У четвер, 3 жовтня, на пленарному засіданні Верховна Рада ухвалила законопроект №1055-1 «Про оренду державного та комунального майна».
Законопроект підтримали 263 народних депутати.
Законопроект про оренду державного та комунального майна передбачає суттєве удосконалення, спрощення і скорочення процедур оренди такого майна для досягнення прозорості та відкритості цього процесу, залучення широкого кола інвесторів до нього.
У проекті Закону України «Про оренду державного та комунального майна», як вказують його ініціатори, встановлено принципово новий порядок передачі державного та комунального майна в оренду та спрощено процедуру передачі в оренду об’єктів державної та комунальної власності.
Передача в оренду державного та комунального майна замість застарілої процедури проведення конкурсу буде здійснюватися шляхом продажу права оренди на майно державної та комунальної власності на електронному аукціоні в електронній торговій системі.
Законопроектом передбачається утворення двох переліків — «Перелік першого типу» (Перелік об’єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні) або «Перелік другого типу» (Перелік об’єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду без проведення аукціону).
Також визначено ключові етапи процедури передачі в оренду державного та комунального майна, що забезпечуватимуть прозорість, конкурентність та максимальну економічну віддачу державі та місцевим органам влади від надання свого майна в оренду.
Ініціатори законопроекту вважають, що його ухвалення дозволить оптимізувати законодавство з питань оренди державного і комунального майна, удосконалити механізми та процедури передачі державного та комунального майна в оренду, прискорити вказані процеси, підвищити економічну ефективність проведення аукціону права оренди та збільшити надходження до державного та місцевих бюджетів.
Під час підготовки законопроекту до другого читання профільний Комітет Ради отримав до нього 97 поправок, з яких 59 було враховано.
Російськомовні школи в Україні перейдуть на навчання українською вже у вересні наступного року. Про це повідомила міністр освіти України Ганна Новосад в ефірі телеканалу «Прямий».
Щодо закладів освіти, де навчання проходить мовами національних меншин Євросоюзу, то вони мають перейти на державну з вересня 2023 року.
«І тих, і тих ми маємо до цього переходу підготувати. Проте в школах, які будуть навчати переважно українською, все одно зберігатиметься можливість вивчати рідну мову чи літературу. Якщо ми говоримо про російську меншину, то це буде окремий предмет, плюс можна буде мати окремі факультативи», — зауважила міністр освіти.
Щодо питання мови на окупованій території Донбасу у Міносвіти наразі немає чіткого плану дій.
Далее
Фабула справи: ОСОБА_3 звернулася до суду зі скаргою до відділу державної виконавчої служби, в якій просила зупинити виконавче провадження через завершення терміну дії виконавчого напису, вчиненого приватним нотаріусом. Скаргу мотивувала тим, що після пред’явлення до виконання виконавчого напису головний державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження. Скаржник отримала повідомлення з приводу акта оцінки арештованого належного їй іпотечного майна. Вважала, що термін чинності виконавчого напису сплив, а тому дії відділу ДВС щодо проведення оцінки цього майна протиправні.
Суд першої інстанції постановив ухвалу, якою закрив провадження у справі. Мотивував тим, що дії державної виконавчої служби мають оскаржуватися за правилами адміністративного судочинства.
Апеляційний суд ухвалив постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_3 посилається на порушення судами норм процесуального права, зокрема стверджує, що чинне законодавство не розмежовує чітко повноваження адміністративних і цивільних судів з питань оскарження рішень, дій та бездіяльності органів державної виконавчої служби. Вважає, що має право на захист прав саме за правилами цивільного судочинства.
Правова позиція Верховного Суду: порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби на час звернення зі скаргою до суду був урегульований у ст. 74 Закону “Про виконавче провадження” (далі- Закон № 1404-VIII).
Відповідно до ч.1 ст.74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (ч.2 ст.74 Закону № 1404-VIII).
