Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 22 червня розглянула справу про визнання права власності на майно в порядку спадкування.
Зокрема, позивач після смерті батька звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Крім того, із заявами про прийняття спадщини після смерті свого діда звернулися онуки, які є дітьми померлого брата.
Державний нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на все майно померлого. При цьому нотаріус зазначив, що 1/2 частини спадкового майна не охоплено заповітом, а тому спадкування цього майна здійснюється за законом.
Вважаючи, що спадкування майна після смерті його батька відбувається за заповітом, а брат, на користь якого також складено заповіт, помер до відкриття спадщини, то згідно з положенням частини першої статті 1275 Цивільного кодексу України частка у спадщині, яку мав прийняти його брат за заповітом, переходить до позивача.
Тому, уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати за ним у порядку спадкування за заповітом право власності на 1/2 частину спірного будинку; визнати за ним у порядку спадкування за законом право власності на 1/4 частину цього будинку.
Суди необноразово розглядали подібні справи, однак виносили різні рішення. Тому Верховний Суд України при розгляді цієї справи висловив таку правову позицію.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини (частина друга статті 1236 ЦК України).
За змістом частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Згідно із частиною другою статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 – 1265 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 1276 ЦК України якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 1276 ЦК України, не врахувавши, що спадкоємець помер до дня відкриття спадщини.
До спірних правовідносин не підлягає застосуванню і норма частини першої статті 1275 ЦК України, відповідно до якої, якщо від прийняття спадщини відмовився один зі спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну, оскільки спадкоємець, який помер до дня відкриття спадщини, не може вважатись таким, що не прийняв спадщину або відмовився від неї. Згідно з положенням статті 1222 ЦК України спадкоємцями можуть бути, зокрема, фізичні особи, які є живими на день смерті спадкодавця.
Відповідно до статті 1245 ЦК України частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
Врахувавши викладене та проаналізувавши положення статей 1222, 1223, 1245 ЦК України, слід дійти висновку про те, що 1/2 частину будинку, яку спадкодавець заповідав брату позивача, який помер до дня відкриття спадщини, слід вважати такою, що не охоплена заповітом, а тому право на спадкування цієї частки майна одержують спадкоємці за законом (статті 1261 – 1265 цього Кодексу).
Так, статтею 1261 ЦК України передбачено, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Крім того, згідно з вимогами частин першої, п’ятої статті 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.
Таким чином, право на спадкування за законом 1/2 частину будинку, що не охоплена заповітом, має син спадкодавця, а оскільки інший син спадкодавця на час відкриття спадщини помер, то його діти спадкують порівну ту частину спадщини, яка належала б за законом їх батькові, якби він був живим на час відкриття спадщини (право представлення).
Отже, у справі, яка переглядається апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що до спірних правовідносин норма статті 1266 ЦК України не підлягає застосуванню, оскільки право представлення відбувається за умови наявності заповіту, у якому б визначалась доля спадкового майна. Суди не врахували, що 1/2 частина будинку не охоплена заповітом, оскільки на час відкриття спадщини один зі спадкоємців за заповітом помер, а тому внуки спадкодавця мають право спадкувати ту частину спадщини, яка належала б за законом їхньому батькові. Суди безпідставно не застосували норму статті 1245 ЦК України, за якою частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах, до числа яких входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
З постановою Верховного Суду України можна ознайомитись за посиланням.
?Постанова ВП ВС від 29.05.2019 № 2-1409/11 (14-137цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82316154
⚡Ключові висновки ВП:
✔️У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною скаргою, у якій просила визнати неправомірною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року про стягнення зі ОСОБА_1 виконавчого збору у виконавчому провадженні № 37487871 у розмірі 4 377 019,52 грн; зняти арешт із земельної ділянки площею 2,4261 га, що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, з кадастровим номером НОМЕР_1 та цільовим призначенням — для житлової забудови та громадського призначення, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 17 грудня 2007 року, накладений у межах виконавчого провадження № 37487871 постановою від 03 червня 2014 року.
✔️Скаргу мотивовано тим, що заочним рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 30 березня 2012 року у справі № 2-1409/11 на задоволення вимог ТОВ «Укрпромбанк» про стягнення зі ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № 03/КВ-07 у розмірі 43 768 375,23 грн звернуто стягнення предмет іпотеки — належну їй на праві власності земельну ділянку площею 2,4261 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ), що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області.
