У справі №751/4821/17 водій, наближаючись до такого переходу, не пропустив пішохода, за що отримав штраф. Не погодившись із рішенням інспектора ППС, подав позов про скасування постанови.
Вирішуючи справу, КАС ВС керувався такими нормами.
✔️ Водій, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу, де перебувають пішоходи, повинен зменшити швидкість, а в разі потреби зупинитися (п.18.1 ПДР).
✔️ Пішохід має перевагу під час переходу проїзної частини позначеними нерегульованими пішохідними переходами, а також регульованими за наявності на те сигналу регулювальника чи світлофора (п.4.16 ПДР).
Тож висновки КАС у цій справі наступні:
▪️ На нерегульованих переходах пішоходи мають перевагу в русі перед транспортними засобами з моменту, коли вони ступили на перехід.
▪️ Водій обов’язково повинен своїм маневром показати пішоходам, що він дає дорогу, тобто знизити швидкість, якщо цього достатньо або зупинитися.
▪️ Забороняється здійснювати об’їзд пішохода, що перебуває на пішохідному переході незалежно від відстані між ним і транспортним засобом, а також збільшувати швидкість з метою «проскочити» перед пішоходом, який ступив на нерегульований перехід.
Отже, водій повинен врахувати можливі маневри пішохода на переході і спрогнозувати розвиток ситуації: якщо ймовірно, що шляхи руху пішохода (незалежно від того, як він рухається) і транспортного засобу можуть перетнутися на переході, — уникнути такої ситуації, тобто дати дорогу пішоходу.
Відповідно, позивач, свідомо не зупинившись перед нерегульованим пішохідним переходом, в той час, як пішохід почав рух, безумовно створив йому небезпеку та порушив п. 18.1 ПДР.
Відповідно до ст. 29 КЗпП України роботодавець зобов’язаний до початку роботи ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку, роз’яснити права й обов’язки, забезпечити необхідними для роботи засобами.
Обов’язки, права та відповідальність працівників закріплюють у посадових (робочих) інструкціях (п. 4 Загальних положень Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників (ДКХП); п. 4 Загальних положень Довідника кваліфікаційних характеристик професій робітників (ДКХПР), вміщених до Випуску 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» ДКХП, затвердженого наказом Мінпраці від 29.12.2004 № 336).
Посадова інструкція – це організаційно-правовий документ, в якому визначено основні завдання, обов’язки, права і відповідальність працівника при виконанні роботи на певній посаді (за відповідною професією).
Посадова інструкція має бути розроблена для всіх посад, передбачених штатним розписом.
Наявність посадових інструкцій є обов’язковою на кожному підприємстві, а їх відсутність є порушенням законодавства про працю України.
Завдяки наявності посадових інструкцій працівник чітко усвідомлює, яких результатів від нього чекають, як оцінюватиметься робота, яку відповідальність передбачено за невиконання встановлених вимог.
Уніфіковані форми для посадової та робочої інструкцій містить Збірник уніфікованих форм організаційно-розпорядчих документів, схвалений протоколом Методичної комісії Держкомархіву від 20.06.2006 року № 3.
Проект посадової інструкції працівника розробляє безпосередній керівник за методичної та консультаційної підтримки кадрової служби. Далі цей документ подають на погодження до кадрової і юридичної служб підприємства.
До посадових інструкцій можна вносити зміни та доповнення тільки на підставі наказу керівника підприємства за згодою працівника (абз. 7 п. 6 Загальних положень розд. 1 Вип. 1 ДКХП; абз. 8 п. 6 Загальних положень розд. 2 Вип. 1 ДКХПР).
Відсутність посадової/робочої інструкції – це порушення вимог статті 29 Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Відповідальність за згадане порушення: для винних посадових осіб – адміністративна, штраф від 510 до 1700 грн. (ч. 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення); для роботодавця – штраф у розмірі мінімальної зарплати за «інші порушення законодавства про працю» (ст. 265 КЗпП).
Окрім того, посадові інструкції працівників, як внутрішній документ ТОВ, розробляються згідно чинного законодавства та повинні відповідати вимогам діючого статуту товариства.
Тобто, наявність посадових інструкцій в ТОВ передбачена КЗпП України, а зміст повинен відповідати Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та статуту товариства в частині, що не суперечить згаданому Закону.
Додатково слід зазначити, що 06.02.2018 року прийнято новий Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
Закон запроваджує нові механізми корпоративного управління ТОВ, які дозволять врегулювати більшість питань діяльності товариства через його статут.
Саме статутом можна врегулювати більшість питань, які стосуються порядку прийняття рішень, запровадження Наглядової ради, розподілу повноважень між органами, прийняття нових учасників, врегулювання питання спадкування чи застави часток тощо.
Новим Законом встановлено строк до 17.06.2019 року, протягом якого статути усіх товариств повинні бути приведенні у відповідність до вимог Закону. Після настання вказаної дати статут залишається дійсним в частинах, які не суперечать вимогам чинного Закону.
Далее
4 лютого 2020 року у Верховній Раді зареєстровано проєкт Закону «Про внесення змін до статті 40 Закону України «Про автомобільний транспорт» (щодо заборони акустичного насильства)».
Авторами законопроєкту є народні депутати.
Тексту документа на сайті наразі немає.
Зауважимо, мова йде про заборону вмикання аудіо та відеотреків мовою країни-аргесора під час пасажирських перевезень в автобусах та маршрутках.
Один з авторів законопроєкту Володимир В’ятрович написав на своїй сторінці у соцмережі «Facebook», що законопоєкт має захистити людей від нав’язливого звуку під час поїздок.
«Ухваливши цей законопроєкт, парламент запровадить в Україні правила, які діють в усьому цивілізованому світі. Пасажири на всіх видах транспорту зможуть їхати в тиші, а не доводити водіям своє право не слухати звуки «шансону» чи якогось серіалу. Трансляція звуку музики чи фільмів на пасажирських рейсах дозволятиметься лише через навушники», – пояснив нардеп.
