Опубликовано director 11 Июн 2020 в Новости | Нет комментариев
Законом України від 16.01.2020 р. № 466-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» внесено зміни до ПКУ, в частині вимог до підтвердження даних, визначених в податковій звітності, а також документального підтвердження виконання вимог податкового та іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на контролюючі органи.
Зокрема визначено, що платники податків зобов’язані забезпечити зберігання документів, пов’язаних із виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, але не менш як 1095 днів з дня здійснення відповідної господарської операції (для відповідних дозвільних документів — не менш як 1095 днів з дня завершення терміну їх дії).
Також внесено зміни щодо обов’язку платника податків у разі втрати, пошкодження або дострокового знищення документів, платник податків зобов’язаний у п’ятиденний строк з дня такої події письмово повідомити контролюючий орган за місцем обліку та надати оформлені відповідно до законодавства документи, підтверджуючі настання події, що призвела до такої втрати, пошкодження або дострокового знищення документів.
У разі надання платником податків повідомлення та неможливості проведення перевірки платника податків у зв’язку з втратою, пошкодженням або достроковим знищенням платником податків документів строки проведення таких перевірок переносяться до дати відновлення та надання документів до перевірки в межах визначених цим підпунктом строків, але на строк не більше ніж 120 днів (раніше було 90 днів).
У разі не відновлення документів, або їх повторної втрати, пошкодження чи дострокового знищення, що відбулися після використання платником податків права на їх відновлення у порядку, передбаченому цим пунктом, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності або на час виконання ним вимог митного, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
З 01.01.2021 року наберуть чинності норми ПКУ, відповідно до яких:
— якщо платник податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом за результатами такої перевірки надає документи, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, не надані під час перевірки, такі документи повинні бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення.
— якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в пункті 86.7 ПКУ (протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки) платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважатиметься, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.
— якщо платник податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом за результатами такої перевірки надасть в порядку п. 86.7 ПКУ документи, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, не надані під час перевірки, такі документи повинні бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення.
— у разі якщо під час проведення перевірки платник податків надає документи менше ніж за три дні до дня її завершення або коли надіслані у передбаченому абзацом першим цього пункту порядку документи надійшли до контролюючого органу менше ніж за три дні до дня завершення перевірки, проведення перевірки продовжується на строк, визначений ст. 82 ПКУ.
— у разі якщо надіслані у передбаченому абзацом першим цього пункту порядку документи надійшли до контролюючого органу після завершення перевірки, контролюючий орган має право не приймати рішення за результатами проведеної перевірки та призначити позапланову документальну перевірку такого платника податків.
За матеріалами ГУ ДПС в Івано-Франківській області
Далее
Опубликовано director 11 Июн 2020 в Новости | Нет комментариев
Законопроект має привести питання кримінальної відповідальності суддів у відповідність до стандартів Ради Європи.
На сайті Верховної Ради опублікували текст законопроекту № 3500-3 «Про внесення змін до статті 375 Кримінального кодексу України щодо умисного ухвалення завідомо незаконного або необґрунтованого рішення суду». Автором є представник фракції «Слуга народу» Анастасія Радіна. На її думку, схвалення законопроекту допоможе привести питання кримінальної відповідальності суддів у відповідність до стандартів Ради Європи та виконання рекомендації GRECO (Групи держав проти корупції Ради Європи).
Новації
Автор пропонує внести зміни до статті 375 Кримінального кодексу. За умисне ухвалення завідомо незаконного або необґрунтованого рішення суду пропонується карати обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Якщо були вчинені ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або з метою перешкоджання законній професійній діяльності журналіста, пропонується карати позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
При цьому під істотною шкодою розуміється така, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Тяжкими наслідками вважаються такі наслідки, які у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Однак не зрозумілим є, які рішення можна вважати «незаконними, необґрунтованими». Це може створити джерело зловживань, а також тиску на суддівський корпус.
