За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення — догана або звільнення. Про це нагадує Управління Держраці у Хмельницькій області.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.
На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також органами, вищестоящими щодо органів, вказаних у частині першій цієї статті.
Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.
Власник або уповноважений ним орган має право замість накладання дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу.
Відповідно до ст. 148 КЗпП дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
В ст. 149 КЗпП зазначено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Порядок зняття дисциплінарного стягнення визначено в ст.151 КЗпП, а саме:
якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення,
якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року.
Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України оновлює державні будівельні норми щодо проектування закладів охорони здоров’я. Про це повідомив заступник Міністра регіонального розвитку Лев Парцхаладзе.
Зокрема, пропонує змінити застарілі норми ДБН, щоб будівництво нових та реконструкція існуючих лікарень, клінік та поліклінік, медамбулаторій, лабораторій та інших медичних закладів відбувалися за сучасними європейськими стандартами та технологіями.
«Останні зміни в чинні будівельні норми щодо проектування медичних закладів вносилися ще 15 років тому. З того часу змінилися не тільки можливості, рішення та обладнання у медицині, а й взагалі принципи, як потрібно будувати і облаштовувати приміщення лікарень та інших медзакладів», – зазначив Парцаладзе.
У проекті нових ДБН пропонується переглянути вимоги щодо:
місткості лікарняних палат — як звичайних, так і для батьків з дітьми або мам та новонароджених;
комфорту в палатах та забезпеченості їх санітарними кімнатами;
спеціального обладнання для палат;
інклюзивності медичних закладів;
проектування службових приміщень для персоналу;
влаштування публічного простору лікарень: вимоги до проектування холів, рецепції, приймального відділення, кафе, аптеки, місць для дитячих візків, зони очікування;
рекуперації та вентиляції.
ДБН В.2.2-10-2001 «Будинки і споруди. Заклади охорони здоров’я» поширюється на проектування нових і реконструкцію існуючих будинків і споруд усіх типів закладів охорони здоров’я незалежно від їх відомчого підпорядкування і форм власності, а також приміщень медичного призначення, вбудованих чи таких, що входять до складу інших типів будинків.
Далее
Особа звернулась до суду з позовом про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька, оскільки відповідач відмовлявся надати позивачу дозвіл на виїзд дитини за кордон для відпочинку та оздоровлення. Позивач просила суд надати дозвіл на тимчасовий виїзд неповнолітнього сина за межі державного кордону України — в Португалію, у супроводі матері без згоди батька.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач не надала суду доказів на підтвердження бажання дитини здійснювати виїзд за межі державного кордону України.
Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував, проте у задоволенні позову також відмовив. Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не надала адреси, за якою буде перебувати дитина у разі надання судом відповідного дозволу, при цьому враховуючи, що час перебування за межами України обмежений позовними вимогами до певної дати, виконання рішення суду у разі надання дозволу на виїзд дитини у зв`язку з цим може бути ускладнене. Також суд зазначив, що позивачем не надано доказів на підтвердження наміру повернути дитину на територію України саме у визначену нею дату, про що можуть свідчити авіаквитки.
Позивач оскаржила рішення судів та зазначила, що суди перешкодили їй у здійсненні заходів, спрямованих на покращення здоров`я дитини, її фізичного, духовного та морального розвитку, а позиція відповідача щодо ненадання дитині дозволу у виїзді за кордон шкодить інтересам останнього, та не сприяє його всебічному та гармонійному розвитку, що вказує на зловживання відповідачем своїми батьківськими правами.
Також особа покликалась на те, що не надала авіаквитки, оскільки не наважувалася їх купувати з огляду на затягування судового процесу, при цьому вони не виключали можливості поїздки на автомобілі.
Касаційний цивільний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, рішення якого залишив без змін.
Верховний Суд нагадав, що тимчасовий виїзд дитини за кордон передбачений на підставі рішення суду та має відповідати найкращим інтересам дитини, що узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).
Суд касаційної інстанції вказав, що незазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дитини та ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України виключає можливість встановити обов`язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини.
ВС зауважив, що сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки.
А надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості (постанова від 03.07.2019 у справі № 643/1090/17).
Далее
Велика Палата Верховного Суду
03 липня 2019 року,
Справа № 342/180/17
Провадження № 14-131цс19
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82998244
«Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України з огляду на таке.
Суди установили, що 18 лютого 2011 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого в свою чергу є АТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договірз ОСОБА_1 , згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн, шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку, отримавши платіжну картку таперсональний ідентифікаційний номер для авторизації.
У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді.
До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті https://privatbank.ua/terms/.
Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 02 лютого 2017 року становить 47 325,26 грн і складається із: заборгованості за тілом кредиту — 16 058,07 грн, заборгованості за процентами за користування кредитними коштами — 5 071,87 грн, нарахованих пені за несвоєчасне виконання умов договору — 23 465,55 грн, а також 500 грн — штраф (фіксована частина), та 2 229,77 грн — штраф (процентна складова).
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена.
Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками на поточну і прострочену заборгованість за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами.
Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 18 лютого 2011 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід`ємні частини спірного договору.
Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов`язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов`язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку — 50 років (пункт 1.1.7.31 згаданих Умов), та інші умови.
При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої — договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період — з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
При цьому, згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях.
Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII (частина шоста статті 81).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку — в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п`ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15).
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об`єкт кредитування є тотожним — споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід`ємну складову змісту договору.
У постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п’яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (стандарт).
У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14), що було обов`язковим згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що суди попередніх інстанцій безпідставно взяли уваги при визначенні розміру заборгованості Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, включивши у платіж за кредитом, згідно із ставками, розміром та порядком нарахуванням визначені цими документами 5 071,87 грн несплачених процентів за користування кредитними коштами і 16 059,00 грн пені за порушення умов договору.
Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає про відступ від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань.
Вказані обставини правильно встановлені судами попередніх інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачки на користь АТ КБ «ПриватБанк» штрафів за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов`язань, де суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 штрафів у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2 229,77 грн (процентна складова) у зв`язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов`язку відповідачки по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 лютого 2011 року, вказавши, що Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору.
Однак, суди попередніх інстанцій зробили суперечливий, та такий, що ґрунтується на припущеннях висновок про наявність правових підстав для стягнення на користь банку 5 071,87 грн процентів за користування кредитом і 16 059,00 грн пені за недотримання умов кредитного договору як таких, що передбачені договором. Суди погодилися, що їх розмір та підстави стягнення визначені сторонами в самому договорі, за відсутності обґрунтованих підтверджень прийняття відповідачкою цих умов, що є неприпустимим, фактично визнавши Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, складовою частиною спірного кредитного договору в частині права банку здійснювати такі нарахування.
Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред`явив.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України.
Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів.
Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою — споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII«Про захист прав споживачів» (далі — Закон №1023-XII).
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XIIспоживач — фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.
У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ «ПриватБанк» дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону — споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору.
Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Отже, що рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, необхідно скасувати в частині стягнення 5 071,87 грн процентів за користування кредитними коштами та пені у розмірі 16 059,00 грн за невиконання умов кредитного договору, відмовивши у задоволенні позовних вимог у цій частині.
Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 18 лютого 2011 року у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним).
Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд — шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд обґрунтовано зазначили про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 16 058,07 грн.
Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 5 071,87 грн — проценти за користування кредитними коштами та 16 059,00 грн — пеня за порушення умов кредитного договору, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.
В іншій частині рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017″.
Далее
16 липня набуває чинності закон про українську мову, який став причиною яскравих обговорень в соціальних мережах та гучних дискусій серед політиків і громадських діячів. Впровадження закону, втім, досить поступове і не повинно викликати дискомфорту в громадян. Проте державні службовці, президент, депутати всіх рівнів, прокурори, судді, адвокати, нотаріуси, освітяни, медичні працівники під час виконання службових обов’язків уже від завтрашнього дня зобов’язані послуговуватися саме українською мовою. Тобто новий парламент, як і Президент України, мають говорити виключно українською.
