Хтось тільки збирається у відпустку, а хтось уже повернувся.
Адвокат Юридичної компанії-Лєгал, Єфімова Л.Я., сьогодні підготувала для Вас інформативну статтю про те, які обов’язки несе туристична компанія перед замовником послугів, та, чи можливо вимагати компенсування збитків, моральної шкоди за послуги, неналежної якості.
Відповідно до ст. 20 Закону України «Про туризм» за договором на туристичне обслуговування одна сторона (туроператор, який укладає договір безпосередньо або через турагента) зобов’язується надати за замовленням іншої сторони (туриста) комплекс туристичних послуг (туристичний продукт), а турист зобов’язується оплатити його.
У відповідності до положень Закону, туристичним продуктом є попередньо розроблений комплекс туристичних послуг, який поєднує не менше ніж дві такі послуги, що реалізується або пропонується для реалізації за визначеною ціною, до складу якого входять послуги перевезення, послуги розміщення та інші туристичні послуги, не пов’язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідувань об’єктів культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо); готельна послуга — дії (операції) підприємства з розміщення споживача шляхом надання номера (місця) для тимчасового проживання в готелі, а також інша діяльність, пов’язана з розміщенням та тимчасовим проживанням.
Важливо! Не всі туристичні агентства надають до підпису договір, але при цьому замовник послуг-турист здійснює переказ коштів на рахунок агентства та отримує на електронну адресу пам’ятку туриста, ваучер, квитки, тощо.
В даному випадку законодавець роз’яснює наступне: відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
За змістом статті 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Відповідно до частини першої статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору (статті 902 ЦК України).
Як вбачається із наведеного, — якщо договір про надання туристичних послуг не надавався, однак туристичне агентство отримало грошові кошти від замовника послугів- туриста для оформлення туристичної подорожі до певного місця призначення і обіцяло надати всі необхідні документи, то між сторонами виникли договірні відносини, за виконання яких кожний із вказаних суб’єктів несе певну відповідальність.
Мінсоцполітики відзначилося черговою ініціативою. На цей раз міністерством розроблений законопроект, яким пропонується запровадити деякі стимулюючі механізми для переходу малозабезпечених сімей від одержання соціальних виплат до працевлаштування та економічної незалежності.
Так, у проекті йдеться про обов’язкову реєстрацію особи непрацюючого працездатного члена сім’ї в державній службі зайнятості, підписання ним індивідуальних рекомендацій щодо працевлаштування, запровадження участі в громадських роботах упродовж періоду виплати допомоги і непрацевлаштування.
Цікавою також є пропозиція запровадити заходи економічної самостійності малозабезпечених сімей, зокрема надання можливості працездатним непрацюючим їх членам розпочати власний бізнес за рахунок коштів державного бюджету.
Така фінансова допомога буде одноразовою, безвідсотковою та поворотною, її розмір, порядок надання та умови повернення визначатиме Кабмін.
Також непрацюючих працездатних осіб з числа членів малозабезпечених сімей віднесуть до категорії громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню.
Далее
Держпраці у Дніпропетровській області нагадує, що правові гарантії права на працю встановлені державою для громадян діють починаючи з дати прийняття на роботу і закінчуючи її припиненням. Правові гарантії затвердженні у правилах прийняття громадян на ту чи іншу посаду, в недопустимості необґрунтованих відмов при працевлаштуванні, в установленні відповідальності посадових осіб за безпідставну відмову на посаду та інших гарантій.
Прийняття на роботу працівника в головному проводиться наступним чином:
Системами оплати праці є тарифна та інші системи, що формуються на оцінках складності виконуваних робіт і кваліфікації працівників.
Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних розрядів і присвоєння кваліфікаційних розрядів робітникам провадиться власником або органом, уповноваженим власником, згідно з професійними стандартами (кваліфікаційними характеристиками) за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником).
Заробітна плата офіційно працевлаштованого працівника не може бути меншою мінімальної (ст. 95 КЗпП).
Мiнiмальна заробiтна плата — це законодавчо встановлений розмiр заробiтної плати за просту, неквалiфiковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працiвником мiсячну, погодинну норму працi (обсяг робiт).
До мiнiмальної заробiтної плати не включаються доплати за роботу в надурочний час, у важких, шкiдливих, особливо шкiдливих умовах працi, на роботах з особливими природними географiчними i геологiчними умовами та умовами пiдвищеного ризику для здоров’я, а також премiї до ювiлейних дат, за винаходи та рацiоналiзаторськi пропозицiї, матерiальна допомога.
У разi коли працiвниковi, який виконав мiсячну (годинну) норму працi, нарахована заробiтна плата нижче законодавчо встановленого розмiру мiнiмальної заробiтної плати, пiдприємство провадить доплату до її рiвня.
