Правительство запретило во время карантина прекращать выплаты внутренним переселенцам, которые они получают от государства на аренду жилья и оплату услуг ЖКХ.
Соответствующее постановление опубликовано на правительственном портале.
В апреле-мае из Луганской области выехало 120 переселенцев, хотя регион остается вторым по популярности среди внутренне перемещенных лиц.
В документе сказано, что выплаты переселенцам продолжаются на период карантина и на один месяц после его отмены без необходимости обращения по истечению шестимесячного срока.
При этом органы социальной защиты в течение месяцы после отмены карантина должны провести перерасчет выплат на основании поданных переселенцем заявления и необходимых документов. Если окажется, что за период карантина переселенцу выплатили больше, то разница будет изыматься. Кроме того, уточняется, что если переселенец потерял работу, то положение о прекращении выплат не применяются на период карантина и в течение месяца после его отмены.
Как известно, размер пособия для переселенцев в 2020 году составляет 442 гривны для трудоспособных лиц, 1000 гривен для пенсионеров и детей. При этом семья не может получать больше 3 000 гривен.
18 червня, Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до Кодексу України з процедур банкрутства щодо недопущення зловживань у сфері банкрутства на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19». Про це інформує сайт парламенту.
Так, відповідно до законопроекту № 3322 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу України з процедур банкрутства доповнено пунктом 12 такого змісту:
«12. Установити, що тимчасово, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19:
збори та комітет кредиторів можуть проводитися дистанційно в режимі відеоконференції, за умови забезпечення належної ідентифікації та перевірки повноважень представників кредиторів. Носій відеозапису відеоконференції є додатком до протоколу зборів та комітету кредиторів. Протокол зборів або комітету кредиторів підписується арбітражним керуючим одноосібно або кредитором, обраним головою зборів чи комітету кредиторів — у разі їх проведення за відсутності арбітражного керуючого;
збори та комітет кредиторів можуть проводитися шляхом опитування, за умови забезпечення належної ідентифікації та перевірки повноважень представників кредиторів. Арбітражний керуючий або кредитор, обраний головою зборів чи комітету кредиторів — у разі їх проведення за відсутності арбітражного керуючого, надсилає всім учасникам зборів кредиторів або членам комітету кредиторів боржника відповідний запит з проектом рішення із запропонованого питання (питань). У такому запиті зазначаються адреса, на яку кредитори мають надіслати свою відповідь із прийнятим рішенням (за, проти чи утримався), і строк, протягом якого вони мають це зробити. Надсилання кредиторам запитів здійснюється на адреси електронної пошти, зазначені кредиторами в заявах з вимогами до боржника, заявах по суті справи або заявах з процесуальних питань. У разі якщо в кредитора відсутня адреса електронної пошти запит може надсилатися поштовим відправленням. У такому разі строк проведення опитування має враховувати строки надходження поштової кореспонденції. Кредитор надсилає прийняте ним рішення арбітражному керуючому протягом строку, зазначеного в запиті. Рішення кредитора має бути безумовним. Відповіді, надіслані після закінчення встановленого строку, або такі, зміст яких не дає змоги встановити волевиявлення кредитора щодо порушеного арбітражним керуючим питання, не враховуються під час підрахунку результатів голосування з такого питання. Арбітражний керуючий або кредитор, обраний головою зборів чи комітету кредиторів — у разі їх проведення за відсутності арбітражного керуючого, зобов’язаний викласти прийняте рішення у формі протоколу, додати до нього копії відповідей усіх кредиторів, які взяли участь у голосуванні, та надіслати всім учасникам зборів кредиторів або членам комітету кредиторів у порядку, встановленому для надіслання запитів, протягом 10 днів з дня завершення строку на прийняття ним відповідей від кредиторів. Датою прийняття рішення вважається останній день строку, протягом якого учасники мали надіслати свої відповіді ініціатору письмового рішення. Надіслана відповідь кредитора з електронної пошти має бути засвідчена електронним підписом;
арбітражний керуючий звільняється від відповідальності за невчинення дій, передбачених цим Кодексом, якщо вони не можуть бути вчинені в умовах карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, якщо арбітражним керуючим буде доведено, що вони не можуть бути вчинені в умовах карантину, а також за умови повідомлення про це кредиторів, обраних до складу комітету кредиторів, та кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника;
продовжуються строки проведення попереднього засідання суду у справі про банкрутство (неплатоспроможність), звернення у межах провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником, дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, оголошення про проведення першого, повторного та/або другого повторного аукціону, виконання плану санації чи реструктуризації боргів боржника, процедури розпорядження майном, ліквідації, реструктуризації боргів боржника та погашення боргів боржника.