Тобто, юрисдикція спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби залежить від типу виконавчого документа, на підставі якого було відкрите виконавче провадження, а також суб’єктів їх видання.
Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених під час виконання судового рішення, ухваленого у цивільній справі, був визначений у розділі VII ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції.
ЦПК України у вказаній редакції передбачав, що скарги сторони виконавчого провадження щодо виконання судових рішень, ухвалених за правилами цивільного судочинства, підлягають розгляду судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим судом, що видав виконавчий документ.
ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та Великою Палатою Верховного Суду, визначив порядок реалізації судового контролю за виконанням судових рішень у ст.ст. 447-453 розділу VII ЦПК України.
Відповідно до ч.1 ст. 181 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання ухвалених в адміністративній справі судових рішень, а також виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, мали оскаржуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку судового оскарження.
Висновки: з огляду на те, що скаржник подала скаргу на дії відділу ДВС з виконання виконавчого документа, виданого іншою посадовою особою, а не судом, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про підвідомчість спору адміністративному суду.
Близьких за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 14 березня 2018 року (справа № 213/2012/16).
Ключові слова: адміністративна юрисдикція, порядок виконання рішення суду, протиправні дії Державної виконавчої служби України, повноваження судів з розгляду скарг на дії органів державної виконавчої служби
Далее
Постанова ВС КЦС від 25 вересня 2019 року справа № 755/14148/18
Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.
Згідно із частиною першою статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Частинами третьою, четвертою статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно з частинами другою, третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.
Згідно з роз`ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» рішення суду у справі про розірвання шлюбу, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім`ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС.
Таким чином, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.
Встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, суперечить правам та інтересам позивача, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, що відповідає вимогам статей 24, 56 СК України.
Верховний Суд погоджується з висновком попередніх інстанцій щодо стягнення з ОСОБА_2 аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 2 500 грн щомісячно, починаючи з 20 вересня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття, який підлягає індексації відповідно до закону, з огляду на наступне.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 19 вересня 2018 року.
Відповідно до частин першої, другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 pоку, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 pоку та набула чинності для України 27 вересня 1991 p., держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Частиною другою статті 150 СК України визначено, що батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно вимог частин першої, другої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Так, згідно з частиною третьою статті 181 СК України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Стаття 182 СК України визначає, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
За змістом зазначених норм права будь-які витрати на утримання дітей мають визначатись за домовленістю між батьками або за рішенням суду.
При цьому слід враховувати, що у разі спору суд має визначати не лише сам факт стягнення витрат, а також їх розмір.
Отже, спір щодо витрат на утримання дитини може містить незгоду між батьками, як щодо самого факту сплати аліментів так і щодо розміру аліментів, які сплачуються добровільно.
Факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов`язку по утриманню дитини.
При цьому, згідно частиною другою статті 182 СК України, розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Відповідно до частини другої статті 184 СК України розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше.
Оскільки дитина сторін проживає разом з матір`ю, так як ОСОБА_2 є її батьком та на нього покладено однаковий з ОСОБА_1 обов`язок щодо утримання і матеріального забезпечення своєї дитини, при цьому добровільної згоди між батьками щодо порядку реалізації такого обов`язку не досягнуто, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що судами при визначенні розміру аліментів не враховано його матеріальне становище є необґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій при ухваленні рішення про стягнення аліментів, керувались інтересами дитини, яка має право на достойний рівень матеріального забезпечення.
При цьому, доказів того, що у відповідача немає можливості сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі відповідачем не надано.
Щодо доводів заявника про те, що місцевий суд ухвалив рішення без повідомлення його про засідання суду на 06 лютого 2019 року на 14:00 год. і без участі його у такому засіданні, чим повністю позбавив його можливості реалізувати будь-які свої процесуальні права необхідно зазначити наступне.
