Торгово-промышленная палата Украины заявляет: карантин не является форс-мажорным обстоятельством, форс-мажором могут стать его последствия.
Торгово-промышленная палата отметила, что за последнее время увеличилось количество обращений в связи со вспышкой коронавируса в мире, а также с принятием решения Кабинета Министров Украины о ведении карантина на общенациональном уровне с 12 марта 2020 года.
В соответствии с законодательством Украины, удостоверение форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) на основании общих ситуаций или на основании введенных/действующих режимов не предусмотрено. Однако удостоверение форс-мажора в связи с введенным карантина существует, но нужно понимать, привело ли данное обстоятельство к конкретным ограничительным мероприятиям и последствиям, которые могли стать причиной невозможности исполнения обязательств.
Основанием для подтверждения форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) является наличие одного или более обстоятельств, указанных в ст.141 Закона Украины «О торгово-промышленных палатах в Украине», а также определенных сторонами по договору, контракту, соглашению, типовому договору, законодательными , ведомственными и / или другими нормативными актами, которые повлияли на обязательства таким образом, что сделали невозможным его выполнение в предусмотренный срок.
Поэтому, кроме обстоятельств конкретной ситуации, следует оценить условия договора.
Условия договора, как правило, включают положения о форс-мажорных обстоятельствах с перечнем фактов и правовыми последствиями их наступления.
Наличие в перечне таких событий, как «эпидемия», «чрезвычайная ситуация», «ограничительные действия власти» усиливает позицию, но сторона все равно должна доказать, что коронавирус или меры по борьбе с ним приняты на уровне государственной власти являются форс-мажором.
Предоставленные заявителем документы для подтверждения форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) должны свидетельствовать о:
– чрезвычайности таких обстоятельств;
– непредсказуемости обстоятельств;
– неотвратимости;
– причинно-следственной связи между обстоятельством / событием и невозможностью выполнения заявителем своих конкретных обязательств.
Порядок удостоверения форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) устанавливается Регламентом удостоверения Торгово-промышленной палатой Украины и региональными торгово-промышленными палатами форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) (далее – Регламент).
Не считаются форс-мажорными обстоятельствами (обстоятельствами непреодолимой силы) в любом случае: финансовый и экономический кризис, дефолт, рост официального и коммерческого курсов иностранной валюты к национальной валюте, несоблюдение / нарушение своих обязанностей контрагентом должника, отсутствие на рынке нужных для исполнения обязательства товаров, отсутствие у должника необходимых средств.
Стороне, которая ссылается на форс-мажор, рекомендуется обратиться в компетентный орган (ТПП) страны, где вознико форс-мажорное обстоятельство, которое выдает соответствующий документ (сертификат или свидетельство), и предъявить его контрагенту согласно условиям договора.
Далее
Якщо вивіски та стенди містять інформацію про особу – виробника товару та товари, які реалізуються таким виробником, однак при цьому розміщені на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, що розташовані на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання загального користування, такі об’єкти вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» та потребують отримання дозволу від органу місцевого самоврядування на їхнє розміщення.Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши адміністративну справу № 405/4704/15-а за позовом підприємства до виконавчого комітету міськради про визнання протиправним та скасування рішення виконкому. Підприємство просило скасувати рішення органу місцевого самоврядування, яким позивача зобов’язано демонтувати вивіски та стенди за власний рахунок як самовільно розміщенні без отримання відповідного дозволу. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вказані об’єкти не є рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу», а належать до вивісок та стендів, розміщення яких не потребує отримання дозвільних документів.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні адміністративного позову, виходячи з того, що зовнішня реклама розміщується виключно на підставі дозволів робочого органу, однак у позивача відповідний дозвіл був відсутній.
Верховний Суд погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки на підставі аналізу положень законодавства дійшов до висновку, що підставою набуття суб’єктом господарювання (розповсюджувачем зовнішньої реклами) права на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці є дозвіл на розміщення об’єкта зовнішньої реклами, виданий на підставі рішення відповідного органу. Суб’єкт господарювання вправі здійснювати діяльність з розміщення зовнішньої реклами на рекламних засобах лише після отримання дозволу безпосередньо на кожний об’єкт зовнішньої реклами.
Колегія суддів зазначила, що оскільки розміщені позивачем вивіски та стенди розташовані на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання загального користування, вони вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» та потребують отримання дозволу від органу місцевого самоврядування на їх розміщення.
На цій підставі Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої вивіски та стенди не вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» лише у випадку одночасного дотримання двох умов.
Перша умова стосується характеру інформації, яка на них розміщена. Зокрема, така інформація може стосуватися лише виробника товару та/або самого товару та не повинна містити закликів придбавати товар або послугу, що реалізується суб’єктом.
