?Постанова ВП ВС від 29.05.2019 № 2-1409/11 (14-137цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82316154
⚡Ключові висновки ВП:
✔️У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною скаргою, у якій просила визнати неправомірною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року про стягнення зі ОСОБА_1 виконавчого збору у виконавчому провадженні № 37487871 у розмірі 4 377 019,52 грн; зняти арешт із земельної ділянки площею 2,4261 га, що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, з кадастровим номером НОМЕР_1 та цільовим призначенням — для житлової забудови та громадського призначення, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 17 грудня 2007 року, накладений у межах виконавчого провадження № 37487871 постановою від 03 червня 2014 року.
✔️Скаргу мотивовано тим, що заочним рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 30 березня 2012 року у справі № 2-1409/11 на задоволення вимог ТОВ «Укрпромбанк» про стягнення зі ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № 03/КВ-07 у розмірі 43 768 375,23 грн звернуто стягнення предмет іпотеки — належну їй на праві власності земельну ділянку площею 2,4261 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ), що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області.
✔️Постановою державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 квітня 2013 року відкрито виконавче провадження № 37487871 з примусового виконання виконавчого листа, виданого на підставі зазначеного рішення суду, а постановою від 03 червня 2014 року накладено арешт на вказану земельну ділянку.
✔️ОСОБА_1 зазначила, що ТОВ «Укрпромбанк» відступило право вимоги за вказаним кредитним договором ТОВ «ПГ «Вінниця-Буд». При цьому ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 11 грудня 2015 року замінено стягувача у виконавчому провадженні № 37487871 з ТОВ «Укрпромбанк» на ОСОБА_2 від якого ухвалою цього ж суду від 27 квітня 2017 року прийнято відмову від примусового виконання заочного рішення Вінницького районного суду від 30 березня 2012 року у справі № 2-1409/11.
Скаржниця зауважила, що постановою головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року виконавче провадження № 37487871 закінчено. Однак арешт, накладений на належну їй земельну ділянку площею 2,4261 га, що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, не знято та прийнято постанову про стягнення із ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 4 377 019,52 грн.
ОСОБА_1 вважала, що постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору та дії державного виконавця щодо незняття арешту з належного їй нерухомого майна є неправомірними, у зв`язку із чим скаргу просила задовольнити.
✔️Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 31 січня 2018 року провадження у справі в частині вимог скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною та скасування постанови головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року про стягнення виконавчого збору з боржника ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 37487871 у розмірі 4 377 019,52 грн закрито. У задоволені вимог скарги ОСОБА_1 про зняття арешту із земельної ділянки площею 2,4261 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ), що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, відмовлено.
✔️Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що вказана справа в частині оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору належить до юрисдикції адміністративних судів.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що правові підстави для зняття арешту з указаної земельної ділянки відсутні, оскільки ОСОБА_1 не сплатила стягнутий постановою виконавця виконавчий збір, отже, дії державного виконавця є законними.
✔️Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 25 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 31 січня 2018 року залишено без змін.
✔️Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
✔️Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі — Конвенція).
✔️05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.
✔️Тобто постанову від 09 червня 2017 року головний державний виконавець прийняв після набрання чинності зазначеним Законом.
На спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
✔️Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір — це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
✔️За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
✔️Згідно із частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
✔️Отже, імперативною нормою — частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
✔️До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
✔️Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18) та від 10 квітня 2019 року у справі № 766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18).
✔️Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що справа в частині оскарження ОСОБА_1 постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства і не належить компетенції загального суду.
✔️Що стосується висновків судів за наслідками розгляду вимог скарги ОСОБА_1 про зняття арешту, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
✔️Суди встановили, що 03 червня 2014 року постановою головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту накладено арешт на належну ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,4261 га з кадастровим номером НОМЕР_3 та цільовим призначення для житлової забудови та громадського призначення, що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, в межах виконавчого провадження № 37487871 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1409/11, виданого 28 лютого 2013 року Вінницьким районним судом Вінницької області.
