?Постанова КЦС ВС від 11.04.2019 № 464/799/17:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/81234792
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️Проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов’язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
✔️До майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім’єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.
✔️Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
✔️Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
✔️Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частина четверта статті 368 ЦК України.
✔️Установивши, що у період спільного проживання була придбана спірна квартира, яка зареєстрована за відповідачем, суд дійшов висновку про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини цієї квартири, оскільки сторони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу та в будь-якому іншому шлюбі вони не перебували.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову.
Об’єднана палата КЦС ВС не задовольнила касаційної скарги Фонду, але встановила, що попередні суди хоч і вірно відмовили в задоволенні позову, але невірно застосували норму права.
ВС у справі №336/9595/14 дійшов висновку, що попередні суди помилково послалися на ч. 1 ст. 1215 ЦК України, яка визначає випадки, коли безпідставно набуте майно не підлягає поверненню, оскільки відповідач отримав відшкодування моральної шкоди не безпідставно, а за рішенням суду. Крім того, вказану суму Фонд виплатив відповідачеві не добровільно, а на виконання судового рішення, яке пізніше було скасоване.
Також ВС указав, що в цій справі застосуванню підлягала не ч. 1, а ч. 2 ст. 382 ЦПК України 2004 року, згідно з якою у справах про стягнення інших, крім заробітної плати, виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання не допускається, незалежно від того, в якому порядку ухвалено рішення, за винятком випадків, коли рішення спиралося на підроблені документи або на завідомо неправдиві відомості позивача.
Крім того, ОП КЦС ВС зробила такі правові висновки. Поворот виконання рішення полягає у поверненні сторін до попереднього становища. Однак суди повинні повертати відповідачеві кошти, стягнуті з нього за скасованим судовим рішенням, за відсутності обмежень, встановлених ст. 382 ЦПК України 2004 року, яка визначає особливості повороту виконання в окремих категоріях справ.
Кондикційний позов є конструкцією матеріального права, а поворот виконання рішення — процесуального права. Хоча по суті кондикційний позов і поворот виконання рішення схожі, проте не перетинаються та регулюються різними нормами права. Аналіз ст. 445 ЦПК України у чинній редакції (у ЦПК України 2004 року — ст. 382) свідчить, що ця стаття є нормою процесуального права і присвячена визначенню правових особливостей повороту виконання в окремих категоріях справ, а тлумачення ст. 1215 ЦК України – що вона є нормою матеріального права, а тому не може бути застосована у випадку розгляду питання про поворот виконання рішення.
Питання спадкування є одними з найбільш заплутаних та складних у цивільному судочинстві. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу щодо визнання права власності за спадкоємицею на квартиру, яку вже було продано.
У червні 2015 року позивачка звернулася з позовом про визнання права власності у порядку спадкування.
У позові йшлося про те, що після смерті громадянина України відкрилась спадщина на квартиру, що належала спадкодавцю та його матері, а також на земельну ділянку, яка належала особисто йому. Мати спадкодавця померла раніше, на момент смерті проживала разом із ним. Після смерті матері чоловік прийняв спадщину, а саме — частину квартири, та постійно користувався нею.
Спадкодавець був позивачці зведеним братом, якого було усиновлено її батьком та його дружиною.
Позивачка зазначила, що рішенням суду її було визнано такою, що прийняла спадщину, при тому вона відноситься до другої черги спадкоємців, а відповідачка (цивільна дружина спадкодавця) при цьому відноситься до четвертої черги спадкоємців.
Нотаріус відмовив позивачці у видачі свідоцтва про право на спадщину на тій підставі, що вона не надала оригіналів документів на майно. Оскільки позивачка прийняла спадщину, проте не може надати нотаріусу оригіналів правовстановлюючих документів, для захисту своїх прав вона звернулась до суду з позовом. Позивачка просила визнати її спадкоємицею після смерті зведеного брата та мачухи.
За цей час на підставі рішення суду відповідачка зареєструвала за собою право власності на майно та продала спірну квартиру. Оскільки рішення суду, на підставі якого було зареєстроване та відчужене спірне майно, скасоване рішенням апеляційного суду, правочин щодо відчуження майна є недійсним. При тому й договір відчуження квартири також автоматично є недійсним.
Позивачка просила суд визначити такий договір відчуження недійсним та визнати за нею право власності на спірну квартиру.