Установити, що тимчасово, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, та протягом 90 днів з дня скасування карантину:
не допускається відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників – юридичних осіб за заявою кредиторів за вимогами до боржника, що виникли з 12 березня 2020 року;
продовжується строк, визначений частиною шостою статті 34 цього Кодексу, якщо боржник доведе, що неможливість дотримання місячного строку на звернення із заявою про відкриття справи про банкрутство була спричинена поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19 та/або заходами боротьби з поширенням цієї хвороби;
комітет кредиторів та забезпечений кредитор (щодо майна, яке є предметом забезпечення) мають право прийняти рішення про зупинення проведення аукціонів з продажу майна боржника. У разі прийняття комітетом кредиторів та/або забезпеченим кредитором (щодо майна, яке є предметом забезпечення) такого рішення витрати щодо збереження та утримання майна банкрута і всі ризики щодо втрати майна або зменшення його вартості несуть кредитори, які прийняли таке рішення;
зупиняється нарахування відсотків на зобов’язання боржника перед кредиторами, які реструктиризовані планом санації чи реструктуризації боргів боржника. Штрафні санкції за невиконання боржником таких зобов’язань не нараховуються. Прострочені зобов’язання, передбачені планом санації чи реструктуризації боргів боржника, підлягають розстроченню на строк виконання плану санації чи реструктуризації боргів боржника».
18 червня 2020 року Верховна Рада прийняла за основу проєкт Закону України № 3112 «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» (щодо обов’язку виконавця проводити індексацію розміру аліментів, визначеного судом у твердій грошовій сумі)».
Законопроєктом пропонується внести зміни до абзацу першого частини четвертої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» та покласти на виконавця обов’язок щорічно проводити індексацію розміру аліментів, визначених судом у твердій грошовій сумі.
Норма про індексацію аліментів у твердій грошовій сумі закріплена у статті 184 Сімейного кодексу України вже понад 14 років, а від 12 червня 2016 року й у Законі України «Про внесення змін до деяких законів України щодо індексації розміру аліментів, визначеного судом у твердій грошовій сумі».
Проте відсутність механізму її реалізації в Законі «Про виконавче провадження» призводить до того, що питання про проведення індексації аліментів можна вирішити виключно у судовому порядку, оскільки законодавець не передбачив механізму такої індексації у спеціальному Законі України «Про виконавче провадження», що у свою чергу створює колізії у законодавстві.
Необхідно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.
Відповідні положення містяться у постанові КЦС ВС від від 3 червня 2020 року у справі № 318/89/18.
Обставини справи
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, зокрема, зазначив, що аналогічні вимоги позивачів вже були предметом розгляду, за яким прийнято рішення. Дії позивачів, пов’язані з подачею завідомо безпідставного позову, за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер, можна кваліфікувати як зловживання процесуальними правами.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився із цим висновком з таких підстав.
У п. 3 ч. 2 ст. 44 ЦПК передбачено, що залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.
Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (ч. 3 ст. 44 ЦПК).
Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (ч. 4 ст. 44 ЦПК).
Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами 2-5 цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ст. 13 ЦК).
Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 ст. 13 цього Кодексу (ч. 3 ст. 16 ЦК).
Тлумачення зазначених норм свідчить, що потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Проте апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові, пославшись, зокрема, на зловживання процесуальними правами, хоча такої підстави для скасування рішення суду першої інстанції та відмови в позові у процесуальному законодавстві не передбачено.
Незважаючи на вимоги ЦПК, апеляційний суд не переглянув рішення суду першої інстанції і за таких обставин дійшов передчасного висновку про незаконність та необґрунтованість цього рішення.
Верховний Суд роз’яснив порядок вирішення колізії законів у правовідносинах, пов’язаних з призначенням та перерахунком пенсії по інвалідності.
Враховуючи, що Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який прийнятий останнім у часі, чітко визначає, в якій частині застосовується Закон України «Про пенсійне забезпечення», пріоритетному застосуванню до відносин, пов`язаних з призначенням і виплатою пенсії по інвалідності, підлягає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши у касаційному порядку адміністративну справу за позовом фізичної особи до Управління Пенсійного фонду України про зобов`язання перерахувати та виплатити пенсію по інвалідності.