Розмiр мiнiмальної заробiтної плати встановлюється i переглядається вiдповiдно до ст. 9 i 10 Закону про оплату працi.
Мiнiмальна заробiтна плата є державною соцiальною гарантiєю, обов’язковою на всiй територiї України для пiдприємств, установ, органiзацiй усiх форм власностi i господарювання та фiзичних осiб.
Мiнiмальна заробiтна плата це та, нижче якої працівники не мають права продавати свій труд.
Заробiтна плата у відповідних періодах пiдлягає iндексацiї у встановленому законодавством порядку.
Для працівників, які вже працюють, та для тих, які мають намір влаштуватися на роботу, слід знати, що виплата заробітної плати провадиться не рідше двох разів на місяць, розмір заробітної плати за першу половину місяця повинна бути не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.
Щодо звільнення працівників, слід пам’ятати, що відповідно до ст. 116 КЗпП, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Днем звільнення вважається останній день роботи. У цей день працівникові має бути повністю виданий розрахунок із заробітної плати: має бути видана заробітна плата, включаючи оплату праці за останній день роботи, компенсація за невикористані дні відпустки.
Звертаємо увагу, що затримка розрахунку з працівником за відсутності спору про розмір належних працівникові сум тягне обов’язок власника провести на користь працівника виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.
Пам’ятайте, що дотримання чинного законодавства про працю є обов’язковою вимогою для підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, а громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Далее
Верховная Рада приняла закон, предусматривающий введение зеленых номеров для электромобилей. За проект № 10405 проголосовали 233 народных депутата, сообщает «112 Украина».
«Законопроектом предлагается ввести зеленые номера для электрокаров, урегулировать вопрос оборудования мест для парковки, зарядки электромобилей и вопрос беспрепятственного доступа электрокаров к зарядной станции», — написал автор законопроекта, нардеп от «Батькивщины» Алексей Рябчин на странице в Facebook.
Фото: facebook.com
Народные депутаты поручили МВД, Минэкономразвития, Минрегиону, Министерству здравоохранения, ГосЧС в течение полугода после официальной публикации документа ввести номера для электромобилей с зеленым цветом шрифта, а также установить требования к паркоместам для электрокаров; ввести дорожные знаки «Для электромобилей», «Кроме электромобилей», «Станция зарядки электромобилей».
В Админкодексе предлагают ввести штраф 340-510 грн за остановку или стоянку авто на месте для электромобилей, или создание препятствий водителям электрокаров. Инспекторам по парковке предоставляется право в таком случае задержать авто нарушителя, в том числе с помощью эвакуатора. Закон вступит в силу с 1 января 2020 года.
Далее
За ухвалення відповідного рішення проголосували 247 народних депутатів при мінімально необхідних 226-ти, повідомляє кореспондент Укрінформу.
Закон визначає комплексний підхід до вдосконалення законодавства у сфері протидії сексуальним зловживанням щодо дітей. Так, посилюється відповідальність за зґвалтування та розбещення неповнолітніх осіб шляхом внесення змін Кримінального кодексу України. Зокрема згідно зі статтею 152, покарання передбачає застосування примусової хімічної кастрації. При цьому її не застосовуватимуть до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб, старших за 65 років.
Відповідно до закону, покарання у виді примусової хімічної кастрації полягає у примусовому введенні засудженому антиандрогенних препаратів, які складаються з хімічних речовин, що мають зменшити лібідо та сексуальну активність.
Також законом вносяться зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України та закону «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі». Їх положення доповнені категорією засуджених до позбавлення волі за зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього, насильницьке задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб, вчинене щодо неповнолітньої чи неповнолітнього, статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх. Щодо таких осіб закон передбачає встановлення адміністративного нагляду.
При цьому припинення адміннагляду не застосовується до осіб, які були засуджені до позбавлення волі відповідно до статей 152 (Зґвалтування), 153 (Сексуальне насильство), 155 (Статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку), 156 (Розбещення неповнолітніх) Кримінального кодексу України за зґвалтування, вчинені щодо малолітньої чи малолітнього, неповнолітньої чи неповнолітнього, насильницьке задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб, вчинене щодо неповнолітньої чи неповнолітнього, статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх.
Водночас закон передбачає створення публічного реєстру осіб, які були засуджені до позбавлення волі відповідно до згаданих статей Кримінального кодексу за зґвалтування дітей. Кабінет міністрів України має забезпечити створення такого реєстру у двомісячний строк після набуття чинності закону.
Окрім того, закон визначає, що зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітніх каратиметься позбавленням волі на строк від семи до 15-ти років, а не до 12-ти, як це передбачається чинною редакцією Кримінального кодексу. Водночас за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16-річчя, злочинців позбавлятимуть волі до п’яти років. На сьогодні стаття 156 передбачає передусім обмеження волі на такий строк.