✔️Після відступлення ТОВ «Укрпромбанк» права вимоги за кредитним договором № 03/КВ-07 від 26 лютого 2007 року ТОВ «ПГ «Вінниця-Буд» 11 грудня 2015 року ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області замінено стягувача у виконавчому провадженні № 37487871 з ТОВ «Укрпромбанк» на ОСОБА_2
✔️27 квітня 2017 року ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області прийнято відмову ОСОБА_2 від примусового виконання рішень Департаменту ДВС Мінюсту.
✔️09 червня 2017 року постановою головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту закінчено виконавче провадження № 37487871 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1409/11, виданого 28 лютого 2013 року Вінницьким районним судом Вінницької області на підставі пункту 1 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII у зв`язку з постановленням 27 квітня 2017 року ухвали цього ж суду про прийняття відмови стягувача ОСОБА_2 від примусового виконання заочного рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 30 березня 2012 року у цивільній справі № 2-1409/11.
✔️За змістом статті 57 Закону України від21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на момент накладення арешту на майно ОСОБА_1, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом, в тому числі й винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження виноситься державним виконавцем не пізніше наступного робочого дня після закінчення строку для самостійного виконання рішення (якщо така постанова не виносилася під час відкриття виконавчого провадження) та не пізніше наступного робочого дня із дня виявлення майна.
✔️Частинами першою, другою статті 40 Закону № 1404-VIII визначено, що в разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем) повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.
Разом з тим, необхідно врахувати, що згідно із частиною четвертою статті 59 Закону № 1404-VIII підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є, зокрема, надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника.
✔️Тобто, якщо на виконанні перебуває постанова про стягнення виконавчого збору, вона є таким же самостійним виконавчим документом, що підлягає примусовому виконанню.
✔️Зазначена скарга на дії державного виконавця стосується забезпечення стягнення щодо виконавчого збору, усі питання по виконанню якого вирішуються в порядку адміністративного судочинства. При цьому законність накладеного виконавцем арешту на земельну ділянку площею 2,4261 га, що розташована у с . Зарванці Вінницького району Вінницької області, кадастровий номер НОМЕР_1 залежить від наявності підстав для стягнення із ОСОБА_1 виконавчого збору, так як арешт після закінчення виконавчого провадження не знято саме з метою забезпечення стягнення зі ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 4 377 019,52 грн на користь Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту виконавчого збору.
✔️Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимоги про зняття арешту із вказаного нерухомого майна є пов`язаними з вирішенням питання щодо стягнення виконавчого збору, яке не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, а тому провадження у справі в цій частині вимог скарги підлягає закриттю. Ці вимоги повинні розглядатися разом із вимогами скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною та скасування постанови головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року про стягнення виконавчого збору у порядку адміністративного судочинства.
✔️З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані ухвала та постанова судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про скасування арешту із закриттям провадження у справі в цій частині відповідно до положень статті 414 ЦПК України та зазначає, що розгляд такої справи віднесено до юрисдикції відповідного адміністративного суду разом із вирішенням цим судом питання щодо законності стягнутої зі ОСОБА_1 суми виконавчого збору, з метою забезпечення стягнення якої оспорюваний арешт державним виконавцем не було знято.
З прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу (надалі за текстом ЦПК України), з’явилися нові вимоги до учасників процесу. Однією з таких вимог є неприпустимість зловживання процесуальними правами учасниками судового процесу.
Вказані зловживання сторони використовують з метою затягування розгляду справи, використовуючи законні способи не зовсім законних дій.
Отже, цивільний процесуальний кодекс України передбачає наступні підстави для того, щоб суддя наклав відповідний штраф на осіб, які беруть участь у справі (включно із представниками сторін):
невиконання процесуальних обов’язків, що передбачені кодексом або визначенні суддею;
ухилення від дій, покладених судом на учасника судового процесу;
зловживання процесуальними правами (наприклад безпідставне заявлений повторно відвід…);
вчинення дій з метою перешкоджання судовому процесу;
неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин;
невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк;
порушення заборон, встановлених кодексом або передбачених суддею.
Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.
Окрім того, суд вправі застосувати штрафних санкції які передбачені статтею 148 ЦПК України.
У дохід держави стягується з винної особи штраф розміром від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що з першого січня цього року вже складає 1 762 грн.
