року державним реєстратором до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис щодо внесення змін до відомостей про юридичну особу, пов’язані із зміною керівника Товариства з обмеженою відповідальністю «Вакуум Проджект», а саме — ОСОБА_1.
Щодо визнання недійсними реєстраційних та установчих (засновницьких) документів Товариства.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року № 755-IV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі — Закон № 755) місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону № 755 визначено перелік документів, які подаються для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, у тому числі змін до установчих документів юридичної особи.
Згідно з частиною першою стаття 25 Закону № 755 (у редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин) визначено, що державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі: 1) документів, що подаються заявником для державної реєстрації; 2) судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі або заборону (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій, а також надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження»; 3) рішень, прийнятих за результатами оскарження в адміністративному порядку відповідно до статті 34 цього Закону.
Проте, позивачем, як з’ясовано судами попередніх інстанцій, на підтвердження своєї правової позиції не надано судового рішення про скасування рішення засновників відповідача або уповноваженого ними органу про внесення змін до установчих документів юридичної особи, або про визнання повністю або частково недійсними змін до установчих документів цієї юридичної особи.
Відповідно ж до пункту 67.2 статті 67 Податкового кодексу України контролюючі органи в установленому законом порядку мають право звертатися до суду про винесення судового рішення щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів.
Саме з цією метою законодавець зобов’язує платника податків стати на податковий облік.
Зазначена законодавча норма встановлює повноваження органу доходів і зборів звертатись до суду з позовами про припинення юридичної особи, відміну державної реєстрації юридичної особи (фізичної особи-підприємця), скасування державної реєстрації змін до установчих документів саме з метою забезпечення контролю за виконанням податкового обов’язку платниками податків.
У такому разі внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про відсутність юридичної особи відповідача за місцезнаходженням може бути підставою для припинення цієї юридичної особи, а не мотивом для скасування державної реєстрації змін до установчих документів щодо зміни місцезнаходження, на чому наполягає позивач, оскільки саме припинення юридичної особи є належним засобом податкового контролю.
Щодо припинення юридичної особи
Згідно з підпунктом 20.1.37 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України посадові особи податкового органу вправі звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та припинення фізичною особою — підприємцем підприємницької діяльності, та/або про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб’єктів господарювання.
За статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво як вид господарської діяльності — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Мета одержання прибутку як одна з ознак (характерних рис) підприємництва, як правило, знаходить своє відображення в установчих документах суб’єкта підприємницької діяльності і простежується з характеру його діяльності.
Згідно зі статтею 551 Господарського кодексу України ознаками фіктивності, що дають підстави для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою-підприємцем, у тому числі визнання реєстраційних документів недійсними, є: реєстрація (перереєстрація) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені документи; нереєстрація в державних органах, якщо обов’язок реєстрації передбачено законодавством; реєстрація (перереєстрація) у органах державної реєстрації фізичними особами з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження; реєстрація (перереєстрація) та провадження фінансово-господарської діяльності без відома та згоди його засновників та призначених у законному порядку керівників.
Верховний Суд України у постанові 30 вересня 2015 року у справі № 21-1575а15, застосовуючи нормативний синтетичний підхід у подібних правовідносинах, дійшов висновку, що посадові особи податкового органу вправі звернутися до суду з позовом про визнання установчих документів недійсними в разі виявлення ознак фіктивності суб’єкта господарювання (підприємництва). Стаття 551 ГК містить ознаки (критерії), за якими юридична особа чи діяльність фізичної особи-підприємця можуть бути визнані фіктивними, тобто такими, в яких зовнішня організаційно-правова форма не відповідає її суті та меті створення. Ознаки фіктивності мають бути доведені належними, допустимими і достовірними доказами.
У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що єдиним обґрунтуванням необхідності припинення юридичної особи та визнання недійсними установчих документів податковим органом вказано лише сам факт відсутності суб’єкта господарювання за місцем реєстрації. На підтвердження припущення про фактичне нездійснення Товариством господарської діяльності з моменту його перереєстрації на ОСОБА_1 позивачем не надано судам попередніх інстанцій будь-яких доказів щодо порушення кримінального провадження за фактом фіктивного створення юридичної особи Товариства, притягнення до кримінальної відповідальності або пред’явлення обвинувачення (підозри) певним фізичним особам, що були причетні до створення та реєстрації в державних органах цього підприємства, направлення матеріалів відповідних кримінальних проваджень до суду за обвинуваченням у скоєнні злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України, тощо. Податковим органом навіть не зазначено ні в позові, ні в апеляційній, ні в касаційній скарзі про виконання чи невиконання відповідачем податкових обов’язків щодо подання податкової звітності та сплати податків.
Касаційну скаргу Баштанської об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області залишити без задоволення.
Постанова 27 лютого 2019 року справа № 201/7316/16-ц провадження № 61-10611св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
Позивач подав до місцевого суду заяву про витребування доказів, в якій просив витребувати документи, що стосуються укладених між сторонами договорів. Вказана заява була задоволена ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 27 жовтня 2016 року, однак банком вона не виконана з посиланням на відсутність доступу до інформації за рахунками клієнтів, що були розташовані на тимчасово окупованій території.