Зазначимо, нещодавно водій автобуса відмовився вимкнути трансляцію російського фільму на вимогу двох пасажирок рейсу.
Далее
Міністерство соціальної політики зробило прозорішою процедуру національного усиновлення в Україні. Про це заявив радник Міністра соціальної політики Леонід Лебедєв.
«Мінсоцполітики зробило процедуру національного усиновлення в Україні прозорішою за рахунок нововведень, а саме завдяки новій програмі навчання кандидатів в усиновлювачі, запровадженню довідки про вжиття вичерпних заходів щодо влаштування дитини в сім’ю громадян України та проходження курсу підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», – розповів радник Міністра.
За словами Лебедєва, проходження усіма кандидатами в усиновлювачі обов’язкового курсу навчання є дуже важливим етапом, оскільки виховання дитини, яка зазнала психологічної травми від втрати біологічних батьків, має свої особливості, всі потенційні прийомні батьки, батьки-вихователі та опікуни вже давно проходять таке навчання.
Відтепер це стосуватиметься і усиновлювачів.
«Після проходження обов’язкового і безкоштовного курсу навчання всім батькам видається довідка, яка засвідчує проходження цього курсу і їхню готовність стати усиновлювачами, в ній вказується кількість дітей, їх стать та вік, рекомендації щодо можливості усиновлення. Тобто ця довідка є остаточним документом в пакеті, який подається всіма заявниками до суду – інстанції, яка приймає остаточне рішення щодо усиновлення», – зауважив радник Міністра.
Додамо, протягом 2019 року було усиновлено 1419 дітей, що на 61 дитину більше за попередній рік, зафіксовано 36 випадків скасування усиновлення.
Далее
Аналіз основних правових висновків в спорах, пов’язаних зі стягненням заборгованості за кредитними договорами та зверненням стягнення на іпотеку, прийнятих Великою Палатою ВС протягом 2019 року
ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ НАРАХУВАННЯ ТА СТЯГНЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЗА КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ
На мою думку, найактуальніший правовий висновок за 2019 рік. Проблема питання у тому, що клієнти ПриватБанку при отриманні кредитної картки підписували лише один документ – заявку на приєднання до умов публічної оферти надання банківських послуг. Звичайно з умовами оферти та самими правилами банк нікого не знайомили. У них у банку настільки широкі можливості, що вони порушують права позичальників. На жаль, на це суди завжди закривали очі. Мається на увазі, що банк нараховував взагалі нічим не обґрунтовану заборгованість за користування кредитним лімітом, яка взагалі ніяким чином не збігалася навіть з тими умовами, які банк вказував у своїх позовних заявах. Проте, Велика Палата Верховного Суду усе кардинально змінила своїм правовим висновком, викладеним у постанові № 342/180/17 від 03.07.2019 року. Колегія суддів прийшла до висновку, що такий порядок укладення кредитного договору не є прийнятним, а самого клієнта потрібно в письмовому вигляді повідомляти про усі істотні умови кредитування (строк кредитування, процентну ставку, розмір пені та штрафів і так далі). Це обумовлено тим, що пересічний споживач банківських послуг, з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити своє право бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг — це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Як наслідок, Велика Палата вказала, що банк не має права нараховувати та стягувати зі своїх клієнтів проценти та пеню за виданими кредитними картками. Лише суму виданого кредиту у вигляді використаного кредитного ліміту картки.
Правовий висновок на користь банків. Предметом спору була позовна заява банку про стягнення заборгованості за іпотечним кредитом. Нюанс справи полягав у тому, що банк подав позовну заяву до моменту спливу шестидесятиденного строку, встановленого законом, протягом якого позичальник може погасити прострочену суму боргу та «припинити» вимогу про дострокове повернення кредиту. Позиція позичальника і ґрунтувалася на тому, що на момент подачі позову ще не настав строк повернення усієї суми кредиту, а тому суд не мав права задовольнити позовні вимоги на усю суму тіла кредиту. Проте, колегія суддів Великої Палати вказала, що дійсно законом встановлено строки в межах яких позичальник може сплатити прострочену суму заборгованості та «припинити» вимогу про дострокове повернення усього кредиту і сплачувати заборгованість згідно погодженого графіку. Але, суд вказав, що направлення вимоги не є видом досудового врегулювання заборгованості та подача позовної заяви до закінчення строку на виконання вимоги банку не є безумовною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 року № 521/21255/13-ц.
Один з висновків, який кардинально змінив судову практику. До нього вважалося, що кредитор, який подав позовну заяву про стягнення заборгованості за кредитним договором, при зверненні до суду з новим позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки повинен сплатити судовий збір, як за немайнову вимогу. Це було обумовлено тим, що за подачу позову про стягнення боргу кредитор вже сплатив судовий збір, як за майнову вимогу, а позов про звернення стягнення є тим же стягненням боргу, проте, за рахунок конкретно визначеного майна. Однак, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові № 907/9/17 від 26.02.2019 року відступила від вищезазначеної практики та постановила, що за подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки слід сплачувати судовий збір, як за майнову вимогу, в незалежності від того чи є судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Такий правовий висновок був зазначений ще у березні 2018 року. Він доволі кардинально змінив підхід у стягненні заборгованості банківськими установами, тому спори у подібних справах потрапляли до Великої Палати і у 2019 році. Він зводиться до того, що кредитор не може нараховувати проценти за кредитним договором після закінчення строку кредитування (після закінчення вказаної у кредитному договорі дати повного погашення кредиту) або у разі пред’явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту у порядку, передбаченому положеннями статті 1050 Цивільного кодексу. Такий правовий висновок зазначений у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 127/15672/16-ц від 08.11.2019 року; № 723/304/16-ц від 23.10.2019 року; № 1519/2-3165/11 від 03.07.2019 року; № 461/10610/13-ц від 10.04.2019 року.