Але якщо учасник судового процесу буде продовжувати зловживати своїми процесуальними правами, суд може збільшити такій штраф до десяти розмірів — 16 840 грн.
І навпаки, суд може скасувати ухвалу про стягнення штрафу, якщо особа, щодо якої її постановлено, виправила допущене порушення.
Також, слід відзначити що суд може штрафувати не тільки сторону, а також її представника, більш того обох — за одне й теж зловживання.
Інший інструмент запобігання, який буде мати право застосовувати суд, має відношення до адвокатів та прокурорів.
Варто зазначити, що відповідно до статті 262 ЦПК України, суд зможе постановити окрему ухвалу відносно адвоката чи прокурора, який зловживає процесуальними правами, порушує процесуальні обов’язки та неналежно виконує свої професійні зобов’язання. Навіть за подачу позову з суттєвими недоліками.
Та хочемо наголосити, що таку ухвалу надсилатимуть відповідному органу для вирішення питання про притягнення адвоката чи прокурора до дисциплінарної відповідальності.
Варто зауважити, що категорія зловживання правами, відома не тільки українській судовій практиці, а і міжнародному законодавству і практиці Європейського суду з прав людини.
Так, у ст.17 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» від 04.11.1950р. № ETS N 005 «Заборона зловживання правами» передбачено, що «Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.»
Далее
?Постанова КГС ВС від 21.05.2019 № 916/2889/13:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82068158
⚡Ключові висновки .КГС:
✔️ 1. У жовтні 2013 року Мале приватне підприємство «Фірма «Альфа-М» (далі — МПП «Фірма «Альфа-М», Фірма, Виконавець) звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Військової частини А1785 (далі — в/ч А1785, Замовник) про стягнення з відповідача 174430,06 грн. заборгованості, з якої: 92032,12 грн. основного боргу, 31198,89 грн. збитків від інфляції у розмірі, 3% річних у розмірі 13819,95 грн., 11931,40 грн. пені, 25447,70 грн. збитків (упущеної вигоди).
✔️2. Позовна заява обґрунтовується неналежним виконанням відповідачем зобов`язань, прийнятих на себе згідно з мировою угодою про реструктуризацію зобов`язань №212 від 24.11.2011 (далі — мирова угода №212), в частині сплати суми боргу в строки, визначені умовами цієї мирової угоди.
✔️3. 29.03.2018 МПП «Фірма «Альфа-М» було подано заяву про збільшення судова практика по стягненню боргу, розміру позовних вимог, відповідно до якої позивач просить стягнути з відповідача заборгованість у загальному розмірі 330066,71 грн., яка складається з: 92032,12 грн. основного боргу; 199709,70 грн. збитків від інфляції та 3% річних у розмірі 26006,01 грн., нарахованих за період з 01.10.2008 по 28.02.2018; 9525,95 грн. пені, нарахованої за період з 01.11.2012 по 31.10.2013; 2792,93 грн. збитків (упущеної вигоди). Вказана заява обґрунтовується збільшенням періоду прострочення виконання в/ч А1785 зобов`язань за мировою угодою №212.
✔️4. Суди розглядали справу неодноразово.
✔️10. За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Одеської області від 01.11.2018, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.02.2019, позов задоволено частково. Стягнуто з в/ч А1785 на користь МПП «Фірма «Альфа-М» 1665,87 грн. відшкодування витрат на відновлення порушеного права, 3% річних у розмірі 9838,68 грн., 71727,42 грн. інфляційних втрат, 2720,30 грн. судового збору, 2293,68 грн. витрат на проїзд. В решті позову відмовлено.