✔️Постановою державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 квітня 2013 року відкрито виконавче провадження № 37487871 з примусового виконання виконавчого листа, виданого на підставі зазначеного рішення суду, а постановою від 03 червня 2014 року накладено арешт на вказану земельну ділянку.
✔️ОСОБА_1 зазначила, що ТОВ «Укрпромбанк» відступило право вимоги за вказаним кредитним договором ТОВ «ПГ «Вінниця-Буд». При цьому ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 11 грудня 2015 року замінено стягувача у виконавчому провадженні № 37487871 з ТОВ «Укрпромбанк» на ОСОБА_2 від якого ухвалою цього ж суду від 27 квітня 2017 року прийнято відмову від примусового виконання заочного рішення Вінницького районного суду від 30 березня 2012 року у справі № 2-1409/11.
Скаржниця зауважила, що постановою головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року виконавче провадження № 37487871 закінчено. Однак арешт, накладений на належну їй земельну ділянку площею 2,4261 га, що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, не знято та прийнято постанову про стягнення із ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 4 377 019,52 грн.
ОСОБА_1 вважала, що постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору та дії державного виконавця щодо незняття арешту з належного їй нерухомого майна є неправомірними, у зв`язку із чим скаргу просила задовольнити.
✔️Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 31 січня 2018 року провадження у справі в частині вимог скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною та скасування постанови головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року про стягнення виконавчого збору з боржника ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 37487871 у розмірі 4 377 019,52 грн закрито. У задоволені вимог скарги ОСОБА_1 про зняття арешту із земельної ділянки площею 2,4261 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ), що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, відмовлено.
✔️Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що вказана справа в частині оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору належить до юрисдикції адміністративних судів.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що правові підстави для зняття арешту з указаної земельної ділянки відсутні, оскільки ОСОБА_1 не сплатила стягнутий постановою виконавця виконавчий збір, отже, дії державного виконавця є законними.
✔️Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 25 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 31 січня 2018 року залишено без змін.
✔️Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
✔️Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі — Конвенція).
✔️05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.
✔️Тобто постанову від 09 червня 2017 року головний державний виконавець прийняв після набрання чинності зазначеним Законом.
На спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
✔️Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір — це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
✔️За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
✔️Згідно із частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
✔️Отже, імперативною нормою — частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
✔️До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
✔️Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18) та від 10 квітня 2019 року у справі № 766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18).
✔️Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що справа в частині оскарження ОСОБА_1 постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства і не належить компетенції загального суду.
✔️Що стосується висновків судів за наслідками розгляду вимог скарги ОСОБА_1 про зняття арешту, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
✔️Суди встановили, що 03 червня 2014 року постановою головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту накладено арешт на належну ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,4261 га з кадастровим номером НОМЕР_3 та цільовим призначення для житлової забудови та громадського призначення, що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, в межах виконавчого провадження № 37487871 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1409/11, виданого 28 лютого 2013 року Вінницьким районним судом Вінницької області.
✔️Після відступлення ТОВ «Укрпромбанк» права вимоги за кредитним договором № 03/КВ-07 від 26 лютого 2007 року ТОВ «ПГ «Вінниця-Буд» 11 грудня 2015 року ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області замінено стягувача у виконавчому провадженні № 37487871 з ТОВ «Укрпромбанк» на ОСОБА_2
✔️27 квітня 2017 року ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області прийнято відмову ОСОБА_2 від примусового виконання рішень Департаменту ДВС Мінюсту.
✔️09 червня 2017 року постановою головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту закінчено виконавче провадження № 37487871 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1409/11, виданого 28 лютого 2013 року Вінницьким районним судом Вінницької області на підставі пункту 1 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII у зв`язку з постановленням 27 квітня 2017 року ухвали цього ж суду про прийняття відмови стягувача ОСОБА_2 від примусового виконання заочного рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 30 березня 2012 року у цивільній справі № 2-1409/11.
✔️За змістом статті 57 Закону України від21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на момент накладення арешту на майно ОСОБА_1, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом, в тому числі й винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження виноситься державним виконавцем не пізніше наступного робочого дня після закінчення строку для самостійного виконання рішення (якщо така постанова не виносилася під час відкриття виконавчого провадження) та не пізніше наступного робочого дня із дня виявлення майна.
