Особа оскаржила до суду постанову Інспектора ДАБІ про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення вимог частини першої статті 188-42 КУпАП (Невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду).
Позивач покликався на те, що ДАБІ склала припис, в якому було зазначено, що про його виконання потрібно повідомити до 10 лютого 2016 року, а оспорювана постанова була винесена 27 січня 2016 року, таким чином швидше на 15 днів. При цьому акт, протокол та припис не складалися в присутності позивача і не надавалися ці документи для підпису, та на об’єкті не ведуться жодних будівельних чи підготовчих робіт.
Суд першої інстанції задовольнив позов, оскільки відповідачі не надали достатніх та належних доказів вчинення адміністративного правопорушення позивачем.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, а у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд керувався тим, що перевірка проведена в межах компетенції, акт, протокол та припис складені у відповідності до вимог законодавства. Припис вручений позивачу під розписку, в установленому законом порядку припис не оскаржений, а тому є чинним і обов’язковим до виконання, тому невиконання вимог припису тягне за собою відповідальність, яка визначена частиною першою статті 188-42 КУпАП.
ВС скасував судові рішення у справі та направив її для нового розгляду до суду першої інстанції.
Далее
До суду звернулась особа з позовом про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Позивач зазначав, що він звернувся до Підприємства із заявою про звільнення з роботи за власним бажанням, яка в той самий день була погоджена тимчасово виконуючим обов’язки директора. Позивач з наступного дня припинив виконувати свої трудові обов’язки, а підприємство — виплачувати йому заробітну плату, однак не провело з ним розрахунку при звільнені та відмовилося видати трудову книжку, посилаючись на наявність у нього заборгованості. Більше ніж через рік його було звільнено з роботи на підставі частини першої статті 38 КЗпП з посиланням на вказану заяву та видано трудову книжку.
Відповідач зазначав, що позивача не було звільнено з роботи, оскільки він мав заборгованість перед Підприємством, як матеріально відповідальна особа був ознайомлений з наказом про створення комісії для прийому-передачі матеріальних цінностей на складі, однак цей наказ не виконав, ввірені йому матеріальні цінності не передав, на роботі не з’являвся, чим унеможливив його звільнення на підставі поданої заяви.
Далее
Вироком суду особу засуджено за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.
Відповідно до вироку суду засуджений завдав потерпілому, який в цей час спав, удар ножем у шию, внаслідок потерпілий отримав тяжкі тілесні ушкодження (за критерієм небезпеки для життя).
Суд кваліфікував дії засудженого як замах на вбивство, вказавши, що злочин не було закінчено з причин, які не залежали від його волі, оскільки потерпілий прокинувся, а також внаслідок того, що йому було вчасно надано кваліфіковану медичну допомогу, з чим погодився апеляційний суд.
ККС у складі Верховного Суду не визнав таку кваліфікацію вірною, дії засудженого перекваліфікувати з ч. 2 ст.15, ч. 1 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 121 КК та призначив йому за ч. 1 ст. 121 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років 6 місяців.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 115 КК умисним вбивством є умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Умисне вбивство слід відрізняти від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого.
Визначальним при цьому є спрямованість умислу винного, його суб’єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю. Питання про умисел вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.
Далее
Особа звернулася до суду з позовом про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, який згодом просила суд залишити без розгляду.
Відповідач у цій справі звернулась до суду з заявою про компенсацію витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача, та просила стягнути компенсацію витрат на правову допомогу адвоката. Заявник покликалась на те, що позивач була вимушена звернутися до суду із заявою про залишення її позову без розгляду, оскільки зрозуміла безпідставність своїх позовних вимог.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні такої заяви. Суд зазначив, що звернення позивача до суду із заявою про залишення її позову про захист честі, гідності та ділової репутації без розгляду не свідчить про безпідставність та необґрунтованість її позову. Саме по собі подання заяви про залишення позову без розгляду не може бути розцінено як необґрунтовані дії позивача, оскільки це його право, передбачене цивільним процесуальним законодавством України, яке не містить обмежень у його реалізації.
Апеляційний суд дійшов іншого висновку та стягнув з позивача компенсацію витрат на правову допомогу. Суд апеляційної інстанції зазначив, що неявка свідків у судове засідання, на показання яких позивач розраховувала, зумовило подання заяви про залишення позову без розгляду. Зазначене свідчить про необґрунтовані дій позивачки при зверненні з таким позовом до суду. При цьому правову допомогу відповідачу надавав фахівець у галузі права на підставі відповідного договору, розмір витрат на правову допомогу підтверджено документально та судом перевірено.
Далее
Такого висновку дійшов Верховний Суд, розглянвши в касаційному порядку позов фізичної особи до митниці про скасування постанови, якою позивача визнано винним у вчиненні порушення митних правил, передбачених ч. 2 ст. 469 МК України, та накладено на нього штраф у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (8500 грн).
Суть спору полягає в тому, що позивач, будучи власником автомобіля з реєстраційним номером Естонії і не знятого там з реєстрації, 26 лютого 2016 року ввіз цей автомобіль на митну територію України на підставі митної декларації з метою транзиту. Під час судових засідань сам позивач визнав, що ввіз зазначений транспортний засіб для тривалого використання на території України, а режим «транзит» заявив, щоб уникнути необхідності митного оформлення автомобіля та сплати відповідних платежів.
Далее
Суди розглядали позов особи до територіальної громади в особі сільської ради про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування. Позивач зазначав у позові, що після смерті його бабусі відкрилася спадщина, яка складається, зокрема, із земельної ділянки. За життя бабуся склала заповіт, яким усе належне їй майно заповіла своїй доньці та його матері, яка померла.
Позивач покликався на те, що він є спадкоємцем майна бабусі за правом представлення. Але нотаріус відмовив йому у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв’язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно, тому позивач просив суд визнати за ним право власності в порядку спадкування на земельну ділянку.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за правом представлення, оскільки спадкодавець залишила заповіт.
Далее