✔️11. Зазначені рішення та постанова мотивовані положеннями статей 22, 258, 261, 267, 526, 530, 549, 604, 610, 611, 612, 617, 623, 625, 629, 901 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), статей 174, 193, 202, 224, 231, 232 Господарського кодексу України (далі — ГК України) та статей 74, 75, 86, 269 ГПК України, з урахуванням яких суди дійшли висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що: 1) оскільки загальна сума, стягнута на користь позивача у межах справи №5/123-08-4514, складає 90366,25 грн., а у пункті 1.1 мирової угоди №212 від 24.11.2011 сторонами врегульовано порядок сплати в/ч А1357 заборгованості у загальному розмірі 92032,12 грн., то різниця між зазначеними сумами боргу складає 1665,87 грн., обов`язок відшкодування якої покладається на відповідача, що і було стягнуто оскаржуваним рішенням суду; 2) підстави для нарахування інфляційних втрат і 3% річних на суму 92032,12 грн. відсутні, оскільки в результаті укладення 24.11.2011 мирової угоди правова природа суми боргу, яка була включена до такої угоди, не змінилася і основною заборгованістю відповідно до постанови Одеського апеляційного господарського суду від 24.03.2009 у справі №5/123-08-4514 є 53225,43 грн., нарахування збитків від інфляції на яку є правомірним. Відтак, перевіривши розрахунок інфляційних втрат і 3% річних, суди дійшли висновку, що правильним розміром інфляційних втрат і 3% річних є 71727,42 грн. і 9838,68 грн. відповідно, розрахунок яких здійснено на основний борг у розмірі 53225,43 грн. протягом періоду з 01.01.2012 по 28.02.2018; 3) правильним розміром стягуваної пені є 4029,72 грн., розраховані на суму основного боргу у розмірі 53225,43 грн. за період з 01.01.2012 по 30.06.2012, проте в цій частині позову слід відмовити з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем; 4) позовні вимоги про стягнення 2792,93 грн. упущеної вигоди, які були розраховані позивачем на суму 92032,12 грн. протягом періоду з 01.01.2012 по 27.03.2012, є необґрунтованими зважаючи на відсутність причинно-наслідкового зв`язку між діями в/ч А1785 та заявленими до стягнення збитками.
✔️23. Згідно з частинами 1, 2, 4 статті 604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін. Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов`язання, пов`язані з первісним зобов`язанням, якщо інше не встановлено договором.
✔️24. Застосування новації як способу припинення зобов`язань допускається виключно за наявності таких ознак: взаємна згода сторін про припинення дії попереднього зобов`язання та щодо умов нового зобов`язання; наявності умов про припинення попереднього зобов`язання; припинення всіх додаткових зобов`язань; виникнення між тими ж особами нового зобов`язання, яке, як правило, містить умову про інший предмет чи спосіб виконання. Характерною ознакою новації є не зміна частини первісного зобов`язання, а укладення між тими ж сторонами нового зобов`язання.
✔️25. Верховним Судом України у постанові від 09.09.2014 по справі №5011-1/1043-2012-42/528-2012 (3-105гс14) про стягнення заборгованості за договором про організацію взаєморозрахунків висловлено правову позицію про те, що характерним для новації є саме укладення нового зобов`язання, а не зміна його частини, що є підставою для припинення попереднього зобов`язання, при цьому, нове зобов`язання укладається між тими ж сторонами, договір про організацію взаєморозрахунків таких ознак не містить.
✔️26. На відміну від звичайного договору, мирова угода укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення. Тобто мирова угода не є договором у цивільному/господарському-правовому розумінні, оскільки порядок її укладення та затвердження регламентовано положеннями ГПК України, проте вона має на меті припинення спору на умовах, погоджених сторонами та затверджених судом (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.04.2018 у справі №904/8731/17 і від 20.06.2018 у справі №913/869/14).
✔️27. Особливість мирової угоди полягає в тому, що її умови набувають чинності (юридичної сили) лише у випадку її затвердження судом. У зв`язку з цим апеляційним судом обґрунтовано не взято до уваги як такий, що не породжує правових наслідків, пункт 7.3 мирової угоди №212 в частині припинення зобов`язань сторін за рішенням Господарського суду Одеської області від 12.01.2009 та постановою Одеського апеляційного господарського суду від 24.03.2009 у справі №5/123-08-4514, оскільки мирова угода №212 не була затверджена в рамках зазначеної справи.
✔️28. Відтак, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що мирова угода №212 не є мировою угодою у розумінні статей 78 та 121 ГПК України у редакції, чинній до 15.12.2017, тому що вона не затверджувалася судом, а є звичайним правочином.
