Минэкономразвития определило механизм составления и подачи государственными инспекторами по вопросам интеллектуальной собственности органам, уполномоченным рассматривать дела об административных правонарушениях, протоколов и материалов об админправонарушениях.
Соответствующий приказ от 13 февраля 2019 года № 217, зарегистрированный в Минюсте, вступил в силу 9 апреля 2019 года.
Указанным приказом утверждена Инструкция по оформлению государственными инспекторами по вопросам интеллектуальной собственности Министерства экономического развития и торговли Украины материалов об административных правонарушениях.
Протокол об административном правонарушении, ответственность за совершение которого предусмотрена статьями 51-2, 164-9, 164-13, 164-17, 164-18 и 186-7 (в части недоставки или нарушения срока доставки обязательного безоплатного экземпляра патентных документов) КУоАП, составляется не позже 24 часов с момента выявления лица, совершившего правонарушение, с указанием сведений в соответствии с ч. 1 ст. 256 Кодекса. В этой части указано, что в протоколе об админправонарушении указываются: дата и место его составления, должность, ФИО лица, составившего протокол; сведения о лице, привлекаемом к админответственности (в случае его выявления); место, время совершения и суть админправонарушения; нормативный акт, предусматривающий ответственность за данное правонарушение; фамилии, адреса свидетелей и потерпевших, если они есть; пояснения лица, привлекаемого к админответственности; другие сведения, необходимые для решения дела. Если правонарушением причинен материальный вред, об этом также указывается в протоколе.
Форма протокола приведена в приложении 1 к Инструкции.
Если правонарушение совершено несколькими лицами, протокол об административном правонарушении составляется на каждое лицо отдельно. Если одно лицо совершило несколько отдельных административных правонарушений, протоколы составляются в отношении каждого из них.
Протокол об админправонарушении составляется в присутствии лица, привлекаемого к админответственности, на украинском языке с использованием компьютерной техники или разборчивым почерком на печатных бланках. Обязательно указывается часть соответствующей статьи КУоАП, согласно которой наступает админответственность.
Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби України роз’яснило порядок відкриття нерезидентам рахунків у фінансових установах.
Так, 7 лютого 2019 року набули чинності закони України від 15 травня 2018 року № 2418-VІІІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо сприяння залученню іноземних інвестицій» та від 21 червня 2018 року № 2473- VІІІ «Про валюту і валютні операції», відповідно до яких юридичні особи – нерезиденти набули права відкривати рахунки в банках України.
Взяття на облік іноземної компанії, організації, що планує відкрити рахунок в банку або іншій фінансовій установі України та яка не має майнових прав на нерухомість та землю в Україні, здійснюється у контролюючому органі за місцезнаходженням банку або іншої фінансової установи на підставі поданих до такого органу документів.
Під час взяття на облік в контролюючому органі, іноземній компанії присвоюється реєстраційний (обліковий) номер та видається довідка про взяття на облік платника податків, відомості щодо якого не підлягають включенню до Єдиного державного реєстру, за формою № 34-ОПП, у якій після рядка «(найменування та код контролюючого органу)» зазначається «як іноземна компанія, що планує відкрити рахунок в банку».
Банк відкриває рахунки юридичним особам – нерезидентам та представництвам юридичних осіб – нерезидентів в Україні за умови подання копії документу про взяття їх на облік у контролюючих органах.
Крім того, банк зобов’язаний надіслати повідомлення до відповідного контролюючого органу про відкриття рахунку платника податків клієнта банку та проводити видаткові операції за рахунком такого клієнта в порядку, визначеному ст. 69 Податкового кодексу України.
Далее
Касаційний цивільний суд Верховного Суду розглядав касаційну скаргу у справі за позовом осіб до Департаменту житлового господарства міської ради про визнання права на приватизацію.
Суд першої інстанції позов частково задовольнив, визнавши, що позивачі мають право на приватизацію кімнат. А суд апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовив.
В касаційній скарзі скаржники зазначили, що апеляційний суд розглянув справу без належного повідомлення позивачів, а про оскаржену постанову дізналися лише при зверненні до суду першої інстанції для отримання виконавчого листа. Всі листи, направлені апеляційним судом поверталися із відміткою «за закінченням терміну зберігання».
Верховний Суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд до апеляційного суду.
