Особа обвинувачувався у катуванні потерпілої з метою примусити її видати нотаріально посвідчену довіреність щодо уповноваження його бути її представником з усіма необхідними повноваженнями, в тому числі щодо продажу рухомого та нерухомого майна — наніс потерпілій побої у різні частини тіла за допомогою дерев’яної палиці та руками.
Ухвалою суду до особи застосовано примусовий захід медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із посиленим наглядом.
Апеляційний суд повернув особі апеляційну скаргу на зазначену ухвалу на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, оскільки суд дійшов висновку, що апеляційна скарга подана особою, яка не наділена правом на апеляційне оскарження.
Суд апеляційної інстанції зазначив , що положеннями ч. 1 ст. 393 КПК України не передбачено право на подання апеляційної скарги особою, щодо якої вирішувалось питання про застосування примусових заходів медичного характеру. У такому випадку апеляційну скаргу мають право подати законний представник та захисник такої особи.
Далее
Суди розглядали справу за позовом особи, якого було звільнено у зв’язку із поновленням судом на посаді працівника, який раніше виконував цю роботу.
Відповідно до встановлених судами обставин справи з березня 2013 року позивач працював на посаді завідуючого базою зберігання та реалізації продуктів нафтопереробки. У квітні 2016 року суд поновив на роботі працівника, який обіймав цю посаду до переведення на неї позивача.
Наказом відповідача 30 травня 2016 року позивача звільнено з посади завідуючого базою зберігання та реалізації продуктів нафтопереробки у зв’язку з поновленням на роботі іншого працівника, який раніше виконував цю роботу, на підставі пункту 6 частини першої статті 40 КЗпП України з 3 червня 2016 року.
У зв’язку з повідомленням про звільнення стан здоров’я позивача погіршився та він перебував на лікарняному. У листі непрацездатності в графі «стати до роботи» зазначено 20 серпня 2016 року, але це був вихідний день, тому на роботу позивач вийшов 22 серпня 2016 року.
Далее
Особа звернулась до суду з позовом про стягнення неустойки та індексації по аліментам, в якому зазначала, що відповідач ухилявся від сплати аліментів, сплачував їх нерегулярно, у меншому розмірі, унаслідок чого станом утворилась заборгованість по сплаті аліментів. Державним виконавцем було накладено арешт на автомобілі, які належали на праві власності відповідачу, після чого він сплатив суму заборгованості по аліментам.
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку по часткове задоволення позовних вимог.
Суд зазначив, що неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість за аліментами за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць). Також суди дійшли висновку, що позивач має право на стягнення з відповідача індексації по аліментам відповідно до вимог Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Представник відповідача оскаржив судові рішення, оскільки заборгованість по сплаті аліментів відповідачем повністю погашена та аліменти сплачуються на утримання дитини в повному обсязі та проведений судом першої інстанції розрахунок індексації по аліментам є неправильним, а суд апеляційної інстанції правильність розрахунку індексації по аліментам не перевірив.
Далее
Суди розглядали позов особи про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку і виселення.
Позивач покликалась на те, що відповідно до договору дарування відповідач подарувала їй 11/100 частин житлового будинку та її частка у цьому будинку складається з ізольованої квартири. Проте згодом їй стало відомо, що відповідач без її згоди зареєструвала своє місце проживання та місце проживання своїх неповнолітніх дітей у квартирі, яка належить їй на праві власності відповідно до договору дарування.
Реєстрація місця проживання відповідачів була здійснена внаслідок помилкового внесення реєстраційною службою запису про право власності відповідача на квартиру. Пізніше цей запис про державну реєстрацію права власності було видалено, бланк свідоцтва про право власності знищено.
Позивач зазначала, що наявність незаконної реєстрації відповідачів та їх місце проживання у квартирі перешкоджає їй, як власнику, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Далее
Особа, якого засуджено до довічного позбавлення волі, звернувся з позовом до виправної колонії про відшкодування моральної шкоди у розмірі 8 000 грн через порушення його права на таємницю кореспонденції із суду.
Позивач зазначав, що працівник виправної колонії вручив йому листи, направлені з міськрайонного суду, в яких повідомлялося про розгляд справи за його позовом до колонії у відкритому вигляді, чим порушено його право на таємницю кореспонденції із суду. Також особа вважав, що незаконними діями посадових осіб виправної колонії йому завдано моральну шкоду, оскільки він втратив спокій, сон і працездатність, порушився його нормальний хід життя та посилились душевні страждання.
Суди першої та апеляційної інстанцій не знайшли підстав для задоволення позовних вимог. Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що виправна колонія вчинила умисні дії щодо перегляду кореспонденції позивача, надісланої йому із суду.
Апеляційний суд вказав на те, що кореспонденція із суду була отримана представником виправної колонії для вручення позивачу у відкритому вигляді. А тому суд дійшов висновку, що відповідач не вчинив протиправних дій щодо перегляду кореспонденції позивача, а відтак у діях відповідача не встановлено усіх елементів складу цивільного правопорушення, зокрема, протиправної поведінки.
Далее
Позивач зазначала, що її звільнення фактично відбулось у зв’язку із скороченням чисельності або штату працівників (ст. 40 ч.1 п. 1 КЗпП України), а відповідач незаконно її звільнив за ч. 6 ст. 36 КЗпП України.
Позивач працювала провідним юрисконсультом підприємства. Директор запропонував виключити посади «провідного юрисконсульта» (1 од.) і «юрисконсульта» (0,5 од.) та включити посаду «юрисконсульта» (1 од.). Голова профкому не надав згоди на заплановані звільнення юрисконсультів та зауважив, що позивач є членом виборного профспілкового органу – профспілкового комітету та згідно зі ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», ст. 252 КЗпП України, не може бути звільнена з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без попередньої згоди виборного органу, членом якого вона є.
Згодом відповідач видав наказ «Про зміни істотних умов праці», яким виключено посади юрисконсультів та провів засідання комісії з розгляду питань розірвання трудових договорів по ініціативі адміністрації та по соціальному захисту працівників, на якому позивачу повідомили про скорочення її посади. Позивачу запропонували отримати копії вакантних посад, але ні наказу про зміни в організації виробництва та праці, ні попередньої згоди виборного органу не було надано.
Особа покликалась на те, що незважаючи на ненадання згоди профспілковою організацією відповідач в порушення вимог законодавства видав наказ про її звільнення, у зв’язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці (п. 6 ст. 36 КЗпП України).
Далее