Суть спору полягає у тому, що фізичній особі у 2007 році було призначено пенсію по інвалідності від нещасного випадку на виробництві за нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення». Разом з тим пенсіонер вважав, що Управління Пенсійного фонду мало зробити перерахунок пенсії по інвалідності від нещасного випадку на виробництві за нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в розмірі 50% пенсії за віком, обчисленої відповідно до статей 27 і 28 цього Закону, та на цій підставі звернувся до суду з позовом, в якому просив зобов`язати відповідача сплатити всі невиплачені суми пенсії по інвалідності, перераховані за нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Суд першої інстанції позов задовольнив, виходячи з того, що Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який прийнятий останнім у часі, чітко визначає, в якій частині застосовується Закон України «Про пенсійне забезпечення», а тому пріоритетному застосуванню до відносин, пов`язаних з призначенням і виплатою пенсії по інвалідності, підлягає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України задовольнив, постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовив. При цьому суд виходив з того, що пенсія по інвалідності від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання призначається на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення», що і було здійснено відповідачем у 2007 році, у зв`язку із чим підстави для задоволення позову відсутні.
Разом з тим, Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції та, задовольняючи касаційну скаргу фізичної особи, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи у силі рішення суду першої інстанції, виходив з положень пункту 16 Прикінцевих та перехідних положень Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», відповідно до якого до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.
На цій підставі Верховним Судом сформульовано правовий висновок, відповідно до якого після прийняття Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» його норми підлягають пріоритетному застосуванню до всіх правовідносин, що виникають у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, включно з призначенням та перерахунком пенсії по інвалідності. При цьому норми Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються лише у тій частині, що не суперечить положенням Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Постанова Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 239/702/16-а (адміністративне провадження № К/9901/35179/18).
17 червня 2020 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень».
Законом чинне законодавство України приводиться у відповідність із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» від 22 листопада 2018 року №2617-VІІІ (далі – Закон № 2617-VІІІ), який набирає чинності 1 липня 2020 року.
Для цього Законом внесено наступні зміни:
до статей 260, 266, 267 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а саме замінено слово «водій» на «особа що керує», виключено слова «транспортний засіб»;
до статей 368, 373, 374. 383, 387 Кримінального кодексу України та статей 3, 32, 33-1, 39-1, 100, 132, 170, 184, 199, 201, 244, 247, 284, 290, 303, 304, 305, 306, 307, 308, 212, 313,477, 478, 484, 489, 491, 493, 499, 503, 504, 509, 511, Кримінального процесуального кодексу України, а саме: впровадження терміну «дізнавач» та «дізнання», замінено слова «злочин» на «кримінальне правопорушення»;
до законодавчих актів України, серед яких: Виборчий кодекс України, Кодекс цивільного захисту України, Закони України «Про державний кордон України, «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про контррозвідувальну діяльність», «Про боротьбу з тероризмом», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про Національну поліцію» та інші нормативно-правові акти.
Цими змінами в тексті законів слово «злочин» замінюється словами «кримінальне правопорушення», слова «злочин невеликої тяжкості» замінюються словами «кримінальний проступок», слова «злочин середньої тяжкості» замінюються словами «не тяжкий злочин».
Законом також внесено редакційні зміни для досягнення відповідності визначених законодавчих актів до Закону 2617-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень».
По собственному желанию школьники имеют право пройти Государственную итоговую аттестацию, в том числе и в форме внешнего независимого оценивания.
Верховная Рада приняла закон президента Украины Владимира Зеленского № 3669 об отмене Государственной итоговой аттестации для одиннадцатиклассников в 2020 году. За проголосовали 356 нардепов.
«Установить, что в связи с осуществлением мероприятий, направленных на предотвращение возникновения и распространения коронавирусной болезни (Covid-19), соискатели образования, которые завершают получение полного общего среднего образования в 2019/2020 учебном году, освобождаются от прохождения Государственной итоговой аттестации», — говорится в тексте проекта.
Отмечается, что по собственному желанию школьники имеют право пройти государственную итоговую аттестацию, в том числе и в форме внешнего независимого оценивания.
В Минобразования заявили, что абитуриентам, зарегистрировавшимся на пробное ВНО, вернут средства, так как проведение его в учреждениях образования невозможно.
17 червня, на засіданні Верховної Ради прийнято Закон «Про заходи, спрямовані на погашення заборгованості, що утворилася на оптовому ринку електричної енергії». Інформує прес-центр ВРУ.
Закон визначає правові, економічні та організаційні засади, пов’язані з погашенням заборгованості, що утворилася на оптовому ринку електричної енергії України.