Апеляційним судом встановлено, що з акту Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2019 року, складеного секретарем судового засідання, вбачається, що ОСОБА_2 після судового засідання 29 січня 2019 року відмовився розписатися щодо ознайомлення з наступною датою слухання справи на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.
Також, 29 січня 2019 року о 17.19 год. судом першої інстанції на офіційному сайті Судової влади України розміщено повідомлення про призначення справи до розгляду на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.
06 лютого 2019 року відповідачем ОСОБА_2 до суду першої інстанції подана заява про відвід судді Галаган В.І., що свідчить про обізнаність останнього про призначення розгляду справи на 06 лютого 2019 року.
Крім того, встановлено, що відповідач подавав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву з доказами та клопотання, чим реалізував свої процесуальні права передбачені ЦПК України.
Таким чином, Верховний Суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_2 мав змогу реалізувати свої процесуальні права в суді першої інстанції.
Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним ОСОБА_2 у апеляційний скарзі, які обґрунтованого відхилені судом апеляційної інстанції, та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій — без змін.
Далее
Верховная Рада одобрила во втором чтении и в целом увеличение штрафов за безосновательный отказ от предусмотренной законом льготной перевозки пассажиров общественного транспорта.
Как передает ЦТС со ссылкой на агентство Интерфакс-Украина, соответствующий законопроект № 0893 о внесении изменений в ст. 133-1 Кодекса об административных правонарушениях поддержали 303 народных депутата на пленарном заседании парламента в четверг.
Закон предусматривает штраф в размере 50 необлагаемых минимумов доходов граждан для водителей и субъектов предпринимательской деятельности за отказ от льготной перевозки пассажиров.
Сейчас штраф за такое нарушение составляет 8 необлагаемых минимумов.
Необлагаемый минимум доходов граждан составляет 17 грн.
Отметим, что в первом чтении законопроект был принят еще в июне предыдущим составом парламента.
Далее
Не встановлюючи в довіреності на отримання коштів жінкою обмеження в розпорядженні ними, чоловік мав усвідомлювати, що вона має право розпоряджатися грошима і своїми діями, це погодив.
Позивач вказав, що у період подружнього життя працював моряком на судні міжнародного плавання та всі зароблені кошти, всього на суму 22 085 доларів США, перераховував дружині. ОСОБА_2 без відома позивача зняла та розпорядилася грошовими коштами у розмірі 17 085 доларів США, які знаходилися на рахунках.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України. майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Здійснення права спільної сумісної власності врегульовано статтею 63 СК України, відповідно до якої дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, за результатами розгляду справи дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки позивачем не надано до суду доказів обмеження відповідача в розпорядженні спільними коштами у виданій на її ім`я довіреності чи шляхом укладення з нею письмового договору про збереження цих коштів або їх цільове використання.
Перераховуючи кошти на рахунки ОСОБА_2 та оформивши на її ім`я відповідну довіреність, позивач усвідомлював, що відповідач має право розпорядитися спільними коштами, і своїми діями те погоджував. Позивач не довів, що кошти використовувались ОСОБА_2 не в інтересах сім`ї.
Із постановою КЦС ВС від 23.09.2019 №490/4964/17 (61-6265св19) можна ознайомитися за посиланням.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що 3 березня 2017 року, майже через рік після прийняття оскаржуваного рішення, представник відповідача одного із товариств звернувся до суду першої інстанції із клопотанням про ознайомлення з матеріалами справи №922/1775/16 та 07.03.2017 ознайомився із ними.
З клопотанням про видачу копії рішення суду першої інстанції від 4 липня 2016 року товариство звернулось до Господарського суду Харківської області 26.06.2019, тобто більше ніж через два роки після ознайомлення з матеріалами справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 256 ГПК України (у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року) строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.
Згідно із ч. 2 ст. 261 ГПК України, незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов’язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Зазначений у ч. 2 ст. 261 ГПК України річний строк є присічним і не застосовується лише у двох випадках, вказаних у тій же нормі.
