Щодо належності і допустимості такого доказу як скрин-шот електронного листа — суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що законодавством України передбачені спеціальні нормативно-правові акти, які регулюють листування електронною поштою, а саме Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» та Закон України «Про електронний цифровий підпис» (в редакції на момент спірних правовідносин).
Першим передбачено визначення електронного документа — це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, а також те, що електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора.
Другий безпосередньо, визначає правовий статус електронного цифрового підпису (ЕЦП) та регулює відносини, що виникають при використанні ЕЦП. Наданий лист — це роздруківка з сайту відповідача, яка не містить вказаних реквізитів.
При цьому умовами договору №15 від 28.05.2013 не визначено можливість використання електронного листування нарівні з паперовими носіями, а в реквізитах сторін договору не вказані електронні адреси, які для цього використовуються.
Украинцев предупреждают о том, что со вторника, 1 октября, монеты номиналом 1, 2 и 5 копеек перестанут быть платежным средством. Об этом информирует пресс-служба Нацбанка.
Сегодня последний день, когда можно рассчитать в торговых точках такими мелкими монетами. Уже с 1 октября их не будут принимать при расчете товаров. Также НБУ будет изымать такие монеты из наличного оборота.
Отметим, что в течение трех лет украинцы могут обменять эти монеты в банках.
Далее
Позивач звернувся до суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення, у якому просив продовжити надання йому державних субсидій на сплату комунальних послуг і відшкодувати майнову та моральну шкоду.
На обґрунтування вказаних вимог позивач послався на те, що він як інвалід ІІ групи був змушений докладати додаткових зусиль для відстоювання своїх прав у різних державних установах, внаслідок чого відчував психічні та фізичні страждання, що призвело до погіршення стану його здоров’я. Крім того, він був змушений їздити до комунальних підприємств, соціальних, правозахисних і лікувальних закладів, витратив гроші на отримання правової та медичної допомоги, відновлення фізичного стану, придбання ліків, ремонт милиць і взуття.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що справа за суб’єктним складом сторін і сутністю спору підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, однак позивач обрав неналежний спосіб захисту. З огляду на відсутність причинно-наслідкового зв’язку між діями відповідача та завданою позивачу шкодою суд вважав, що підстави для відшкодування майнової та моральної шкоди відсутні.
Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду та закрив провадження у справі підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 Цивільного процесуального кодексу України, вказавши на те, що спір не пов’язаний із договірними відносинами щодо отримання та оплати комунальних послуг, є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки стосується реалізації повноважень органу державної влади з призначення субсидій.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками апеляційного суду з огляду на таке.
Особа подала позов з метою відновлення свого права на отримання субсидій на сплату комунальних послуг. Отже, предметом спору є зобов’язання відповідача, який діє як суб’єкт владних повноважень, вчинити дії з продовження надання позивачу субсидій, які призначаються у встановленому законом порядку. Тобто між сторонами виник публічно-правовий спір, пов’язаний зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, тому цей спір належить до юрисдикції адміністративних судів.
За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про закриття провадження у справі, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №645/212/18 (провадження №14-183цс19) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Вироком районного суду особу було засуджено за ст. 366-1 Кримінального кодексу України до покарання у виді штрафу в розмірі трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме на суму 51 000 грн., з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності, пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, на строк 2 роки.
Відповідно до вироку суду інспектор Управління патрульної поліції при звільненні зі служби, достовірно знаючи про обов`язковість подання шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, за період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями, усупереч вимогам ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» умисно не подав зазначеної декларації.
Апеляційний суд вирок місцевого суду скасував, а кримінальне провадження щодо особи закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Прокурор, оскаржуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, зазначав, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що особа не мав умислу на неподання декларації не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а особа був належним чином повідомлений про обов`язок подання такої декларації, про що в матеріалах провадження є його відповідні розписки, проте умисно не подав її.
Касаційний кримінальний суд погодився з висновками апеляційного суду.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до обвинувального акта особа обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК, тобто в умисному неподанні суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції».
З об`єктивної сторони кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-1 КК, може виявлятися у формі умисного неподання суб`єктом декларування декларації.
З суб`єктивної сторони зазначене правопорушення характеризується лише прямим умислом, тобто особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).
Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та в передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.
ВС вказав, що для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 366-1 КК має бути встановлено і доведено, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, знала про обов`язок подати декларацію, передбачену ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», про строк її подання, проте усвідомлено з будь-яких мотивів вирішила не подавати декларацію і умисно не подала її.
Далее
Управління Пенсійного фонду України звернулось до суду з позовом про стягнення надміру виплаченої пенсії.
Позивач покликався на те, що відповідач перебуває на обліку та отримує пенсію за віком як матір інваліда з дитинства відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Відповідач звернулась до управління з трудовою книжкою для перерахунку пенсії за стаж роботи. У трудовій книжці було зазначено, що відповідач працює на державній службі. З 01 квітня 2015 року відповідно до Закону України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» та Закону України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» призначені пенсії з 01 квітня до 31 грудня 2015 року та з 01 січня до 31 грудня 2016 року особам, які працюють на посадах та на умовах, передбачених, у тому числі Законом України «Про державну службу», не виплачуються. Таким чином, особа не мала права на отримання пенсії у період законодавчого обмеження та не повідомила позивача про обставину, що спричиняє припинення її виплати (робота на державній службі).
Суди встановили, що відповідно до копії трудової книжки, особа з 2006 року безперервно працює на державній службі. У 2010, 2012, 2014 роках особа зверталася до відповідача із заявами про перерахунок пенсії, додаючи до заяви копію трудової книжки, в якій є запис про перебування на державній службі.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позову. Суди виходили з того, що відповідачем доведено, що інформація про місце роботи нею не приховувалась, вона не вчиняла жодних дій, які б могли бути кваліфіковані як недобросовісність під час отримання пенсійних виплат, що виключає застосування частини першої статті 50 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у зв`язку з чим позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.
З таким вирішенням спору погодився і Верховний Суд.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з пунктом першим частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Суд зауважив, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати.
Далее