Проблема зазначеного висновку вирішила питання застосування статті 625 ЦК України. Вона полягала у тому, що деякі суди вказували, що 3 % річних та інфляційні можна нараховувати протягом трьох років з моменту ухвалення судового рішення. Наприклад, якщо кредитор звертався з позовом про стягнення платежів за статтею 625 ЦК України через сім років після ухвалення рішення про стягнення основного боргу, то суд міг відмовити в задоволенні позовних вимог через пропуск строків давності. Судді обумовлювали це тим, що строк застосування статті 625 ЦК України лише три роки з моменту ухвалення судового рішення про стягнення основного боргу. Але Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 08.11.2019 року № 127/15672/16-ц вказала, що стаття 625 ЦК України застосовується до моменту повного виконання основного зобов’язання. Тому, у випадку пред’явлення позовної заяви про стягнення платежів, передбачених даною статтею, суди повинні стягувати всю суму заборгованості. Якщо ж від відповідача надійшла заява про застосування строку позовної давності, то суд повинен задовольнити позовні вимоги у частині стягнення боргу за останні три роки, що передували зверненню до суду.
Даний правовий висновок стосується договору позики, але так як правові відносини за кредитами регулюються тими ж самими нормами, то вважаю, що його теж слід згадати. Він полягає у тому, що у випадку відсутності у договорі розміру процентів за користування коштами, позичальник повинен сплатити їх з розрахунку однієї облікової ставки НБУ. При цьому, якщо позика видана у іноземній валюті, то такі проценти, передбачені статтею 1048 ЦК України, нараховувати не можна. Свою позицію Велика Палата обґрунтувала тим, що облікова ставку НБУ розраховується виключно по відношенню до української валюти – гривні. Зазначений правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
Новий правовий висновок, який змінив судову практику у питанні строків позовної давності. До цього, судді вважали, що подача позовної заяви про стягнення заборгованості перериває строк на подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки (і навпаки). Проте, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 24.04.2019 року у справі № 523/10225/15-ц кардинально змінила такий підхід. Суд вказав, що строки давності перериваються лише на ту частину вимоги, право на яку має позивач. Тобто, суд розмежував вимогу про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки та вважає їх не взаємопов’язаними. Так, колегія суддів прийшла до висновку, що подача позову про стягнення боргу не перериває строки давності на подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки (і навпаки).
Корисний висновок для позичальників. Положення цивільного законодавства містять норму, яка вказує, що розмір заявленої пені може бути зменшено у випадку, якщо її розмір значно перевищує розмір завданих кредиторові збитків та за інших обставин, які мають істотне значення. От Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16.10.2019 року № 303/2408/16-ц вказала, які це можуть бути інші обставини. Предметом спору було стягнення заборгованості за кредитним договором та неустойки за прострочення строків повернення кредиту. Суд першої інстанції вирішив зменшити розмір пені на тій підставі, що позичальник певний проміжок часу належним чином виконував взяті на себе зобов’язання, а матеріальне становище боржника та поручителів не давало можливості належним чином виконувати взяті на себе зобов’язання, та не дають цього зробити на момент ухвалення судового рішення. З такими висновками погодилася Велика Палата та вказала, що судом першої інстанції правильно було застосовано норми права. Колегія суддів вказала, що при визначенні розміру неустойки слід керуватися принципами розумності і справедливості, а сама неустойка не може бути засобом збагачення. Фактично суд відступив від уставленої судової практики, коли суди при вирішенні питання зменшення пені дивилися на розмір самої заборгованості та взагалі не звертали уваги на інші вагомі обставини.
Не новий, але актуальний висновок. Предметом спору було стягнення заборгованості за кредитним договором. У банку були проблеми з загальними трирічними строками давності і вони хотіли їх якось обійти. Позивач посилався на те, що у кредитному договорі вказано, що Умови надання кредиту фізичним особам теж є частиною кредитного договору. У зазначених умовах було прописано строк позовної давності не три, а п’ять років. Проте, Велика Палата вказала, що банк не надав жодного документу, який би свідчив, що позичальник у письмовому вигляді надав згоду на збільшення строку позовної давності, а тому, до спірних правовідносин слід застосовувати загальні строки давності у три роки. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 року № 202/26885/13-ц.
ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ
Дискусія з приводу розповсюдження Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на позасудові способи звернення стягнення вирує і по сьогоднішній день. Проте, можливо, Велика Палата поставила крапку у цьому питанні у своїй постанові від 20.11.2019 року № 802/1340/18-а. Колегія суддів прийшла до висновку, що вищезазначений закон поширює свою дію і на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачений статтею 37 Закону України «Про іпотеку», який відноситься до позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. А тому, протягом дії даного закону не можна використовувати і позасудові способи звернення стягнення. Чи приживеться зазначений висновок покаже час, адже, є протилежна дуже добре розписана позиція, зазначена у постанові Верховного Суду № 802/1340/18-а від 09.12.2019 року.
Ще один подібний висновок щодо розповсюдження мораторію на звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» був зазначений у постанові Великої Палати від 10.04.2019 року № 726/1538/16-ц. У своєму рішенні суд вказав на неможливість продажу предмету іпотеки будь-якій третій особі від імені кредитора протягом дії мораторію. Єдиний лише нюанс, що у зазначеній справі договір купівлі-продажу укладався не на підставі застереження у договорі, а на підставі рішення суду.
Один з висновків, які можуть бути корисними для позичальників. Він полягає у тому, що для того, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом перереєстрації права власності іпотекодержатель повинен направити позичальнику та іпотекодавцю вимогу про порушення вимог кредитного договору та договору іпотеки. Самому реєстратору кредитор подає докази спливу тридцятиденного строку вручення такої вимоги. Якщо у іпотекодержателя відсутні докази отримання повідомлень та спливу зазначеного строку, то реєстратор не має права здійснити реєстрацію права власності за кредитором. До таких правових висновків прийшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: № 638/20000/16-ц від 24.04.2019 року; № 521/18393/16-ц від 24.04.2019 року; № 306/2053/16-ц від 20.03.2019 року; № 306/1224/16-ц від 23.01.2019 року.