Суд зазначив, що відповідно до частин шостої, сьомої статті 128 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур’єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Юридичним особам та фізичним особам-підприємцям у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Верховний Суд вказав, що повістки про судове засідання були направлені позивачам, проте повернулися із відміткою «за закінченням терміну зберігання», що з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду.
Не визнав доказом належного повідомлення про судове засідання суд касаційної інстанції і довідку про доставку SMS , оскільки у матеріалах справи відсутня заява особи про намір отримання судової повістки в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення.
Суд касаційної інстанції зауважив, що згідно з пунктом 2 Порядку надсилання учасникам судового процесу (кримінального провадження) текстів судових повісток у вигляді SMS-повідомлень, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 01 червня 2013 року № 73, текст судової повістки може бути надісланий судом Учаснику SMS-повідомленням лише після подання ним до суду заявки про намір отримання судової повістки в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення. Така заявка оформляється безпосередньо в суді або шляхом роздруковування та заповнення Учасником форми, яка розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України.
ВС зазначив, що не може вважатися доказом належного повідомлення про дату, час і місце судового засідання і оголошення, розміщене на сайті Судова влада України, оскільки згідно зі статтею 128 ЦПК такий порядок повідомлення розрахований на відповідача, третю особу, свідка, заінтересованих осіб, а не на позивача (постанова від 27.03.2019 у справі № 201/6092/17).
Далее
лице, і вона попросила зняти маску. Та захисник проявив характер і відмовився.
О.Леонідова вирішила не здаватись і винесла ухвалу про попередження, заявивши: якщо наступного разу він знову прийде в масці, вона застосує захід процесуального примусу. Проте адвокат виявився міцним горішком і заявив судді відвід, стверджуючи, що та скоїла злочин.
Суддя у свою чергу поскаржилася до Вищої ради правосуддя (№1507/0/6-19). На її думку, заявлений їй відвід свідчить про втручання в діяльність. Щоб довести членам ВРП, що її обурення не безпідставне, О.Леонідова надіслала фото представника позивача в масці. Також додала до повідомлення заяву про відвід, яку написав адвокат.
Державна служба України з питань праці та її територіальні органи уповноважені здійснювати перевірку дотримання юрособами, які використовують найману працю, у тому числі гарантій, встановлених Законом “Про колективні договори і угоди”.
Такого висновку дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом товариства до ГУ Держпраці про визнання протиправним та скасування припису.
Що сталося:
Позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати припис відповідача, яким встановлено порушення позивачем умов колективного договору, що передбачає заборону загального зменшення тривалості робочого часу більше ніж на 8 годин на тиждень (відбулося введення нового графіку роботи з одноденним робочим тижнем).
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що відповідач помилково виніс оскаржуваний припис щодо порушення ним пункту 3.3 колективного договору, оскільки його положення можуть застосовуватися лише у разі зменшення обсягів виробництва. Скаржник також вважає, що виключні повноваження щодо здійснення контролю виконання умов колективного договору законодавством покладено на самих учасників такого договору, зокрема, профспілкові організації, трудові колективи, відтак, втручання державних органів у правовідносини, що виникають у процесі виконання колективного договору, є неправомірними.
Позиція Верховного Суду:
Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу позивача з огляду на таке.
Як встановили суди попередніх інстанцій, наказом керівника товариства запроваджено зміну істотних умов праці, а саме: введено новий графік роботи з одноденним робочим тижнем. Станом на дату прийняття цього наказу чинним був колективний договір, відповідно до п. 3.3.2 якого встановлено, що загальне зменшення тривалості робочого часу не повинно перевищувати 8 годин на тиждень.
З огляду на це Суд погодився з тим, що позивач допустив порушення вимог ст. 18 КЗпП, ч. 1 ст. 5, ч. 1 ст. 9 Закону “Про колективні договори і угоди”, оскільки не дотримався норм та гарантій, встановлених чинним колективним договором.
Колегія суддів також відхилила доводи позивача стосовно того, що органи Держпраці не мають права втручатися у правовідносини, що виникають з колективного договору.
Згідно з Положенням про Державну службу України з питань праці цей орган відповідно до покладених на нього завдань здійснює державний контроль за дотриманням законодавства про працю юридичними особами, у тому числі їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами, та фізичними особами, які використовують найману працю.
