Верховний Суд скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, який відмовив митниці ДФС у відкритті апеляційного провадження у справі про порушення митних правил.
Так, митниця ДФС подала апеляційну скаргу з порушенням строку на апеляційне оскарження, а причини пропуску строку суд не визнав поважними, що стало підставою для залишення апеляційної скарги без руху. При цьому, апеляційний суд встановив відповідачеві строк до 12 год. 10 хв. наступного дня після постановлення ухвали подати заяву із наведенням інших поважних підстав для поновлення строку.
Встановлення досить короткого строку, протягом якого відповідач міг усунути недолік апеляційної скарги, суд обґрунтував встановленим частиною 5 статті 286 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) скороченим (десятиденним) строком для здійснення апеляційного перегляду справи як таким.
Копію ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд надіслав на офіційну електронну адресу відповідача.
Суд апеляційної інстанції відмовив у відкритті апеляційного провадження за поданою Митницею апеляційною скаргою, зазначивши, що станом на 15 год. останньою не подано заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження.
Верховний Суд звернув увагу на те, що відомості про отримання Митницею електронного листа від суду в матеріалах справи відсутні, хоча за загальним правилом, встановленим, виходячи зі змісту частини 2 статті 169 КАС України, строк для усунення недоліків апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення ухвали про залишення її без руху.
А в матеріалах справи міститься значна кількість документів (у тому числі й сама апеляційна скарга) на фірмових бланках відповідача, на яких зазначені телефони та телефакс останнього, а відтак суд апеляційної інстанції не був позбавлений можливості повідомити Митницю про прийняття ухвали й у інший спосіб, крім надсилання електронного листа.
Крім того, Митницею додано до касаційної скарги копію запиту до Відділу організації роботи щодо надходження на офіційну електронну адресу копії ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, а також відповідь на нього (оформлена службовою запискою), в якій зазначено про відсутність факту надходження зазначеного документу.
Далее
Позивач оскаржив до суду наказ про звільнення та зазначав, що він працював на посаді молодшого наукового співробітника, а наказом відповідача його звільнено із займаної посади на підстав пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Позивач покликався на те, що відповідачем не враховано його переважне право на залишення на роботі, оскільки він є автором трьох винаходів та учасником ліквідації аварії на ЧАЕС II категорії, йому не запропоновано перейти на іншу роботу на підприємстві, хоча були вільні вакансії навіть у його відділі, не отримано згоду на звільнення від профспілкового органу.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Суди виходили з того, що вакантні на момент звільнення позивача посади не були йому запропоновані з тих підстав, що не відповідали його освіті та кваліфікації та у роботодавця не було можливості забезпечити реалізацію переважного права позивача на залишення на роботі, оскільки при скороченні посади, яку він займав, у штаті відповідача не було інших осіб, які, маючи таку ж кваліфікацію і освіту, що й позивач, займали однакову з ним посаду чи виконували однакову роботу.
Суд касаційної інстанції не погодився з таким вирішенням спору.
Верховний Суд зауважив, що працевлаштування попередженого про звільнення у зв`язку із скороченням штату працівника є обов`язком роботодавця, і такий обов`язок роботодавцем повинен виконуватись добросовісно без застосування надмірного формалізму, оскільки працівник є більш вразливою стороною трудових правовідносин.
Касаційний цивільний суд зазначив, що суди належним чином не перевірили переважне право позивача на залишення на роботі в порівнянні з іншими працівниками, які займають аналогічну посаду чи виконують таку ж роботу, обмежившись при цьому лише посиланням на те, що інші особи, які залишилися працювати у відділі мають вищу кваліфікацію, ніж позивач, проте такі обставини не підтверджені документально, в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували такі висновки.
Суд касаційної інстанції вказав на те, що відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Частиною другою статті 42 КЗпП України, зокрема, визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
Кредиторы не имеют права постоянно преследовать наследников своих скончавшихся ипотечных заемщиков.