Друга умова стосується місця розташування. Зокрема, не вважається рекламою вивіски та стенди, якщо вони розміщенні у місцях, де відповідний товар реалізується чи надається споживачеві, або на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу у таке приміщення.
Фабула судового акту: У рішенні, яке пропонується до уваги читача Касаційний цивільний суд в черговий раз підтвердив позицію про те, що комісії за обслуговування кредиту та інші обов’язкові платежі, які не пов’язані із послугами з кредитування, яку було раніше висловлено у постанові Верховного суду України від 16.11.2016 № 6-1746цс16.
У даній справі позичальником під час судового розгляду спору про стягнення з нього боргу за кредитним договором на користь банку було подано зустрічний позов, який вмотивовано тим, що пунктом 7.1 спірного кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0, 20% від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору, якими покладено на позичальника обов’язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». Також боржник у своїй позовній заяві вказав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту.
Судом першої інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Натомість апеляційний суд погодився із доводами боржника та задовольнив його вимоги оскільки пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу.
Незгода з рішенням апеляційного суду стала підставою для звернення банку до Касаційного цивільного суду зі скаргою.
Оцінюючи доводи касаційної скарги на предмет їх відповідності нормам чинного законодавства КЦС вказав наступне.
За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Далее
Велика Палата вказала, що спір директора товариства пов’язаний з його звільненням повинен слухатися у порядку господарського, а не цивільного судочинства.
19.02.2020 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № № 145/166/18. Предметом спору була позовна заява директора сільськогосподарського товариства про визнання незаконним наказу про його звільнення та стягнення середнього заробітку.
Суди першої та апеляційної інстанції задовольнили зазначені вимоги, скасували наказ про звільнення та стягнули заробітну платню. Колегія суддів касаційної інстанції вирішила передати справу на розгляд Великої Палати з тих підстав, що товариство порушило питання юрисдикції спору. Відповідач стверджував, що спір є не трудовим, а корпоративним, а тому він повинен розглядатися у порядку господарського судочинства.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводами касаційної скарги та закрила провадження у справі. Своє рішення суд аргументував тим, що директора товариства було звільнено на підставі рішення учасників цього товариства. При цьому положення ЦК України та Закону України «Про господарські товариства» визначають, що до компетенції загальних зборів учасників відносяться питання утворення та відкликання виконавчого органу товариства. Також, повноваження члена виконавчого органу можуть бути припинені або така особа може бути тимчасово відсторонена від своїх повноважень на підставі рішення загальних зборів учасників. Дані положення зазначені, зокрема, у статті 99 ЦК України.
Що стосується КЗпП України, то він регулює усі трудові відносини, які виникають між працівниками та юридичними особами. Проте, положення даних законів не врегульовують відносини виконавчого органу товариства та засновників, які врегульовані статтею 99 ЦК України. Таким чином, суд прийшов до висновку, що норми трудового законодавства не розповсюджуються на спори між виконавчими органами товариства та самими товариствами, а є корпоративними та повинні розглядатися у порядку господарського судочинства.
З приводу стягнення заробітної плати суд зазначив, що така вимоги є похідною від вирішення питання правомірності звільнення директора та не може бути розглянута окремо. У цій частині колегія теж закрила провадження. Судді не роз’яснили до якого суду слід звертатися з цією вимогою. Але думаю, що якщо вони є похідними від вирішення питання звільнення директора, то теж повинні бути вирішені господарським судом, що прямо передбачено чинними процесуальними кодексами.
Далее
7 березня 2020 року набрав чинності наказ Міністерства юстиції України від 27 лютого 2020 року № 702/5 «Про внесення змін до Порядку проставлення апостиля на офіційних документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України». Про це повідомила заступник Міністра юстиції з питань державної реєстрації Ольга Оніщук.
Зміни надають нотаріусам повноваження з прийняття та видачі документів для проставлення апостиля на офіційних документах, що оформляються нотаріусами України, а також на документах, що видаються органами юстиції та судами.
«Враховуючи, що значну кількість документів, які подаються для проставлення апостиля, складають саме документи, оформлені нотаріусами, залучення нотаріусів до участі у процедурах проставлення апостиля значно спростить вказану послугу та зробить її більш зручною для громадян. Отже, ці зміни запроваджені з метою створення умов для ефективного обслуговування громадян за принципом «єдиного циклу та в одному місці» та задля економії їх часу», – наголосила Ольга Оніщук.
Далее
Перший заступник начальника Департаменту патрульної поліції України Олексій Білошицький повідомив, що Верховний Суд виніс постанову, яка може зацікавити як водіїв, так і пішоходів. Інформацію він оприлюднив на своїй сторінці в Facebook.