Корисний правовий висновок для позичальників. До цього кредитори, як правило, не проводили оцінку предмету іпотеки, так як реєстратори та нотаріуси не вимагали її при зверненні стягнення шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки за кредитором. Проте, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 20.03.2019 року № 306/2053/16-ц вказала, що так як у відповідності до положень статті 37 Закону України «Про іпотеку» після звернення стягнення кредитор повинен повернути іпотекодавцю 90 % від суми перевищення вартості предмету іпотеки над розміром забезпечених вимог, то визначення вартості предмету іпотеки станом на дату звернення стягнення є істотною передумовою перереєстрації права власності. Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку, що кредитор при реалізації статті 37 Закону України «Про іпотеку» повинен провести ще й оцінку предмету іпотеки з метою визначення суми, яка буде зарахована в рахунок погашення заборгованості, а яка повинна бути повернута іпотекодавцю.
Теж корисний правовий висновок на користь позичальників. Процедура звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку вимагає від кредитора направлення повідомлення про порушення умов основного договору та договору іпотеки. Конкретні вимоги до інформації, яка повинна бути там зазначена, визначена Законом України «Про іпотеку» та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Аналізуючи зазначені акти, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27.03.2019 року № 520/17304/15-ц прийшла до висновку, що при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом перереєстрації права власності на предмет іпотеки за кредитором, у іпотечному повідомленні повинен бути зазначений саме даний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а не будь-який інший.
Висновок, пов’язаний зі зверненням стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку. А саме, шляхом продажу на торгах у межах виконавчого провадження. Уся суть проблеми крилася у статті 39 Закону України «Про іпотеку», яка вимагає зазначення у рішенні суду початкової ціни продажу предмету іпотеки. Доволі довгий час ще Верховний Суд України скасовував судові рішення у яких не було її зазначено. Проте, у 2018 році Велика Палата вказала, що ціна може бути визначена і на етапі виконавчого провадження за згодою боржника та стягувача або на підставі оцінки. При цьому не зазначення початкової ціни у судовому рішенні не є безумовною підставою скасування судового рішення. Такий висновок був зазначений і в рішенні 2019 року, а саме, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року № 521/10445/15-ц.
Одним з позасудових способів звернення стягнення на предмет іпотеки є вчинення виконавчого напису. Доволі популярний спосіб захисту кредитора, тому слід дослідити і дане питання. Велика Палата прийшла до висновку, що встановлений законом строк на вчинення виконавчого напису становить три роки з моменту виникнення у кредитора права вимоги та не може бути збільшений за згодою сторін у договорі. Тобто, строк на вчинення виконавчого напису, на відміну від строків позовної давності, може бути збільшено лише законом. Як наслідок, зазначений строк не може бути поновлено з підстав, аналогічних для строків позовної давності. Крім того, Велика Палата вказала, що строки вчинення виконавчих написів мають становити три роки як для фізичних, так і для юридичних осіб. Хоча, у самому законі вказано, що виконавчі написи у відносинах між підприємствами вчиняються протягом одного року. Зазначені правові висновки були зазначені у постанові Великої Палати Верхового Суду № 916/3006/17 від 02.07.2019 року.
Даний висновок був прийнятий Великою Палатою ще у 2018 році. Проте, одна з колегії касаційного суду вирішила відступити від нього та передала справу на розгляд Великої Палати. При розгляді справи колегія суддів вирішила не відступати від свого висновку та постановила, що позбавити права користування предметом іпотеки колишнього власника можна лише за умови, якщо іпотека купувалася за кредитні кошти. Такий висновок зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 року № 643/18788/15-ц та № 205/578/14-ц від 12.06.2019 року.
Доволі цікавий висновок для іпотекодавців. Він випливає з того, що стаття 38 Закону України «Про іпотеку» може відноситися як до судового способу звернення стягнення, так і позасудового. При цьому, якщо сторони вирішили врегулювати свої відносини у відповідному застереженні у договорі іпотеки, то кредитор не може звернутися до суду з відповідним позовом. Таким чином, якщо кредитор не реалізував застереження у договорі іпотеки, не довів суду, що у нього існують якісь перешкоди для реалізації свого права, то суди повинні відмовляти в задоволенні позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання кредитору права продажу предмету іпотеки будь-якій третій особі. Тобто, кредитор має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій третій особі на підставі рішення суду лише за умови, якщо у договорі відсутнє відповідне застереження або кредитор не має можливості звернути стягнення на підставі відповідного застереження у іпотечному договорі. Такі правові висновки зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 643/17966/14-ц від 19.06.2019 року; № 205/578/14-ц від 12.06.2019 року; № 310/11024/15-ц від 29.05.2019 року.
На мою думку, це найкорисніший правовий висновок, який може бути для кредиторів. Деякі позичальники, у своєму бажанні ухилитися від повернення кредиту, можуть використовувати ряд «сірих» схем по переходу права власності на предмет іпотеки до третіх осіб. Більшість з них були відображені і у даному судовому рішенні. Позичальник спочатку пішов у банкрутство як ФОП та «завів» предмет іпотеки у склад ліквідаційної маси. Потім розлучився зі своєю дружиною та передав право власності на предмет іпотеки дружині на підставі рішення суду про поділ майна. Ну і у кінці-кінців дружина продала майно третій особі, а та передала його в іпотеку. Звичайно первісну іпотеку та арешти знімали у межах процедури банкрутства, що повністю узгоджується з нормами закону. А тому, на перший погляд, боржнику нічого не заважало провести усі зазначені дії.