✔️Частинами першою, другою статті 40 Закону № 1404-VIII визначено, що в разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем) повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.
Разом з тим, необхідно врахувати, що згідно із частиною четвертою статті 59 Закону № 1404-VIII підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є, зокрема, надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника.
✔️Тобто, якщо на виконанні перебуває постанова про стягнення виконавчого збору, вона є таким же самостійним виконавчим документом, що підлягає примусовому виконанню.
✔️Зазначена скарга на дії державного виконавця стосується забезпечення стягнення щодо виконавчого збору, усі питання по виконанню якого вирішуються в порядку адміністративного судочинства. При цьому законність накладеного виконавцем арешту на земельну ділянку площею 2,4261 га, що розташована у с . Зарванці Вінницького району Вінницької області, кадастровий номер НОМЕР_1 залежить від наявності підстав для стягнення із ОСОБА_1 виконавчого збору, так як арешт після закінчення виконавчого провадження не знято саме з метою забезпечення стягнення зі ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 4 377 019,52 грн на користь Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту виконавчого збору.
✔️Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимоги про зняття арешту із вказаного нерухомого майна є пов`язаними з вирішенням питання щодо стягнення виконавчого збору, яке не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, а тому провадження у справі в цій частині вимог скарги підлягає закриттю. Ці вимоги повинні розглядатися разом із вимогами скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною та скасування постанови головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року про стягнення виконавчого збору у порядку адміністративного судочинства.
✔️З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані ухвала та постанова судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про скасування арешту із закриттям провадження у справі в цій частині відповідно до положень статті 414 ЦПК України та зазначає, що розгляд такої справи віднесено до юрисдикції відповідного адміністративного суду разом із вирішенням цим судом питання щодо законності стягнутої зі ОСОБА_1 суми виконавчого збору, з метою забезпечення стягнення якої оспорюваний арешт державним виконавцем не було знято.
З прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу (надалі за текстом ЦПК України), з’явилися нові вимоги до учасників процесу. Однією з таких вимог є неприпустимість зловживання процесуальними правами учасниками судового процесу.
Вказані зловживання сторони використовують з метою затягування розгляду справи, використовуючи законні способи не зовсім законних дій.
Отже, цивільний процесуальний кодекс України передбачає наступні підстави для того, щоб суддя наклав відповідний штраф на осіб, які беруть участь у справі (включно із представниками сторін):
невиконання процесуальних обов’язків, що передбачені кодексом або визначенні суддею;
ухилення від дій, покладених судом на учасника судового процесу;
зловживання процесуальними правами (наприклад безпідставне заявлений повторно відвід…);
вчинення дій з метою перешкоджання судовому процесу;
неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин;
невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк;
порушення заборон, встановлених кодексом або передбачених суддею.
Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.
Окрім того, суд вправі застосувати штрафних санкції які передбачені статтею 148 ЦПК України.
У дохід держави стягується з винної особи штраф розміром від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що з першого січня цього року вже складає 1 762 грн.
Але якщо учасник судового процесу буде продовжувати зловживати своїми процесуальними правами, суд може збільшити такій штраф до десяти розмірів — 16 840 грн.
І навпаки, суд може скасувати ухвалу про стягнення штрафу, якщо особа, щодо якої її постановлено, виправила допущене порушення.
Також, слід відзначити що суд може штрафувати не тільки сторону, а також її представника, більш того обох — за одне й теж зловживання.
Інший інструмент запобігання, який буде мати право застосовувати суд, має відношення до адвокатів та прокурорів.
Варто зазначити, що відповідно до статті 262 ЦПК України, суд зможе постановити окрему ухвалу відносно адвоката чи прокурора, який зловживає процесуальними правами, порушує процесуальні обов’язки та неналежно виконує свої професійні зобов’язання. Навіть за подачу позову з суттєвими недоліками.
Та хочемо наголосити, що таку ухвалу надсилатимуть відповідному органу для вирішення питання про притягнення адвоката чи прокурора до дисциплінарної відповідальності.
Варто зауважити, що категорія зловживання правами, відома не тільки українській судовій практиці, а і міжнародному законодавству і практиці Європейського суду з прав людини.
Так, у ст.17 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» від 04.11.1950р. № ETS N 005 «Заборона зловживання правами» передбачено, що «Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.»
