Торгово-промышленная палата Украины заявляет: карантин не является форс-мажорным обстоятельством, форс-мажором могут стать его последствия.
Торгово-промышленная палата отметила, что за последнее время увеличилось количество обращений в связи со вспышкой коронавируса в мире, а также с принятием решения Кабинета Министров Украины о ведении карантина на общенациональном уровне с 12 марта 2020 года.
В соответствии с законодательством Украины, удостоверение форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) на основании общих ситуаций или на основании введенных/действующих режимов не предусмотрено. Однако удостоверение форс-мажора в связи с введенным карантина существует, но нужно понимать, привело ли данное обстоятельство к конкретным ограничительным мероприятиям и последствиям, которые могли стать причиной невозможности исполнения обязательств.
Основанием для подтверждения форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) является наличие одного или более обстоятельств, указанных в ст.141 Закона Украины «О торгово-промышленных палатах в Украине», а также определенных сторонами по договору, контракту, соглашению, типовому договору, законодательными , ведомственными и / или другими нормативными актами, которые повлияли на обязательства таким образом, что сделали невозможным его выполнение в предусмотренный срок.
Поэтому, кроме обстоятельств конкретной ситуации, следует оценить условия договора.
Условия договора, как правило, включают положения о форс-мажорных обстоятельствах с перечнем фактов и правовыми последствиями их наступления.
Наличие в перечне таких событий, как «эпидемия», «чрезвычайная ситуация», «ограничительные действия власти» усиливает позицию, но сторона все равно должна доказать, что коронавирус или меры по борьбе с ним приняты на уровне государственной власти являются форс-мажором.
Предоставленные заявителем документы для подтверждения форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) должны свидетельствовать о:
– чрезвычайности таких обстоятельств;
– непредсказуемости обстоятельств;
– неотвратимости;
– причинно-следственной связи между обстоятельством / событием и невозможностью выполнения заявителем своих конкретных обязательств.
Порядок удостоверения форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) устанавливается Регламентом удостоверения Торгово-промышленной палатой Украины и региональными торгово-промышленными палатами форс-мажорных обстоятельств (обстоятельств непреодолимой силы) (далее – Регламент).
Не считаются форс-мажорными обстоятельствами (обстоятельствами непреодолимой силы) в любом случае: финансовый и экономический кризис, дефолт, рост официального и коммерческого курсов иностранной валюты к национальной валюте, несоблюдение / нарушение своих обязанностей контрагентом должника, отсутствие на рынке нужных для исполнения обязательства товаров, отсутствие у должника необходимых средств.
Стороне, которая ссылается на форс-мажор, рекомендуется обратиться в компетентный орган (ТПП) страны, где вознико форс-мажорное обстоятельство, которое выдает соответствующий документ (сертификат или свидетельство), и предъявить его контрагенту согласно условиям договора.
Далее
Якщо вивіски та стенди містять інформацію про особу – виробника товару та товари, які реалізуються таким виробником, однак при цьому розміщені на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, що розташовані на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання загального користування, такі об’єкти вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» та потребують отримання дозволу від органу місцевого самоврядування на їхнє розміщення.Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши адміністративну справу № 405/4704/15-а за позовом підприємства до виконавчого комітету міськради про визнання протиправним та скасування рішення виконкому. Підприємство просило скасувати рішення органу місцевого самоврядування, яким позивача зобов’язано демонтувати вивіски та стенди за власний рахунок як самовільно розміщенні без отримання відповідного дозволу. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вказані об’єкти не є рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу», а належать до вивісок та стендів, розміщення яких не потребує отримання дозвільних документів.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні адміністративного позову, виходячи з того, що зовнішня реклама розміщується виключно на підставі дозволів робочого органу, однак у позивача відповідний дозвіл був відсутній.
Верховний Суд погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки на підставі аналізу положень законодавства дійшов до висновку, що підставою набуття суб’єктом господарювання (розповсюджувачем зовнішньої реклами) права на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці є дозвіл на розміщення об’єкта зовнішньої реклами, виданий на підставі рішення відповідного органу. Суб’єкт господарювання вправі здійснювати діяльність з розміщення зовнішньої реклами на рекламних засобах лише після отримання дозволу безпосередньо на кожний об’єкт зовнішньої реклами.
Колегія суддів зазначила, що оскільки розміщені позивачем вивіски та стенди розташовані на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання загального користування, вони вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» та потребують отримання дозволу від органу місцевого самоврядування на їх розміщення.
На цій підставі Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої вивіски та стенди не вважаються зовнішньою рекламою у розумінні Закону України «Про рекламу» лише у випадку одночасного дотримання двох умов.