Проте, Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсутність запису про іпотеку у реєстрі речових прав за відсутності однієї з підстав припинення іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку» свідчать про те, що іпотека зберігає свою чинність та є чинною і для наступних власників майна на підставі статті 23 Закону України «Про іпотеку». Зазначений правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 668/9978/15-ц від 29.05.2019 року.
Даний правовий висновок не відноситься до питання звернення стягнення на предмет іпотеки, але може прямо впливати і на зазначені питання. Суть справи полягала у тому, що Фонд гарантування вкладів визнавав в судовому порядку недійсним нікчемний договір на підстав положень Закону України «Про гарантування вкладів…». Підстави не мають значення, а має значення сам висновок. Колегія суддів вказала, що якщо законом встановлено недійсність (нікчемність) певного договору, то такий правочин не можна визнавати недійсним у судовому порядку. На іпотечні відносини та на питання звернення стягнення це може вплинути на підставі положень Закону України «Про іпотеку». Так, стаття 12 даного Закону встановлює недійсність правочину, направленого на перехід права власності чи користування до третьої особи без згоди іпотекодержателя. Це означає, що у випадку незаконного переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи на підставі правочину, банк може подати позовну заяву про скасування рішення про державну реєстрацію права власності (скасування запису про реєстрацію права власності) за новим власником та звернення стягнення на предмет іпотеки і суд може задовольнити такі позовні вимоги. Вищезазначений висновок з приводу визнання недійсним нікчемного договору був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року № 916/3156/17.
Подібний висновок на підставі статті 12 Закону України «Про іпотеку» було зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 року № 501/1703/16-ц. Суд розглядав питання звільнення житлового приміщення орендарем, який отримав у користування предмет іпотеки без згоди іпотекодержателя. Суд задовольнив позовні вимоги без визнання у судовому порядку спірного договору недійсним.
ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ЮРИСДИКЦІЇ
Висновок, який був прийнятий ще у 2018 році, проте, через велику кількість подібних спорів знайшов своє відображення у багатьох постановах за 2019 рік. Він полягає у тому, що у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, дії реєстратора чи нотаріуса потрібно оскаржувати в цивільний чи господарський суд. До такого висновку судді прийшли на тій підставі, що іпотечні відносини відносяться до договірних і при зверненні стягнення існує спір про право між кредитором і боржником. А оскільки спір пов’язаний із порушенням цивільних прав іпотекодавця на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно, то відповідачем повинен бути саме іпотекодержатель, який звернув стягнення. При цьому реєстратор, який проводив реєстрацію залучається до участі у справі третьою особою. За таких умов спір не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Такі правові висновки були зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 826/22382/15 від 27.11.2019 року; № 826/6720/17 від 20.11.2019 року; № 1440/1778/18 від 20.11.2019 року; № 826/3624/17 від 20.11.2019 року; № 826/7199/18 від 06.11.2019 року; № 804/1300/18 від 13.11.2019 року; № 810/2774/18 від 23.10.2019 року; № 826/16886/16 від 23.10.2019 року; № 182/7775/15-ц від 16.10.2019 року; № 910/11212/18 від 15.10.2019 року; № 607/19075/15 від 09.10.2019 року; № 2340/3219/18 від 09.10.2019 року; № 826/19433/16 від 02.10.2019 року; № 640/13144/16-ц від 02.10.2019 року; № 826/11076/17 від 02.10.2019 року; № 2040/5734/18 від 02.10.2019 року; № 826/16178/18 від 18.09.2019 року; № 826/15172/17 від 11.09.2019 року; № 278/2191/16-ц від 04.09.2019 року; № 826/14023/17 від 21.08.2019 року; № 802/506/16-а від 07.08.2019 року; № 201/835/16-ц від 03.07.2019 року; № 127/2209/18 від 03.07.2019 року; № 804/4212/18 від 03.07.2019 року; № 915/1089/16 від 02.07.2019 року; № 910/15484/17 від 02.07.2019 року; № 826/3588/17 від 26.06.2019 року; № 810/2770/18 від 19.06.2019 року; № 924/478/18 від 18.06.2019 року; № 826/12551/17 від 12.06.2019 року; № 815/613/16 від 12.06.2019 року; № 826/5545/16 від 05.06.2019 року; № 824/998/16-а від 29.05.2019 року; № 815/1546/16 від 15.05.2019 року; № 824/472/17-а від 24.04.2019 року; № 826/7554/16 від 22.04.2019 року; № 820/4994/17 (К/9901/52461/18) від 22.04.2019 року; № 487/5565/16-ц від 10.04.2019 року; № 805/1567/16-а від 10.04.2019 року; № 826/1592/16 від 03.04.2019 року; № 823/94/18 від 03.04.2019 року; № 814/721/17 від 03.04.2019 року; № 814/1147/17 від 03.04.2019 року; № 810/2925/16 від 03.04.2019 року; № 372/3484/16ц від 27.03.2019 року; № 815/7123/15 від 27.03.2019 року; № 638/14011/16-ц від 27.03.2019 року; № 826/20212/15 від 27.03.2019 року; № 520/17304/15-ц від 27.03.2019 року; № 810/1163/17 від 20.03.2019 року; № 815/3379/17 від 20.03.2019 року; № 802/4179/15-а від 20.03.2019 року; № 808/3069/17 від 13.03.2019 року; № 826/16283/15 від 13.03.2019 року; № 820/271/18 від 13.03.2019 року; № 695/500/17 від 13.03.2019 року; № 757/39920/15-ц від 13.03.2019 року; № 202/30/17 від 13.03.2019 року; № 826/7080/16 від 12.03.2019 року; № 815/3863/17 (К/9901/58832/18) від 13.02.2019 року; № 363/3975/16 від 13.02.2019 року; № 638/2864/18 від 13.02.2019 року; № 808/670/16 від 12.02.2019 року; № 809/66/14 від 30.01.2019 року; № 826/26802/15 від 30.01.2019 року; № 820/11297/15 від 30.01.2019 року; № 755/10947/17 від 30.01.2019 року; № 524/6352/16-ц від 23.01.2019 року; № 755/9555/18 від 16.01.2019 року.