Далее
Опубликовано director 10 Июн 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У червні 2018 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 2 про поділ майна подружжя.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що з 29.10.2005 він перебував із відповідачем у зареєстрованому шлюбі. 27.09.2013 сторони у період шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 27.09.2013 з приватним підприємцем Особою 3 придбали у спільну власність рухоме майно — металоконструкцію торгового павільйону розміром 3500 на 7000* см бежевого кольору, вартістю 40000,00 грн. Зазначений договір купівлі-продажу підписаний Особою 2, кошти на виконання договору купівлі-продажу сплачені на користь продавця особисто ним, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера від 27.09.2013 №2709 у сумі 35000,00 грн., інша частина коштів сплачена за іншим платіжним документом. Зазначений торговий павільйон на підставі договору, який укладений із Комунальним закладом «Управління з організації контролю у сфері благоустрою та розміщення зовнішньої реклами» Дніпропетровської міської ради, законно розміщено за Адресою 2.
Рішенням Індустріального райсуду від 1.10.2014 шлюб між сторонами розірвано. Після розірвання шлюбу між сторонами існувала домовленість щодо спільного використання спірного майна з метою отримання і подальшого розподілення доходу. 4.05.2018 йому стало відомо, що відповідач має намір самостійно, без погодження з ним продати спірний торговий павільйон на користь іншої особи, про що остання розмістила відповідне оголошення із зазначенням контактних даних.
Із урахуванням наведених обставин позивач просив суд поділити спільне сумісне майно подружжя між ним та відповідачем та визнати право власності на 1/2 частини за кожним із подружжя на торговий павільйон розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору, площею 25 м2, розташований за Адресою 2, та стягнути із відповідача судові витрати у справі.
Рішенням Індустріального райсуду від 6.11.2018, залишеним без змін постановою ДАС від 5.06.2019, у задоволенні позову Особи 1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із недоведеності та необґрунтованості заявлених позивачем вимог та відсутності доказів того, що спірний торговий павільйон набуто подружжям у встановленому законом порядку, що він є саме нерухомим майном за зазначеною позивачем адресою, право власності на яке зареєстровано у передбаченому законом порядку.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
1.07.2019 Особа 1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Індустріального райсуду від 6.11.2018 та постанову ДАС від 5.06.2019, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове — про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили правовий статус предмета спору, дійшли безпідставного висновку про те, що спірна тимчасова споруда торговельного призначення, яку позивач із колишньою дружиною придбали під час шлюбу, має статус об’єкта нерухомого майна <…>.
Встановлені судами обставини
Особа 1 та Особа 2 зареєстрували шлюб 29.10.2005. Шлюб між сторонами розірвано рішенням Індустріального райсуду від 1.10.2014.
Згідно з договором купівлі-продажу від 21.09.2013, укладеним між приватним підприємцем Особою 3 та Особою 2, остання придбала металоконструкцію торгового павільйону розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору, вартістю 40000,00 грн.
31.01.2015 між Особою 4, Особою 1 як орендодавцями та приватним підприємцем Особою 5 як орендарем укладений договір оренди торгового павільйону площею 28 м2 за Адресою 2, відповідно до якого орендодавець передав в оренду орендарю майно (торговий павільйон №1) у технічно справному стані за орендну плату у визначеному розмірі.
30.06.2017 між Особою 4, Особою 1 як орендодавцями та Особою 6 як орендарем укладений договір оренди торгового павільйону за Адресою 2, відповідно до якого орендодавець передав в оренду орендарю майно (торговий павільйон №1) у технічно справному стані за орендну плату у визначеному розмірі.
Нормативно-правове обґрунтування
Щодо статусу тимчасової споруди торговельного призначення
Відповідно до ч.1 ст.181 Цивільного кодексу до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Згідно з ч.2 ст.181 ЦК рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Відповідно до ч.2 ст.28 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності — одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 м2 по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.
У ч.4 ст.28 закону №3038-VI передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 №507, міститься визначення терміна «будівля», їх перелік та класифікація — тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.
Отже, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.
