Рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов’язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками зі спеціальним режимом, на які виконавчою службою, відповідно до вимог законодавства, арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби. На цьому акцентував увагу Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, розглядаючи справу № 340/1018/19.
Так, Головне управління Пенсійного фонду України звернулося до Окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління державної виконавчої служби, в якому просив:
В обґрунтування позову позивач зазначив, що через зазначений рахунок здійснюється виплата заробітної плати та сплата податків і зборів позивача. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їхньої черговості, оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку.
Рішенням Окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що кошти Головного управління ПФУ на зазначеному рахунку підпадають під категорію захищених коштів, на які, згідно з частиною 2 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02 червня 2016 року (далі — Закон № 1404-VIII) заборонено накладати арешт.
Рішенням окружного адміністративного суду позовні вимоги були задоволені, постановою ж апеляційного адміністративного суду це рішення змінено в його мотивувальній частині, а в іншій частині рішення залишено без змін.
Верховний Суд нагадав, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.
Не підлягають арешту кошти, що перебувають на рахунках зі спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов’язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.
КАС ВС зазначив, що приписами частини 1 статті 2, частини 2 статті 10 Конвенції про захист заробітної плати від 01 липня 1949 року № 95, ратифікованої Україною 04 серпня 1961 року, визначено, що дана Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватися заробітна плата. Заробітна плата повинна охоронятися від арештів і передачі в такій мірі, в якій це вважається потрібним для утримання працівника і його сім’ї.
Заробітна плата в розумінні поняття «власності» є майном, на захист якого між іншим стає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Принципи, закріплені в статтях 3 та 43 Конституції України, також знаходять своє вираження в положеннях статті 97 Кодексу законів про працю України, статтях 15, 22, 24 Закону України «Про працю».
Зазначені норми в сукупності свідчать про те, що держава гарантує та захищає право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю.
Отже, виплата установою працівникам заробітної плати має пріоритет перед погашенням заборгованості іншим кредиторам підприємства. Накладення ж арешту на рахунок боржника, який призначений також і для виплати заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, унеможливлює своєчасне здійснення таких виплат, що невідворотно призводить до порушення конституційних прав громадян, які працюють на підприємстві відповідача, на оплату праці.
Відповідно до пункту 2 статті 48 Закону 1404-VIII, забороняється звернення стягнення та накладення арешту на кошти на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, на кошти, що перебувають на поточних рахунках зі спеціальним режимом використання відкритих відповідно до статей 191 та 261 Закону України «Про теплопостачання», статті 151 Закону України «Про електроенергетику», та на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України «Про впорядкування питань, пов`язаних із забезпеченням ядерної безпеки», на кошти на інших рахунках боржника накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом.
Відповідно до частин 3, 4 статті 59 Закону 1404-VIII, у разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 916/73/19, від 10 жовтня 2019 року № 916/1572/19. Підстав для відступу від такої позиції під час розгляду даної справи Верховний Суд не вбачає.
Відсутність письмової згоди на використання факсиміле у випадку вчинення дій з виконання підписаного в такий спосіб договору не може бути умовою недійсності цього договору.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 6 березня 2020 року у справі № 143/228/17.
Обставини справи
У лютому 2017 року особа звернулася до суду з позовом до фермерського господарства «Ліщинецьке об’єднання» про визнання недійсним договору оренди землі.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником земельної ділянки. 11 червня 2012 року він уклав з ФГ «Ліщинецьке об’єднання» договір оренди належної йому земельної ділянки строком на 10 років.
Посилаючись на те, що в договорі у графі «орендар» замість підпису директора ФГ «Ліщинецьке об’єднання» міститься його факсиміле без зазначення прізвища уповноваженої на підпис особи, на що він письмової згоди не надавав, та враховуючи, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, просив суд на підставі ч. 1, 3 ст. 203, ч. 3 ст. 207 та п. 1 ст. 215 ЦК визнати договір оренди від 11 червня 2012 року недійсним. Посилаючись на норми ст. 216 ЦК, просив повернути належну йому земельну ділянку.
Місцевий суд (з яким погодився суд апеляційної інстанції) відмовив у задоволенні позову.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд погодився з рішеннями попередніх судів.
За змістом ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законами, іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Виходячи зі змісту вказаних норм письмова згода сторін на використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису є лише формою підтвердження відповідного факсимільного відтворення підпису його власноручному аналогу. Відсутність такої письмової угоди у випадку вчинення дій з виконання договору, підписаного факсиміле, не може бути умовою недійсності вчиненого та виконуваного правочину.
Установивши, що договір оренди землі укладений за взаємною згодою сторін та в подальшому протягом п’яти років виконувався сторонами, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про те, що підписання договору директором ФГ «Ліщинецьке об’єднання» за допомогою факсимільного відтворення його підпису не є підставою для визнання його недійсним.