Правовий висновок, який фактично випливає з попереднього. Предметом спору була відмова державного реєстратора у реєстрації права власності на нерухоме майно за банком. Підставою стало те, що подані для проведення державної реєстрації прав документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також існують суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, а саме наявні зареєстровані обтяження речових прав на вказане нерухоме майно. На цій підставі суд прийшов до висновку, що відмова реєстратора пов’язана виключно з його управлінськими функціями, передбаченими Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому, справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27.02.2019 року № 820/3936/16.
До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.04.2019 року № 442/4490/18. Суд зазначив, що позовні заяви з приводу нерухомого майна пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини (частина перша статті 30 ЦПК України). Вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій розглядаються судом, визначеним за правилами підсудності щодо розгляду спору, похідним від якого є такі вимоги (частина восьма цієї статті).
Вимоги про визнання протиправними дій з прийняття рішень державного реєстратора чи нотаріуса про державну реєстрацію речових прав і обтяжень на нерухоме майно та про скасування цих рішень має розглядати суд, до компетенції якого належить розгляд позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, щодо якого державний реєстратор чи нотаріус прийняли вказані рішення.
Такий висновок був зазначений аж у чотирьох постановах Великої Палати. Уся складність питання полягала у зміні процесуальних кодексів. Так, у кодексах до 15.12.2017 року спори з фізичними особами розглядалися у порядку цивільного судочинства, з юридичними – господарського. Після 15.12.2017 року кодекси дозволили розглядати у порядку господарського судочинства справи, які випливають з правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці (п. 1) ч. 1 ст. 20 ГПК України). Проте, через те що стаття прописана доволі складно, а раніше фізичні особи рідко були учасниками господарського процесу, то господарські суди відмовляли у відкритті провадження до фізичної особи-поручителя. Проте, Велика Палата Верховного Суду у постановах № 904/2530/18 від 19.03.2019 року, № 904/2526/18 від 19.03.2019 року, № 904/2538/18 від 19.03.2019 року, № 904/2529/18 від 19.03.2019 року, роз’яснила, що фізична особа може виступати відповідачем у господарському суді за умови, що вона виступає поручителем за зобов’язанням, що випливає з укладеного договору між юридичними особами.
Ще один правовий висновок, який є наслідком прийняття нових процесуальних кодексів, які діють з 15.12.2017 року. Суть його зводиться до того, що якщо кредит отримала фізична особа, а майновим поручителем виступає юридична особа, то позовну заяву про звернення стягнення на предмет іпотеки банку слід подавати до цивільного, а не господарського суду. До такого правового висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 року № 906/277/18.
Ну і останній висновок, який ламає уявлення юристів, які звикли практикувати за процесуальних кодексів до 15.12.2017 року. Він полягає у тому, що судова юрисдикція визначається не тільки суб’єктним складом правовідносин, а й з урахуванням правовідносин, які склалися між учасниками. Фактично усе те ж саме, що і викладено у попередньому висновку, зазначеному вище, але з тією відмінністю, що поручитель не фінансовий, а майновий. У своїй постанові від 20.11.2019 року № 910/9362/19 Велика Палата вказала, що фізична особа може виступати відповідачем у господарському процесі за умови, що вона підписала договір, направлений на забезпечення виконання зобов’язань, що випливають з укладеного договору між юридичними особами.
Доволі потрібен висновок, який може бути корисним після звернення стягнення на предмет іпотеки. Після зміни власника житлового приміщення, новий власник може звернутися до місцевого виконавчого органу з заявою про зняття з місця проживання колишнього власника. Останній може проігнорувати таку заяву або рекомендувати заявнику звернутися до суду. От у такому випадку позов потрібно подавати не до органу реєстрації в адміністративний суд, а до колишнього власника у цивільний суд з позовом про захист майнових або житлових прав на нерухоме майно. До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові № 826/15287/17 від 18.09.2019 року.
Інколи стаються випадки, коли банки виявляють відсутність запису про іпотеку щодо майна, яке було передано в забезпечення кредитного договору. При цьому вони зникають без будь-якого погодження з кредитором та за відсутності реального погашення боргу. Таке відбувається, як правило, коли боржник не дуже сильно хоче втратити майно та не дати банку його відібрати. У таких випадках банки, доволі часто, зверталися з позовними заявами до реєстратора до адміністративних судів про оскарження його дій. Але Велика Палата кардинально змінила підхід та вказала, що такі спори повинні слухатися у порядку цивільного/господарського судочинства. Це пов’язано з тим, що відносини, які випливають з договору іпотеки, стосуються цивільних прав та обов’язків іпотекодавця та іпотекодержателя, а тому, відносяться до сфери приватноправових відносин. Отже, такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного/господарського судочинства, а не адміністративного. До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах: № 824/269/18-а від 03.07.2019 року; № 807/138/18 від 26.06.2019 року.
Деякі позичальники, з метою ухилитися від своїх обов’язків зі сплати кредиту, отримують позику, як ФОП, а потім ліквідуються. Судова практика давно вказує на те, що припинення ФОП та включення в ЄДРПОУ інформації про його припинення не припиняє його зобов’язання, адже ФОП продовжує своє існування, як фізична особа. На цій підставі банки зверталися до судів з позовами про стягнення заборгованості, як з фізичних осіб і все було доволі логічно. Проте, Велика Палата Верховного Суду вказала, що так як зобов’язання виникло у особи, як у суб’єкта господарювання та не припинилося, то банкові слід звертатися до господарського, а не цивільного суду. Такі правові висновки зазначені у постановах: № 127/23144/18 від 09.10.2019 року; № 640/16902/18 від 04.09.2019 року.