Суд апеляційної інстанції врахував відповідні приписи процесуального закону та з’ясував, що: товариством пропущено строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 4 липня 2016 року більше ніж на рік; судом першої інстанції було належно повідомлено відповідача про розгляд справи №922/1775/16 та прийняття рішення від 4 липня 2016 року; товариство було обізнано про наявність рішення Господарського суду Харківської області від 4 липня 2016 року із 2017 року. Суд надав належну правову оцінку всім встановленим обставинам та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою товариства на рішення Господарського суду Харківської області від 4 липня 2016 року, незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
Касаційний господарський суд бере до уваги, що, будучи обізнаним про результати розгляду справи №922/1775/16 з 2017 року, товариство, з урахуванням Закону України «Про доступ до судових рішень», не було позбавлене права і можливості ознайомитись з оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, яке має публічний характер та знаходиться у вільному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень, та вжити усіх залежних від нього заходів щодо своєчасного оскарження рішення суду першої інстанції від 4 липня 2016 року.
Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.09.2019 у справі №910/15481/17, від 10.10.2018 у справі №910/10244/15.
Посилання в касаційній скарзі на те, що рекомендовані повідомлення про невручення поштових відправлень з процесуальними документами з причин «за не запитом» та «за закінченням строків зберігання» не є доказом належного повідомлення товариства про розгляд справи, не беруться Касаційним господарським судом до уваги з огляду на те, що сам лише факт неотримання стороною справи кореспонденції, яку суд з дотриманням вимог процесуального закону надсилав за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною пропуску строку на оскарження рішення суду, оскільки зумовлена не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу.
Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.04.2018 у справі №916/3188/16, від 23.11.2018 у справі №10/17-3639-2011, від 22.08.2019 у справі №922/85/18.
Крім того, факт неоскарження рішення суду першої інстанції від 04.07.2016 представником відповідача після його ознайомлення з матеріалами справи №922/1775/16 у 2017 році свідчить про недобросовісну суб`єктивну поведінку товариства та не може слугувати підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції від 16.07.2019 про відмову у відкритті апеляційного провадження.
Помилкове неврахування судом апеляційної інстанції п. 13 ч. 1 р. ХІ «Перехідні положення» ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017) та посилання на положення ст. 256 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017), замість ч. 1 ст. 93 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), не вплинуло на встановлення обставин та правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо пропущення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 04.07.2016. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (ч. 2 ст. 311 ГПК України).
Із постановою КГС ВС від 19.09.2019 №922/1775/16 можна ознайомитися за посиланням.
2 жовтня Верховний суд України підтримав рішення Шостого апеляційного адміністративного суду, який залишив лося у Червоній книзі.
Про це повідомляє прес-служба Верховного суду.
«На засіданні відбувся перегляд у касаційному порядку справи за позовом до Міністерства екології та природних ресурсів України та Міністерства аграрної політики та продовольства України. У ньому йдеться про визнання протиправними дій та бездіяльності, визнання погодженими лімітів добування мисливських тварин, зобов’язання відповідачів вжити заходів щодо усунення порушень прав позивача та його інтересів, визнання нечинним зазначеного наказу», – йдеться в повідомленні.
8 квітня Шостий апеляційний адміністративний суд скасував попереднє рішення Окружного адміністративного суду міста Києва та заборонив полювання на лосів.
Далее
Далее
Велика Палата Верховного Суду у справі №569/15646/16-ц роз’яснила, чим поворот виконання відрізняється від безпідставно набутого майна.
Обставини справи
У листопаді 2016 року ВЧ А0796 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з відповідача на свою користь безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 65 431,13 грн.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що скасовано постанову Рівненського міського суду Рівненської області від 8 липня 2011 року у справі №2-а-282/11 за адміністративним позовом до ВЧ А0796 про зобов`язання відповідача донарахувати і виплатити грошове забезпечення, на виконання якої ВЧ А0796 виплатила відповідачу спірну суму коштів.
