Опубликовано director 3 Апр 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Фабула судового акту: Оголошення карантину на території України спричинило масу проблем як роботодавцям так і найманим працівникам.
Роботодавець не отримує відповідного доходу, а наймані працівники, відповідно заробітної плати у встановлених розмірах.
Нормами ст. 34 КЗпП України визначено, що простій – це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.
Із цієї норми випливає те, що простоєм є повна зупинка роботи або загалом на підприємстві або в окремих напрямках його діяльності.
У даній справі працівникам великого металургічного підприємства розпорядженням роботодавця було оголошено про простій.
Однак на думку працівників простій було оголошено незаконно, а тому у зв’язку із цим вони не отримували від роботодавця належної заробітної плати, яку б отримували у тому випадку, якби працювали.
Рішенням районного суду у задоволенні таких вимог було відмовлено оскільки, на думку суду, при встановленні простою працівникам роботодавцем було вжито заходів для збереження їх зайнятості, оскільки їм неодноразово пропонувалася інша робота на підприємстві, від якої вони відмовлялися, а також відповідачем обґрунтовано встановлено оплату позивачам за час простою у розмірі 2/3 від окладу, що відповідає вимогам колективного договору та не суперечить вимогам статті 113 КЗпП України.
Натомість апеляційний суд визнав таке рішення необґрунтованим у зв’язку із тим, що відповідачем було порушено процедуру оголошення простою позивачам, оскільки були відсутні передбачені ст. 34 КЗпП України умови для оголошення простою, тобто зупинення роботи, яке викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.
На таке рішення роботодавцем було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що на підприємстві мала місце реорганізація структурних підрозділів, виконання функцій позивачів покладено на працівників іншого підприємства, що потягло за собою виникнення стану простою відносно позивачів, щодо яких не була завершена процедура вивільнення. На підприємстві були відсутні організаційно-технічні умови, необхідні для виконання робочих функцій позивачами, а тому було оголошено простій на підставі статті 34 КЗпП України.
Натомість касаційний суд не визнав такі доводи слушними та касаційну скаргу залишив без задоволення.
Мотивуючи таке рішення КЦС послався на те, що згідно матеріалів справи підстав для оголошення простою не було, оскільки робочі функції позивачів не були припинені, а виконувались працівниками іншого підприємства.
Відповідно до статті 34 КЗпП України простій — це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.
Згідно ч. 3 ст. 84 КЗпП України у разі простою підприємства (установи, організації) з незалежних від працівників причин власник або уповноважений ним орган (роботодавець) може у визначеному колективним договором порядку надавати відпустки без збереження або з частковим збереженням заробітної плати. За цих умов надання відпустки не ставиться у залежність від подання працівником заяви і термін перебування в ній не входить до часу оплачуваного простою, якщо це передбачено колективним договором.
Аналіз матеріалів справи вказує на те, що роботодавець не довів, що роботи на виробництві були зупинені.
При цьому зміст розпоряджень, які оскаржувались, засвідчує, що виконання функцій та службових обов’язків позивачів були покладені на працівників іншого підприємства. Отже апеляційний суд прийняв правильне по суті рішення про визнання оскаржених розпоряджень недійсними та часткове стягнення середнього заробітку за час неправомірного оголошення простою відносно позивачів.