Далее
Кабинет Министров Украины изменил размеры сборов за действия, связанные с охраной прав на объекты интеллектуальной собственности. Правительственное решение направлено на совершенствование государственной системы правовой охраны интеллектуальной собственности с целью усиления ее влияния на интенсификацию научно-технического и экономического развития государства.
Речь идет о постановлении КМУ «О внесении изменений в постановления Кабинета Министров Украины от 27 декабря 2001 года № 1756 и от 23 декабря 2004 года № 1716» №496 от 12 июня 2019 года.
За подачу заявки на изобретение нужно будет уплатить 1600 грн, а на полезную модель — 2400 гривен.
Годовой сбор за поддержание патента на изобретение за каждый год действия патента начиная с даты подачи заявки за первый и второй годы составит 600 гривен и далее увеличивается поэтапно за каждый год вплоть до 30 400 гривен за 21 год.
Обращаем внимание на то, что за регистрацию знака для товаров и услуг вместо 1000 грн за один класс, установлено 4000 грн.
Каждый последующий — это еще 4000 грн.
Постановление вступает в силу через месяц, поэтому спешите отправиться на регистрацию.
Далее
25 квітня 2019 року схвалено Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25.04.2019 року №2704-VIII (далі – Закон про мову або Закон).
15 травня 2019 року його підписав Президент України Петро Порошенко, а вже наступного дня він був опублікований у газеті «Голос України». Набирає чинності цей Закон 16 липня 2019 року, окрім низки норм, які стають чинними у термін від 6 місяців до 5 років.
Особливості регулювання суспільних правовідносин цим Законом, зокрема, що стосуються праці та зайнятості населення, а також використання державної мови у діловодстві та офіційних документах підприємств, юристи, кадровики та бухгалтери мали змогу обговорити під час профільного заходу, що проводився редакцією журналу «Кадровик-01». В викладеному матеріалі використовуватимуться тези виступу та презентації спікера.
Починаючи із характеристики та аналізу основних положень Закону про мови, спікер звернула увагу на ст. 1-6 Закону, згідно з якими встановлюється, що:
— єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова (ст. 1);
— державна мова є інструментом об‘єднання українського суспільства, засобом зміцнення державної єдності та територіальної цілісності України, її незалежної державності і національної безпеки (ст. 3);
— дія цього Закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів (ст. 2), тобто ніхто не може змусити спілкуватись будь-якою мовою в родині чи з друзями або під час здійснення богослужіння – це є вибором кожної окремої людини;
— водночас кожний громадянин України зобов‘язаний володіти державною мовою (ст. 6).
МОВА ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН І ДІЛОВОДСТВА
Найбільш актуальною для кадровиків видалась ст. 20 Закону, яка має назву «Державна мова у сфері трудових відносин». Водночас, незважаючи на назву та на попередню редакцію цієї статті, яка існувала у законопроекті, ця норма не визначає українську єдиною мовою, обов‘язковою для використання у трудових правовідносинах.
Натомість у цій статті закріплене право працівників спілкуватися саме українською, тобто ніхто не може бути примушений використовувати іншу мову, ніж державна, під час перебування на роботі та виконання обов‘язків за трудовим договором.
Водночас, зважаючи на глобалізацію сучасного світу, існують винятки, які допускають встановлення обов’язку спілкуватись працівникам іноземною мовою під час трудового процесу, а саме під час:
— обслуговування споживачів та інших клієнтів, які є іноземцями чи особами без громадянства;
— створення юридичних, технічних, інформаційно-рекламних текстів та інших повідомлень і документів (у тому числі усних), адресатами яких є іноземці чи особи без громадянства, юридичні особи, органи і посадові особи іноземних держав і міжнародних організації.