✔️29. Суди попередніх інстанцій, враховуючи положення статті 604 ЦК України, дослідивши обставини справи та надавши належну оцінку умовам мирової угоди №212, дійшли вірного висновку про те, що, укладена між сторонами мирова угода не є новацією в розумінні статті 604 ЦК України, оскільки за умовами мирової угоди №212 зобов`язання відповідача за договором №212 від 21.05.2004 не було замінено на будь-яке інше (нове) зобов`язання (поставка товару, надання послуг), умов про припинення первісного зобов`язання, що виникло за вказаним договором мирова угода не містить, а зміна порядку і строку виконання такого зобов`язання, встановлення порядку погашення заборгованості не може вважатися новацією в розумінні вищевказаної норми (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №921/412/17-г/7).
✔️30. Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неправомірне невизнання судами мирової угоди №212 новацією, незважаючи на умови пункту 7.3 цієї мирової угоди та постанови Вищого господарського суду України у справах №№914/1202/14, 914/1141/16, 902/391/14, 902/411/14, 902/304/14, 906/1246/15 (за участю МПП «Альфа-М»), в яких аналогічні правочини визнано новаціями, що, на думку позивача, є встановленими судами преюдиціальними обставинами, які не підлягають доказуванню при вирішенні цього спору, оскільки згідно з частинами 4, 7 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.
✔️31. Таким чином наявні заперечення позивача зводяться до помилкового ототожнення фактів, що мають преюдиціальне значення, з необов`язковою правовою оцінкою, наданою судом певному факту при розгляді іншої справи, тим більше, що у вищевказаних справах відповідна правова оцінка надавалася зовсім іншим правочинам і господарським договорам, але аж ніяк не договору №212 від 21.05.2004 і мировій угоді №212 від 24.11.2011.
✔️32. Крім того, касаційна інстанція не приймає до уваги передчасні посилання скаржника в обґрунтування своїх заперечень на правові позиції, викладені у постановах Вищого господарського суду України, оскільки за змістом частини 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.
✔️33. В силу вимог статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
✔️34. Статтями 598 та 599 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином.
✔️35. Згідно з частиною 1 статті 530 та частиною 1 статті 612 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
✔️36. Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
✔️37. Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
✔️38. Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, відтак визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань, незалежно від підстав їх виникнення (наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 по справі №686/21962/15-ц).
✔️39. Крім того, чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, у зв`язку з чим апеляційним судом правомірно відхилено доводи скаржника про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України.
✔️40. Під час нового розгляду ухвалою Господарського суду Одеської області від 27.06.2018 закрито провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення 90366,25 грн., в тому числі 53225,43 грн. основного боргу, 26475,34 грн. інфляційних втрат, 3% річних у розмірі 4072,03 грн. і 5141,73 грн. пені., з посиланням на те, що зазначені кошти вже були стягнуті з відповідача в рамках справи 5/123-08-4514. Вказана ухвала є чинною, не оскаржена та не скасована.
✔️41. Зважаючи на це, колегія суддів відхиляє передчасне твердження скаржника про неправомірне закриття судом першої інстанції провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення 90366,25 грн., помилково ототожнивши предмет та підстав позовних вимог у справах №5/123-08-4514 і №916/2889/13, позаяк предметом позовних вимог у справі №5/123-08-4514 були грошові зобов`язання, які виникли з умов договору №212 від 21.05.2004 та додаткових угод до нього, а підставою позову — прострочення виконання цих зобов`язань, тоді як предметом позовних вимог у цій справі є грошові зобов`язання, які виникли з умов мирової угоди №212, і підставою для них було прострочення виконання саме цих зобов`язань, оскільки заперечення скаржника з цього приводу зводяться виключно до намагань надати правову оцінку ухвалі Господарського суду Одеської області від 27.06.2018 на предмет її законності та обґрунтованості, що вочевидь виходить за межі предмета даного касаційного оскарження (рішення Господарського суду Одеської області від 01.11.2018 по суті спору).