Метою цього Закону є повне погашення заборгованості, що утворилася на оптовому ринку електричної енергії України.
Законом запроваджуються наступні механізми погашенням заборгованості:
проведення взаєморозрахунків;
погашення (списання) заборгованості;
відступлення права вимоги або заміна сторони у зобов’язанні;
встановлення цільової надбавки до тарифу на розподіл електричної енергії місцевими (локальними) електромережами операторам системи розподілу.
Метою і завданням проєкту Закону є комплексне врегулювання питань організації діяльності органів та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів. Крім того, законопроєкт має на меті удосконалення процесу примусового виконання рішень, а також запровадження протидії зловживанням сторонами своїми процесуальними правами у виконавчому провадженні.
Для підвищення ефективності діяльності приватних виконавців положення проєкту Закону передбачають низку змін до Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», які спрямовані на:
запровадження початкової підготовки приватного виконавця (проходження навчання та стажування особи, яка має намір здійснювати діяльність приватного виконавця, після складання кваліфікаційного іспиту (стаття 211);
скорочення з шести місяців до трьох терміну, після закінчення якого особа, яка не склала кваліфікаційний іспит, матиме право скласти його повторно (частина сьома статті 21 Закону);
запровадження можливості здійснення приватними виконавцями своєї діяльності у формі бюро чи об’єднання (стаття 27);
запровадження єдиного підходу до стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця (пропонується врегулювати питання стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця у статті 27 ЗУ «Про ВП», зокрема, визначити перелік випадків, коли основна винагорода приватного виконавця не стягується, врегулювати питання стягнення основної винагороди приватного виконавця та виконавчого збору при повторному пред’явленні виконавчого документа до виконання, встановити порядок виконання постанови про стягнення основної винагороди приватного виконавця у разі закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу);
унормування та удосконалення порядків здійснення перевірок діяльності приватного виконавця та притягнення його до дисциплінарної відповідальності (статті 34, 38-43);
визначення порядку відновлення діяльності приватного виконавця. Наразі таке питання взагалі не врегульовано (стаття 451);
визначення порядку виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника різними виконавцями (стаття 30 ЗУ «Про ВП»).
Для запровадження протидії зловживанням сторонами своїми процесуальними правами у виконавчому провадженні, проєктом Закону удосконалюються положення процесуальних кодексів (ЦПК, ГПК, КАС) та передбачається обов’язок суду застосовувати зустрічне забезпечення у разі прийняття судового рішення про забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або зупинення вчинення виконавчих дій виконавцем.
Крім того, змінами до Кримінального кодексу України запроваджується кримінальна відповідальність за втручання в діяльність державних та приватних виконавців, погрозу або насильство щодо державного чи приватного виконавця, умисне знищення або пошкодження майна державного чи приватного виконавця, а також посягання на їх життя. Запровадження такої відповідальності сприятиме не тільки протидії зловживанню сторонами своїми процесуальними правами, а й мотивації виконавців, їх захисту та неупередженому виконанню рішень (статті 343, 345, 347, 348 ККУ).
Для визначення єдиного підходу для нарахування заборгованості за аліментами платника аліментів, який є фізичною особою – підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є фізичною особою, яка проводить незалежну професійну діяльність, проєктом Закону пропонуються зміни до статті 195 Сімейного кодексу України. Такі зміни дозволять уникнути зловживанням шляхом приховування доходу та неналежної сплати аліментів боржниками вказаної категорії.
Крім того, проєктом Закону удосконалюється існуючий порядок застосування до боржників тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Пропонується доповнити ЗУ «Про ВП» статтею 361, якою передбачатиметься обмеження боржника у праві виїзду за межі України за постановою виконавця.
Для діджиталізації процесу примусового виконання рішень та скорочення строків вчинення виконавчих дій проєктом Закону пропонується:
розповсюдження автоматизованого арешту коштів боржника не тільки на виконавчі провадження про стягнення аліментів, а й за всіма категоріями рішень, що сприятиме фактичному виконанню рішень (стаття 8 ЗУ «Про ВП»). Крім того, зміни до статті 8 ЗУ «Про ВП» передбачають удосконалення взаємодії органів державної виконавчої служби, приватних виконавців з державними органами, банками та іншими фінансовими установами через автоматизовану систему виконавчого провадження.
