Правочин, стороною якого є суб’єкт господарювання з місцезнаходженням на тимчасово окупованій території України, є нікчемним відповідно до ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» в редакції, що набрала чинності 21 листопада 2021 року, незалежно від дати укладення такого правочину, оскільки особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях стосуються всього періоду окупації, що виключає застосування загального правила незворотності дії закону в часі.
Такий висновок зробила колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Банк звернувся з позовом до ТОВ і поручителя про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов обґрунтовано неналежним виконанням позичальником зобов’язань за кредитним договором та договором поруки.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено. Суди виходили з того, що додаткові угоди до кредитного договору та договору поруки, укладені після 7 квітня 2014 року, є нікчемними відповідно до ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», оскільки відповідач зареєстрований у м. Донецьку – на тимчасово окупованій території.
Суди зазначили, що правочини із суб’єктом господарювання, місцезнаходження якого – тимчасово окупована територія, є нікчемними, а отже не можуть бути належною правовою підставою для заявлених вимог. При цьому позивач не заявляв вимог про стягнення коштів як безпідставно набутих (ст. 1212 ЦК України) або застосування наслідків нікчемності правочину (ст. 216 ЦК України).
Крім того, суди встановили, що порука припинилася, зокрема у зв’язку зі змінами зобов’язання без належної згоди поручителя та нікчемністю відповідних додаткових угод.
КГС ВС зазначив, що положення ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» підлягають застосуванню з урахуванням особливого правового режиму окупації, який охоплює весь період такої окупації. Відповідно, нікчемність правочинів із суб’єктами, зареєстрованими на тимчасово окупованій території, поширюється і на спірні правовідносини.
Касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, зазначивши, що обрана позивачем правова підстава є неналежною у зв’язку з нікчемністю відповідних правочинів.
Постанова КГС ВС від 19 березня 2026 року у справі № 905/238/23 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/135155908.
Далее
Чи є підставою для звільнення за прогул відсутність працівника на робочому місці більше ніж три години за умови недоведення ним виконання трудових функцій поза межами офісу? Встановлення факту відсутності працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин та недоведеність виконання ним у цей час трудових функцій поза межами робочого місця є підставою для звільнення за прогул відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України
08 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного
прогулу.
Суть спору:
На обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що він працював у відповідача на посаді заступника керівника напрямку по Hard Collection, 02.04.2020 його було звільнено за прогул (п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України). Підставою для звільнення стала відсутність позивача на робочому місці понад три години 03.03.2020 (з 12:00 до 18:00). Позивач стверджував, що після 12:00 виїхав для роботи з боржниками поза офісом, закінчив її о 16:30, після чого зустрівся зі знайомим у кафе, де виник конфлікт, що змусило його звернутися до поліції. Він вважав звільнення безпідставним, оскільки фактично виконував роботу поза межами приміщення банку. Суд першої інстанції позов задовольнив частково, поновив позивача на роботі, мотивуючи своє рішення тим, що роботодавець не довів фактичне
ознайомлення працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та графіком роботи, що, на думку суду, свідчило про відсутність вини працівника.
Апеляційний суд не погодився з висновками місцевого суду, рішення скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Рішення суду мотивовано тим, що позивач працював у банку понад 15 років і не міг не знати графіку роботи. Крім того, позивач не довів факт виконання службових обов’язків поза межами офісу після 12:00, а факту його перебування в кафе з 14:00 підтверджувався матеріалами перевірки поліції та його власними поясненнями.
Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції з огляду
на таке.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України прогулом визнається відсутність працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин. Визначальним є не лише факт відсутності, а й відсутність поважних
причин для цього. Трудова діяльність може здійснюватися як на фіксованому робочому місці, так і в іншому просторі для виконання обов’язків. Однак для кваліфікації відсутності як прогулу необхідно встановити, чи виконував працівник у цей час свої трудові функції. Суди встановили, що факт відсутності позивача на роботі понад три години підтверджений матеріалами службової перевірки та поліції. Позивач не надав доказів того, що він дійсно працював із боржниками у спірний час; натомість було підтверджено його перебування в кафе з 14:00.
