У центрі Києва запланованому будівництву житлового комплексу заважав гараж. Коли влада не знайшла спільної мови з власником щодо компенсації, рішення про знесення самобуду було отримане через суди. Втім, як згодом з’ясував ЄСПЛ, суди не врахували особливий характер цієї справи.
Рішення у справі «Світлана Ільченко проти України» (заява №47166/09) оприлюднено на офіційному сайті Європейського суду з прав людини. Про це повідомляє інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
Світлана Ільченко з 1980-х володіла гаражем, розташованим у подвір’ї житлового будинку в центрі Києва, який вона зареєструвала на своє ім’я в 1995 році. У 2002 році місцеві органи влади запланували будівництво комерційної житлової забудови, яке передбачало знесення гаражу. Ільченко запросили на неофіційні переговори щодо компенсації, проте сторони не дійшли згоди.
Тоді було відкрите судове провадження. Суд першої інстанції прийняв рішення на користь киянки, але це рішення було скасоване в апеляції, на підставі чого гараж було знесено. Пізніше Верховний Суд скасував обидва рішення з вимогою до судів нижчої інстанції прояснити статус земельної ділянки, на якій був розташований гараж. Суд першої інстанції встановив, що Ільченко мала тимчасовий дозвіл на будівництво гаража. Земельна ділянка їй не надавалась. Посилаючись на положення Земельного кодексу, суд ухвалив рішення про звільнення земельної ділянки, зайнятої без дозволу. Такий висновок підтримав Верховний Суд.
Посилаючись на статтю 1 Протоколу №1 (захист власності) до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, С.Ільченко поскаржилася на те, що знесення її гаража порушило її право на мирне користування майном.
Суд у Страсбурзі звернув увагу на те, що право заявника на гараж не оскаржувалося протягом 20 років — до того часу, доки органи влади розпочали планувати будівництво нової забудови. Крім того, відсутність дозволу на гараж, ймовірно, не порушувало закон у той час, коли був збудований гараж, але, скоріше, був викликаний переходом від радянського законодавства, коли не була визнана приватна власність на землю і традиційне володіння на правах оренди, до сучасної системи.
Також суд дослідив, чи було втручання органів влади в права власності пропорційним або в інтересах суспільства. Він взяв до уваги аргументи заявниці про те, що метою будівництва об’єктів нерухомості був продаж дорогих квартир, центральний район Києва вже був густо населений, а проект лише збільшував тиск на місцеву інфраструктуру. Уряд на ці аргументи відповіді не надав.
ЄСПЛ постановив, що будь-який інтерес суспільства, пов’язаний із будівництвом об’єкту нерухомості, не був настільки сильним, щоб гарантувати позбавлення її власності без компенсації. Той факт, що суди віднесли Ільченко до категорії осіб, що самовільно захопили чужу землю, означав, що вона не мала права на компенсацію і, ймовірно, вона була б змушена відшкодовувати місту витрати за знесення. Але суди не враховували особливий характер її ситуації. Заявник не прийняла пропозицію переговорів, проте, спосіб, у який суди тлумачили її ситуацію, означав, що будь-яка компенсація була б ex gratia, а не гарантована законом присуджена нагорода на основі законного права. Отже, її відмова співпрацювати під час переговорів щодо компенсації не складала відмову від її прав. Фактично не існувало нормативної бази для таких переговорів або надання їй інформації, необхідної для обґрунтованого рішення. Уряд не прокоментував, яку компенсацію їй було б запропоновано, або яким чином вона була б розрахована. То ж ця ситуація склалася через відсутність такої встановленої процедури.
Лише компенсація, визначена за допомогою процедури, яка включає загальне оцінювання наслідків експропріації, в тому числі присудження суми, відповідної до ринкової вартості власності, може відповідати вимогам Конвенції. І пані Ільченко не була запропонована така компенсація. Тому мало місце порушення статті 1 Протоколу №1.
Суд постановив, що Україна повинна виплатити заявниці 8000 євро відшкодування матеріальної і моральної шкоди.
З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Світлана Ільченко проти України» (заява №47166/09) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України передбачено, що до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2020 року, не допускається:
а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, земель, що перейшли до комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб;
б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього Кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам — учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
З урахуванням зазначеного, можна говорити про існування в країні мораторію на продаж землі. Водночас дотепер залишалося відкритим питання: чи можна договори міни зазначених вище земельних ділянок із доплатою вважати договорами купівлі-продажу, та чи підпадають вони під дію мораторію?
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір міни відповідає приписам статей 203 і 715 ЦК України та не суперечить підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни.
За результатами розгляду касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду були зроблені наступні висновки.
Встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).
За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону № 899-IV).
Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-IV), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
З постановою можна ознайомитись за посиланням.
Далее
Далее
Особа звернулася до суду зі скаргою, в якій просила визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору і зняти із земельної ділянки арешт, накладений у межах виконавчого провадження, оскільки після його закінчення арешт не було знято саме з метою забезпечення стягнення виконавчого збору.
Вирішуючи питання щодо юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керувалася такими міркуваннями.
Скарга на дії державного виконавця стосується забезпечення стягнення виконавчого збору, усі питання з виконання якого вирішуються в порядку адміністративного судочинства. При цьому законність накладеного виконавцем арешту на земельну ділянку залежить від наявності підстав для стягнення зі скаржниці виконавчого збору.
Водночас вимоги про зняття арешту з майна пов’язані з вирішенням питання щодо стягнення виконавчого збору, яке не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ці вимоги мають розглядатися разом із вимогами про визнання неправомірною та скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору в порядку адміністративного судочинства.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 2-1409/11 (провадження № 14-137цс19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82316154.
Велика Палата Верховного Суду визначилася із обставинами справи № 824/1751/14-а.
Позивачка звернулася до суду з позовом до реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції Чернівецької області, державного реєстратора реєстраційної служби Чернівецького МУЮ, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора:
— № 26482 від 11 січня 2013 року про державну реєстрацію за третьою особою права власності на 49/100 частин житлового будинку;
— № 12085122 від 01 квітня 2014 року про відмову в державній реєстрації за позивачем права власності на 49/100 указаного житлового будинку.
Позов мотивовано тим, що ухвалені державним реєстратором рішення про реєстрацію за третьою особою права власності та про відмову позивачу у такій реєстрації на спірну частину будинку порушують права позивачки як власниці цього нерухомого майна та суперечать вимогам чинного законодавства.
Чернівецький окружний адміністративний суд постановою від 18 квітня 2016 року позов задовольнив.
Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 05 липня 2016 року згадану постанову Чернівецького окружного адміністративного суду скасував, ухваливши нову постанову, якою у задоволенні позову відмовив.
Велика Палата Верховного Суду скасувала всі рішення попередніх інстанцій та закрила провадження у справі з тих підстав, що спір про скасування рішення та/або запис про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно за іншою особою є приватноправовим та з огляду на суб`єктний склад має бути вирішений за правилами цивільного або господарського судочинства.
Верховний Суд зазначив, що належним відповідачем у наведеному спорі має бути особа, реєстрацію речового права якої оскаржує позивачка.
Участь державного реєстратора, який вніс відомості щодо наявності речового права на спірне майно в іншої особи як співвідповідача в разі, якщо позивач вважає її винною у порушенні своїх прав, не змінює приватноправового характеру цього спору.
Далее
Фабула судової справи № 757/45133/15-ц: Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив зобов’язати ПАТ «Київенерго» укласти з ним договір про постачання електричної енергії до майнового комплексу. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є власником цілісного майнового комплексу і неодноразово звертався до ПАТ «Київенерго» щодо укладення договору про користування електроенергією та підключення нерухомого майна до електропостачання. Але ПАТ відмовило з тих підстав, що договір із попереднім власником не розірвано з огляду на наявну заборгованість за надані послуги і запропонувало йому сплатити борг попереднього власника. На думку позивача, ПАТ «Київенерго» ухиляється від укладення договору про постачання електричної енергії, чим порушує норми чинного законодавства та його права як власника.
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено, ПАТ «Київенерго» зобов’язано укласти з позивачем договір про постачання електричної енергії до майнового комплексу. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що відмова «Київенерго» в укладенні договору про постачання електричної енергії до майнового комплексу з посиланням на існуючий договір з попереднім власником є незаконною та порушує права позивача щодо реалізації прав на належне йому нерухоме майно.
Погоджуючись з висновком суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що позивач є власником нерухомого майна, який подав усі необхідні документи для постачання ПАТ «Київенерго» електричної енергії до його нерухомого майна та укладення договору, при цьому наявність боргу попереднього власника зазначеного майнового комплексу перед відповідачем не є правовою підставою для відмови позивачу в укладенні такого договору.
ПАТ «Київенерго» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що на момент звернення із заявою про укладення договору на постачання електричної енергії до майнового комплексу позивач не був його власником, а також не надав усіх необхідних документів. У зв’язку з наявністю нерозірваного договору про постачання електричної енергії із попереднім споживачем укласти такий договір із новим споживачем неможливо.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати ВС в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 757/45133/15-ц касаційну скаргу залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції — без змін.
У зазначеній постанові Верховний Суд вказав, зокрема, наступне.
Зобов’язання з розірвання договору про постачання електричної енергії з попереднім споживачем покладені на сторони такого договору і новий власник, який виявив бажання стати споживачем електричної енергії, не наділений повноваженнями ані вчиняти дії, направлені на розірвання договору про постачання електричної енергії, стороною якого він не був, ані мати будь-які зобов’язання у правовідносинах, які виникли між іншими суб’єктами.
Верховний Суд також дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок, що відмова ПАТ «Київенерго» у здійсненні дії щодо укладення договору про постачання електричної енергії до майнового комплексу з посиланням на існуючий договір з попереднім власником не ґрунтується на вимогах закону та порушує права позивача щодо реалізації права власності на належне йому нерухоме майно.
З постановою можна ознайомитись за посиланням.
Далее