Большая палата Верховного суда потребовала четко соблюдать Гражданский кодекс в этой части. Рассматривая дело №14-49 цс 19 она выдала четкое заключение: если заемщик умер, то у финучреждений и коллекторских компаний лишь 6 месяцев, чтобы предъявить требование к поручителям или наследникам (они должны одновременно выставляться на обе стороны).
Если финансисты не успели и пропустили этот срок, то ипотека считается прекращенной. Выплаченной. То есть кредиторы не смогут больше преследовать поручителей или наследников, а также пытаться взыскать залог. У них нет на это права.
По сути к кредиторам применяется тоже правило, что и к наследникам. У них шесть месяцев, чтобы заявить свои права на имущество скончавшегося.
Верховный суд оставил лишь одно исключение из этого правила. В случае, если смерть заемщика скрывали и замалчивали.
«Если кредитор наследника не знал и не мог знать об открытии наследства, он имеет право предъявить свои требования к наследникам, которые приняли наследство на протяжении одного года с момента наступления срока требования», — говорится в постановлении БП-ВС.
Далее
Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконними дії в частині ухилення від виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу через ухилення від укладання трудового договору в порядку переведення із Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області після його звільнення з Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві на підставі пункту 5 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Суд першої інстанції закрив провадження у справі у зв’язку з тим, що є таке, що набрало законної сили, рішення у справі у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
З таким висновком погодився і суд апеляційної інстанції.
Суди виходили з того, що є рішення, яке набрало законної сили у справі про визнання дій незаконними та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, у якій позивач просив суд стягнути з Головного управління Державної служби України з питань праці у Харківській області заробітну плату за час вимушеного прогулу; визнати незаконними дії Головного управління Державної служби України з питань праці у Харківській області в частині ухилення від укладання трудового договору з особою, запрошеною за погодженням між начальниками на роботу в порядку переведення з Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві на роботу в Територіальну державну інспекцію з питань праці у Харківській області після його звільнення з роботи в Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві.
А також є постанова Верховного Суду у цивільній справі за позовом особи до Головного управління Держпраці у Харківській області про відшкодування моральної шкоди через ухилення відповідача від укладання з ним трудового договору за погодженням між начальниками про прийняття на роботу в порядку переведення з Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області після його звільнення з роботи в Територіальній державній інспекції з питань праці у м. Києві у зв`язку із переведенням на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України.
Верховний Суд визнав помилковими висновки судів попередніх інстанцій, скасував їх рішення та справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанцій зазначив, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів.
Касаційний цивільний суд роз’яснив, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.
Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову — це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.
ВС зауважив, що, визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також рішенням Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Суд касаційної інстанції зазначив, що підстави позову у вже розглянутій цивільній справі та у цій справі не є ідентичними, оскільки спір між сторонами у справах виник з різних підстав, тому висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі є помилковими (постанова від 22.05.2019 у справі № 640/7778/18).
Далее
??Постанова ВП ВС від 15.05.2019 № 817/649/16 (11-1032апп18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82157245
⚡Ключові висновки ВП:
✔️Зі змісту позовної заяви у справі, що розглядається, убачається, що ОСОБА_1 позивається до Фонду і просить суд визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов`язати його виплатити, перерахувати безготівково кошти.
✔️Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон № 1023-ХІІ, який установлює права споживачів, визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
✔️Відповідно до частини третьої статті 22 цього Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.
✔️Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
✔️Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі — Закон № 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
✔️Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III фінансова послуга — це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
✔️За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 Цивільного кодексу України).
✔️За змістом статті 1 Закону № 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція — це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець — це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
✔️З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк — їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов`язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII.
✔️Подібний за змістом правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16 відступати від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав.
✔️Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач як споживач фінансових послуг звільняється від сплати судового збору за частиною третьою статті 22 Закону № 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.
✔️Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом своїх порушених прав, зокрема, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII.
✔️Разом з цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що дія частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі — Закон № 4452-VI).
✔️Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду про те, що дія частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII не поширюється на позивача, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_1 у звязку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню.