Далее
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, задоволено позовні вимоги учасника ТОВ до ТОВ про зобов’язання ТОВ надати завірені підписом уповноваженої особи товариства копії документів: статуту; річної фінансової звітності за 2018 рік; документів звітності, що подаються відповідним державним органам за 2018 рік; документів, що підтверджують права на майно (нерухоме та рухоме) станом на 14 грудня 2018 року та станом на 29 січня 2019 року; документів бухгалтерського обліку за період з 14 грудня 2018 року по 29 січня 2019 року.
Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є учасником ТОВ і неодноразово звертався із запитами до товариства з вимогою надати зазначені документи, однак відповідач на порушення приписів статей 5, 43 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не надав їх, чим порушив корпоративні права позивача.
Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, КГС ВС зазначив таке.
Одержання учасником господарського товариства інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, є необхідним для реалізації таким учасником своїх корпоративних прав, зокрема, правомочностей на участь в управлінні господарською організацію.
Внаслідок невиконання господарським товариством свого обов’язку з надання учаснику господарського товариства на його вимогу інформації про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та законом, можуть бути визнані порушеними як право учасника товариства на інформацію, так і його корпоративні права.
З огляду на те, що надання визначених позивачем як учасником ТОВ документів є обов’язком товариства згідно з приписами статей 5, 43 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та положеннями статуту ТОВ, і, відповідно, ненадання відповідачем запитуваної учасником товариства інформації (ненадання копій відповідних документів) порушує права та законні інтереси учасника товариства, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов цілком обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.
З повним текстом постанови КГС ВС від 21 січня 2020 року у справі № 906/157/19 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/87056246.
Торгово-промышленная палата Украины заявляет: карантин не является форс-мажорным обстоятельством, форс-мажором могут стать его последствия.
Торгово-промышленная палата отметила, что за последнее время увеличилось количество обращений в связи со вспышкой коронавируса в мире, а также с принятием решения Кабинета Министров Украины о ведении карантина на общенациональном уровне с 12 марта 2020 года.
В соответствии с законодательством Украины, удостоверение форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) на основании общих ситуаций или на основании введенных/действующих режимов не предусмотрено. Однако удостоверение форс-мажора в связи с введенным карантина существует, но нужно понимать, привело ли данное обстоятельство к конкретным ограничительным мероприятиям и последствиям, которые могли стать причиной невозможности исполнения обязательств.
Основанием для подтверждения форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) является наличие одного или более обстоятельств, указанных в ст.141 Закона Украины «О торгово-промышленных палатах в Украине», а также определенных сторонами по договору, контракту, соглашению, типовому договору, законодательными , ведомственными и / или другими нормативными актами, которые повлияли на обязательства таким образом, что сделали невозможным его выполнение в предусмотренный срок.
Поэтому, кроме обстоятельств конкретной ситуации, следует оценить условия договора.
Условия договора, как правило, включают положения о форс-мажорных обстоятельствах с перечнем фактов и правовыми последствиями их наступления.
Наличие в перечне таких событий, как «эпидемия», «чрезвычайная ситуация», «ограничительные действия власти» усиливает позицию, но сторона все равно должна доказать, что коронавирус или меры по борьбе с ним приняты на уровне государственной власти являются форс-мажором.
Предоставленные заявителем документы для подтверждения форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) должны свидетельствовать о:
– чрезвычайности таких обстоятельств;
– непредсказуемости обстоятельств;
– неотвратимости;
– причинно-следственной связи между обстоятельством / событием и невозможностью выполнения заявителем своих конкретных обязательств.
Порядок удостоверения форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) устанавливается Регламентом удостоверения Торгово-промышленной палатой Украины и региональными торгово-промышленными палатами форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) (далее – Регламент).
Не считаются форс-мажорными обстоятельствами (обстоятельствами непреодолимой силы) в любом случае: финансовый и экономический кризис, дефолт, рост официального и коммерческого курсов иностранной валюты к национальной валюте, несоблюдение / нарушение своих обязанностей контрагентом должника, отсутствие на рынке нужных для исполнения обязательства товаров, отсутствие у должника необходимых средств.
Стороне, которая ссылается на форс-мажор, рекомендуется обратиться в компетентный орган (ТПП) страны, где вознико форс-мажорное обстоятельство, которое выдает соответствующий документ (сертификат или свидетельство), и предъявить его контрагенту согласно условиям договора.
