ВС: факт незвернення із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою, з якою закон пов’язує (визначає) припинення права власності на спільну сумісну власність

Фабула судового акту: Згідно норм статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. При цьому відповідно до ст. 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу. Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. У даній справі чоловік звернувся до суду із позовом до своєї колишньої жінки про визнання останньої такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Такі вимоги було вмотивовано тим, що позивач на підставі договору купівлі-продажу від 3 грудня 2002 року є власником квартири. У цій квартирі зареєстровані позивач, його діти та відповідач. Сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який 21 вересня 2011 року розірвано. Позивач зазначає, що його колишня дружина з вересня 2010 року за місцем реєстрації не проживає. Відповідач добровільно залишила квартиру, та проживає у іншій квартирі, має інше місце проживання, з позовом про поділ майна подружжя до суду не зверталась та у встановлений законом строк своїм правом про поділ майна подружжя не скористалася, її реєстрація у квартирі спричиняє для позивача додаткові витрати, добровільно знятись з реєстраційного обліку відповідач не бажає.

Рішенням суду першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд у задоволенні позову відмовлено на підставі того, що зазначена квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі, тому відсутні правові підстави для позбавлення відповідача права користування квартирою, яка знаходиться у спільній сумісній власності сторін. Таку ж позицію зайняв і Касаційний цивільний суд. Обґрунтовуючи такий висновок КЦС вказав наступне.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для  особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Спірна квартира є спільним сумісним майном набутим подружжям у шлюбі, отже, відповідач є співвласником вказаної квартири.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не є власником спірної квартири, не ґрунтуються на законі, оскільки судами встановлено, що відповідно до статті 22 КпШС України спірна квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі.

Отже, зазначені позивачем обставини про те, що відповідач була відсутня в квартирі за місцем своєї реєстрації понад 1 рік, не свідчать про відмову від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього.

Сам факт незвернення відповідача до суду із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою, з якою закон пов’язує (визначає) припинення права власності на спільну сумісну власність.