Водночас є випадки, коли у працівників є обов’язок використовувати під час робочого спілкування виключно державну мову. Закон визначає для цього наступні сфери:
— проведення засідань, заходів, зустрічей та мова робочого спілкування у органах державної влади, органах влади АР Крим, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах та організаціях державної і комунальної форм власності (ст. 12);
— провадження судочинства та ведення діловодства у судах України (ст. 14);
— мова нормативних актів, документації, діловодства, команд, навчання, виховних заходів, іншого статутного спілкування та службової діяльності у Збройних Силах України та інших військових формуваннях (ст. 15), в органах правопорядку, розвідувальних органах та державних органах спеціального призначення з правоохоронними функціями (ст. 16);
— робоча мова працівників прикордонного, митного та інших видів контролю (ст. 17);
— мова членів виборчих комісій та комісій з референдуму (ст. 18), організаторів та ведучих публічних заходів, які організовуються органами державної влади (ст. 29);
— мова освітнього процесу в закладах освіти (тобто педагогічних працівників, працівників викладацького складу, вчителів тощо) та мова науки (наукових працівників) (ст. 21, 22);
— робоче спілкування працівників культурно-мистецьких, розважальних та видовищних заходів, музейної справи та мистецьких виставок, туристичного та екскурсійного обслуговування (ст. 23), під час спортивних заходів (ст. 34), працівників телерадіостанцій (ст. 24), телекомунікації та поштового зв’язку (ст. 35), під час здійснення звукових оголошень (ст. 28), озвучення реклами на телебаченні і радіо (ст. 32);
— мова обслуговування споживачів у будь-яких закладах та підприємствах (ст. 30) або у транспорті (ст. 36). Ця норма набуває чинності з 16.01.2021 року. На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися іншою мовою;
— у сфері охорони здоров‘я, медичної допомоги та медичного обслуговування (ст. 33). На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися іншою мовою.
Що стосується ведення діловодства та складання кадрових документів, то Закон про мову не встановлює спеціалізовані вимоги до кадрових документів.
Водночас пряма вказівка є лише для складання трудових договорів (ч. 2 ст. 20): трудові договори в Україні укладають державною мовою, що не перешкоджає використовувати сторонам трудового договору переклад. Так, експерт радить, що, якщо на роботу приймається іноземець, який не володіє українською, то слід оформити проект трудового договору державною мовою і зробити офіційний переклад для кандидата.
Водночас відкритим залишається питання, якою мовою складати накази з кадрових питань акти з управління персоналом, як-от: правила внутрішнього трудового розпорядку, посадові та робочі інструкції, положення про підрозділи, інші внутрішні порядки та інструкції? Відповідь єдина — українською.
Юридична підстава — п. 14 глави 1 розділу ІІ Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених Наказом Міністерства юстиції від 18.06.2015 року №1000/5, згідно з яким документи оформлюють державною мовою, крім випадків, передбачених законодавством про мови в Україні.
Що стосується трудових книжок, то Інструкція про порядок ведення трудових книжок, затверджена Наказом Мінпраці, Мінюсту, Мінсоцзахисту від 29.07.1993 року №58 і досі скеровує паралельно обов’язок заповнення трудової книжки і українською, і російською мовами (п. 2.1), і затверджений КМУ у 1993 році бланк трудової книжки містить і російськомовний розділ (Постанова КМУ від 27.04.1993 року №301).
Експерт зауважила, що обидва згадані нормативні документи є застарілими та чекають на узгодження з чинним законодавством. В такому разі експерт радить керуватись принципом верховенства закону, оскільки Конституція та Закон про мову визначають українську як єдину державну мову. «Відтак, заповнюйте трудові книжки лише українською мовою, продовжуйте записи про роботу в російськомовному розділі», — зазначила експерт.
ОРГАНІЗАЦІЯ КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНУ
Згідно із Законом передбачається створення двох нових органів — Національної комісії зі стандартів української мови та Уповноваженого із захисту державної мови.
Що стосується Комісії, то, в першу чергу, до її повноважень відноситиметься повноваження із створення та розробки стандартів та правил правопису, а також з приймання іспитів на рівень володіння державною мовою (ступені А1, А2, В1, В2, С1, С2).
Особам, які успішно складуть іспит, видаватимуть державні сертифікати, які діятимуть безстроково. Іспит передбачається безоплатний, без обмеженої кількості спроб, однак з перервою мінімум в 4 місяці.
Щодо осіб, які зобов’язані будуть складати даний іспит, то Законом про мову встановлюється вичерпний перелік посад обіймати які можуть лише особи, що володіють державною мовою. Рівень володіння мовою засвідчуватиме один із двох документів: державний сертифікат, виданий Комісією, або документ про повну загальну середню освіту — за умови, що він підтверджує вивчення української мови як навчального предмета.
Цікавим є також те, що особа не зобов’язана отримувати цей сертифікат, якщо станом на 16.07.2021 року вона вже обіймає посаду, визначену законодавством (п. 2 Розділу ІХ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону про мову).