Далее
Якщо вивіски та стенди містять інформацію про особу – виробника товару та товари, які реалізуються таким виробником, однак при цьому розміщені на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, що розташовані на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання загального користування, такі об’єкти вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» та потребують отримання дозволу від органу місцевого самоврядування на їхнє розміщення.Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши адміністративну справу № 405/4704/15-а за позовом підприємства до виконавчого комітету міськради про визнання протиправним та скасування рішення виконкому. Підприємство просило скасувати рішення органу місцевого самоврядування, яким позивача зобов’язано демонтувати вивіски та стенди за власний рахунок як самовільно розміщенні без отримання відповідного дозволу. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вказані об’єкти не є рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу», а належать до вивісок та стендів, розміщення яких не потребує отримання дозвільних документів.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні адміністративного позову, виходячи з того, що зовнішня реклама розміщується виключно на підставі дозволів робочого органу, однак у позивача відповідний дозвіл був відсутній.
Верховний Суд погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки на підставі аналізу положень законодавства дійшов до висновку, що підставою набуття суб’єктом господарювання (розповсюджувачем зовнішньої реклами) права на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці є дозвіл на розміщення об’єкта зовнішньої реклами, виданий на підставі рішення відповідного органу. Суб’єкт господарювання вправі здійснювати діяльність з розміщення зовнішньої реклами на рекламних засобах лише після отримання дозволу безпосередньо на кожний об’єкт зовнішньої реклами.
Колегія суддів зазначила, що оскільки розміщені позивачем вивіски та стенди розташовані на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання загального користування, вони вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» та потребують отримання дозволу від органу місцевого самоврядування на їх розміщення.
На цій підставі Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої вивіски та стенди не вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» лише у випадку одночасного дотримання двох умов.
Перша умова стосується характеру інформації, яка на них розміщена. Зокрема, така інформація може стосуватися лише виробника товару та/або самого товару та не повинна містити закликів придбавати товар або послугу, що реалізується суб’єктом.
Друга умова стосується місця розташування. Зокрема, не вважається рекламою вивіски та стенди, якщо вони розміщенні у місцях, де відповідний товар реалізується чи надається споживачеві, або на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу у таке приміщення.
Фабула судового акту: У рішенні, яке пропонується до уваги читача Касаційний цивільний суд в черговий раз підтвердив позицію про те, що комісії за обслуговування кредиту та інші обов’язкові платежі, які не пов’язані із послугами з кредитування, яку було раніше висловлено у постанові Верховного суду України від 16.11.2016 № 6-1746цс16.
У даній справі позичальником під час судового розгляду спору про стягнення з нього боргу за кредитним договором на користь банку було подано зустрічний позов, який вмотивовано тим, що пунктом 7.1 спірного кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0, 20% від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору, якими покладено на позичальника обов’язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». Також боржник у своїй позовній заяві вказав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту.
Судом першої інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Натомість апеляційний суд погодився із доводами боржника та задовольнив його вимоги оскільки пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу.
Незгода з рішенням апеляційного суду стала підставою для звернення банку до Касаційного цивільного суду зі скаргою.
Оцінюючи доводи касаційної скарги на предмет їх відповідності нормам чинного законодавства КЦС вказав наступне.
За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Далее
Велика Палата вказала, що спір директора товариства пов’язаний з його звільненням повинен слухатися у порядку господарського, а не цивільного судочинства.
19.02.2020 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № № 145/166/18. Предметом спору була позовна заява директора сільськогосподарського товариства про визнання незаконним наказу про його звільнення та стягнення середнього заробітку.
Суди першої та апеляційної інстанції задовольнили зазначені вимоги, скасували наказ про звільнення та стягнули заробітну платню. Колегія суддів касаційної інстанції вирішила передати справу на розгляд Великої Палати з тих підстав, що товариство порушило питання юрисдикції спору. Відповідач стверджував, що спір є не трудовим, а корпоративним, а тому він повинен розглядатися у порядку господарського судочинства.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводами касаційної скарги та закрила провадження у справі. Своє рішення суд аргументував тим, що директора товариства було звільнено на підставі рішення учасників цього товариства. При цьому положення ЦК України та Закону України «Про господарські товариства» визначають, що до компетенції загальних зборів учасників відносяться питання утворення та відкликання виконавчого органу товариства. Також, повноваження члена виконавчого органу можуть бути припинені або така особа може бути тимчасово відсторонена від своїх повноважень на підставі рішення загальних зборів учасників. Дані положення зазначені, зокрема, у статті 99 ЦК України.
Що стосується КЗпП України, то він регулює усі трудові відносини, які виникають між працівниками та юридичними особами. Проте, положення даних законів не врегульовують відносини виконавчого органу товариства та засновників, які врегульовані статтею 99 ЦК України. Таким чином, суд прийшов до висновку, що норми трудового законодавства не розповсюджуються на спори між виконавчими органами товариства та самими товариствами, а є корпоративними та повинні розглядатися у порядку господарського судочинства.