Верховний Суд вважає непереконливими доводи ПАТ КБ «ПриватБанк» про неможливість виконати ухвалу про витребування доказів з посиланням на те, що у зв’язку з окупацією Автономної Республіки Крим банк не може перевірити інформацію щодо укладених між сторонами договорів, з огляду на таке.
Відповідно до частини третьої статті 95 ЦК України філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.
Припинення діяльності філії не впливає на обсяг зобов’язань банку відповідно до чинного цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк — це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» тимчасово окупована територія України є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
Договір банківського вкладу та договори банківських рахунків укладені позивачем з юридичною особою ПАТ КБ «ПриватБанк», а не з його кримською філією, яка не є суб’єктом цивільного права, не наділена правосуб’єктністю.
Відтак банк зобов’язаний зберігати інформацію про рахунки клієнтів, й за усіма обставинами в банку має бути наявна необхідна інформація за спірними договорами, яку він повинен надати на виконання ухвали про витребування доказів.
…
Верховним Судом в оцінці поведінки та способу ведення справ банком враховується те, що він є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв’язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача — фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
… справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Далее
Як ВС переклав тягар забезпечення житлом одних осіб на плечі та гаманці інших
Останніми роками від керівництва держави та ЗМІ тільки й чути про судову реформу, яка нібито була проведена в Україні. Дійсно, до Верховного Суду обрали нових суддів, але фактично все залишилося без змін. І судова практика тому яскраве підтвердження.
Квартира з мешканцями
Ось один приклад. Не маючи власного житла, молода сім’я придбала квартиру в акціонерного товариства, яка належала йому на правах приватної власності. В цій квартирі зареєстрована та проживає інша сім’я, хоча має у власності 3/10 будинку в м.Чернігові, розташованого на земельній ділянці площею 684 м2.
Велика Палата Верховного Суду у справі №904/7326/17 винесла Постанову від 5 грудня 2018 року, в якій зазначила, що системи державного та приватного виконання судових рішень не є рівноцінними та замінними.
Забезпечення рівноцінної конкуренції між державними та приватними виконавцями судових рішень як однієї з необхідних умов підвищення ефективності виконавчого провадження запроваджено Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки, схваленою Указом Президента України №276/2015 від 20 травня 2015 року.
П. 6 ч. 1 ст. 4 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» №1403-VIII та п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону №1404-VIII «Про виконавче провадження» встановлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов’язковість при здійсненні виконавчого провадження органами Державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору, пред’явити виконавчий документ для примусового виконання до органу Державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до ст. 5 Закону №1404-VIII віднесено до компетенції і органів Державної виконавчої служби, і приватних виконавців (абз. 2 ч. 1 ст. 19 Закону). Тобто вказані положення надають стягувачу право на власний розсуд обрати орган, що буде здійснювати примусове виконання, обираючи при цьому між Державною виконавчою службою та приватними виконавцями.
Ч. 1 ст. 27 Закону №1403-VIII і ч. 2 ст. 24 цього Закону також передбачають право фізичних і юридичних осіб вільно обирати приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначених Законом №1404-VIII. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника-фізичної особи, за місцезнаходженням боржника-юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.
Залежно від вибору стягувача та після пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу Державної виконавчої служби або до приватного виконавця у відповідного виконавця виникають передбачені ст. 18 Закону №1404-VIII права й обов’язки, зокрема обов’язок здійснювати заходи примусового виконання рішення у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Для стягувача має значення, звертатися до органу Державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, адже умови співпраці з державним та приватним виконавцем різняться. Звернення до приватного виконавця забезпечує стягувачу можливість користуватися такими гарантіями і можливостями:
Примусова передача виконавчого провадження від приватного виконавця до органів Державної виконавчої служби позбавить стягувача прав та гарантій, встановлених законодавством.
Необхідність передання виконавчого провадження іншому виконавцю, який першим відкрив провадження, може створити істотні ускладнення як для стягувача (наприклад, якщо виконавець, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, знаходиться у віддаленій від стягувача місцевості), так і для приватного виконавця, який буде змушений виконувати виконавчі документи по всій території України, не маючи для цього відповідних можливостей і ресурсів. Це може спричинити суттєве підвищення витрат виконання, які буде змушений нести стягувач і які можуть бути не покриті за рахунок коштів боржника.
Разом з тим, встановлене абз. 1 ч. 1 ст. 30 Закону №1404-VIII правило щодо виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження тим виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, стосується виключно державних, а не приватних виконавців, тоді як щодо останніх діє правило абз. 2 ч. 1 цієї ж статті про виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження.
Застосування правила щодо обов’язкового передання виконавчого провадження від приватного виконавця до державного і навпаки призведе до порушення основоположного принципу диспозитивності, порушення права стягувача на вибір виконавця, передбаченого законом.