Проте всім іншим, хто поки що недосконало володіє державною мовою, не варто в паніці бігти скуповувати українські словники. Часу на зміни вистачить. А саме:
Фабула судового акту: Питання захисту власності є актуальним на усьому загальноєвропейському правовому просторі, а отже й в Україні.
І. Адже виключно законами України визначається правовий режим власності (пункт 7 частини першої статті 92 Конституції України).
На підставі цих приписів Основного Закону України Конституційний Суд України сформулював ряд юридичних позицій, відповідно до яких:
– правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном визначаються законами (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2000 року № 14-рп/2000);
– для реалізації закріпленого в Конституції України права власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб’єктів правовідносин (третє речення абзацу четвертого підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002);
– виключно законами України встановлюється правовий режим власності, в основі якого – конституційні положення, конкретизовані в законах, які можуть містити й певні особливості правового режиму тих чи інших форм власності (четверте речення абзацу другого підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007);
– правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном (землею) визначаються законом (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 листопада 2008 року № 25-рп/2008).
ІІ. Наведені положення національного законодавства та практики його застосування загалом кореспондують положенням міжнародних документів у сфері захису прав людини. Так Стаття 1 (Захист власності) Першого Протоколу встановлено, що
“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”
Разом з тим і Європейський суд з прав людини зазначав, що його рішення, які до речі є джерелом права в Україні, фактично слугують не лише для вирішення справ, направлених до Суду, але, взагалі, для роз’яснення, захисту та розвитку правил, встановлених Європейською конвенцією з прав людини («Конвенція»), що сприяє дотриманню державами зобов’язань, які вони взяли на себе як Договірні Сторони (Ireland v. the United Kingdom, § 154). Таким чином, місія системи, створеної Конвенцією, полягає у визначенні питань державної політики в загальних інтересах, що підвищує стандарти захисту прав людини та розширює судову практику в сфері прав людини у всьому суспільстві держав-членів Конвенції (Konstantin Markinv. Russia [ВП], § 89).
Страсбурзький суд вказав, що Стаття 1 Протоколу № 1 гарантує право власності. У справі Marckx v. Belgium, §§ 63-64, Суд вперше зазначив, що:
“… Визнаючи, що кожен має право на мирне користування своєю власністю стаття 1, по суті, гарантує право власності. Це чітке враження було залишене словами «власність» і «використання власності» (французькою мовою: «biens», «propriété», «usage des biens»); travaux préparatoires, зі свого боку, однозначно підтверджують це: розробники постійно говорили про «право власності» або «право на власність» для того, щоб описати предмет наступних проектів, які були попередниками цієї статті 1. Дійсно, право розпоряджатися власністю складає традиційний і фундаментальний аспект права власності…
Проте другий пункт статті 1 уповноважує Договірну Державу «вводитив дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів». Таким чином, цей пункт призначає Договірні Держави самим визначати «необхідності» такого закону …Стосовно «загальних інтересів», то ця норма в деяких випадках може спонукати законодавчий орган до здійснення «контролю за користуванням майном» «
ІІІ. Натомість національні суди не завжди належним чином застосовують положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та відповідної практики Європейського суду з прав людини. одним з таких нещодавніх прикладів є справа Садоча проти України.
Коротко про факти.
22 липня 2011 року заявник вилітав з аеропорту Київ Жуляни до Польщі. Він пройшов через «зелений коридор», перевозивши 41 000 євро готівкою в ручній поклажі. Під час перевірки безпеки його ручний багаж був проскановаий. За словами заявника, як тільки офіцер запитав його, чи не перевозить він ніяких грошей, він визнав, що у нього є гроші в багажі і показав його офіцеру.
Відповідно до протоколу про митні правопорушення, підготовленого Державною митною службою на місці, заявник порушив процедури митного контролю у спрощеній зоні митного контролю, перевозивши товари (готівку), які підлягали обов’язковій декларації, і не подав письмову заяву щодо повної суми грошей, яку він проносить з собою. Він був звинувачений у порушенні статей 339 і 340 Митного кодексу. Працівник митниці вилучив 31 000 євро як об’єкт правопорушення, дозволяючи заявникові залишити при собі 10 000 євро.