Цей закон набуває чинності наступного дня після його опублікування.
У центрі Києва запланованому будівництву житлового комплексу заважав гараж. Коли влада не знайшла спільної мови з власником щодо компенсації, рішення про знесення самобуду було отримане через суди. Втім, як згодом з’ясував ЄСПЛ, суди не врахували особливий характер цієї справи.
Рішення у справі «Світлана Ільченко проти України» (заява №47166/09) оприлюднено на офіційному сайті Європейського суду з прав людини. Про це повідомляє інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
Світлана Ільченко з 1980-х володіла гаражем, розташованим у подвір’ї житлового будинку в центрі Києва, який вона зареєструвала на своє ім’я в 1995 році. У 2002 році місцеві органи влади запланували будівництво комерційної житлової забудови, яке передбачало знесення гаражу. Ільченко запросили на неофіційні переговори щодо компенсації, проте сторони не дійшли згоди.
Тоді було відкрите судове провадження. Суд першої інстанції прийняв рішення на користь киянки, але це рішення було скасоване в апеляції, на підставі чого гараж було знесено. Пізніше Верховний Суд скасував обидва рішення з вимогою до судів нижчої інстанції прояснити статус земельної ділянки, на якій був розташований гараж. Суд першої інстанції встановив, що Ільченко мала тимчасовий дозвіл на будівництво гаража. Земельна ділянка їй не надавалась. Посилаючись на положення Земельного кодексу, суд ухвалив рішення про звільнення земельної ділянки, зайнятої без дозволу. Такий висновок підтримав Верховний Суд.
Посилаючись на статтю 1 Протоколу №1 (захист власності) до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, С.Ільченко поскаржилася на те, що знесення її гаража порушило її право на мирне користування майном.
Суд у Страсбурзі звернув увагу на те, що право заявника на гараж не оскаржувалося протягом 20 років — до того часу, доки органи влади розпочали планувати будівництво нової забудови. Крім того, відсутність дозволу на гараж, ймовірно, не порушувало закон у той час, коли був збудований гараж, але, скоріше, був викликаний переходом від радянського законодавства, коли не була визнана приватна власність на землю і традиційне володіння на правах оренди, до сучасної системи.
Також суд дослідив, чи було втручання органів влади в права власності пропорційним або в інтересах суспільства. Він взяв до уваги аргументи заявниці про те, що метою будівництва об’єктів нерухомості був продаж дорогих квартир, центральний район Києва вже був густо населений, а проект лише збільшував тиск на місцеву інфраструктуру. Уряд на ці аргументи відповіді не надав.
ЄСПЛ постановив, що будь-який інтерес суспільства, пов’язаний із будівництвом об’єкту нерухомості, не був настільки сильним, щоб гарантувати позбавлення її власності без компенсації. Той факт, що суди віднесли Ільченко до категорії осіб, що самовільно захопили чужу землю, означав, що вона не мала права на компенсацію і, ймовірно, вона була б змушена відшкодовувати місту витрати за знесення. Але суди не враховували особливий характер її ситуації. Заявник не прийняла пропозицію переговорів, проте, спосіб, у який суди тлумачили її ситуацію, означав, що будь-яка компенсація була б ex gratia, а не гарантована законом присуджена нагорода на основі законного права. Отже, її відмова співпрацювати під час переговорів щодо компенсації не складала відмову від її прав. Фактично не існувало нормативної бази для таких переговорів або надання їй інформації, необхідної для обґрунтованого рішення. Уряд не прокоментував, яку компенсацію їй було б запропоновано, або яким чином вона була б розрахована. То ж ця ситуація склалася через відсутність такої встановленої процедури.
Лише компенсація, визначена за допомогою процедури, яка включає загальне оцінювання наслідків експропріації, в тому числі присудження суми, відповідної до ринкової вартості власності, може відповідати вимогам Конвенції. І пані Ільченко не була запропонована така компенсація. Тому мало місце порушення статті 1 Протоколу №1.
Суд постановив, що Україна повинна виплатити заявниці 8000 євро відшкодування матеріальної і моральної шкоди.
З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Світлана Ільченко проти України» (заява №47166/09) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України передбачено, що до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2020 року, не допускається:
а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, земель, що перейшли до комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб;
б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього Кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам — учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
З урахуванням зазначеного, можна говорити про існування в країні мораторію на продаж землі. Водночас дотепер залишалося відкритим питання: чи можна договори міни зазначених вище земельних ділянок із доплатою вважати договорами купівлі-продажу, та чи підпадають вони під дію мораторію?
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір міни відповідає приписам статей 203 і 715 ЦК України та не суперечить підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни.
За результатами розгляду касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду були зроблені наступні висновки.
Встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).
За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону № 899-IV).
Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-IV), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
З постановою можна ознайомитись за посиланням.
Далее
Далее
