Верховный Суд в составе постоянной коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда при рассмотрении дела № 343/1276/16-ц пришел к заключению, что безработный студент, который не получает дохода, может не содержать жену, воспитывающую ребенка до достижения им 3-летнего возраста.
Согласно положениям части второй, четвертой статьи 84 СК жена, с которой проживает ребенок, имеет право на содержание от мужа — отца ребенка до достижения ребенком трех лет при условии, что муж может оказывать материальную помощь.
Верховний Суд застосував штраф в сумі трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (5763 грн) за зловживання процесуальними правами.
Таке рішення прийняв Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду під час перевірки касаційної скарги за позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Вищої ради юстиції України та Вищої ради правосуддя про визнання протиправними та нечинними рішення та наказу.
Суд касаційної інстанції повернув скаржнику касаційну скаргу у зв’язку з тим, що в ній не викладені передбачені Кодексом адміністративного судочинства України підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Крім того, ця касаційна скарга містить неприпустимі нецензурні висловлювання на адресу суддів Шостого апеляційного адміністративного суду.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду наголосила, що сторони повинні не припускати використання нецензурної лексики як під час оформлення документів для подання до суду всіх інстанцій, так і в публічному житті, оскільки нецензурна лайка не підсилює ефективність і переконливість інформації в документах офіційно-ділового стилю, а свідчить про культурний вакуум та демонструє неповагу до суддів.
Суд зазначив, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 45 КАС України).
Відповідно до ч. 4 ст. 45 КАС України у випадку зловживання учасником судового процесу його процесуальними правами, суд застосовує до нього відповідні заходи.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 149 цього Кодексу суд постановив ухвалу про стягнення в дохід Державного бюджету України зі скаржника штрафу, через зловживання процесуальними правами.
З ухвалою Касаційного адміністративного cуду у складі Верховного Суду від 8 січня 2019 року у справі № 826/3515/18 можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79088560.
Адвокат діяв як пасивний спостерігач у провадженні про утримання особи в психіатричній лікарні. А національний суд не зважив на відсутність ефективного юридичного представництва. То ж мало місце порушення Конвенції.
Такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини у справі «Чутура проти Хорватії» (заява № 55942/15), передає інформаційний ресурс «ECHR. Ukrainian Aspect».
Драган Чутура, перебуваючи у стані психічного розладу, словесно погрожував сусідам. Оскільки він складав загрозу для інших людей та його раніше вже утримували у лікарні, суд ухвалив рішення про його поміщення під варту в психіатричну установу, строком на шість місяців. Згодом були проведені слухання з представниками лікарні, державної прокуратури та адвоката і термін утримання був подовжений ще на один рік.
Батько пана Чутура від імені сина подав апеляцію. Він стверджував, що родина не мала жодного уявлення про те, що сина могли тримати в лікарні, їм не було відомо про судове провадження. Але оскарження успіху не мало.
Після умовного звільнення Чутура звернувся до ЄСПЛ, де справу розглядали переважно в частині продовження утримання під вартою.
Суд зазначив, що, незважаючи на те, що Чутура використовував певного адвоката за власним вибором у початковому судовому процесі у кримінальній справі, національні суди призначили нового адвоката для надання безоплатної юридичної допомоги в провадженні про примусову госпіталізацію. Другого адвоката з невідомих причин незабаром замінив інший.
Цей третій адвокат діяв як пасивний спостерігач у провадженні щодо продовження примусового ув’язнення пана Чутура: адвокат не звертався до заявника або судді під час зустрічі в лікарні з суддею, не намагався зв’язатися з заявником або його сім’єю і не подав жодних заяв від імені клієнта під час слухання.
ЄСПЛ звернув увагу на те, що судам було добре відомо про пасивну позицію адвоката, але вони не забезпечили ефективне представництво особи. Це відбулося попри те, що вони мали посилений обов’язок нагляду, адже йшлося про особу з обмеженими можливостями.
З урахуванням цього суд у Страсбурзі постановив, що національні органи влади не виконали процесуальні вимоги, необхідні для продовження примусового тримання особи в лікарні, і тому мало місце порушення ч. 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
З текстом прес-релізу рішення у справі «Чутура проти Хорватії» (заява № 55942/15) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.
Учасник ТОВ (позивач) звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів ТОВ, оформлених протоколами від 22.08.2014 та від 31.03.2016.
Позов мотивовано неповідомленням позивача про проведення загальних зборів учасників товариства, у зв’язку з чим було порушено його право на участь в управлінні справами товариства.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позивачеві відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Постановою у справі № 922/3946/16 колегія суддів КГС ВС залишила без змін рішення суддів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Суди попередніх інстанцій вказали на об’єктивну неможливість повідомити позивача у встановленому статутом порядку про проведення загальних зборів, оскільки з 27.03.2014 припинено приймання та пересилання з материкової частини України всіх видів поштових відправлень, адресованих на тимчасово окуповані території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.
23.05.2014 позивача знято з реєстрації місця проживання у м. Алушта (Автономна Республіка Крим) та зареєстровано місце проживання у м. Харкові. Однак в матеріалах справи відсутні докази повідомлення учасником товариства про зміну свого місця проживання.
Учасник товариства, який відповідно до вимог закону обов’язково повідомляється про проведення, дату, час та місце проведення загальних зборів, змінивши місце своєї реєстрації повинен, за таких обставин, повідомити товариство про місце своє реєстрації, фактичне місце проживання або адресу для листування, та проявити звичайну обачність, поцікавитися станом своїх корпоративних прав.
Оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що учасник ТОВ не повідомив юридичну особу про зміну свого місця проживання (місцезнаходження), посилання позивача на неповідомлення його про скликання загальних зборів не може бути підставою для визнання рішень загальних зборів недійсними.
З текстом постанови можна ознайомитися за посиланням:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78750117.
Первая инстанция удовлетворила жалобу частично. Она пришла к выводу, что постановление о возвращении документа является преждевременной, поскольку с ее содержания не усматривается, какие именно были совершены меры по розыску имущества должника, установлению его местонахождения, которые получены ответы.
Апелляционный суд то решение отменил и принял новое, которым в удовлетворении иска отказал.
Истец обратился в кассационный суд.
В постановлении №2-1448/11 ВС согласился с выводом об отсутствии надлежащих и допустимых доказательств наличия нарушений в действиях исполнителя при принятии постановления о возвращении исполнительного документа
Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), оскільки відповідно до положень цивільного та господарського законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.
Спір у цій справі стосується визнання недійсним на майбутнє договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Донецькій області та ТОВ «Фірма Технотрон». Згідно з договором орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежитлові вбудовані приміщення у будівлі навчальних майстерень, що перебувають на балансі Маріупольського професійного ліцею (балансоутримувач). Майно передане в оренду з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит.
Згідно з ч. 4 ст. 61 Закону України «Про освіту» (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) майно навчальних закладів може використовуватися як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень. Проте надання в оренду таких приміщень, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов’язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ «Фірма Технотрон» всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки орендар отримав майно з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, тобто для діяльності, не пов’язаної з навчально-виховним процесом Маріупольського професійного ліцею. Зазначений договір укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв’язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов’язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. У разі задоволення позовних вимог – зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Оскільки предметом спору є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, Велика Палата ВС вказала, що укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета спору (п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само поданню відповідного позову не перешкоджає закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
Також Велика Палата ВС звернула увагу на те, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. Отже, висновок суду апеляційної інстанції, який визнав договір оренди недійсним на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду), є помилковим.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78376886. Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду – за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78977531.