✔️43. Виконуючи вміщені у постанові Вищого господарського суду України від 25.06.2014 вказівки щодо належного дослідження договору №212 від 21.05.2004 у співвідношенні з мировою угодою №212, судами першої та апеляційної інстанцій вірно зазначено про те, що подвійне стягнення з в/ч А1357 коштів за одним і тим самим договором №212 від 21.05.2004, якого вимагає позивач, є порушенням загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3, частина 3 статті 509 ЦК України) та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
✔️44. Таким чином, зважаючи на недопустимість подвійного стягнення коштів з боржника за одним правочином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача різниці між сумою боргу, вказаною у мировій угоді №212 від 24.11.2011, та сумою боргу, яка була стягнута постановою Одеського апеляційного господарського суду від 24.03.2009 у справі №5/123-08-4514, що становить 1665,87 грн., обов`язок відшкодування якої прийнято в/ч А1357 у добровільному порядку.
✔️45. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з в/ч А1785 на користь МПП „Фірма „Альфа-М» боргу у сумі 1665,87 грн. (92032,12 грн. — 90366,25 грн.), що відповідно до умов мирової угоди №212 є відшкодуванням витрат на відновлення порушеного права МПП „Фірма „Альфа-М».
✔️46. Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про неправомірність нарахування позивачем інфляційних втрат і 3% річних на суму 92032,12 грн. за період з 01.10.2008 по 28.02.2018, оскільки мирова угода №212 не є новацією зобов`язань.
✔️47. Перевіривши розрахунок, здійснений судом першої інстанції, апеляційний суд цілком обґрунтовано визнав вірним розрахунок інфляційних втрат і 3% річних, розрахованих виходячи з доведеного основного боргу в сумі 53225,43 грн. за період з 01.01.2012 по 28.02.2018, враховуючи, що за змістом пункту 2.1 мирової угоди №212 початковим моментом прострочення виконання в/ч А1357 зобов`язань за цією мировою угодою є саме 01.01.2012. При цьому доводи позивача про необхідність нарахування інфляційних втрат і 3% річних починаючи з 01.10.2008 судом апеляційної інстанції правомірно відхилено з тих мотивів, що умовами пункту 2.1 мирової угоди №212 сторони змінили строк виконання основного зобов`язання.
✔️48. Враховуючи положення статей 3, 509, 625 ЦК України, за змістом яких передбачається правомірне нарахування інфляційних втрат і 3% річних на суму основного боргу, а не на інфляційні втрати і 3% річних, нараховані за попередній період, колегія суддів не приймає до уваги недоречні аргументи скаржника про те, що без урахування пунктів 1.1, 2.1 мирової угоди №212 суд першої інстанції безпідставно змінив базу та період нарахування інфляційних втрат і 3% річних, а також при їх розрахунках неправомірно застосував методологію, згідно з якою «інфляційні на інфляційні не нараховуються».
✔️49. Відтак, за наслідками проведеного судом першої інстанції перерахунку встановлено арифметично вірний розмір збитків від інфляції — 71727,42 грн., і розмір 3% річних — 9838,68 грн., тому задоволення судом позову в цій частині є обґрунтованим.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення з відповідача 1665,87 грн. відшкодування витрат на відновлення порушеного права, 71727,42 грн. інфляційних втрат і 3% річних у розмірі 9838,68 грн.
✔️50. Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з висновком судів попередніх інстанцій щодо повної відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені у розмірі 9525,95 грн., нарахованої позивачем на суму боргу у розмірі 92032,12 грн. за період з 01.11.2012 по 31.10.2013, з огляду на таке.
✔️54. Відповідно до частини 6 статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено договором або законом, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.
✔️55. Пунктом 4.1 мирової угоди №212 передбачено, що при порушенні строків платежів в/ч А1357 самостійно нараховує та сплачує одночасно з сумою платежу пеню у розмірі облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу від суми простроченого платежу до дня погашення заборгованості. При цьому, період нарахування кредитором спірної суми пені становить з 01.07.2014р. по 30.06.2015р., тобто перевищує 6 місяців.
✔️56. Проте, в порушення вимог статей 79, 86, 236, 269, 282 ГПК України судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено, чи можна вважати вказану умову мирової угоди №212 договірним застереженням в розумінні частини 6 статті 232 ГК України, яке встановлює інший (значно більший) термін нарахування пені, а саме до дня погашення боргу.
