Суди розглядали кримінальне провадження за обвинуваченням осіб у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст.304, ч. 4 ст.187, п.п. 1, 4, 6, 12 ч. 2 ст.115 КК України.
Судом встановлено, що особи, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, достовірно знаючи про те, що особа є неповнолітнім, шляхом вмовляння та обіцянки матеріального збагачення викликали у нього бажання вчинити злочин, чим втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність. Особи вступили між собою у злочинну змову, спрямовану на вчинення нападу на пенсіонерів 1926 року народження та 1920 року народження, з метою заволодіння їх майном та заподіяння смерті останнім.
Вироком суду призначено остаточне покарання особам у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного їм майна.
У касаційній скарзі захисник покликався, зокрема, на те, що суд не врахував відсутність у засуджених попередньої змови на вчинення умисного вбивства, не розмежував хто з обвинувачених які тілесні ушкодження завдав потерпілим та ступінь їх тяжкості, внаслідок чого дав неправильну правову оцінку діям осіб, чим неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність. Засуджена зазначала, що потерпілих вона не била, а прийшла до них лише з метою викрасти їхнє майно.
Суд касаційної інстанції залишив касаційні скарги без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду без зміни.
ККС ВС зазначив, що посилання у касаційних скаргах на відсутність між засудженими попередньої змови та умислу на вбивство потерпілих не ґрунтуються на матеріалах справи.
Далее
Суди розглядали справу за позовом місцевої прокуратури в інтересах держави до районної державної адміністрації, особи про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність держави. У позові було зазначено, що договір оренди земельної ділянки укладено без затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а тому є підстави для визнання його недійсним.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності, але вказав на те, що договір оренди суперечить чинному законодавству, оскільки основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, проте технічної документації з нормативно-грошової оцінки земельної ділянки затверджено не було.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та позов задовольнив частково, а висновок суду першої інстанції про пропуск строку позовної давності визнав помилковим.
Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. КЦС ВС звернув увагу, що при вирішенні спору суди не перевірили та не встановили наявність виключного випадку для подання позову місцевою прокуратурою в інтересах держави. Зокрема, не з’ясували який суб’єкт владних повноважень не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження щодо захисту інтересів держави або ж, що такий суб’єкт владних повноважень відсутній.
Далее
Аби прийняти рішення у справі про виплату компенсації інваліду І групи, Верховному Суду у постанові від 3.10.2018 довелося провести лексично-синтаксичний аналіз норми права.
Держава забезпечила громадянина автомобілем «Таврія» як інваліда І групи. А в квітні 2016 р. відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань призначило йому компенсацію витрат на бензин, ремонт і техобслуговування авто за 1 півріччя 2016 року. Однак ця сума, на думку громадянина, в понад два рази менша від належної за законом.
Тому він просив суд стягнути з Фонду на його користь недоплачені 1 тис. 352 грн 58 коп. Позивач зазначив, що відповідач виплатив йому кошти із порушенням п. 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок виплати та розміри грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування
Особа звернулась до суду з позовом про скасування постанови у справі про порушення митних правил. Позивач оскаржував вказану постанову до Державної фіскальної служби України та отримав лист про залишення скарги без задоволення.
Скориставшись альтернативним способом захисту своїх прав на оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення та у подальшому звернувшись до суду, позивач пропустив десятиденний строк для звернення з позовом до суду від дати отримання копії постанови, питання про поновлення пропущеного строку звернення до суду не порушував.
Ухвалою суду першої інстанції, залишеною без змін постановою апеляційного адміністративного суду, адміністративний позов було залишено без розгляду. Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем пропущено встановлений статтею 289 Кодексу України про адміністративні правопорушення строк оскарження постанови.
КАС ВС скасував судові рішення і справу передав до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з нормами статті 289 Кодексу України про адміністративні правопорушення скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови. В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу.
Далее
Большая Палата Верховного Суда, рассмотрев дело об отмене регистрации права собственности на ипотечную квартиру, сделала вывод, что поскольку спорные правоотношения связаны с невыполнением условий гражданско-правового соглашения (кредитного и ипотечного договоров), между участниками дела наличествует спор о праве, что исключает возможность рассмотрения этого дела по правилам административного судопроизводства. Такой спор суды должны решать в порядке, определенном ГПК Украины.
Соответствующее постановление по делу № 804/14296/15 было принято 16 октября.
Позивач зазначав, що є власником житлового будинку, у якому зареєстрований, має статус особи з інвалідністю 1 групи. У належному позивачу будинку зареєстровані, але з 1982 року не проживають, дружина брата та його племінник, через що він змушений нести додаткові витрати по оплаті комунальних послуг. Позивач просив суд визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим будинком та зняти його з реєстраційного обліку на підставі статей 317, 319, 391, 405 ЦК України.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд виходив з того, що відповідач не є членом сім’ї позивача, спільно з власником спірного житлового будинку не проживав, спільним побутом не був пов’язаний, спільного господарства вони не вели, у зв’язку з чим частина друга статті 405 ЦК України, на яку посилається позивач, як на підставу своїх позовних вимог, в даному випадку застосуванню не підлягає.
Крім того, суд вказав на те, що позивач є власником спірного будинку з вересня 2016 року, а вже у жовтні 2016 року звернувся до суду із позовом, що суперечить положенням вказаної статті.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що частина друга статті 405 ЦК України при вирішенні зазначеного позову застосуванню не підлягає, але зазначив, що позивач у своєму позові, як на підставу для його задоволення, також посилався на статтю 391 ЦК України, яка підлягає застосуванню.
Далее