Доволі актуальний правовий висновок для банків. Вся суть проблеми полягала в тому, що ще колишній Верховний суд України прийшов до висновку, що якщо спір між банком та фізичною особою, то така справа повинна бути розглянута у порядку цивільного судочинства, якщо спір між банком та юридичною особою, то такий спір повинен розглядатися в порядку господарського судочинства. На практиці, з метою економії коштів, банки подавали одну позовну заяву в цивільний суд до фізичної особи та юридичної (позичальника та поручителя). Проте, суди почали закривати провадження до юридичних осіб, що змусило банки подавати дві окремі позовні заяви. Але Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від такої практики та вказала, що процесуальні кодекси дозволяли об’єднати взаємопов’язані між собою вимоги. Більше того, об’єднання фактично одних і тих же позовних вимог у одне провадження спростить розгляд усієї справи в цілому.
До таких правових висновків прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах № 639/6984/14-ц від 11.12.2019 року; № 643/8992/15 від 11.12.2019 року; № 360/1908/15-ц від 20.11.2019 року; № 303/2408/16-ц від 16.10.2019 року; № 317/5082/13-ц від 02.10.2019 року; № 202/32532/13-ц від 04.09.2019 року; № 496/3778/14-ц від 07.08.2019 року; № 1519/2-3165/11 від 03.07.2019 року; № 2-588/10 (755/18438/16-ц) від 26.06.2019 року; № 523/8249/14-ц від 19.06.2019 року; № 668/4140/15-ц від 24.04.2019 року; № 523/10225/15-ц від 24.04.2019 року; № 604/156/14-ц від 10.04.2019 року; № 757/31762/14-ц від 03.04.2019 року; № 640/4301/17 від 27.03.2019 року; № 521/21255/13-ц від 27.03.2019 року; № 200/15135/14-ц від 27.03.2019 року; № 1411/3467/12 від 20.03.2019 року; № 0417/12398/2012 від 13.03.2019 року; № 554/5323/14 від 06.02.2019 року; № 202/26885/13-ц від 06.02.2019 року; № 464/3790/16-ц від 23.01.2019 року.
ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ПОРУКИ
Теж не новий висновок, але доволі частий у практиці вищих судових інстанцій. Дуже часто банки у своїх договорах поруки зазначали, що порука діє до повного виконання зобов’язань. Суди почали вказувати, що таке формулювання свідчить, що сторони не встановили строк дії поруки, а тому, вона припиняється через шість місяців, якщо кредитор не подав позовну заяву з моменту настання строку оплати по кредиту. Крім того, останні постанови ще Верховного суду України містили норми, які вказували, що зазначені строки повинні обраховуватися по кожному окремому платежу, який повинен внести позичальник, проте, здійснив прострочення платежу. Перший висновок був зазначений у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 604/156/14-ц від 10.04.2019 року; № 1411/3467/12 від 20.03.2019 року. Обидва висновки були зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 523/8249/14-ц від 19.06.2019 року; № 200/15135/14-ц від 27.03.2019 року.
Слід зазначити, що дані правові висновки актуальні щодо судових рішень, ухвалених до 04.02.2019 року, до моменту введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування».
Однією з популярних підстав припинення поруки було збільшення міри відповідальності поручителя. Дуже часто банки, при зміні умов кредитування, укладали додаткові угоди з позичальниками та забували, що треба ще щось підписати і з поручителем. Як наслідок, порука припинялася. У своїй постанові від 05.06.2019 року № 523/3082/14-ц Велика Палата Верховного Суду на підставі вже встановленої судової практики вказала на конкретні зміни умов кредитування, які свідчать про збільшення міри відповідальності поручителя та зазначені вище.
Слід зазначити, що даний правовий висновок актуальний щодо судових рішень ухвалених до 04.02.2019 року, до моменту введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування».
Правовий висновок, який створив доволі багато клопоту банкірам. Він полягає у тому, що у позовних заявах юристи просили стягнути заборгованість з позичальника та двох його поручителів у солідарному порядку. Проте, суди вказали, що так формулювати позовні вимоги не можна, адже, поручителі є солідарними по відношенню до позичальника і не є солідарними по відношенню один до одного. Таким чином, суди почали задовольняти позовні вимоги до позичальника та одного поручителя, а до решти поручителів (яких могло бути і не два і не три) – відмовляти. Банкіри почали трохи по іншому формулювати свої позовні вимоги і даний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 02.10.2019 року № 317/5082/13-ц, фактично є відголоском тих років.
Слід зазначити, що даний правовий висновок актуальний щодо судових рішень ухвалених до 04.02.2019 року, до моменту введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування».
ІНШІ ПРАВОВІ ВИСНОВКИ
Інколи стаються випадки, коли іпотекодавець за кредитом помирає. У такому випадку права та обов’язки за договором іпотеки переходять до спадкоємця. Тобто, він фактично виступає майновим поручителем. Законом встановлено, що кредитор повинен пред’явити вимогу до спадкоємця протягом шести місяців з моменту отримання спадкоємцем свідоцтва на спадщину. Хоча у справі, що розглядалася, норма була такою, що цей строк визначався з моменту коли кредитор дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, але цей момент суті не міняє. Суд вказав, що шестимісячний строк передбачений на пред’явлення вимоги до спадкоємця є преклюзивним (таким, що не може бути поновлений) і у випадку його пропуску іпотека припиняється. До такого висновку прийшла колегія Великої Палати Верховного Суду у своїй постанові № 520/7281/15-ц від 13.03.2019 року.