«До суду звернувся водій з наміром оскаржити постанову, винесену інспектором патрульної поліції за порушення вимог пункту 18.1 правил дорожнього руху, а саме: «водій транспортного засобу, що наближається до нерегульованого пішохідного переходу, на якому перебувають пішоходи, повинен зменшити швидкість, а в разі потреби зупинитися, щоб дати дорогу пішоходам, для яких може бути створена перешкода чи небезпека».
Позивач у судовому засіданні пояснив, що «коли наближався до нерегульованого пішохідного переходу, то побачив, що до пішохідного переходу підійшов один пішохід (жінка). Вказаний пішохід знаходився на лівому боці проїзної частини відносно напрямку руху позивача. Під’їхавши безпосередньо до нерегульованого пішохідного переходу, позивач побачив, що пішохід зробив один чи два кроки по пішохідному переходу. При цьому він перебував на зустрічній смузі руху та до середини проїзної частини залишилася достатня відстань, де автомобіль позивача міг створити небезпеку для руху для пішохода. У вказаному випадку, у разі зменшення позивачем швидкості руху та застосування екстреного гальмування для зупинки транспортного засобу, автомобіль позивача зупинився б безпосередньо на пішохідному переході, що створило б перешкоду для пішохода та зважаючи на те, що позивач рухався в щільному потоці автомобілів міг створити аварійну ситуацію. Зважаючи на це, позивач не створюючи ніяким чином небезпеки для руху пішохода та інших транспортних засобів, продовжив рух».
Судом першої інстанції позивачу було відмовлено в задоволенні адміністративного позову, після чого він звернувся до Київського апеляційного адміністративного суду, який в свою чергу, скасував постанову Новозаводського районного суду міста Чернігова від 10 серпня 2017 року і задовольнив позовні вимоги водія.
Не погодившись з рішенням апеляції патрульна поліція звернулась до Верховного Суду, який 4 грудня 2019 року поставив крапку в цій історії — рішення першої інстанції було залишено в силі.
Крім того, в позиції суду викладено деякі корисні роз’яснення щодо пункту правил 18.1:
— на нерегульованих пішохідних переходах пішоходи мають перевагу в русі перед транспортними засобами з моменту, коли вони ступили на перехід;
— для виконання вимоги цього пункту водій транспортного засобу обов’язково повинен своїм маневром показати пішоходам, що він дає дорогу, тобто знизити швидкість, якщо цього достатньо для того, щоб дати дорогу або зупинитися;
— забороняється здійснювати об’їзд пішохода, який перебуває на пішохідному переході незалежно від відстані між ним і транспортним засобом, а також збільшувати швидкість з метою «проскочити» перед пішоходом, який ступив на нерегульований пішохідний перехід;
— водій повинен врахувати можливі маневри пішохода на пішохідному переході (пішохід може зупинитися, передбачаючи небезпеку, побігти або уповільнити хід) і спрогнозувати можливий розвиток ситуації: якщо ймовірно, що шляхи руху пішохода (незалежно від того, як він рухається) і транспортного засобу можуть перетнутися на переході, – уникнути такої ситуації, тобто дати дорогу пішоходу», — повідомив Олексій Білошицький.
Посилання на рішення судів:
Суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходили із того, що в порушення вимог пунктів 79.2 та 79.3 статті 79 ПК України, повідомлення про проведення документальної невиїзної перевірки та копія наказу про її призначення були направлені позивачу вже після початку проведення перевірки та не були вручені останньому, чим його позбавлено можливості реалізації права на ознайомлення із ними до початку проведення перевірки та надання відповідних пояснень. А тому перевірка вважається проведеною без наявності на те правових підстав і, як наслідок, не має юридичної значимості для цілей прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.
Сам вид перевірки (позапланова невиїзна) без надання платнику податків права на подання відповідних пояснень та документів, що стосуються предмету перевірки, позбавляє контролюючий орган можливості об`єктивно здійснити аналіз законності діяльності такого платника й дійти обґрунтованих висновків стосовно податкового правопорушення.
Отже, з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.
Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої, а саме — компетенції у податкового органу на прийняття акту індивідуальної дії (податкового повідомлення-рішення).
Наведене правозастосування узгоджується із висновками Верховного Суду України у постанові від 27.01.2015 (справа № 21-425а14). А також Верховного Суду — у постановах від 06.02.2018 (справа № 802/1241/17-а), від 21.02.2018 (справа № 821/371/17), від 01.08.2018 (справа № 821/1667/16).
З повним текстом постанови КАС ВС можна ознайомитися за посиланням.