Оскільки тимчасова споруда не є нерухомістю, то законом не вимагається обов’язкове нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору відчуження чи оренди такої споруди, відсутня необхідність державної реєстрації вказаного майна.
Статтею 238 ЦК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочині. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Щодо поділу майна подружжя
У ст.60 Сімейного кодексу закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з ч.1 ст.70 СК у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів належними доказами те, що спірний торговий павільйон набутий сторонами у встановленому законом порядку, оскільки у матеріалах справи відсутні правовстановлюючі документи, які б підтверджували право власності на торговий павільйон.
Однак такі висновки судів ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права.
Як установлено судами та вбачається із матеріалів справи, 21.09.2013 між приватним підприємцем Особою 3 та Особою 2 укладений договір купівлі-продажу металоконструкції торгового павільйону розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору.
Тобто між вказаними особами укладений договір купівлі-продажу тимчасової споруди.
Відповідно до наведених вище положень законодавства вказаний торговий павільйон є рухомим майном, а тому державна реєстрація права власності на вказане майно не проводиться.
Разом з тим спірний торговий павільйон набутий Особою 2 на підставі договору купівлі-продажу від 21.09.2013, який є правовстановлюючим документом та підтверджує факт перебування спірного майна у власності відповідача.
З огляду на викладене посилання судів попередніх інстанцій на недоведеність позивачем права власності на спірне майно є помилковими і спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.
За таких обставин, враховуючи те, що спірний торговий павільйон набутий сторонами у період перебування у шлюбі та жодна зі сторін не вказувала, що таке майно є її особистою власністю, ВС дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання права власності за кожним із подружжя на 1/2 частини торгового павільйону розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору.
Викладене свідчить про те, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи справу, неправильно застосували норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у зв’язку із чим неправильно вирішили спір.
Далее
Опубликовано director 10 Июн 2020 в Новости | Нет комментариев
В Министерстве внутренних дел намерены запустить пилотный проект системы Custody Records для круглосуточного контроля в 11 подразделениях полиции Кировоградской и Днепропетровской областях. На сегодня система контроля работает в четырех изоляторах временного содержания в Сарнах, Кропивницком, Херсоне и Днепре, сообщает пресс-служба МВД.
Пилотный проект будет реализован в 10 подразделений Кропивницкой и одном — Днепропетровской областей. В дальнейшем системы будет расширена на все подразделения полиции.
«Система работает два года, и мы увидели положительные результаты. Она действует, как на защиту полицейскому, так и на защиту задержанного человека. Все действия записываются на видеокамеру, и в любое время мы можем проследить, кто что говорил и делал. С момента, когда эта система начала работать, в ИВС уменьшилось количество ложных обвинений относительно неправомерного обращения с задержанными», — заявил начальник Управления соблюдения прав человека Руслан Горяченко.
Данная система позволяет автоматизировать работу полицейского и исключает человеческий фактор, как причину незаконного насилия.
Далее
Опубликовано director 10 Июн 2020 в Новости | Нет комментариев
Як повідомляє сайт КСУ, 4 червня 2020 року до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання Верховного Суду щодо конституційності встановлення обмежень на час карантину, передбачених положеннями окремих нормативно-правових актів, ухвалених Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України.
Зокрема, суб’єкт права на конституційне подання просить перевірити на відповідність Конституції України:
— підпункти 5, 6, 7, 14 пункту 3, абзац шостий пункту 6 Постанови № 392 (щодо заборони на проведення масових заходів, роботу закладів громадського харчування, ТРЦ, розважальних закладів та закладів культури, проведення планових медичних заходів, а також стосовно обов’язкової самоізоляції осіб старше 60 років);
— пункти 10, 17 Порядку здійснення протиепідемічних заходів, пов’язаних із самоізоляцією, затвердженого Постановою № 392.
Результати аналізу відповідних норм дають змогу зробити висновок, що їхня сутність і практична реалізація не відповідають Конституції України, говориться у конституційному поданні ВС, затвердженому Постановою № 7 Пленуму Верховного Суду.