Предметом спору була позовна заява іпотекодержателя до департаменту виконавчої служби Мінюсту щодо накладення арешту на предмет іпотеки банку в рахунок погашення заборгованості третьої особи. Суди першої та апеляційної інстанції позовні вимоги задовольнили. Проте, Велика Палата не погодилася з висновками попередніх судів та відмовила позивачеві в позові. Суд вказав, що позов іпотекодержателя повинен пред’являтися у такому ж самому порядку, як і позов реального власника майна, на яке хоче звернути стягнення виконавець по рішенню суду щодо третьої особи. Тобто, це повинна бути вимога до боржника та третьої особи, в інтересах якої було накладено арешт, а не до виконавця. До такого висновку прийшла колегія Великої Палати Верховного Суду у своїй постанові № 905/386/18 від 26.11.2019 року/
Теж правовий висновок з 2018 року, який залишився і в 2019 році. Суть його зводиться до того, що перед зверненням на предмет іпотеки, у тому числі і в судовому порядку, кредитор повинен зареєструвати інформацію звернення стягнення на предмет іпотеки. Якщо цього не зробити, то подача позовної заяви про звернення стягнення є передчасною. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 року № 0417/12398/2012.
Банківський розрахунок не відповідає умовам кредитного договору та не може бути доказом розміру заборгованості
Посилання на практику Верховного Суду України судами нижчих інстанцій набуває обертів.
?⚖️ Рішенням районного суду відмовлено у задоволенні позову банку до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості з підстав недоведеності її розміру та невідповідності розрахунку умовам кредитного договору.
Суд посилається на позицію Верховного Суду, визначену у Постанові по справі №161/16891/15-ц від 30.01.2018р. (http://reyestr.court.gov.ua/Review/72348791).
?⚖️ Позиція ВС полягає у наступному:
✔ Виконаний банком розрахунок заборгованості не є належним доказом, який доводить обґрунтованість вимог банку.
✔ Доказом наявності боргу позичальника перед банком є первинні документи та виписки з особових рахунків клієнта банку, які підтверджують існування певних банківських операцій, нарахування позичальнику боргу по основній сумі кредиту та процентам.
☝ Крім того, за призначенням суду було підготовлено Висновок експерта, який виступив основним доказом у справі. Висновок експерта було враховано судом, як вагомий, обґрунтований та належний доказ.
❓ На експертизу поставлено питання щодо відповідності розрахунку заборгованості по кредиту умовам договору та іншим бухгалтерським та розрахунковим документам щодо видачі та погашення кредиту.
Зокрема, Висновком експерта встановлено (основні тези):
? банк у наданому розрахунку застосовує відсоткову ставку, не узгоджену Сторонами, що не відповідає пп.4, 5 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів», ст.1056-1 ЦК України, п.п.2.3.-2.4. розділу 2 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007р.;
? банком використано рахунок, не передбачений для операцій з надання кредиту, що не узгоджується з Постановою Правління НБУ №280 від 17.06.2004р.;
? не встановлено первинних документів — документальних підтверджень (заяви на видачу готівки, меморіальних документів) надання та перерахування кредитних коштів, оформлених відповідно до Постанов Правління НБУ №254 від 18.06.2003р. та №337 від 14.08.2003р.;
? відсутні платіжні документи, що підтверджують внесення позичальником на поточний рахунок та списання з поточного рахунку коштів на погашення заборгованості згідно з договором;
? відсутні документи бухгалтерського обліку (виписки) банку, які відображають облік здійснених операцій за певний період за договором;
? інші невідповідності умовам договору.
❗З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку:
✅ наданий банком розрахунок боргу не є достовірним доказом відповідно ст.79 ЦПК України;
✅ суд, прийнявши до уваги Висновок експерта, визнає факт невідповідності розрахунку заборгованості, поданої банком, умовам кредитного договору.
5 лютого 2020 року Кабінет Міністрів України розширив перелік пільгових категорій дітей, яким держава надасть допомогу для оздоровлення та відпочинку.
Про це у Телеграмі написав Прем’єр-міністр України Олексій Гончарук.
До переліку пільгових категорій дітей включено:
дітей журналістів, які загинули під час виконання службових обов’язків;
дітей, одному з батьків яких встановлено інвалідність I або II групи;
дітей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;
дітей працівників агропромислового комплексу та соціальної сфери села.
Діти зможуть отримати оздоровчі послуги та відпочити в дитячих центрах «Артек» та «Молода гвардія» за рахунок Держбюджету
Далее
5 лютого 2020 року Верховна Рада прийняла за основу проєкт Закону № 1220 «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» (щодо усунення законодавчих колізій та прогалин)».
Законопроєктом пропонується внести зміни до Закону України «Про нотаріат» для приведення його у відповідність з Цивільним кодексом України та реаліями практики вчинення нотаріальних дій.
У цих змінах пропонується уточнити термінологію Закону шляхом заміни застарілих назв та термінів, деталізувати процедуру посвідчення юридичних фактів, уточнити перелік осіб, яким надані повноваження вчиняти нотаріальні дії, тощо.
Далее
Міністерство внутрішніх справ та Державна міграційна служба презентували нову опцію — Кваліфікований електронний підпис на ID-картку, яка видається на основі Єдиного державного реєстру та має надійний захист, містить біометричні дані та дані обміну між всіма реєстрами.
Про це повідомили у пресслужбі МВС.
«Сьогодні (5 лютого — прим.ред.) ми презентуємо ID-картку як носій електронного підпису. Це можливе зчитування даних всіма операційними системами, перевірка достовірності даних, інструмент автоматизованої ідентифікації та використання як надійного захисту завдяки електронному підпису. Це означає, що ви можете користуватися електронними сервісами. Як державного органу, так і бізнесу. Зокрема, реєструвати бізнес. Від сьогодні електронний підпис на ID-картку можна отримати безкоштовно», — заявив міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.
Кваліфікований електронний підпис twitter/Арсен Аваков
За його словами, першим, хто скористався новим сервісом МВС, став президент України Володимир Зеленський.
«Президент України долучився до 4,4 мільйонів власників сучасних ID-карток. Він став першим, хто скористався новим сервісом МВС – отримав кваліфікований електронний підпис на чіп ID. Тепер кожен власник ID може отримати КЕП», — додав міністр.