Що стосується, Уповноваженого із захисту державної мови, то до функцій Уповноваженого та його секретаріату відноситиметься:
— розгляд скарг фізичних та юридичних осіб на дії та бездіяльність органів влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій всіх форм власності, інших фізичних та юридичних осіб щодо дотримання законодавства про державну мову (ст. 54, 55);
— складання протоколів та накладення штрафів, зокрема, за порушення закону щодо застосування державної мови у сфері обслуговування споживачів — 300-400 нмдг, тобто 5100-6800 грн. (ст. 57);
— контроль за застосуванням державної мови державними органами, організаціями державної і комунальної форм власності, громадськими об‘єднаннями, політичними партіями та іншими юридичними особами, їхніми посадовими особами (ст. 53).
У разі проведення перевірки Уповноваженим, юридична особа зобов’язана надати копії ісіх необхідних документів та матеріалів, які відносяться до предмету контролю, на першу вимогу Уповноваженого. Обмеженням є лише інформація з обмеженим доступом.
Якщо Уповноваженим буде виявлено порушення статей 12-23, 25-29, 31-42 Закону про мову, зокрема, в сфері трудових відносин, він складає протокол про адміністративне правопорушення.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ
Закон упроваджує адміністративне стягнення за порушення законодавства про державну мову – відтак у КУпАП з‘являються дві нові статті 188-52 та 188-53. До відповідальності за цими статтями осіб будуть притягувати лише з 16.07.2022 року – тобто через три роки з дня набрання чинності Законом про мову.
Вид та розмір санкції обиратиме сам Уповноважений із захисту державної мови. Відтак, наприклад, якщо порушення вчинене вперше, то замість штрафу можливе накладення стягнення у вигляді попередження.
Що стосується диспозицій та санкцій норм, які закріплені у КУпАП, то вони мають наступний зміст:
— порушення вимог Закону про мову щодо застосування державної мови, в тому числі, в актах, діловодстві та документообігу в органах державної влади та на державних і комунальних підприємствах, в установах та організаціях тощо — штраф у розмірі 200-400 нмдг (3400-6800 грн) (ч. 1 ст. 188-52 КУпАП).
— порушення вимог Закону про мову щодо застосування державної мови у різних сферах — штраф у розмірі 200-300 нмдг (3400-5100 грн) (ч. 2 ст. 188-52 КУпАП).
— інші порушення Закону про мову щодо порядку застосування державної мови — штраф у розмірі 200-300 нмдг (3400-5100 грн) (ч. 4 ст. 188-52 КУпАП).
Логічним виглядає питання, чи не можна кваліфікувати незастосування української в діловодстві на підприємствах приватної форми власності як «інші порушення Закону про мову щодо порядку застосування державної мови» (ч. 4 ст. 188-52 КУпАП)?
У відповідь експерт запевнила, що це не буде порушенням, адже порушенням є лише недотримання чітко прописаної в Законі про мову норми, а такий обов’язок у Законі відсутній.
«Можливо, це описка авторів Закону про мову. Адже існує ст. 37 «Державна мова у сфері діловодства, документообігу, листування і звітності громадських об‘єднань, політичних партій та інших юридичних осіб», однак в тексті мова йде лише про листування, статути та звітність», — пояснила експерт.
Тож, наприклад, якщо в ТОВ посадові інструкції чи заяви працівників про прийняття на роботу написані не українською мовою, це не вважатиметься порушенням в розумінні
ст. 188-52 КУпАП. Водночас під відповідальність за цією статтею можуть підпадати порушення ст. 15 (ведення діловодства у ЗСУ), ст. 33 (діловодство і документообіг у закладах охорони здоров‘я), ст. 37 Закону про мову (листування та звітність юридичних осіб) тощо.
Підсумовуючи, слід визнати, що затвердження даного Закону було обгрунтованою потребою для забезпечення подальшого розвитку української кульури та збереження традицій. Жодних обмежень для приватного спілкування згадани Закон не встановлює, відтак, він може вплинути лише на публічну чи суспільну сферу життєдіяльності громадян. Окрім цього, Законом також передбачається запровадження безкоштовних курсів української мови для дорослих, де громадяни України зможуть вільно опанувати державну мову, якщо не мали такої змоги раніше.
За матеріалами газети: Українське право