Отже, орган Держпраці при винесенні оскаржуваного припису діяв у межах повноважень та у порядку, що визначені законом.
Крім того, колегія суддів, проаналізувавши ст. 1, 5, 7 Закону “Про колективні договори і угоди” та ст. 10 КЗпП, дійшла висновку, що колективні договори укладаються на всіх підприємствах, в установах та організаціях, де застосовується наймана праця; умови колективного договору, укладеного на основі чинного законодавства, є обов’язковими для сторін відповідного договору. При цьому у колективному договорі сторони визначають взаємні зобов’язання, у тому числі щодо змін в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості.
Колегія суддів зазначила, що оскільки забезпечення роботодавцем дотримання гарантій, передбачених колективними договорами, належить у тому числі до сфери регулювання трудового законодавства, зокрема Закону “Про колективні договори і угоди”, то орган Держпраці під час здійснення перевірки додержання позивачем законодавства про працю та винесення оскаржуваного припису діяв у межах повноважень та у порядку, що визначені законом.
Далее
Фабула судового акту: Частиною 3 статті 1272 Цивільного кодексу України визначено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Проте чинне законодавство не містить виключеного переліку таких поважних причин фактично ставлячи поняття оцінки такої поважності на розсуд суду.
У даній справі Касаційний цивільний суд надав свою оцінку постійного проживання у іншій країні як причині несвоєчасного прийняття спадщини.
Згідно матеріалів справи донька померлої особи звернулась до суду із позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, мотивуючи свої вимоги тим, що після реєстрації шлюбу з іноземцем вона виїхала на постійне проживання до Швейцарії. Після смерті матері батько, який проживав в Україні, став проживати з іншою жінкою у зв’язку із чим відносини між позивачкою та її батьком було перервані. Про смерть батька вона дізналась вже після спливу 6-ти місячного строку встановленого законодавством.
Судом першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд позовні вимоги було задоволено, оскільки по-перше спадкоємиця постійно проживала ц іншій країні та по-друге згідно копії спадкової справи заведеної після померлого у заяві про прийняття спадщини відповідачка (сестра померлого) вказала, що спадкоємцем першої черги за законом після смерті її брата є дочка померлого, яка проживає в Швейцарії і на користь якої померлий склав заповіт, однак нотаріус, яка була обізнана про існування заповіту складеного померлим на ім’я позивача, не вчинила дій щодо повідомлення позивача про відкриття спадщини, не здійснила її виклик, як спадкоємця за заповітом, зокрема, шляхом публічного оголошення або відповідного повідомлення.
Да такі рішення сестрою померлого було подано касаційну скаргу з мотивів того, що позивачка знала про смерть її батька, так як була присутньою при його похованні, у зв’язку із чим мала можливість подати заяву про прийняття спадщини в шестимісячний строк з моменту її відкриття, однак, таким правом не скористалась. Крім того, на думку скаржника, обставини проживання позивача в іншій країні, а також те, що вона певний час не підтримувала належних стосунків із батьком та її необізнаність про його смерть не є тими об’єктивними, непереборними, істотними труднощами, які у розумінні положень статті 1272 ЦК України перешкоджали їй у встановлений законом строк звернутись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Переглядаючи вказану справу касаційний суд не погодився із згаданими вище доводами судів нижчестоящих інстанцій та вказав, що норми частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними.
Отже поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій, які має оцінити суд з урахуванням доводів та заперечень учасників справи та врахувавши її фактичних обставин.
Проте на думку КЦС позивач не надала належних та допустимих доказів того, що з травня 2013 по липень 2017 року їй не було відомо про смерть її батька, а також доказів того, що її проживання за межами України в указаний період було пов’язано з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для неї на вчинення дій щодо прийняття спадщини у встановлений законом строк, у зв’язку із чим позивач не виконала свій процесуальний обов’язок із доведення тих обставин, на які посилався як на підставу своїх вимог і заперечень.
Одночасно пропуск спадкоємцем строку для прийняття спадщини без поважних причин не свідчить про наявність у такого спадкоємця порушеного, невизнаного або оспорюваного права, яке підлягає захисту в судовому порядку.
Також КЦС послався на те, що якщо у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини, зокрема, через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.
