ВС: Якщо наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні

Позивач зазначала, що після смерті її чоловіка, його заповіт на неї та їх шлюб було визнано недійсними. А донька її чоловіка продала квартиру, яка початкова була предметом заповіту та у якій проживала позивач.

Позивач покликалась на те, що на день укладення договору купівлі-продажу вона оспорювала право власності дочки чоловіка на квартиру. Позивач вважала, що правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, оскільки з моменту укладення договору покупець не вчиняла жодних дій щодо її виселення з квартири.

Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у позові. Суд вказав на те, що позивач не довела наявність у відповідачів умислу на укладення фіктивного правочину, фактичне проживання позивача у спірній квартирі не доводять фіктивності правочину.

Апеляційний суд визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири. Суд апеляційної інстанції зазначив, що на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу покупець була обізнана про наявність на розгляді судів спору з приводу права власності продавця на спірну квартиру, перед укладенням договору купівлі-продажу вона не оглядала квартиру та понад три з половиною роки нею не користується.

Верховний Суд визнав вірним висновок суду першої інстанції, рішення якого залишив в силі.

Касаційний цивільний суд нагадав, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (стаття 234 Цивільного кодексу України).

Суд зазначив, що для фіктивного правочину характерним є те, що сторони відповідно до вимог закону оформлюють укладення договору, не маючи намір створювати реальні правові наслідки. Укладаючи договір його сторони не мають намір на виникнення, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не співпадає з їх внутрішньою волею.

КЦС зауважив, що, якщо наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні.
ВС вказав, що суд першої інстанції, дослідивши обставини, які передували укладенню оспорюваного договору купівлі-продажу, не встановив обставин, які б підтверджували фіктивність правочину, дійшов правильного висновку, що волевиявлення сторін правочину було спрямовано на припинення права власності у попереднього власника квартири та виникнення такого права у нового власника, що відповідає правовій природі договору купівлі-продажу.

А суд апеляційної інстанції здійснив переоцінку доказів та дійшов протилежних висновків щодо наявності підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним, неправомірно ухвалив рішення в інтересах особи, яка не є стороною оспорюваного правочину чи колишнім власником квартири, та від визнання цього договору недійсним у неї не виникає жодних прав на спірну квартиру.

КЦС зазначив, що оскільки після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу проведено державну реєстрацію переходу права власності на квартиру, з урахуванням також тієї обставини, що у грудні 2013 року покупець зверталася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення без надання іншого житла, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у визнанні фіктивним договору купівлі-продажу квартири (постанова від 23.08.2019 у справі № 331/8830/15-ц).