✔️57. У зв`язку з цим під час розгляду справи належним чином не відхилено доводи скаржника про те, що не відповідає змісту пункту 4.1 мирової угоди №212 помилковий висновок місцевого суду про те, що умовами цієї мирової угоди не передбачено нарахування пені протягом періоду, більшого ніж 6 місяців, внаслідок чого було безпідставно відмовлено у стягненні пені, нарахованої за рік, який передував поданню позову.
✔️58. Водночас, колегія суддів зауважує, що, місцевий та апеляційний господарські суди, здійснивши розрахунок пені за період з 01.01.2012 по 30.06.2012 (при заявленому позивачем пізнішому періоді — з 01.11.2012 по 31.10.2013) та встановивши її розмір у 4029,72 грн. виходячи з основного боргу у сумі 53225,43 грн., і відмовивши в подальшому у стягненні пені з огляду на пропуск позивачем скороченого (річного) строку позовної давності, порушили імперативні положення частини 2 статті 237 і частини 5 статті 269 ГПК України, відповідно до яких при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог, а у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
✔️59. Разом з тим колегія суддів погоджується з висновком судів про те, що у урахуванням вимог статей 3, 509, 625 ЦК України пеня має нараховуватися кредитором на суму основного боргу (53225,43 грн.), а не на суму 92032,12 грн., яка згідно з пунктом 1.1 мирової угоди №212 складається з: суми основного боргу у розмірі 53225,43 грн., інфляційних втрат у сумі 26475,34 грн., 3% річних у розмірі 4072,03 грн., пені у розмірі 5141,73 грн., а також суми відшкодування судових витрат у розмірі 3117,59 грн.
✔️60. З огляду на вищенаведене касаційна інстанція не має права здійснити перевірку доводів позивача щодо суперечливого розрахунку розміру позовних вимог в частині стягнення пені, оскільки достовірне з`ясування цих фактичних обставин виходить за межі повноважень касаційної інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, та має бути проведено судом першої інстанції в ході нового розгляду справи.
?Постанова КГС ВС від 27.05. 2019 № 910/20107/17:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82007513
⚡Ключові висновки КГС:
✔️1. У листопаді 2017 року до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» до Приватного підприємства «В Тікет» про стягнення 399 215,42 грн, з яких 368 895,17 грн. пені та 30 320,26 грн. 3% річних.
✔️2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору комісії №5-67/4 від 13.02.2017.
✔️4. Відповідач у відзиві на позовну заяву позовні вимоги в частині стягнення з Приватного підприємства “В Тікет” пені визнав лише частково, а саме в розмірі 171 454,27 грн.
✔️5. Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.08.2018 у справі №910/20107/17, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.01.2019, позов задоволено.
✔️17. 13.02.2017 між позивачем (комітентом) та відповідачем (комісіонером) був укладений договір комісії № 5-67/4 про організацію продажу квитків.
Відповідно до умов вказаного договору відповідач зобов’язався від свого імені, але за дорученням та за рахунок позивача, за плату вчиняти правочини з продажу квитків на шоу пісенний конкурс “Євробачення — 2017”.
Згідно п. 5.1 договору від 13.02.2017 № 5-67/4 загальна вартість вказаних послуг становить 1,20 грн.
Наявні кошти отримані від продажу квитків за минулий тиждень (за виключенням сервісного збору та додаткових послуг), відповідач зобов’язався щотижня, а саме кожного вівторка перераховувати на розрахунковий рахунок комітента. ( п. 5.2 договору ).
✔️18. У разі невиконання своїх зобов’язань передбачених пунктом 5.2 цього договору відповідач зобов’язаний на вимогу позивача сплатити останньому пеню в розмірі 0.1% від суми заборгованості за кожний день прострочення. ( п. 10.3 договору ).
✔️19. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач посилається на те, що відповідач в порушення умов договору від 13.02.2017 № 5-67/4 здійснював свої зобов’язання неналежним чином, а саме перераховував наявні кошти від продажу квитків з порушенням строків передбачених умовами вказаного договору.
Остаточно здійснив перерахування наявних коштів від продажу квитків лише 19.07.2017.
✔️20. За неналежне виконання відповідачем своїх зобов’язань, останньому на підставі п. 10.3 договору нарахована пеня в розмірі 368895,17 грн. ( з яких: 94940,12 грн. за період лютий – березень та 273955,05 грн. за період квітень – травень ), а також на підставі ст. 625 ЦК України нараховані 3% річних в розмірі 30320,26 грн. ( з яких: 7803,44 грн. за період лютий – березень та 22516,82 грн. за період квітень – травень ).