Доводи про необізнаність із правилами розпорядку є безпідставними, оскільки посадова інструкція позивача передбачала обов’язок їх виконання, а тривалий стаж роботи в установі підтверджує знання режиму роботи.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі
№ 686/14032/20 (провадження № 61-7414св22) можна ознайомитися за посиланням —
https://reyestr.court.gov.ua/Review/107804710
Джерело: https://court.gov.ua/
Верховний Суд у Постанові колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 04 квітня 2024 року у справі № 450/3185/22 (провадження № 51-4838км23) https://reyestr.court.gov.ua/Review/118258915 зробив правовий висновок: у випадку економічної необґрунтованості ремонту транспортного засобу він вважається фізично знищеним, а відшкодування завданої позивачу шкоди має відбуватися в порядку, визначеному у ст. 30 Закону № 1961-IV, згідно якого позивач має передати залишки транспортного засобу відповідачу як особі, яка відповідає
за завдану шкоду, чим набути право отримати від останнього відшкодування шкоди в розмірі, що відповідає вартості транспортного засобу додорожньо-транспортної пригоди.
Представник страхової компанії вказує, що під час стягнення майнової шкоди суд неправильно визначив реальний розмір її страхового відшкодування з огляду на фізичне знищення транспортного засобу. Посилається на те, що в цьому випадку підлягала відшкодуванню не повна вартість знищеного транспортного засобу, а лише різниця між його вартістю до та після ДТП . У справах за позовами про відшкодування шкоди суд, постановляючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватися за призначенням, але має певну цінність, одночасно повинен обговорити питання про передачу цього майна після
відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.
У випадку економічної необґрунтованості ремонту транспортного засобу він вважається фізично знищеним, а відшкодування завданої позивачу шкоди має відбуватися в порядку, визначеному у ст. 30 Закону № 1961-IV, за яким позивач має передати залишки транспортного засобу відповідачу як особі, яка відповідає за завдану шкоду, чим набути право отримати від останнього відшкодування шкоди в розмірі, що відповідає вартості транспортного засобу до ДТП.
Отже, рішення місцевого суду про стягнення на користь потерпілої повної вартості транспортного засобу до моменту ДТП з одночасним залишенням у її власності залишків цього транспортного засобу не забезпечить виконання приписів ст. 30 Закону № 1961-IV.
Постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 04 липня 2024 року у справі
№ 519/1079/21 (провадження № 51-7055км23) https://reyestr.court.gov.ua/Review/120247452
Джерело: Верховний Суд https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KKS_civ_pozov.pdf
Далее
Право на пільги ветеранам військової служби та деяким іншим особам щодо оплати житлово-комунальних послуг підлягає захисту й відновленню на підставі принципу пріоритетності спеціальних норм над загальними та законів над підзаконними актами – КАС ВС як суд першої інстанції у зразковій справі
Реалізація права на пільги ветеранам військової служби та деяким іншим особам щодо оплати житлово-комунальних послуг підлягає здійсненню на підставі спеціального Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», який має пріоритет над Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2015 року № 389 «Про затвердження Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім’ї», якими запроваджено додаткову умову надання таких пільг.
Такий висновок зробив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у зразковій справі, задовольняючи позов ветерана органів внутрішніх справ до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання протиправною відмови в поновленні виплати пенсійним органом соціальних пільг у грошовій формі на оплату житлово-комунальних послуг з 1 травня 2025 року на підставі Закону України від 19 листопада 2024 року № 4059-IX «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2024 року № 1553 «Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 4 червня 2015 р. № 389».
Суд констатував, що пільги у грошовій формі ветеранам військової служби та деяким іншим особам на оплату житлово-комунальних послуг встановлені п. 6 ч. 1 ст. 6 спеціального Закону України від 24 березня 1998 року № 203/98-ВР «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист». Водночас ухвалення Закону № 4059-IX та постанови Кабінету Міністрів України № 1553 в частині запровадження додаткових умов надання таких пільг, зокрема залежності їх отримання від рівня доходу сім’ї, створило правову колізію між нормативно-правовими актами.