Після цього ВЧ А0796 звернулася до суду із заявою про поворот виконання рішення суду, однак у задоволенні заяви було відмовлено.
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 7 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 6 червня 2017 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, вважав, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства на підставі статей 265, 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).
При цьому суди зазначили, що позивач має право звернутися до суду із заявою про поворот виконання судового рішення в указаній адміністративній справі.
Висновки ВП ВС
Велика Палата Верховного Суду вирішила за можливе вийти за межі доводів і вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України та частково задовольнити касаційну скаргу.
Поворот виконання рішення — це процесуальна форма захисту прав боржника. Він можливий лише після набрання судовим рішенням законної сили. Його суть — у поверненні стягувачем боржнику всього одержаного за скасованим рішенням.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року №3-рп/2011 поворот виконання рішення — це процесуальна гарантія захисту прав особи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення. Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав.
Відповідно до статті 265 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) питання про поворот виконання судового рішення вирішує суд апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши судове рішення (визнавши його нечинним або таким, що втратило законну силу), він закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або відмовляє у задоволенні адміністративного позову чи задовольняє позовні вимоги у меншому розмірі (частина перша цієї статті).
У випадках, встановлених частиною першою цієї статті, суд, ухвалюючи нове судове рішення, повинен зобов`язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим судовим рішенням або визначити інший спосіб і порядок здійснення повороту виконання (частина друга вказаної статті).
Якщо питання про поворот виконання судового рішення не було вирішене судом апеляційної чи касаційної інстанції, заява відповідача про поворот виконання розглядається адміністративним судом, у якому знаходиться справа. Заяву про поворот виконання може бути подано протягом одного року з дня виникнення підстав для повороту виконання (частина третя названої статті).
За змістом указаної статті КАС України, якщо обов`язок щодо вирішення питання про поворот виконання судового рішення не був виконаний судом апеляційної чи касаційної інстанції, відповідач має право в межах річного строку звернутися до суду, у якому перебуває справа, із заявою про поворот виконання рішення. При цьому відлік строку починає обраховуватись з моменту набрання законної сили судовим рішенням, яким відмовлено в задоволенні позову, чи задоволено позовні вимоги у меншому розмірі, чи закрито провадження у справі, чи залишено заяву без розгляду.
Статтею 266 КАС України (у зазначеній редакції) установлено, що поворот виконання постанови про відшкодування шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи, постанови про присудження виплати пенсій чи інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів, а також постанови про присудження виплати заробітної плати чи іншого грошового утримання у відносинах публічної служби допускається, якщо скасована постанова була обґрунтована на повідомлених позивачем завідомо неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.
Отже, поворот виконання рішення, якщо цього вимагає відповідач, можливий у будь-якому випадку, незалежно від того, в якому порядку (апеляційному, касаційному чи за нововиявленими обставинами) скасовано судове рішення.
Поворот виконання рішення — це процесуальна гарантія захисту майнових прав учасників справи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням.
Тому суди на забезпечення такої гарантії відновлення прав учасників процесу, як поворот виконання рішення, мають задовольняти відповідні заяви та повертати відповідачеві стягнуті кошти за скасованим судовим рішенням, у разі відсутності обмежень, установлених законом.
Кондикційний позов (позов про повернення безпідставно набутого майна) урегульовано нормами матеріального права, а поворот виконання рішення — нормами процесуального права. За змістом кондикційний позов та поворот виконання рішення схожі, проте не перетинаються та регулюються різними нормами права.
Тлумачення статті 1215 ЦК України свідчить, що вона є нормою матеріального права, а відтак не може бути застосована у випадку розгляду питання про поворот виконання рішення.
Схожий висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі №336/9595/14 (провадження №61-14640сво18).
Як раніше повідомлялося, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 КЗпП є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.