✔️33. У постанові Верховного Суду від 18.04.2019 у справі №914/1126/14 викладений наступний правовий висновок:
«Згідно з ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
✔️За приписами ч. 2 ст. 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
✔️Договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань врегульовано Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», статтею 3 якого передбачено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
✔️Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.
✔️Зазначена правова позиція щодо розміру обчислення пені за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України є сталою та зокрема викладена в постановах Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі № 25/187 та від 07.11.2011 у справі № 5002-2/5109-2010.»
✔️34. Аналогічна правова позиція щодо розміру обчислення пені на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України також викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі №910/10224/14, від 23.05.2018 у справі №910/15492/17 та від 06.03.2019 у справі №916/4692/15.
✔️35. Як вбачається з матеріалів справи, колегія суддів апеляційного господарського суду погодилася з судом першої інстанції про правомірне нарахування відповідачу на підставі п.10.3 Договору пені у розмірі 273 955,05 грн та на підставі ст.625 Цивільного кодексу України 3% річних у розмірі 22 516,82 грн за період квітень-липень 2017 року.
✔️При цьому, пунктом 10.3 Договору сторони в добровільному порядку погодили, що у разі невиконання своїх зобов’язань, передбачених пунктом 5.2 цього Договору, комісіонер зобов’язаний на вимогу комітента сплатити останньому пеню в розмірі 0.1% від суми заборгованості за кожний день прострочення.
✔️На підставі умов договору позивачем здійснено нарахування пені в розмірі 0.1% від суми заборгованості за кожний день прострочення.
Разом з тим, з оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди попередніх інстанцій врахували вищевказану правову позицію та перевірили, чи не перевищує застосований позивачем договірний розмір при розрахунку пені той розмір, який установлено законом як граничний, а саме, обчислений на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.
✔️36. У постанові Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 922/1008/16 зазначено наступне:
✔️«35.3 В даному випадку суд першої інстанції вірно здійснив перерахунок 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки, день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних.
✔️35.4 Враховуючи викладене, правомірними є висновки господарського суду про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних в сумі 782 913,52 грн. та відмови в частині стягнення 3% річних в сумі 39 583,31 грн. оскільки позивачем у розрахунку 3% річних в період часу, за який здійснюється стягнення 3% річних, включено день фактичної сплати суми заборгованості.»
✔️Крім того, в постанові Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/13064/17 вказано:
«Верховний Суд зазначає, що з огляду на відсутність підстав нарахування пені в періоди до укладення додаткових договорів та наявність прострочення сплати процентів за частину місяців, охоплених додатковими договорами від 04.12.2014, підлягає з’ясуванню розмір пені та правильність розрахунку, оскільки позивачем у розрахунки включено в періоди простроченого платежу і день фактичної сплати заборгованості.
Враховуючи викладене, висновки суду апеляційної інстанції щодо розміру пені є передчасними.»
✔️37. Судами першої та апеляційної інстанції не досліджено правильність розрахунку позивача та контррозрахунку відповідача спірних пені та 3% річних та не перевірено доводи сторін щодо:
— помилкового включення до періоду часу, за який здійснено нарахування пені, дня фактичної сплати заборгованості;
— достовірних дат здійснення відповідачем окремих платежів та, відповідно, достовірних дат фактичного отримання коштів позивачем від відповідача, що прямо впливає на правильне визначення періоду нарахування пені та 3% річних, а отже і обґрунтований розмір даних нарахувань.
Майнову і моральну шкоду покладено на міську раду як балансоутримувача дороги
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82264823
За таких обставин суд вважав доведеним, що водій автомобіля «VOLKSWAGEN-Transporter» державний номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_1 ПДР України не порушував, оскільки рухався на вулиці, на якій встановлено дорожній знак «Головна дорога», а водій автомобіля «Ford-Focus» ОСОБА_3 під час переїзду перехрестя керувався вимогами пунктами 16.12 ПДР України, тому у діях учасників ДТП вина відсутня.