З приводу стягнення заробітної плати суд зазначив, що така вимоги є похідною від вирішення питання правомірності звільнення директора та не може бути розглянута окремо. У цій частині колегія теж закрила провадження. Судді не роз’яснили до якого суду слід звертатися з цією вимогою. Але думаю, що якщо вони є похідними від вирішення питання звільнення директора, то теж повинні бути вирішені господарським судом, що прямо передбачено чинними процесуальними кодексами.
Далее
7 березня 2020 року набрав чинності наказ Міністерства юстиції України від 27 лютого 2020 року № 702/5 «Про внесення змін до Порядку проставлення апостиля на офіційних документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України». Про це повідомила заступник Міністра юстиції з питань державної реєстрації Ольга Оніщук.
Зміни надають нотаріусам повноваження з прийняття та видачі документів для проставлення апостиля на офіційних документах, що оформляються нотаріусами України, а також на документах, що видаються органами юстиції та судами.
«Враховуючи, що значну кількість документів, які подаються для проставлення апостиля, складають саме документи, оформлені нотаріусами, залучення нотаріусів до участі у процедурах проставлення апостиля значно спростить вказану послугу та зробить її більш зручною для громадян. Отже, ці зміни запроваджені з метою створення умов для ефективного обслуговування громадян за принципом «єдиного циклу та в одному місці» та задля економії їх часу», – наголосила Ольга Оніщук.
Далее
Перший заступник начальника Департаменту патрульної поліції України Олексій Білошицький повідомив, що Верховний Суд виніс постанову, яка може зацікавити як водіїв, так і пішоходів. Інформацію він оприлюднив на своїй сторінці в Facebook.
«До суду звернувся водій з наміром оскаржити постанову, винесену інспектором патрульної поліції за порушення вимог пункту 18.1 правил дорожнього руху, а саме: «водій транспортного засобу, що наближається до нерегульованого пішохідного переходу, на якому перебувають пішоходи, повинен зменшити швидкість, а в разі потреби зупинитися, щоб дати дорогу пішоходам, для яких може бути створена перешкода чи небезпека».
Позивач у судовому засіданні пояснив, що «коли наближався до нерегульованого пішохідного переходу, то побачив, що до пішохідного переходу підійшов один пішохід (жінка). Вказаний пішохід знаходився на лівому боці проїзної частини відносно напрямку руху позивача. Під’їхавши безпосередньо до нерегульованого пішохідного переходу, позивач побачив, що пішохід зробив один чи два кроки по пішохідному переходу. При цьому він перебував на зустрічній смузі руху та до середини проїзної частини залишилася достатня відстань, де автомобіль позивача міг створити небезпеку для руху для пішохода. У вказаному випадку, у разі зменшення позивачем швидкості руху та застосування екстреного гальмування для зупинки транспортного засобу, автомобіль позивача зупинився б безпосередньо на пішохідному переході, що створило б перешкоду для пішохода та зважаючи на те, що позивач рухався в щільному потоці автомобілів міг створити аварійну ситуацію. Зважаючи на це, позивач не створюючи ніяким чином небезпеки для руху пішохода та інших транспортних засобів, продовжив рух».
Судом першої інстанції позивачу було відмовлено в задоволенні адміністративного позову, після чого він звернувся до Київського апеляційного адміністративного суду, який в свою чергу, скасував постанову Новозаводського районного суду міста Чернігова від 10 серпня 2017 року і задовольнив позовні вимоги водія.
Не погодившись з рішенням апеляції патрульна поліція звернулась до Верховного Суду, який 4 грудня 2019 року поставив крапку в цій історії — рішення першої інстанції було залишено в силі.
Крім того, в позиції суду викладено деякі корисні роз’яснення щодо пункту правил 18.1:
— на нерегульованих пішохідних переходах пішоходи мають перевагу в русі перед транспортними засобами з моменту, коли вони ступили на перехід;
— для виконання вимоги цього пункту водій транспортного засобу обов’язково повинен своїм маневром показати пішоходам, що він дає дорогу, тобто знизити швидкість, якщо цього достатньо для того, щоб дати дорогу або зупинитися;
— забороняється здійснювати об’їзд пішохода, який перебуває на пішохідному переході незалежно від відстані між ним і транспортним засобом, а також збільшувати швидкість з метою «проскочити» перед пішоходом, який ступив на нерегульований пішохідний перехід;
— водій повинен врахувати можливі маневри пішохода на пішохідному переході (пішохід може зупинитися, передбачаючи небезпеку, побігти або уповільнити хід) і спрогнозувати можливий розвиток ситуації: якщо ймовірно, що шляхи руху пішохода (незалежно від того, як він рухається) і транспортного засобу можуть перетнутися на переході, – уникнути такої ситуації, тобто дати дорогу пішоходу», — повідомив Олексій Білошицький.
Посилання на рішення судів:
