Рішенням районного суду було витребувано у особи автомобіль та причіп до цього автомобіля, але відповідно до акту державного виконавця вказане у рішенні майно у боржника відсутнє, а тому виконати рішення суду неможливо.
Стягувач звернувся до суду та просив змінити спосіб виконання рішення районного суду, стягнувши з боржника на його користь 330 700 грн вартості присудженого йому цим рішенням автомобіля та причіпа.
Суд першої інстанції змінив порядок виконання рішення у справі про витребування майна з чужого незаконного володіння та стягнув з відповідача 330 700 грн. вартості автомобіля та причепу.
Суд виходив з наявності виняткових обставин, які роблять виконання рішення суду неможливим та є підставою для зміни способу виконання судового рішення шляхом стягнення з боржника на користь стягувача коштів.
Апеляційний суд не погодився з таким вирішенням заяви та зазначив, що суд першої інстанції фактично змінив рішення суду та самостійно застосував інший спосіб захисту порушеного права позивача, передбачений статтею 16 Цивільного кодексу України (ЦК).
Верховний Суд визнав вірними висновки суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції нагадав, що поняття «спосіб» і «порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке реалізується у виконавчому провадженні. Вони означають визначену рішенням суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем.
Спосіб виконання судового рішення це спосіб реалізації та здійснення способу захисту, встановленого статтею 16 ЦК України. Під зміною способу виконання рішення суду необхідно розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення у разі неможливості його виконання у раніше встановлений спосіб.
Касаційний цивільний суд зазначив, що задоволення заяви про зміну способу і порядку виконання рішення суду про витребування з володіння відповідача автомобіля та причіпа до нього на стягнення грошових коштів у розмірі їх вартості фактично змінює рішення суду по суті та спосіб захисту, передбачений статтею 16 ЦК України (постанова від 10.06.2019 у справі № 350/426/16-ц).
Далее
Товариство просило господарський суд визнати право власності на нежиле приміщення з посиланням на втрату правовстановлюючих документів на об`єкт нерухомого майна внаслідок дій та бездіяльності представників відповідача (Банку) та неможливістю у зв`язку із цим підтвердити право власності позивача на нерухоме майно у будь-який інший спосіб, аніж за відповідним рішенням суду про визнання права власності.
Так, на виконання умов договору іпотеки, позивач передав відповідачу відповідно по акту приймання-передачі оригінали документів (зокрема, договір купівлі-продажу об`єкту нерухомого майна).
Згодом позивач звернувся до відповідача із вимогами щодо повернення оригіналів документів, але відповідач повідомив, що у зв`язку з проведенням антитерористичної операції на території місцезнаходження Регіональної філії Банку, останній припинив свою діяльність у м. Донецьк та не мав можливості для вивезення документів на підконтрольну українській владі територію, з огляду на що, повернення витребуваних документів не вбачається можливим.
На запит позивача щодо отримання документів, що підтверджують право власності на об`єкти нерухомості Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області повідомило, що приватна нотаріальна діяльність приватного нотаріуса була припинена; архів нотаріальних документів вказаного приватного нотаріуса залишився у приміщенні Донецького обласного державного нотаріального архіву у м. Донецьку, доступ до якого на теперішній час відсутній, у зв`язку із захопленням представниками незаконних озброєних формувань, з огляду на що, отримання дублікатів договорів купівлі-продажу не представляється можливим
Суд першої інстанції позов задовольнив та визнав за позивачем право власності на спірне нерухоме майно, оскільки позивачем доведено існування передумов та підстав для застосування ст. 392 Цивільного кодексу України (визнання права власності у судовому порядку), зокрема, відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення його порушеного права, оскільки оригінали правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно є такими, що були втрачені відповідачем.
Апеляційний суд рішення місцевого господарського суду скасував, а у позові відмовив. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не довів існування підстав та обставин, необхідних для задоволення позову про визнання права власності, оскільки відповідач не ставить під сумнів наявність права власності позивача на спірне нерухоме майно, а сам позов не містить жодної вимоги саме до відповідача. А також позивач не доводить неможливість реалізації ним своїх прав, зокрема, наявності будь-яких перешкод та/або обмежень, оскільки відомості про об`єкт спірного нерухомого майна позивача внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що може бути підставою для проведення реєстрації правочинів щодо такого майна.
Далее
Фабула судової справи: Нерідко сторона процесу намагається всіляко затягнути хід судового розгляду справи, що може бути обумовлено різними обставинами: бажанням відтягнути винесення судового рішення, а, отже, — і момент його виконання, наявністю планів досягнути компромісних домовленостей, або надією дочекатися нових доказів тощо. Практика зловживань процесуальними правами настільки поширена, що останнім часом стали поширюватись своєрідні рейтинги способів затягування судового розгляду справ. З огляду на наведене ця судова справа заслуговує на увагу.
Стягуючи з приватного підприємства (ПП, позивач за зустрічним позовом) в дохід держави штраф в розмірі 3 000,00 грн, апеляційний суд виходив із того, що ПП втретє оскаржується ухвала районного суду, якою зустрічну позовну заяву ПП про стягнення товарно-матеріальних цінностей повернуто позивачу. При цьому кожного разу приватне підприємство подавало апеляційну скаргу на той самий об`єкт оскарження без дотримання вимог ЦПК України, не сплачуючи жодного разу судовий збір, не виконуючи вимоги ухвал суду про необхідність усунути недоліки та сплатити судовий збір і зазначити поважні причини пропуску процесуального строку для подачі апеляційної скарги.
Апеляційний суд розцінив вказані дії, як зловживання своїм процесуальним правом, з метою затягування розгляду справи, де первісним є позов орендодавця про розірвання договору оренди, а пред`явлений ПП позов є зустрічним, тобто вчиняє дії по унеможливлюванню здійснення своєчасного судочинства.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду із наведеним судовим рішенням погодився, зазначивши, що іідповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. А ч. 2 цієї ж статті визначений перелік дій сторони, які можуть бути визнані зловживанням процесуальними правами, зокрема, вчинення аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи. Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (ч.4 ст. 44 ЦПК України).
Пунктом 2 ч. 1 ст. 148 ЦПК України суду надано право постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі до від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству.
Звертає на себе увагу той факт, що в постанові ВС/КЦС, зокрема, послався на раніше допущені ПП випадки зловживання правами в інших справах. Адже, колегія суддів зазначила в постанові, що «на ПП не вперше покладено обов`язок зі сплати штрафу у зв`язку із зловживанням заявником своїми процесуальними правами, що фактично унеможливлює здійснення судом першої інстанції своєчасного розгляду справи впродовж розумних строків (постанови Верховного Суду від 18 грудня 2018 року справа № 530/342/17, від 19 грудня 2018 року справа № 530/1820/16-ц). Вказане додатково підтверджує про зловживання заявником своїми процесуальними правами і в інших справах, що додатково дає підстави стверджувати про обґрунтованість та законність» судового рішення.
Наприкінці доречно нагадати, що відповідно до ст. 44 Правил адвокатської етики (затверджені Звітно-виборним з’їздом адвокатів України 09 червня 2017 р. із змінами і доповненнями від 15 лютого 2019 р.) адвокат має поважати процесуальні права адвоката, який представляє іншу сторону, і не вдаватись до дій, що грубо порушують останні. Адвокат не повинен вчиняти дій, спрямованих на невиправдане затягування судового розгляду справи.
Далее
Велика Палата розглянула справу №916/3156/17 за позовом ПАТ «Імексбанк» про визнання договору недійсним.
Позивач посилається на те, що, розірвавши договір застави, банк фактично при непогашеній заборгованості за кредитним договором безпідставно відмовився від власних майнових вимог до заставодавця за дійсним договором забезпечення, а також від своїх прав звернути стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості позичальника. Внаслідок того відповідний договір про розірвання визнано нікчемним згідно з пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року №4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
У подальшому ПАТ «Імексбанк» подало до суду заяву про зміну предмета позову, в якій просило визнати недійсним нікчемний договір про розірвання договору застави майнових прав, посилаючись на пункт 2.5.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними». За змістом документа, нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду, однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року, відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним нікчемного договору про розірвання договору застави майнових прав. Суд посилався на недоведеність позивачем вимог і ненадання відповідних доказів. Суди попередніх інстанцій зазначили відсутність підстав для визнання недійсним нікчемного договору, укладання якого не підтверджено належними доказами у справі.
Частково задовольняючи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Імексбанк», Верховний Суд зазначив наступне.
Велика Палата погоджується з висновками Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 листопада 2018 року по справі №577/5321/17, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб’єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними.
Велика Палата Верховного Суду також погодилася:
— з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі №6-308цс16,
— з постановами Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі №369/2770/16-ц і від 7 листопада 2018 року у справі №357/3394/16-ц, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є за законом.
Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Велика Палата звернула увагу на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
При цьому за частиною другою статті 5 Господарського процесуального кодексу України суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу.
Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
Велика Палата не погодилася з висновками, викладеними в постановах КЦС у справах:
У зв`язку з цим ВП відступила від правових висновків КЦС та ВСУ у цій частині.
ВП відзначила, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.
За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину
Далее