Колегія суддів урахувала юридичну позицію Конституційного Суду України про те, що предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, а тому цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов’язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України. Тобто Закон № 4059-IX як бюджетний закон не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
При конкуренції норм однакової юридичної сили необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону № 203/98-ВР, а положення Закону № 4059-IX вважати загальними нормами (lex generalis).
Джерело: https://supreme.court.gov.ua
Далее
За вчинення правопорушення у вигляді фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору фізичні особи – підприємці, які є платниками єдиного податку першої – третьої груп, несуть відповідальність у вигляді попередження (абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України). Водночас для фізичних осіб – підприємців, які перебувають на загальній системі оподаткування, за вчинення такого правопорушення законом передбачена санкція у вигляді штрафу.
На це вказав Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 240/7766/23.
ФОП звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправною та скасувати постанову управління Держпраці про накладення штрафу за порушення нею вимог законодавства про працю (фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).
Вказаний факт був установлений ДПС під час проведення фактичної перевірки господарської діяльності позивачки, про що був складений акт та надісланий управлінню Держпраці.
Суди попередніх інстанцій визнали оскаржений адміністративний акт протиправним, посилаючись на абзац 2 частини 2 статті 265 Кодексу законів про працю України, який передбачає, що за вчинення такого правопорушення ФОП, які є платниками єдиного податку першої – третьої груп, несуть відповідальність у вигляді попередження, а не штрафу.
Касаційний адміністративний суд у складі ВС скасував рішення судів та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.
КАС ВС визнав висновки судів попередніх інстанцій такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на помилковому застосуванні норм абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України, які передбачають санкцію у вигляді попередження за вчинені у спірних відносинах порушення законодавства про працю лише для фізичних осіб – підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої – третьої груп, тоді як за змістом наявних у справі матеріалів позивачка до таких суб’єктів не належить, вона перебуває на загальній системі оподаткування і не є платником єдиного податку будь-якої з його груп.
Джерело: https://pravo.ua
Далее
Якщо недієздатна особа не здатна за станом психічного здоров’я надати усвідомлену письмову згоду на поміщення її до психіатричного закладу, таке поміщення є примусовим і, відповідно, потребує рішення суду.
В іншому разі її примусова госпіталізація до психіатричного закладу, яка не є добровільною, є обмеженням права такої особи на свободу та особисту недоторканність, закріпленого у ст. 29 Конституції України.
Такий висновок зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 липня 2024 року у справі № 758/4817/23 про визнання примусової госпіталізації незаконною, повідомила пресслужба ВС.
Особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги добровільно — на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою (ч. 1 ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
У судовому рішенні про визнання сина позивача недієздатним установлено в нього одночасну наявність двох критеріїв для визнання його недієздатним: не усвідомлює значення своїх дій та не керує своїми діями.
Будь-яких медичних даних про те, що на день госпіталізації до психіатричного закладу стан психічного здоров’я пацієнта покращився до такого ступеня, що він міг надати усвідомлену згоду на добровільну госпіталізацію до психіатричного закладу, матеріали справи не містять. Зазначене виключає добровільність процедури поміщення сина позивача до закладу з надання психіатричної допомоги.
Системний аналіз відповідного законодавства, рішень Конституційного Суду України від 2 червня 2016 року у справі № 1-1/2016, від 20 грудня 2018 року у справі № 1-170/2018, а також релевантної практики Європейського суду з прав людини дає підстави вважати, що в разі, якщо недієздатна особа не здатна за станом психічного здоров’я надати усвідомлену письмову згоду на поміщення її до психіатричного закладу, таке поміщення є примусовим і потребує відповідного рішення суду.
За результатами розгляду справи колегія суддів КЦС ВС дійшла висновку, що в цьому випадку мало місце порушення ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (позбавлення свободи).
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