Студенти закладів професійної технічної освіти матимуть змогу вибирати форму навчання з 5 варіантів. Про це повідомляє пресслужба МОН.
Зазначається, що студенти зможуть вчитись в кількох закладах одночасно. Тепер можна буде вибрати всі види інституційної форми навчання – денну, вечірню, заочну, дистанційну та мережеву (дуальну).
Традиційною формою навчання в українських училищах є денна. Вечірня та заочна трапляються рідше, а дистанційна для студентів училищ радше виняток.
Втім, абсолютно новою стане мережева форма навчання.
Як зазначає заступник міністра освіти Петро Коржевський, професійна освіта має відповідати на запити суспільства. Саме тому форми навчання теж варіюються.
“Ми пропонуємо вчитися за мережевою формою, але інструменти, які б дозволяли її повноцінно застосовувати, відсутні”, – сказав він.
Зазначається, що мережева форма – це форма, за якою учні можуть навчатися у кількох закладах одночасно. Один з них – заклад профосвіти, а інший – підприємство, виробництво або заклад освіти є додатковими. Перед стартом навчання всі учасники мають укласти договір, де б чітко зазначалися права та обов’язки кожної сторони.
Далее
Определение места жительства несовершеннолетнего (малолетнего) ребенка в результате расторжения брака родителей.
Семейные споры самая сложная категория дел.
Сложность состоит не в ведении процесса, а сложность выражается в эмоциональном накале, в игре чувств когда-то близких людей, которые в один миг забыли о совместных годах, и превращаются не в просто чужих людей, а во врагов.
Именно в таких случаях, в деле лучше принимать участие не самостоятельно, а через адвоката, который сможет не только «трезво» оценить ситуацию, но и направить дело в правильном направлении, исключая любые эмоции.
Одна из самых распространенных категорий семейных дел – это определение места жительства ребенка после расторжения брака.
Адвокаты Юридической компании-Легал имеют большой опыт в ведении семейных дел, в том числе и определение места жительства ребенка с одним из родителей после расторжения брака.
Ранее, мы готовили для Вас судебную практику по этой категории дел, которая основывалась на решениях Европейского Суда http://www.uk-legal.od.ua/opredelenie-mesta-prozhivaniya-rebenk/
Сегодня мы подготовили для вас основные и общие моменты, которые могут влиять на разрешение такого рода спора. Итак:
Исходя из общего правила, а также норм Семейного и Гражданского кодексов Украины следует:
— мать, отец имеют равные права и обязанности относительно ребенка, независимо от того, находились ли они в браке между собой.
— расторжение брака между родителями, проживание их отдельно от ребенка не влияет на объем их прав и не освобождает от обязанностей относительно ребенка.
— вопрос воспитания ребенка решается родителями совместно.
— место жительства ребенка, не достигшего десяти лет, определяется по соглашению родителей.
— место жительства ребенка, достигшего десяти лет, определяется по общему согласию родителей и самого ребенка.
Согласно чч. 1, 2 ст. 161 СК Украины, если мать и отец, которые проживают отдельно, не пришли к согласию относительно того, с кем из них будет проживать малолетний ребенок, спор между ними может решаться органом опеки и попечительства.
При разрешении спора о месте жительства малолетнего ребенка принимаются во внимание отношение родителей к выполнению своих родительских обязанностей, личная привязанность ребенка к каждому из них, возраст ребенка, состояние его здоровья и другие обстоятельства, имеющие существенное значение.
Орган опеки и попечительства или суд не могут передать ребенка для проживания с тем из родителей, кто не имеет самостоятельного дохода, злоупотребляет спиртными напитками или наркотическими средствами, своим аморальным поведением может навредить развитию ребенка.
Возможность родителей оформить соглашение о месте жительства ребенка.
Законодательно предусмотрена возможность родителям путем устного или нотариально заверенного соглашения определить место жительства ребенка с одним из родителей.
Так, согласно статей 109 и 160 Семейного кодекса Украина предполагается, что супруги, которые имеют детей, имеют право подать в суд заявление о расторжении брака вместе с письменным договором о том, с кем из них будут проживать дети, какое участие в обеспечении условий их жизни будет тот из родителей, кто будет проживать отдельно, а также об условиях осуществления им права на личное воспитание детей. Также, установлено право родителей на определение места жительства ребенка, так место жительства ребенка, не достигшего десяти лет, определяется по соглашению родителей.
Место жительства ребенка, достигшего десяти лет, определяется по общему согласию родителей и самого ребенка.
Место жительства ребенка, достигшего четырнадцати лет, определяется им самим.
Определение места жительства ребенка через суд.