Зокрема, передбачене Кабінетом Міністрів України здійснення протиепідемічних заходів, пов’язаних із самоізоляцією, обмежує право особи на свободу пересування.
Також обмеження діяльності авіаперевізників, закриття пунктів пропуску через кордон прямо суперечать конституційним гарантіям. Цим порушується право осіб вільно залишати територію України, яке може бути обмежене лише законом, а не актами уряду. Так само рішенням органу виконавчої влади не можна встановлювати обмеження права громадян на мирні зібрання. Установлені урядом положення щодо самоізоляції осіб, які досягли 60 років, а також дозвіл одним суб’єктам господарювання працювати, а іншим — ні, суперечать цим гарантіям.
Пленум ВС попросив КСУ визнати провадження за цим поданням невідкладним і розглянути його в строк, який не перевищує один календарний місяць
Далее
Опубликовано director 9 Июн 2020 в Новости | Нет комментариев
Пенсійний вік в Україні підвищать з 2021 року. З початку наступного року він зросте до 60 років. Про це повідомляє сайт today.ua.
Видання зазначає, що вимоги до стажу для українців тепер будуть підвищуватися щорічно, і до 2028 року кожен другий пенсіонер буде виходити на пенсію вже в 63 або 65 років, але не 60.
«З 1 квітня пенсійний вік для жінок збільшили на 6 місяців – з 59 до 59,5 років. Що стосується стажу, то для жінок в 2020 році це 27 офіційно відпрацьованих років, а в 2021-му – вже 28 років. До 2028 року кількість необхідного пенсійного стажу збільшиться до 35 років. Наприклад, якщо вам зараз 40 років, у вас вже має бути мінімум 15 років стажу, щоб вийти на пенсію вчасно», — йдеться у повідомленні.
Ті, хто офіційно не має і 15 років стажу, можуть взагалі залишитися без пенсії. Щоб вийти на пенсію в 63 роки, зараз потрібно мати від 17 до 27 років стажу, а в 2028-му (останній етап підвищення пенсійного віку) – від 25 до 35 років.
Далее
Опубликовано director 9 Июн 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Цивільний кодекс визначає презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи № 911/1902/19.
Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, у тому числі на нерухоме майно, є наявність підтвердженого належними доказами права власності позивача щодо нерухомого майна, а також підтверджений належним доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права.
Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності — це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному позивачем.
Так, метою звернення позивача з даним позовом є захист набутого за його твердженням ще в 2007 році права комунальної власності на спірний майновий комплекс внаслідок передачі містом Ірпінь цього майна у власність територіальної громади міста Буча. Порушення свого права позивач вбачає в оформленні шляхом здійснення державної реєстрації у 2015 році речового права на спірне майно за територіальною громадою міста Ірпеня (в особі відповідача). Отже, за змістом заявленого позову між містом Буча та містом Ірпінь має місце спір про право власності на нерухоме майно.
Верховний Суд зазначив, що юридична особа публічного права (до якої належать обидві сторони даного спору) набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
У період з 2007 по 2015 роки (тобто з моменту, з якого позивач вважає себе власником спірного майна і до моменту реєстрації права власності на це майно за відповідачем) законодавство, яким врегульовано порядок оформлення речових прав на нерухоме майно, неодноразово змінювалось, проте зі збереженням законодавцем загальних вимог щодо обов`язковості здійснення державної реєстрації речового права, тобто визнання правопорядком, як завершальної стадії юридичного складу набуття особою права власності на нерухоме майно.
Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Близький за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19.
Наведене є втіленням запровадженого в Україні у сфері обігу нерухомості «принципу внесення», в силу якого право, яке підлягає реєстрації, виникає в момент такої реєстрації. Відповідний правовстановлюючий документ (правочин, договір, акт тощо) є підставою для переходу до особи прав на нерухомість, тобто породжує відповідні зобов`язання з передачі майна, а безпосередньо набуття особою усіх повноважень власника (володіння, користування, розпорядження) відбувається в момент внесення до реєстру відповідного запису про державну реєстрацію отриманого речового права.
Судами встановлено, що позивач, стверджуючи про набуття права власності на спірний майновий комплекс ще у 2007 році, не надав доказів вчинення ним станом на момент звернення з позовом передбаченого чинним законодавством комплексу послідовних юридично значимих дій з оформлення відповідного речового права, які б свідчили про завершення юридичного складу набуття повноважень власника нерухомого майна, тоді як відповідач оформив та здійснив державну реєстрацію права комунальної власності на спірний майновий комплекс у 2015 році.
Верховний Суд звернув увагу, що в даному випадку між позивачем та відповідачем існує не вирішений у встановленому порядку (зокрема із застосуванням визначеного ЦК України механізму визнання права власності) спір про право власності на об`єкт нерухомого майна. Проте позивач шляхом подання даного позову намагається оспорити право власності відповідача виключно у площині здійснення похідних реєстраційних дій щодо майна. Зазначене з огляду на визначений законодавством порядок набуття речових прав на нерухомість та принцип диспозитивності господарського судочинства (стаття 14 ГПК України) унеможливлює вирішення такого спору судом по суті при розгляді заявлених позовних вимог.
У зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки Бучанська міська рада в межах розгляду даного спору не довела набуття у встановленому законодавством порядку речового права, на захист якого подано даний позов і що державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за Ірпінською міською радою порушує таке речове право позивача.
Більше того, задоволення заявленого позову без вирішення по суті спору про право власності між сторонами не тільки не матиме наслідком поновлення прав позивача, а й призведе до стану правової невизначеності щодо спірного нерухомого майна внаслідок вилучення з державного реєстру відповідного реєстраційного запису щодо власника цього майна, на базі якого функціонує комунальний заклад охорони здоров`я — міська лікарня. Це може призвести до негативних соціальних наслідків для мешканців населених пунктів, яких обслуговує відповідний заклад охорони здоров`я.
Далее
Опубликовано director 9 Июн 2020 в Новости, Новости судебной практики | 2 комментария
2 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID–19)» (далі – Закон № 540-ІХ), яким розділ ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК України доповнено пунктом 3.
☝️❗ Відповідно до змін, внесених до Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» передбачено, що під час дії карантину?, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), СТРОКИ визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки ?❗️ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ НА СТРОК ДІЇ ТАКОГО КАРАНТИНУ щодо:
▪️ зміни предмета або підстави позову;
▪️ збільшення або зменшення розміру позовних вимог;
▪️ подання доказів;
▪️ витребування доказів;
▪️ забезпечення доказів, а також строки звернення до суду;
▪️ подання відзиву та відповіді на відзив;
▪️ заперечення;
▪️ пояснень третьої особи щодо позову або відзиву;
▪️ залишення позовної заяви без руху;
▪️ подання заяви про перегляд заочного рішення;
▪️ повернення позовної заяви;
▪️ пред’явлення зустрічного позову;
▪️ заяви про скасування судового наказу;
▪️ розгляду справи;
▪️ апеляційного оскарження;
▪️ розгляду апеляційної скарги;
▪️ касаційного оскарження;
▪️ розгляду касаційної скарги;
▪️ подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
☝️Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов’язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
☝️❗ Якщо процесуальний строк почав перебіг до 12 березня 2020 року, то його тривалість буде дорівнювати: кількість днів строку, визначеного законом, які пройшли до 12 березня 2020 року + період карантину + кількість днів строку, які залишись від визначеного законом строку.
? Приклад: строк на апеляційне оскарження рішення суду – 30 днів. До початку карантину пройшло 15 днів із визначеного законом 30-денного строку. Загальний строк на апеляційне оскарження з урахуванням положень Закону 540-ІХ становитиме: 15 + період карантину + 15.
☝️❗ Якщо процесуальний строк почав перебіг під час дії карантину, то його тривалість буде складати: кількість днів до закінчення карантину + визначений законом процесуальний строк.
Тобто на період дії карантину обчислення процесуальних строків зупиняється.
? Приклад: перебіг строку на апеляційне оскарження розпочався 10 квітня 2020 року, тоді з урахуванням дії Закону 540-ІХ після закінчення карантину з наступного дня потрібно буде обчислювати строк на апеляційне оскарження, визначений законом, тобто 30 днів.
?❗️ Це означає, що судові рішення, строк апеляційного оскарження яких НЕ закінчився до 02 квітня 2020 року, НЕ набиратимуть чинності до закінчення карантину? .
? Наприклад, обидві сторони погоджуються зі змістом рішення. Ніхто не планує йти в апеляцію. Тим не менше, їм доведеться чекати значний період часу, який можна описати як «строк оскарження + весь строк дії карантину», для того, щоб це рішення набрало законної сили.
??⚖️Виконавчі листи на виконання рішення суду можуть бути видані лише в разі набрання рішенням суду законної сили, крім судових рішень, які підлягають негайному виконанню. Тому виконавчі листи за такими рішеннями не видаватимуться до припинення зазначених обставин.
?❗️ Аналогічні зміни щодо продовження всіх процесуальних строків були внесені:
▪️ до Кодексу адміністративного судочинства України
▪️ до Господарського процесуального кодексу України
??⚖️ 22 квітня 2020 року Верховний Суд надав роз’яснення щодо застосування законодавства про продовження процесуальних строків під час дії карантину, зі змістом якого можна ознайомитися за посиланням ???
https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/928802/
Далее
Опубликовано director 9 Июн 2020 в Новости | Нет комментариев
В 2021 году будут действовать новые тарифы на предоставление медицинских услуг – Степанов
С 1 апреля 2020 года предоставление всех медицинских услуг в Украины осуществляется на основе специально установленных тарифов.
Деньги за оказанные услуги, опираясь на данные тарифы, медицинскому учреждению перечисляет Национальная служба здоровья.
Однако вокруг формирования цены на ту или иную медицинскую услугу ведутся беспрерывные споры: руководители медучреждений указывают на то, что тарифы занижены и за полученные от НСЗУ деньги невозможно выйти на модель самоокупаемости.
Поэтому в Минздраве заявили о необходимости пересмотра данных тарифов на 2021 год. Министр здравоохранения Украины Максим Степанов много раз говорил о том, что логика формирования цены на определенную медицинскую услугу, которой руководствовались его предшественники, ему не понятна.
На основании каких показателей были разработаны данные тарифы, господину Степанову также никто толком не смог объяснить.
Поэтому во время очередного пресс-брифинга Максим Степанов заявил, что Минздрав разработает новые, более справедливые тарифы на оказание медицинских услуг на 2021 год.
Главная цель Минздрава, отмечает господин Степанов, – создать эффективную медицинскую модель, где врачи будут получать достойную заработную плату, а пациенты – качественную помощь.
Каким образом будут формироваться новые тарифы, по каким формулам будет совершаться расчет, кто их будет считать? На эти вопросы Максим Степанов пока не дает ответы.
Далее
Опубликовано director 9 Июн 2020 в Новости | Нет комментариев
Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства пропонує змінити правила виробництва коньяків в Україні. Проєкт наказу вносить зміни в правила виробництва коньяків від 2017 року, опублікований на сайті МЕРТ.
Як повідомляє УНІАН, даним законопроєктом пропонується скасувати обов’язкове використання спиртів українського походження, частка яких має бути не меншою за 20% у 2020 році, 25% – у 2021 році, 30% – у 2022 році та інше, при використанні імпортних спиртів для виробництва коньяку.
«При виробництві ординарних коньяків України допускається використання витриманих не менше трьох років спиртів коньячних неукраїнського походження», – йдеться в документі.
Зокрема, пропонується дозволити відвантаження коньяків на інші підприємства для їх подальшого розливу в споживчу тару виключно для експорту, для реалізації на території України це буде заборонено.
Також у проекті закону пропонується дозволити перегонку коньячних виноматеріалів у термін, який визначає керівник підприємства, тоді як зараз це необхідно робити в термін до 1 квітня наступного після врожаю року (максимум – до 1 липня).
Далее