Для удосконалення порядку реалізації арештованого майна, зміни до статті 61 ЗУ «Про ВП» визначається мінімальна ціна продажу арештованого майна, конфіскованого за рішенням суду. Нереалізоване майно, конфісковане за рішенням суду, виставлятиметься на повторні електронні торги за ціною, не меншою, ніж сума загальнодержавних податків і зборів, що відповідно до Податкового кодексу України підлягають сплаті при операціях з реалізації такого майна.
Крім того, в проєкті Закону пропонується удосконалення законодавства за результатами моніторингу ефективності реалізації ЗУ «Про ВП» і Закону Украъни «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Так, положення проєкту Закону передбачають:
усунення колізії норм ЗУ «Про ВП» та процесуальних кодексів, а також встановлення єдиної процедури оскарження дій виконавців, зокрема, визначення кола суб’єктів, строків оскарження дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення (статті 339, 341 ГПК, статті 447, 449 ЦПК, стаття 287 КАС);
удосконалення порядку виконання рішень зобов’язального характеру та визначення чіткої процедури виконання рішень про витребування майна, передачу майна стягувачу. Так, змінами передбачається право стягувача повторно звернутися до виконавця із заявою про відновлення виконавчого провадження у разі, якщо після фактичного виконання рішення боржник вчинив дії, внаслідок яких рішення не може вважатися виконаним. Також проєктом Закону визначається строк вчинення виконавцем виконавчих дій у разі невиконання боржником без поважних причин рішення, яке не може бути виконано без участі боржника;
удосконалення Єдиного реєстру боржників, зокрема, щодо внесення до реєстру боржників за рішеннями зобов’язального характеру, визначення порядку виключення боржників із реєстру у разі, якщо виконавчий документ перебуває на виконанні повторно (стаття 9 ЗУ «Про ВП»);
уточнюючі зміни до Законів України «Про нотаріат», «Про іпотеку», «Про судовий збір».
Так, положення статей 89, 91 Закону України «Про нотаріат» пропонується узгодити із нормами Закону України «Про виконавче провадження» щодо вимог до виконавчого напису нотаріуса та строків його пред’явлення до примусового виконання.
З метою забезпечення реалізації іпотекодержателем права на задоволення визначених договором вимог запропонованими змінами до статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі, якщо розмір основного зобов’язання перевищує вартість предмета іпотеки, визначену суб’єктом оціночної діяльності, іпотекодержатель має право звернутись до суду про стягнення різниці між вартістю предмета іпотеки та розміром забезпечених вимог. Змінами до статті 43 цього Закону удосконалюється підготовка до проведення прилюдних торгів та передбачається публікація повідомлень про торги на власному вебсайті організатора електронних торгів;
уточнення переліку підстав для закінчення виконавчого провадження у зв’язку зі змінами до Закону України «Про виконавче провадження» (стаття 39 ЗУ «Про ВП»);
запровадження додаткових заходів примусового виконання рішень про встановлення побачення з дитиною, рішення про усунення перешкод у побаченні з дитиною. Проєктом Закону передбачено, що після встановлення виконавцем факту повторного невиконання рішення боржником державний виконавець виносить постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та при кожному наступному невиконанні боржником рішення державний виконавець виноситиме постанову про накладення на боржника штрафу у подвійному розмірі (стаття 641 ЗУ «Про ВП»).
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду розглянув справу про визнання бездіяльності протиправною та відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, і дійшов висновку, що наведені позивачем обставини свідчать, що йому було завдано моральної шкоди, відшкодування якої є загальноприйнятою практикою Європейського суду з прав людини.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив та чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв’язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
У практиці ЄСПЛ порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань і незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.
З огляду на це психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не призвели до тяжких наслідків у вигляді погіршення здоров’я, можуть свідчити про заподіяння моральної шкоди.
Оцінка рівня моральної шкоди залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача — органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується — обов’язок доказування їх правомірності покладається на відповідача.
Зважаючи на ці обставини, КАС ВС дійшов висновку, що негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного нерозгляду його звернення перебувають у причинно-наслідковому зв’язку з діями відповідача, а отже, завдають йому моральної шкоди.
Таким чином, Верховний Суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, що позивачу було завдано моральної шкоди шляхом тривалого невиконання судового рішення відповідачем.
Водночас ВС відхилив наведені у касаційній скарзі доводи про те, що моральна шкода має бути відшкодована позивачу за рахунок держави в особі Державної казначейської служби, а не відповідача як органу виконавчої служби, та зазначив, що відшкодування може здійснюватися відповідачем як органом державної влади, що виступає представником держави під час виконання ним владних управлінських функцій.