10 серпня 2011 року у Солом’янському районному суді м. Києва (далі — районний суд) відбулося слухання за участі прокурора та адвоката заявника. Під час слухання адвокат заявника визнав, що заявник не оголосив гроші митним органам при виїзді з України, але стверджував, що він цього не зробив, тому що не знав, яку суму він повинен оголосити, і яку суму можна було б провезти як незадекларовану. Адвокат також повідомив районний суд, що заявник отримав гроші через приватний кредит у Києві і був зобов’язаний повернути його протягом двох місяців після запозичення. Він подав до суду угоду про позику між заявником і К., фізичною особою, що проживає в Україні, від 22 липня 2011 року. Угода, яка була рукописним документом, передбачала, що заявник позичив від 31 тисяч євро терміном на два місяці і зобов’язався виплатити відсотки за простроченнями у разі, якщо він не зможе погасити суму в строк. У той самий день районний суд ухвалив, що митний протокол є достатнім свідченням про правопорушення і видав постанову про конфіскацію суми у розмірі 31 000 євро.
Апеляційна скарга заявника була залишена без задоволення
Право.
Ретельно проаналізувавши доводи сторін, дослідивши матеріали спарви та посилаючись на свою попередню прецедентну практику (Болєвіч проти Хорватії, Габріч проти Хорватії, Гирлян проти Росії, Гріфхорст проти Франції, Денисова і Моісеєва проти Росії, Ісмайлов проти Росії, Руммі проти Естонії) Страсубрзький суд встановив порушення Україною вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки конфіскація всієї незадекларованої суми грошей наклала на заявника індивідуальний та надмірний тягар і була непропорційною до вчиненого правопорушення.»
Скадовський районний суд Херсонської області роз’яснив особливості відвідування кафе та закладів розваг дітьми до 16 років.
Що каже законодавство
Стаття 20-1 Закону України «Про охорону дитинства»
Діти віком до 16 років з двадцять другої до шостої години можуть перебувати у закладах, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або закладах громадського харчування лише в присутності принаймні одного з батьків чи іншого законного представника дитини або особи, яка її супроводжує і несе за неї персональну відповідальність.
Власники закладів, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або закладів громадського харчування та уповноважені ними особи
— зобов’язані вживати заходів щодо недопущення у такі заклади з двадцять другої до шостої години дітей до 16 років без супроводження батьків чи іншого законного представника або особи, яка дітей супроводжує і несе за них персональну відповідальність;
— мають право у період з двадцять другої до шостої години вимагати у відвідувачів таких закладів документи, що підтверджують досягнення ними 16-річного віку.
Що таке заклади, у яких провадиться діяльність у сфері розваг
Діяльність у сфері розваг — господарська діяльність юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, що полягає у проведенні лотерей, а також розважальних ігор, участь в яких не передбачає одержання її учасниками грошових або майнових призів (виграшів), зокрема більярд, кегельбан, боулінг, настільні ігри, дитячі відеоігри тощо (стаття 14 Податкового Кодексу України)
Що таке заклади громадського харчування
Заклад громадського харчування — ресторан, бар, кафе, їдальня, закусочна, піцерія, кулінарія, кіоск чи інший заклад, що забезпечує харчуванням невизначену кількість фізичних осіб. Віднесення до закладів громадського харчування не залежить від територіальних ознак (місця) провадження господарської діяльності з громадського харчування та ступеня доступності харчування будь-яким особам (п. 27 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів»)
Слід звернути увагу на те, що вказані переліки діяльності закладів не є вичерпними.
Відповідальність за порушення закону
За порушення вимог законодавства щодо порядку перебування дітей у закладах, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або закладах громадського харчування передбачена відповідальність як для суб’єктів господарювання, так і для батьків.
Так, суб’єкти господарювання (посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, громадян — власників підприємств чи уповноважених ними осіб, громадян — суб’єктів підприємницької діяльності) несуть відповідальність за статтею 180-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення:
— Якщо таке порушення порядку перебування дітей у закладах, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або закладах громадського харчування вчинене суб’єктом господарювання вперше, то законом передбачено штраф у розмірі від 340 до 850 грн.;
— за вчинення такого правопорушення вдруге протягом року – штраф складатиме вже від 850 до 1700 грн.