Аргументація сторін і рішення попередніх інстанцій
Шевченківський районний суд м. Києва позов задовольнив, скасувавши продаж квартири та призначивши за позивачкою право власності на майно померлого.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що померлий спадкодавець є таким, що прийняв спадщину після смерті матері, що встановлено судовим рішенням. Позивачкою доведено, що її батько усиновив спадкодавця, а тому за законом вона є спадкоємцем другої черги після смерті спадкодавця. Оскільки позивачка подала заяву про прийняття спадщини, не відмовлялась від спадщини та відноситься до другої черги спадкоємців, постановою нотаріуса відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, водночас відповідачка відноситься до четвертої черги спадкоємців, то суд зробив висновок про те, що позивачка має право в порядку спадкування отримати майно, яке входить до спадкової маси.
Відповідачка подала касаційну скаргу, яку мотивувала тим, що суди не надали оцінки тому, що Шевченківським районним судом м. Києва вкотре розглянуто позов позивачки про визнання права власності на спадкове майно.
Спадкодавець не є рідним братом позивачки. Її батько помер, а мачуха усиновила спадкодавця одноосібно, про що є докази.
Позовна заява та рішення судів не містять обґрунтування збереження правового зв’язку, що дає право на спадкування у другій черзі, відсутні докази родинних зв’язків, виконання будь-яких обов’язків щодо померлих членів сім’ї. Суди проігнорували, що усиновлені та усиновителі не віднесені в ЦК України до жодної черги спадкоємців. Вважає, що позивачем не доведено факт родинних відносин із спадкодавцем.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів.
Згідно з матеріалами спадкової справи, із заявами про прийняття спадщини після померлого звернулись: відповідачка (як дружина), позивачка (як рідна сестра); третя особа (як тітка).
У справі №761/9324/13-ц встановлено такі обставини:
мати позивачки померла; після її смерті відкрилась спадщина у вигляді частини квартири; на день її смерті у спірній квартирі був зареєстрований прийомний син, спадкодавець;
свідоцтво про право на спадщину щодо майна померлої матері не видавалось; таким чином, спадкодавець є таким, що прийняв спадщину після смерті матері;
спадкодавець був усиновлений мачухою позивачки та її батьком;
позивачка є спадкоємцем другої черги за законом після смерті свого зведеного брата;
дружина померлого на підставі судового рішення зареєструвала право власності на квартиру та земельну ділянку.
В основі спадкування за законом знаходиться принципі черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга — це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім’ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.
Аргументи касаційної скарги про те, що спадкодавця було усиновлено одноосібно, є необґрунтованими та спростовуються встановленими судами обставинами справи.
При цьому, колегія ВС наголосила, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц (провадження №14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та дає змогу ефективно захистити права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними».
За таких обставин, ефективним способом захисту права позивачки вважається віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру, а не позов про визнання права власності та про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири.
Доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення у частині визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Проте суд робить висновок, що оскаржені рішення у частині позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та визнання права власності за позивачкою в порядку спадкування за законом на квартиру, ухвалено із неправильним застосуванням норм матеріального права.
У зв’язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково. Оскаржені рішення у частині позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири скасувати й ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
У частині визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку судові рішення слід залишити без змін.
Далее
Конституційний Суд визнав такою, що не відповідає Конституції постанову Кабміну від 7.06.2017 № 413 «Деякі питання удосконалення управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними».
Відповідне рішення № 8-р/2019 було ухвалено 25.06.2019.
Скасованою постановою, зокрема, затверджено Стратегію удосконалення механізму управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними.
Стратегією запроваджено додатковий, не передбачений Земельним кодексом чи іншими законами, механізм визначення за певною формулою площі ділянок, які належить передавати безоплатно на території відповідної області у власність громадянам. Також встановлено додаткові особливості проведення земельних торгів, укладення, продовження строку дії та розірвання договорів оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в користування (оренда, емфітевзис).
Конституційний Суд вказав, що порядок і умови набуття, припинення і здійснення права власності та користування землею охоплюються поняттям правового режиму власності, який визначається виключно законами.
Таким чином, Стратегією на підзаконному рівні врегульовано умови та порядок набуття права власності та користування землею, тому Кабмін при її прийнятті вийшов за межі своїх конституційних повноважень.
Суд вказав, що оскільки положення розділу Стратегії суперечить Конституції, то неконституційною є вся постанова № 413.
По матеріалам: Лігазакон
Далее
Далее