Перша умова стосується характеру інформації, яка на них розміщена. Зокрема, така інформація може стосуватися лише виробника товару та/або самого товару та не повинна містити закликів придбавати товар або послугу, що реалізується суб’єктом.
Друга умова стосується місця розташування. Зокрема, не вважається рекламою вивіски та стенди, якщо вони розміщенні у місцях, де відповідний товар реалізується чи надається споживачеві, або на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу у таке приміщення.
Фабула судового акту: У рішенні, яке пропонується до уваги читача Касаційний цивільний суд в черговий раз підтвердив позицію про те, що комісії за обслуговування кредиту та інші обов’язкові платежі, які не пов’язані із послугами з кредитування, яку було раніше висловлено у постанові Верховного суду України від 16.11.2016 № 6-1746цс16.
У даній справі позичальником під час судового розгляду спору про стягнення з нього боргу за кредитним договором на користь банку було подано зустрічний позов, який вмотивовано тим, що пунктом 7.1 спірного кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0, 20% від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору, якими покладено на позичальника обов’язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». Також боржник у своїй позовній заяві вказав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту.
Судом першої інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Натомість апеляційний суд погодився із доводами боржника та задовольнив його вимоги оскільки пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу.
Незгода з рішенням апеляційного суду стала підставою для звернення банку до Касаційного цивільного суду зі скаргою.
Оцінюючи доводи касаційної скарги на предмет їх відповідності нормам чинного законодавства КЦС вказав наступне.
За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Далее
Велика Палата вказала, що спір директора товариства пов’язаний з його звільненням повинен слухатися у порядку господарського, а не цивільного судочинства.
19.02.2020 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № № 145/166/18. Предметом спору була позовна заява директора сільськогосподарського товариства про визнання незаконним наказу про його звільнення та стягнення середнього заробітку.
Суди першої та апеляційної інстанції задовольнили зазначені вимоги, скасували наказ про звільнення та стягнули заробітну платню. Колегія суддів касаційної інстанції вирішила передати справу на розгляд Великої Палати з тих підстав, що товариство порушило питання юрисдикції спору. Відповідач стверджував, що спір є не трудовим, а корпоративним, а тому він повинен розглядатися у порядку господарського судочинства.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводами касаційної скарги та закрила провадження у справі. Своє рішення суд аргументував тим, що директора товариства було звільнено на підставі рішення учасників цього товариства. При цьому положення ЦК України та Закону України «Про господарські товариства» визначають, що до компетенції загальних зборів учасників відносяться питання утворення та відкликання виконавчого органу товариства. Також, повноваження члена виконавчого органу можуть бути припинені або така особа може бути тимчасово відсторонена від своїх повноважень на підставі рішення загальних зборів учасників. Дані положення зазначені, зокрема, у статті 99 ЦК України.
Що стосується КЗпП України, то він регулює усі трудові відносини, які виникають між працівниками та юридичними особами. Проте, положення даних законів не врегульовують відносини виконавчого органу товариства та засновників, які врегульовані статтею 99 ЦК України. Таким чином, суд прийшов до висновку, що норми трудового законодавства не розповсюджуються на спори між виконавчими органами товариства та самими товариствами, а є корпоративними та повинні розглядатися у порядку господарського судочинства.
З приводу стягнення заробітної плати суд зазначив, що така вимоги є похідною від вирішення питання правомірності звільнення директора та не може бути розглянута окремо. У цій частині колегія теж закрила провадження. Судді не роз’яснили до якого суду слід звертатися з цією вимогою. Але думаю, що якщо вони є похідними від вирішення питання звільнення директора, то теж повинні бути вирішені господарським судом, що прямо передбачено чинними процесуальними кодексами.
Далее
7 березня 2020 року набрав чинності наказ Міністерства юстиції України від 27 лютого 2020 року № 702/5 «Про внесення змін до Порядку проставлення апостиля на офіційних документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України». Про це повідомила заступник Міністра юстиції з питань державної реєстрації Ольга Оніщук.
Зміни надають нотаріусам повноваження з прийняття та видачі документів для проставлення апостиля на офіційних документах, що оформляються нотаріусами України, а також на документах, що видаються органами юстиції та судами.
«Враховуючи, що значну кількість документів, які подаються для проставлення апостиля, складають саме документи, оформлені нотаріусами, залучення нотаріусів до участі у процедурах проставлення апостиля значно спростить вказану послугу та зробить її більш зручною для громадян. Отже, ці зміни запроваджені з метою створення умов для ефективного обслуговування громадян за принципом «єдиного циклу та в одному місці» та задля економії їх часу», – наголосила Ольга Оніщук.
Далее