Що стосується батьків, або законних представників дитини
У разі виявлення дитини віком до 16 років у розважальному закладі та/або закладі громадського харчування після 22:00 год. без супроводу дорослих, батьків дитини може бути притягнуто до адміністративної відповідальності за невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей (стаття 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення):
— вперше, до батьків можуть застосувати попередження або накладення штрафу від 850 до 1700 грн.;
— за вчинення такого правопорушення повторно протягом року передбачено штраф від 1700 до 5100 грн.
Контроль за дотриманням вказаних положень закону здійснюється працівниками органів Національної поліції України, які мають право у разі виявлення правопорушень у цій сфері складати щодо осіб протоколи про адміністративні правопорушення, а розглядати ці протоколи буде суд
Далее
Теперь предоставлять статус участника боевых действий будут лицам, признанным борцами за независимость Украины в XX веке.
Кабмин принял соответствующий порядок на своём последнем заседании.
Согласно документу, статус участника боевых действий предоставляется лицам, которые участвовали во всех формах вооруженной борьбы за независимость Украины в XX веке в составе Украинской повстанческой армии, Украинской повстанческой армии атамана Тараса Боровца (Бульбы) «Полесская Сечь», Украинской народной революционной армии (УНРА), Организации народной обороны «Карпатская Сечь», Украинской военной организации (УВО), вооруженных подразделений организации украинских националистов .
Для получения статуса участника боевых действий необходимо обратиться в комиссию по месту регистрации или проживания с заявлением в произвольной форме. В нём указывается период пребывания лица в составе организаций, структур и формирований, указанных выше.
К заявлению прилагаются :
Отметим, что указанные архивные материалы и другие документы должны быть заверены подписью руководителя или уполномоченного лица учреждения, выдавшего документ, и скреплены печатью такого учреждения.
Далее
МОН создал Концепцию развития английского в университетах: уровень В1 — обязательное Условие поступления, В2 — выпуска, преподавание профильных дисциплин на иностранном языке и «языковые скрининг».
Министерство образования и науки разработало и утвердило Концепцию развития английского языка в университетах. Документ предполагает организацию языковых курсов и интенсивов, владение английским языком на уровне не менее В1 станет обязательным условием для поступления, В2 — для выпуска, часть профильных дисциплин предлагают сделать англоязычными и проводить регулярные «скрининги знаний», в частности, внедрить обязательное ВНО по иностранному языку после бакалавриата.
Далее
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України планує внести низку нових обов’язкових вимог щодо проектування та будівництва сучасних та безпечних вуличних дитячих майданчиків. Про це повідомив заступник Міністра регіонального розвитку Лев Парцхаладзе.
«За статистикою, щороку сотні дітей, граючись на дитячих майданчиках, отримують травми різного ступеня тяжкості. Наше завдання, зокрема, у нових ДБН щодо благоустрою, прописати обов’язкові сучасні вимоги, щоб нові та реконструйовані дитмайданчики були безпечними для здоров’я та життя дітей.
Діючі норми щодо благоустрою застарілі, тому зараз ми працюємо над створенням нового проекту ДБН, де були б прописані всі обов’язкові вимоги безпеки, сучасні матеріали та кращі зарубіжні практики щодо влаштування безпечного та комфортного простору на дитмайданчиках», – зазначив він.
Парцхаладзе також підкреслив важливість врахування при проектуванні нових дитячих майданчиків вимог безбар’єрності, щоб сучасний ігровий простір був інклюзивним і доступним для кожного, у тому числі – дітей з інвалідністю.
«В Україні вже є перші пілотні проекти зі створення інклюзивних парків, де діти з інвалідністю можуть гратися і займатися поруч з однолітками. І я бачу, що в майбутньому всі парки, ігрові майданчики і дитячі зони мають бути такими», – наголосив заступник Міністра
Далее
